Ди­кта­ту­ра відповідальності

Дра­ма­тур­гія Га­ве­ла — по­за ча­сом

Den (Ukrainian) - - Культура -

Че­ський куль­тур­ний центр в Укра­ї­ні ви­ста­вою «Са­на­ція» роз­по­чав про­ект «Рік Га­ве­ла в Укра­ї­ні» до 80-річ­чя від дня йо­го на­ро­дже­н­ня. Ре­жи­сер по­ста­нов­ки Б. Ри­хлік від­чув і ви­явив су­го­ло­сність п’єси, на­пи­са­ної більш ніж 20 ро­ків то­му, су­ча­сній си­ту­а­ції в Укра­ї­ні. І не зло­бо­ден­ність то­му при­чи­на, а ско­рі­ше на­бу­т­тя ва­цлов­ською дра­ма­тур­гі­єю по­за­ча­со­во­сті.

А от осо­би­стість са­мо­го Вацлава Га­ве­ла, до­ля ди­си­ден­та-президента, йо­го дер­жав­ни­цька му­дрість і апо­столь­ське слу­жі­н­ня іде­а­лам лю­дя­но­сті на­справ­ді вар­ті зав­зя­то­го ви­вче­н­ня, по­силь­но­го на­слі­ду­ва­н­ня. Він надзвичайно хо­тів збе­рег­ти Че­хо­сло­вач­чи­ну, му­жньо ви­знав не­мо­жли­вість цьо­го і за­без­пе­чив мир­не і до­стой­не роз’єднання. Остан­ній пре­зи­дент Че­хо­сло­вач­чи­ни і пер­ший пре­зи­дент Че­хії за­ли­шив­ся для двох на­ро­дів «на­шим Га­ве­лом » . « Як тіль­ки лю­ди­на по­чи­нає вва­жа­ти себе цен­тром все­сві­ту і мі­рою усіх ре­чей, світ втра­чає своє люд­ське облич­чя, а лю­ди­на втра­чає кон­троль над со­бою», — ска­зав він із про­сві­тле­ною лег­кі­стю, яка так ча­сто на­бу­ває гір­ко­ти про­ро­цтва.

І ко­ли ми во­ла­є­мо: «Чо­му не йде апо­стол прав­ди і на­у­ки», ме­ні ба­га­то ці­ка­ві­шим ви­да­є­ться пи­та­н­ня, чо­му він при­йшов до че­хів. Чо­му лю­ди­ні без апа­ра­тно­го, бі­зне­со­во­го, управ­лін­сько­го до­сві­ду че­хи до­ві­ри­ли свою до­лю.

Чо­му де­сять ро­ків пре­зи­ден­том цен­траль­но­єв­ро­пей­ської кра­ї­ни був пи­сьмен­ник, дра­ма­тург і фі­ло­соф Га­вел? То­чно, що не за по­са­ду йо­го за­про­си­ли до «Єв­ро­пей­ської ра­ди з то­ле­ран­тно­сті та вза­є­мо­по­ва­зі». На за­пи­та­н­ня, чо­му він іні­ці­ює до­во­лі жор­сто­ку лю­стра­цію з акцен­том на то­таль­не омо­ло­дже­н­ня ке­рів­них ка­дрів, Га­вел від­по­вів: «Кра­ще п’ять ро­ків по­ми­лок ніж 50 ро­ків са­бо­та­жу».

Му­жність відповідальності — «відповідальності пе­ред чи­мось ви­щим, ніж лю­ди­на» — ста­ла те­мою твор­чо­сті, на­дзав­да­н­ням до­лі В.Га­ве­ла.

Від­по­від­аль­ність як ви­клик існу­ван­ню люд­ства ста­ла гли­бо­ко усві­дом­ле­ним і мо­бі­лі­зу­ю­чим хви­лю­ва­н­ням усьо­го йо­го жи­т­тя.

Під час офі­цій­но­го візиту до Укра­ї­ни 1992 ро­ку пре­зи­дент Че­хії на­по­ле­гли­во по­ба­жав по­ба­чи­ти мою по­ста­нов­ку йо­го п’єси «Ау­ді­єн­ція» в Май­стер­ні те­а­траль­но­го ми­сте­цтва «Су­зір’я». На­ше при­мі­ще­н­ня вже ста­ло на ка­пі­таль­ний ре­монт. Слу­жби про­то­ко­лу про­по­ну­ва­ли ін­ші май­дан­чи­ки, але ми на­по­ля­гли на по­ка­зі в на­шо­му ста­ро­вин­но­му ари­сто­кра­ти­чно­му, то­ді вже ду­же по­шар­па­но­му, до­мі...

Ста­ро­вин­ний бу­ди­нок ба­га­тої сім’ї Га­ве­лів на на­бе­ре­жній Вл­та­ви ди­вом уці­лів пі­сля фа­шист­ських бом­бар­ду­вань Пра­ги, а на мі­сці су­сі­дньо­го зруй­но­ва­но­го бу­дин­ку за іні­ці­а­ти­вою й при під­трим­ці па­на Вацлава бу­ло збу­до­ва­но ни­ні най­ці­ка­ві­шу кам’яни­цю в мі­сті — «тан­цю­ю­чий бу­ди­нок», на­зва­ний так, оскіль­ки дві йо­го ча­сти­ни на­га­ду­ють чо­ло­ві­ка й жін­ку, які тан­цю­ють як зна­ме­ни­ті Джин­джер і Фред.

Ар­хі­те­кту­ра жи­т­тя, дім ду­ші, осми­сле­н­ня не­ви­пад­ко­во­сті мі­сця дії — ду­же ва­жли­ві ка­те­го­рії дра­ма­тур­гії бу­т­тя для Га­ве­ла.

«Ау­ді­єн­ція», яку гра­ли М. Ба­бен­ко та С. Джи­гур­да від­бу­ва­є­ться в під­ва­лі пив­но­го за­во­ду. Одно­го з ге­ро­їв — про­то­тип за­сла­но­го за ди­си­ден­ство у ван­та­жни­ки на пив­за­вод пи­сьмен­ни­ка — озбро­ї­ли го­стри­ми зон­га­ми. У ви­ко­нан­ні С. Джи­гур­ди во­ни чі­тко пе­ре­гу­ку­ва­ли­ся з твор­чі­стю В.Ви­со­цько­го. У че­ських по­ста­нов­ках за­зви­чай пи­ли ба­га­то пи­ва. У нас

ВАЦЛАВ ГА­ВЕЛ

йо­го на той час про­сто не бу­ло. То­му в цен­трі сце­ни сто­я­ла діж­ка, в яку бу­ло за­хо­ва­но таз із роз­чи­ном шам­пу­ню та на­сос.

Пі­на під­ні­ма­ла­ся ве­ли­че­зною ша­пкою, ро­сла, й на фі­нал май­же за­пов­ню­ва­ла сце­ну. Ар­ти­сти ж на­пов­ню­ва­ли нею круж­ки, зду­ва­ли її, ро­би­ли з неї со­бі ко­ро­ни, но­си, по­го­ни...

Дра­ма­тур­го­ві на­ші зна­хід­ки спо­до­ба­ли­ся, й пі­сля ви­ста­ви, за ке­ли­хом пи­ва, сво­є­му ко­ле­зі Л. Ку­чмі та нам В. Га­вел роз­по­вів, як у пер­ші дні пре­зи­дент­ства збі­гав від охо­ро­ни, щоб ви­пи­ти пи­ва на­о­дин­ці зі сво­ї­ми дум­ка­ми.

Без во­лі та не­за­ле­жно­сті лю­ди­ни не­мо­жли­ва вільна й не­за­ле­жна дер­жа­ва! Не­ма га­ран­тії миру без миру вну­трі­шньо­го. Вацлав Га­вел від­чу­вав себе в епо­сі мо­ра­лі й тор­же­ства люд­ських цін­но­стей. Він ствер­джу­вав тру­да­ми сво­ї­ми, що тіль­ки мо­раль­на по­лі­ти­ка й тіль­ки мо­раль­на твор­чість можуть бу­ти успі­шни­ми.

Фран­ків­ська «Са­на­ція» емо­цій­но го­стро роз­ши­фро­вує зміст цьо­го тер­мі­ну, який озна­чає за­хо­ди із за­по­бі­га­н­ня бан­крут­ству. Дія від­бу­ва­є­ться в ста­ро­вин­но­му зам­ку. Ін­спе­ктор існує десь на­го­рі, під ним — се­кре­тар, ниж­че жи­вуть і пра­цю­ють ар­хі­те­кто­ри пе­ре­бу­до­ви зам­ку, в під­мур­ку жи­вуть без зру­чно­стей про­сті люди, які будь-яких змін бо­я­ться. Во­ни вдя­гне­ні у ви­ши­ван­ки й при­тру­ше­ні шту­ка­тур­кою. Ар­хі­те­кто­ри — в ха­ла­тах, їхні ке­рів­ни­ки — в кра­ва­тках. Най­го­лов­ні­шо­го ча­сто мі­ня­ють, йо­го се­кре­тар — ві­чний, стар­шим ар­хі­те­кто­рам все осто­ги­дло, мо­лод­ші дис­ку­ту­ють про ар­хі­те­кту­ру май­бу­тньо­го, яка по­да­рує лю­ди­ні ра­дість існу­ва­н­ня. Фільм аме­ри­кан­сько­го ре­жи­се­ра Бе­на Ци­тлі «Высо­тка» зда­є­ться па­ра­фра­зом «Са­на­ції». В ньо­му так са­мо на рі­зних по­вер­хах жи­вуть люди рі­зних ста­тків і со­ці­аль­но­го ста­но­ви­ща, але всі ди­ха­ють одним по­ві­трям, ви­ко­ри­сто­ву­ють одну ту са­му во­ду й ка­на­лі­за­цію.

І за­пи­та­н­ня ті ж са­мі — фун­да­мент спіль­но­го до­му на­справ­ді вни­зу чи на най­ви­що­му по­вер­сі?

Один без­від­по­від­аль­ний крок — і всіх за­л­лє, у кра­що­му ра­зі — во­дою.

Та­ке вра­же­н­ня, що ре­жи­сер ви­ста­ви Б. Ри­хлік на­віть від­по­від­аль­ність за ви­ста­ву по­кла­дає окре­мо на акто­рів і окре­мо — на по­ста­нов­чу гру­пу. Він де­мон­струє ці­ка­ві рі­ше­н­ня, про­по­нує акто­рам са­мим шу­ка­ти себе у сво­їх ро­лях, а ре­зуль­тат — успіх ви­ста­ви — спільна від­по­від­аль­ність сім’ї твор­ців.

Стар­ші акто­ри в та­кій те­хно­ло­гії по­чу­ва­ю­ться пев­ні­ше, а от мо­лод­ші бор­са­ю­ться із за­паль­ною енер­гі­єю.

За­клик пе­ре­ста­ти себе пиль­ну­ва­ти, агре­сив­ну слу­хня­ність за­мі­ни­ти від­по­від­аль­ною сво­бо­дою зву­чить зво­ру­шли­во — пла­ка­тно.

Цей а part те­а­тру гар­мо­ні­чно збі­га­є­ться з ве­ли­чною по­ту­гою га­ве­лов­ських роз­ду­мів. Що­прав­да, на­вряд чи одно­го ро­ку ви­ста­чить, щоб зба­гну­ти їхню гли­би­ну, ба­гат­ство, по­за­ча­со­ву акту­аль­ність.

Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.