На­зав­жди 22-рі­чні

Оле­ксандр Кон­да­ков і Оле­ксій Во­ло­хов за­ги­ну­ли 24 черв­ня 2014 ро­ку, ко­ли бо­йо­ви­ки з ПЗРК зби­ли вер­то­літ Мі-8

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оле­ксан­дра ХАРЧЕНКО

Два ро­ки ми­ну­ло з то­го стра­шно­го черв­не­во­го дня, ко­ли вій­сько­вий вер­то­літ Мі-8, що по­вер­тав­ся з блок­по­ста у зо­ні АТО, зби­ли з ПЗРК бо­йо­ви­ки. Укра­їн­ські во­ї­ни всти­гли ви­ко­на­ти своє зав­да­н­ня: до­ста­ви­ти і вста­но­ви­ти спе­ц­апа­ра­ту­ру, щоб мо­ні­то­ри­ти про­стір і фі­ксу­ва­ти фа­кти по­ру­ше­н­ня пе­ре­мир’я. Бі­ля Ка­ра­чу­на за­ги­ну­ли під­пол­ков­ник Ан­дрій Бєл­кін («День» пи­сав про ньо­го в № 166 від 9 ве­ре­сня 2014 ро­ку), ма­йор Ру­слан Ма­зу­нов, ка­пі­тан Дми­тро Шин­гур, ка­пі­тан Оле­ксандр Пе­три­щук, під­пол­ков­ник Ігор Гор­бен­ко, стар­ший пра­пор­щик Марк Шпак, під­пол­ков­ник Во­ло­ди­мир Шки­ря і во­ї­ни 3-го окре­мо­го пол­ку спе­ці­аль­но­го при­зна­че­н­ня ЗСУ, стар­ші сол­да­ти: ра­дист ра­діо­гру­пи Оле­ксандр Кон­да­ков і стар­ший роз­ві­дник Оле­ксій Во­ло­хов. Оле­ксандр і Оле­ксій бу­ли ще зов­сім мо­ло­ди­ми, але ду­же му­жні­ми — во­ни обоє слу­жи­ли у спе­цна­зі за вла­сним ви­бо­ром. Ука­зом Пре­зи­ден­та хло­пцям при­су­дже­но ор­де­ни «За му­жність» ІІІ сту­пе­ня (по­смер­тно), ім’ям Оле­ксія у Кі­ро­во­гра­ді, де жи­ли оби­два хло­пці, на­зва­ли ву­ли­цю. Ім’ям Оле­ксан­дра у цьо­му ж мі­сті хо­чуть на­зва­ти сквер.

Ли­ше че­рез два ро­ки близь­кий друг за­ги­блих, теж зов­сім мо­ло­дий за­хи­сник на­шої ба­тьків­щи­ни, во­їн тре­тьо­го пол­ку спе­цна­зу Ма­ксим Кри­ни­цький зміг го­во­ри­ти про сво­їх то­ва­ри­шів. Ось йо­го роз­по­відь: «ЗОле­ксан­дром Кон­да­ко­вим я був зна­йо­мий з ди­тин­ства, ра­зом дру­жи­ли, гра­ли у фут­бол, бу­ли в одній ком­па­нії. У 18 ро­ків Са­ша став кон­тра­ктни­ком кі­ро­во­град­сько­го 3-го окре­мо­го пол­ку спе­ці­аль­но­го при­зна­че­н­ня. Са­ме йо­го ви­бір став для ме­не при­кла­дом. Два ро­ки по­то­му я та­кож під­пи­сав кон­тракт і став слу­жи­ти в йо­го під­роз­ді­лі.

2013 ро­ку до нас на слу­жбу при­йшов Оле­ксій Во­ло­хов, який одра­зу ж здо­був ав­то­ри­тет се­ред то­ва­ри­шів по слу­жбі. Я Оле­ксія знав і ра­ні­ше. Ми за­йма­ли­ся одним ви­дом спор­ту, а са­ме тхе­квон­до, ін­ко­ли пе­ре­ти­на­ли­ся на зма­га­н­нях. У спор­ті, так са­мо, як і у слу­жбі, він до­би­вав­ся най­кра­щих ре­зуль­та­тів. Ра­ні­ше Оле­ксій про­хо­див стро­ко­ву слу­жбу в елі­тно­му під­роз­ді­лі 25-ої окре­мої Дні­про­пе­тров­ської по­ві­тря­но-де­сан­тної бри­га­ди Зброй­них сил Укра­ї­ни. Пі­сля про­хо­дже­н­ня слу­жби він ви­рі­шив пов’яза­ти своє жи­т­тя з ар­мі­єю і під­пи­сав кон­тракт з тре­тім окре­мим пол­ком спе­цна­зу. Не­зва­жа­ю­чи на те, що ми з Льо­шею бу­ли зна­йо­мі ба- га­то ро­ків, са­ме пі­сля пер­шо­го по­льо­во­го ви­хо­ду я зро­зу­мів, що зна­йшов справ­жньо­го дру­га. У очах то­ва­ри­шів він був зраз­ко­вим бій­цем, який швид­ко на­вчав­ся сво­єї спра­ви, схо­плю­вав все на льо­ту, на­вча­н­ня і по­льо­ві ви­хо­ди про­хо­див з лег­кі­стю.

По­ча­ток вій­ни ми з Льо­шею зу­стрі­ли ра­зом. У зве­де­ній гру­пі ми ви­ру­ши­ли на Дні­про­пе­тров­ський ае­ро­дром, де на нас че­ка­ла без­ліч бо­йо­вих ви­льо­тів у скла­ді екі­па­жів вер­то­льо­тів Мі-8, Мі-24.

На ае­ро­дро­мі я ро­зу­мів, що зі мною справ­жній друг, бо­йо­вий то­ва­риш, який під­три­му­вав ме­не в усьо­му. Умо­ви не­се­н­ня слу­жби бу­ли не най­кра­щі, бра­ку­ва­ло на­віть най­не­об­хі­дні­ших про­ду­ктів хар­чу­ва­н­ня. Але, не­зва­жа­ю­чи на це, у день мо­го на­ро­дже­н­ня Льо­ша десь зу­мів роз­до­бу­ти торт. У мир­но­му жит­ті на та­кі ре­чі не звер­та­єш ува­ги, але в умо­вах вій­ни — це один з най­цін­ні­ших по­да­рун­ків.

На­ша ро­бо­та по­ля­га­ла у ви­льо­тах за по­ра­не­ни­ми, су­про­во­ді і ви­ве­ден­ні роз­ві­д­груп на мі­сце ро­бо­ти, до­став­ці во­лон­тер­ської гу­ма­ні­тар­ної до­по­мо­ги під­роз­ді­лам, що пе­ре­бу­ва­ли у най­га­ря­чі­ших то­чках. Без­ліч ви­льо­тів бу­ли ду­же не­без­пе­чни­ми, ко­жно­го ра­зу спов­ню­ва­ло від­чу­т­тя три­во­ги і стра­ху. Ви­льо­ти бу­ли до­бро­віль­ни­ми, але я зав­жди упев­не­но по­го­джу­вав­ся, оскіль­ки зі мною був мій друг, яко­му смі­ли­во мо­жна до­ві­ри­ти своє жи­т­тя.

Во­дно­час Оле­ксандр Кон­да­ков ви­ко­ну­вав бо­йо­ві зав­да­н­ня у скла­ді роз­ві­д­гру­пи без­по­се­ре­дньо на пе­ре­до­вій, де він не­о­дно­ра­зо­во до­во­див свій про­фе­сіо­на­лізм. На­при­клад, на одно­му з бо­йо­вих ви­хо­дів при пе­ре­су­ван­ні гру­пи на те­ри­то­рії су­про­тив­ни­ка Оле­ксандр вча­сно ви­явив во­ро­жу гру­пу, чим вря­ту­вав жи­т­тя сво­їх то­ва­ри­шів.

Тро­хи зго­дом Са­ша отри­мав трав­му но­ги, і йо­го на­пра­ви­ли до го­спі­та­лю, де йо­му за­про­по­ну­ва­ли курс ре­а­бі­лі­та­ції, але Оле­ксандр не міг за­ли­ша­ти­ся осто­ронь, ко­ли йо­го то­ва­ри­ші во­ю­ють, і то­му ви­ру­шив до нас на ае­ро­дром, де брав участь у ко­жно­му ви­льо­ті.

Са­ша був ду­шею ком­па­нії. По­при всі тя­го­ти слу­жби і Льо­ша, і Са­ша зав­жди за­ли­ша­ли­ся жит­тє­ра­ді­сни­ми, умі­ли під­три­ма­ти сво­їх то­ва­ри­шів, під­не­сти бо­йо­вий дух.

24 черв­ня 2014 ро­ку Оле­ксій з Оле­ксан­дром у скла­ді екі­па­жа вер­то­льо­та Мі-8 ви­ру­ши­ли на го­ру Ка­ра­чун для ви­ко­на­н­ня спе­цо­пе­ра­ції, з якої во­ни не по­вер­ну­ли­ся.

Цей день на­зав­жди за­ли­ши­ться ра­ною у мо­є­му сер­ці, це бу­ла най­біль­ша втра­та у мо­є­му жит­ті... Во­ни по­да­ру­ва­ли ме­ні жи­т­тя ці­ною сво­го».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.