«Єди­ний обов’язок лі­те­ра­то­ра – хі­ба що не кра­сти ме­та­фо­ри»

Сер­гій Жа­дан — про пе­ре­кла­ди, про­зу, по­лі­ти­ку та лю­бов

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

ЗЖа­да­ном ми дня­ми ви­пад­ко­во зустрілися в Ки­є­ві бі­ля ме­тра « Пло­ща Льва Тол­сто­го » : він був у мі­сті про­їздом з Мін­ська, де пре­зен­ту­вав ви­да­н­ня «Во­ро­ши­лов­гра­да» бі­ло­ру­ською.

Від на­шо­го по­пе­ре­дньо­го роз­ло­го­го ін­терв’ ю ми­ну­ло май­же 11 ро­ків ( « Не ро­зу­мію, для чо­го за­йма­ти­ся спра­вою, від якої то­бі важ­ко » — « День » , 22.11.2005). Від­то­ді ба­га­то чо­го змі­ни­ло­ся. Сам Сер­гій роз­крив­ся як бли­ску­чий про­за­їк і рок-ар­тист: йо­го ви­сту­пи й за­пи­си з хар­ків­ською гру­пою « Со­ба­ки » — ціл­ком са­мо­стій­ний та яскра­вий про­ект. Одне сло­во — пи­тань на­ко­пи­чи­ло­ся ба­га­то.

БІ­ЛО­РУСЬ

— Ко­ли ми зу­стрі­лись, ти мав при со­бі при­мір­ник «Во­ро­ши­лов­гра­да» бі­ло­ру­ською. Що це за ви­да­н­ня, як від­бу­ва­лась йо­го пре­зен­та­ція?

— Це сві­жий пе­ре­клад, що ви­йшов у Мін­ську, у ви­дав­ни­цтві Ло­гві­но­ва. Пре­зен­та­ції бу­ли те­пли­ми, зре­штою, як і зав­жди в Бі­ло­ру­сі. Пер­шо­го дня ми з ви­дав­ця­ми та дру­зя­ми-пи­сьмен­ни­ка­ми ма­ли ви­ступ в укра­їн­сько­му по­соль­стві, на­сту­пно­го — вла­сне, в кни­гар­ні Ло­гві­но­ва. Я за­га­лом ду­же лю­блю бі­ло­ру­ське пи­сьмен­ни­цьке се­ре­до­ви­ще, во­но стра­шен­но на­га­дує на­ше. З ни­ми при­єм­но ма­ти спра­ву.

— На­скіль­ки ве­ли­ким є чи­та­цьке ко­ло су­ча­сної укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри в Бі­ло­ру­сі, за тво­ї­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми? Чи є ця спіль­но­та ча­сти­ною по­тен­цій­ної опо­зи­ції Лу­ка­шен­ко­ві?

— Ну, ма­буть, так: сум­ні­ва­ю­ся, що при­хиль­ни­ки Лу­ка­шен­ка чи­та­ють су­ча­сну укра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру. То­му, так чи інак, ці дві ці­льо­ві ау­ди­то­рії — чи­та­чі й опо­зи­ція — на­кла­да­ю­ться одна на одну. А на­скіль­ки ці ау­ди­то­рії ши­ро­кі — ме­ні ска­за­ти важ­ко. Я мав ви­сту­пи ли­ше у Мін­ську. Тра­ди­цій­но при­хо­дять лю­дей дві­сті ро­зум­них від­кри­тих слу­ха­чів, з яки­ми ці­ка­во спіл­ку­ва­тись. Чи ма­ло це для Бі­ло­ру­сі? Не ду­маю — дві­сті ро­зум­них лю­дей і для Укра­ї­ни з її со­ро­ка­міль­йон­ним на­се­ле­н­ням не­ма­ло.

— До ре­чі, чи не свід­чить факт пу­блі­ка­ції та­ких текс­тів, як «Во­ро­ши­лов­град», що ре­жим усе ж ли­шає пев­ний про­стір для віль­но­дум­ства?

— Там за­га­лом усе ду­же див­но, ду­маю, кра­ще про всі ню­ан­си роз­пи­та­ти са­мих бі­ло­ру­ських пи­сьмен­ни­ків, погляд збо­ку мо­же виявитися по­вер­хо­вим. Там ви­да­ю­ться книж­ки бі­ло­ру­ською, бі­ло- ру­ська офі­цій­но зву­чить на вок­за­лі та в ме­трі, на со­ці­аль­ній ре­кла­мі то­що. На­то­мість са­мі пи­сьмен­ни­ки в при­ва­тних роз­мо­вах скар­жа­ться на про­бле­ми з «ор­га­на­ми», та й жи­ву бі­ло­ру­ську в Мін­ську мо­жна по­чу­ти хі­ба що в оа­зах на кшталт кни­гар­ні Ло­гві­но­ва. Силь­но на­га­дує УРСР, на­скіль­ки я її пам’ятаю. Що, зві­сно ж, не за­ва­жає ти­ся­чам гро­ма­дян РБ збе­рі­га­ти свою мо­ву й лю­би­ти свою ба­тьків­щи­ну.

ГО­ЛОВ­НА КНИЖКА

— Ти за­йма­є­шся пе­ре­кла­да­ми. З якою мо­вою най­біль­ше лю­биш пра­цю­ва­ти як пе­ре­кла­дач і чо­му?

— Я лю­блю пра­цю­ва­ти з пев­ни­ми по­е­та­ми, з по­е­зі­єю за­га­лом, мо­ва в цьо­му ви­пад­ку для ме­не не має аж та­ко­го осо­бли­во­го зна­че­н­ня. Я ж не є «фа­хо­вим» пе­ре­кла­да­чем, пе­ре­кла­даю не на за­мов­ле­н­ня, а ли­ше те, що хо­чу. Або так — ли­ше те, чо­го ме­ні бра­кує в укра­їн­ській по­е­зії. Ось за­раз пе­ре­кла­даю Тра­кля (Ге­орг Тракль, 1887—1917 — ви­да­тний по­ет ні­ме­цько­го лі­те­ра­тур­но­го екс­пре­сіо­ні­зму. — Д. Д.), про­сто так — для себе. Або О’Га­ру (Френк О’Га­ра, 1926— 1966 — аме­ри­кан­ський по­ет і арт-кри­тик, за­снов­ник так зва­ної Нью-йорк­ської шко­ли по­е­тів. — Д. Д.). Або Бен­на ( Ґот­тфрід Бенн, 1886—1956 — один з най­біль­ших ні­ме­цьких по­е­ті­векс­пре­сіо­ні­стів. — Д. Д.). Бенн і Тракль ні­би й пи­са­ли одні­єю мо­вою, ні­ме­цькою, але на­справ­ді це ду­же рі­зні ні­ме­цькі.

— Ци­та­та з тво­го ін­терв’ ю 2005 ро­ку: « Ме­не успіх не ці­ка­вить... На­справ­ді, по­ки що... Мо­жли­во, че­рез п’ять-де­сять ро­ків, ко­ли я впа­ду в ма­разм, то бу­ду справ­ді пра­цю­ва­ти на ри­нок, але по­ки що ме­ні най­біль­ше за­до­во­ле­н­ня при­но­сить фор­му­ва­ти свою чи­та­цьку ау­ди­то­рію в та­кий кон­та­ктний спо­сіб». Ска­жи, чим є для те­бе успіх за­раз?

— Зна­єш, для ме­не за 11 ро­ків у цьо­му сен­сі ма­ло що змі­ни­лось. На ри­нок я й да­лі не пра­цюю. То­чні­ше, я на ньо­го, мо­жли­во, й пра­цю­вав би, як­би він у на­шій кра­ї­ні існу­вав. Ми з мо­їм ви­дав­цем, Сла­вою По­ме­ран­це­вим, на­віть уго­ди на книж­ки не укла­да­є­мо — пра­цю­є­мо на до­ві­рі, який уже тут ри­нок.

А успіх — по­ня­т­тя за­га­лом умов­не. Успіх — це те, що обов’яз­ко­во пе­ре­дує за­бу­т­тю, роз­ча­ру­ван­ню та де­пре­сій­ним ста­нам. Кра­ще з та­ки­ми ре­ча­ми вза­га­лі не ма­ти спра­ви.

— Ми то­ді ще тор­ка­лись пи­тань фор­му­ва­н­ня су­ча­сної на­ціо­наль­ної про­зи, стан якої був да- ле­ким від ба­жа­но­го. Чи мо­жна за­раз ска­за­ти, що на­ша лі­те­ра­ту­ра на­ре­шті на­пра­цю­ва­ла кор­пус текс­тів та імен, до­ста­тній для сер­йо­зної про­зо­вої шко­ли?

— Про це мо­жна бу­ло го­во­ри­ти і пів­то­ра сто­річ­чя то­му. Ме­ні зда­є­ться, до­бре укла­де­ну хре­сто­ма­тію укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри чи­та­ти­муть з ве­ли­ким ін­те­ре­сом.

Але що­до остан­ніх п’ятнад­ця­ти ро­ків — ну, ма­буть, це справ­ді бу­ли ро­ки по­е­зії, а не про­зи. Но­вих « Не­про­стих » за цей час не з’яви­лось. І но­вих «Ре­кре­а­цій» із « По­льо­ви­ми до­слі­дже­н­ня­ми » — теж. Хо­ча якісь ці­ка­ві ро­ма­ни пу­блі­ку­ю­ться. Про­сто на них по­пит зна­чно ви­щий, аніж на по­е­зію, тож і очі­ку­ва­н­ня, і ре­а­кція, і за­хват, і роз­ча­ру­ва­н­ня з при­во­ду но­вих ро­ма­нів є ку­ди на­пру­же­ні­ши­ми. Укра­їн­ська по­е­зія, на­то­мість, пи­ше­ться, дру­ку­є­ться й пе­ре­кла­да­є­ться. Це як по­го­да, яка най­мен­шою мі­рою за­ле­жить від ме­тео­ро­ло­гів.

— Про­дов­жу­ю­чи те­му про­зи: чи мо­жеш ска­за­ти, що «Во­ро­ши­лов­град» — твоя го­лов­на книжка?

— Ні. Але це ду­же ва­жли­ва для ме­не, бе­зу­мов­но. Моя го­лов­на книжка — це все те, що я пи­шу, по­чи­на­ю­чи з 92- го ро­ку. «Во­ро­ши­лов­град» у цьо­му ра­зі — ли­ше один з її роз­ді­лів.

«СО­БА­КИ» Й МЕТОД

— Чи обов’яз­ко­во лі­те­ра­то­ру ста­ва­ти рок-зір­кою?

— Та ні — не­о­бов’яз­ко­во. Єди­ним обов’яз­ком лі­те­ра­то­ра є хі­ба що не кра­сти ме­та­фо­ри. Все ін­ше — на вла­сний роз­суд. Я лю­блю рок-нрол, ме­ні при­єм­но ма­ти з ним ті­сні сто­сун­ки. І при­єм­но, що від цьо­го при­єм­но ще ко­мусь, крім ме­не.

— Це, зві­сно, де­що про­фан­не за­пи­та­н­ня, але чи про­ект з «Со­ба­ка­ми» су­пе­ре­чить ти­ші пи­сьмен­ни­цько­го уса­мі­тне­н­ня?

— Ну, зві­сно — ба­ра­бан­на уста­нов­ка ав­то­ма­ти­чно су­пе­ре­чить ти­ші. І уса­мі­тнен­ню су­пе­ре­чить. А ось ба­жан­ню пи­са­ти — не су­пе­ре­чить жо­дною мі­рою. Я звик пра­цю­ва­ти в ав­то­бу­сах, по­тя­гах і лі­та­ках. На­віть не пам’ятаю, яку книж­ку пи­сав у ти­ші пи­сьмен­ни­цько­го ка­бі­не­ту. Ме­ні в ка­бі­не­ті не­ці­ка­во — не ви­ста­чає про­від­ни­ці з ча­єм.

— За­га­лом який твій метод ро­бо­ти? Ані дня без ряд­ка? Чи за на­тхне­н­ням? На­скіль­ки для те­бе актуальне пра­ви­ло «мо­жеш не пи­са­ти — не пи­ши»?

— На­справ­ді десь так і є — ані дня без ряд­ка. Але без при­му­су, ясна річ. Про­сто я лю­блю лі­те­ра­ту­ру, лю­блю пи­са­ти. Зда­є­ться, це на­зи­ва­є­ться гра­фо­ма­ні­єю.

ПО­ЛІ­ТИ­КА

— «Пла­ти­ти по­да­тки за­па­дло», — ска­зав ти 11 ро­ків то­му. А як за­раз ти ста­ви­шся до цьо­го мо­мен­ту? Дер­жа­ва все ж та­ки змі­ни­ла­ся...

— У цьо­му ви­пад­ку я теж змі­нив­ся, без­пе­ре­чно. В си­ту­а­ції, ко­ли кра­ї­на во­ює, їй по­трі­бно до­по­ма­га­ти. Чи при­найм­ні не шко­ди­ти.

Зна­єш, якщо сер­йо­зно від­по­від­а­ти на це за­пи­та­н­ня — зві­сно, ми всі змі­ню­є­мось ра­зом з країною. Про­сто я би не го­во­рив про ці змі­ни як про до­ко­на­ний факт. Ско­рі­ше, як про про­цес, що від­бу­ва­є­ться тут і сьо­го­дні, до того ж — про­цес не­зво­ро­тний. Хо­че­ться ві­ри­ти, що ми всі ста­є­мо до­ро­слі­ши­ми й від­по­від­аль­ні­ши­ми. По­ди­ви­мось, що з цьо­го ви­йде.

— Як би ти окре­слив свій по­лі­ти­чний сві­то­гляд сьо­го­дні? Ти все ще мо­жеш на­зи­ва­ти себе пе­ре­ко­на­но лі­вим?

— Ну, в будь-яко­му ра­зі, не пра­вим. У ме­не не­має пар­тій­но­го кви­тка, я є гро­ма­дя­ни­ном сво­єї кра­ї­ни і з ве­ли­кою по­ва­гою став­люсь до сво­їх спів­гро­ма­дян. І ме­ні стра­шен­но не по­до­ба­є­ться, в яких умо­вах во­ни сьо­го­дні жи­вуть і пра­цю­ють, на­скіль­ки без­за­хи­сни­ми й вра­зли­ви­ми во­ни є пе­ред дер­жа­вою. Яко­го ко­льо­ру в них при цьо­му во­лос­ся — ме­не не над­то ці­ка­вить.

— Чи мо­же, за­га­лом, укра­їн­ський ми­тець до­зво­ли­ти со­бі сьо­го­дні апо­лі­ти­чність і, на­при­клад, за­йма­ти­ся ста­рим до­брим ми­сте­цтвом заради ми­сте­цтва?

— Мо­же, ма­буть. Про­сто то­ді в ньо­го різ­ко зни­ка­ють під­ста­ви на щось скар­жи­тись і на­рі­ка­ти.

ЛЮ­БОВ

— Я в жо­дно­му ін­терв’ю не за­пи­ту­вав про твоє хо­бі. Во­но в те­бе за­га­лом є?

— Хо­бі? Ні, ма­буть не­має. Є ба­га­то ре­чей, які я лю­блю. Ска­жі­мо, по­е­зію чи му­зи­ку. Від­по­від­но, зби­раю книж­ки та ві­ні­ло­ві пла­тів­ки. Але на­зи­ва­ти хо­бі те, що лю­биш, — язик не повертається.

СЕР­ГІЙ ЖА­ДАН

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.