Дво­мов­ність на схо­ді – як пе­ре­хі­дний етап

Обе­ре­жний па­трі­о­тизм у ша­хтар­сько­му краї ціл­ком ви­прав­да­ний

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Сер­гій ЛАЩЕНКО

Пе­ре­гля­даю у сво­їх па­пках фо­то­гра­фії сві­жі й більш дав­ні, на­віть де­ся­ти- та п’ятнад­ця­ти­рі­чної дав­но­сті. І це до­бре, що збе­ріг, не ви­ки­нув. Бо ро­бив їх у До­не­цьку, Дні­про­пе­тров­ську, Оде­сі, За­по­ріж­жі... Ба­га­то з них від­обра­жа­ють мов­ний стан то­го чи ін­шо­го мі­ста. Бо ви­ві­ски — це та­кож ін­фор­ма­ція, справ­жній скарб для ана­лі­ти­ків.

Звер­нув ува­гу на ті ви­ві­ски, які впа­ли б у ві­чі ме­шкан­цям Ки­є­ва, Лу­цька, Льво­ва. Тоб­то ті, на яких по­єд­ну­ю­ться дві мо­ви — укра­їн­ська і ро­сій­ська. Ось, ска­жі­мо «Ре­монт ча­сов — Ре­монт го­дин­ни­ків усіх си­стем». Це фото, при­га­дую, бу­ло зро­бле­но в Оде­сі. А ось фото з лу­ган­сько­го Сє­ве­ро­до­не­цька: « Две­рі — Две­ри » . А це з до­не­цько­го Ар­те­мів­ська ( не­що­дав­но мі­сту по­вер­ну­ли істо­ри­чну назву Ба­хмут): « Ме­блі — Ме­бель». Ма­рі­у­поль­ське фото: « Хліб — Хлеб » , кр­ама­тор­ське чи, мо­же, слов’ ян­ське: « Кві­ти — Цве­ты». Бу­ває й де­що ін­ше по­єд­на­н­ня мов, не до­слів­ний пе­ре­клад, а ось так: «Ви­го­тов­ле­н­ня клю­чів — За­то­чка ре­жу­ще­го ин­стру­мен­та».

Ма­буть, та­ка дво­мов­ність ви­гля­да­ти­ме де­що див­ною для ме­шкан­ця За­хі­дної Укра­ї­ни. Бо який сенс пе­ре­кла­да­ти на ро­сій­ську мо­ву сло­ва, зро­зумі­лі усім? А з по­гля­ду схі­дня­ків? Ско­рі­ше за все, мі­сце­ві па­трі­о­ти бу­дуть за по­ді­бне по­єд­на­н­ня мов. Бо якщо ви­би­ра­ти між ро­сій­ською одно­мов­ні­стю і та­ки­ми не­смі­ли­ви­ми та рід­кі­сни­ми спро­ба­ми дво­мов­но­сті, то хай вже бу­де отой «Хліб — Хлеб»... Най­біль­ша бі­да в то­му, що і та- ких ви­пад­ків не­гу­сто. На Дон­ба­сі за­лі­зо­бе­тон­но пе­ре­ва­жає ро­сій­ська. І то­му не всім там бу­ти «Іка­ра­ми» ? обе­ре­жний па­трі­о­тизм у ша­хтар­сько­му краї ціл­ком ви­прав­да­ний. А де­стру­ктив­ною та­ку дво­мов­ність мо­жуть вва­жа­ти хі­ба що по­оди­но­кі кри­ку­ни з на­шо­го бо­ку ( які зов­сім не зна­ють і не хо­чуть зна­ти Дон­ба­су), а ще за­тя­ті при­хиль­ни­ки « рус­ско­го ми­ра » . На дум­ку остан­ніх, укра­їн­ська на південному схо­ді не по­трі­бна вза­га­лі. І до них чо­мусь зав­жди при­слу­хо­ву­ва­лись у сто­ли­ці. Бо чим мо­жна по­ясни­ти, що ре­гіо­на­ли, які сво­го ча­су так ба­га­то роз­пи­на­ли­ся з при­во­ду дво­мов­но­сті, на­справ­ді жорс­тко бло­ку­ва­ли на­віть по­віль­ну ево­лю­цію в цьо­му на­прям­ку? За остан­ні де­сять ро­ків мов­не облич­чя Дон­ба­су зов­сім не змі­ню­ва­ло­ся. А де­що ж мо­жна бу­ло змі­ни­ти упро­довж ро­ку! От чо­му б не роз­по­ча­ти з ви­ві­сок? За­без­пе­чи­ли б про­пор­цію 50% на 50% — про що то­ді го­во­ри­ли би «сво­бо­дів­ці» та по­лум’яна Іри­на Фа­ріон? То­ді ре­гіо­на­лам мо­жна бу­ло б ве­сти успі­шну бо­роть­бу з укра­їн­ським ра­ди­ка­лі­змом і ще­дро по­жи­на­ти по­лі­ти­чні ди­ві­ден­ди. Але ж на­справ­ді дво­мов­но­сті ні­хто з них не пра­гнув! Лі­де­ри по­стій­но огля­да­ли­ся на Мо­скву, а дру­го­ря­дним ді­я­чам ви­ста­ча­ло і сво­єї при­ро­дної зро­сій­ще­но­сті. На­віть вій­на ні­чо­го не змі­ни­ла. За­раз у не­ве­ли­ких на­се­ле­них пун­ктах Дон­ба­су укра­їн­ських ви­ві­сок пра­кти­чно не­має, тро­хи кра­ща си­ту­а­ція в мі­стах, але й там укра­їн­ської не біль­ше 20%. Див­ний збіг, чи не так? А чо­му не 30%? А то­му що 30% — це вже по­ка­зник для Хар­ків­щи­ни та За­по­ріж­жя. Хтось йо­го ви­вів (чи не в крем­лів­ських ка­бі­не­тах?) і ре­ко­мен­ду­вав для вжи­тку. І що ці­ка­во — на мі­сцях пе­ре­ва­жно до­три­му­ю­ться. Та­кі ось ре­а­лії...

***

Якою ма­ла би бу­ти по­зи­ція укра­їн­ських па­трі­о­тів? А ось якою: ми по­вин­ні одно­зна­чно по­го­ди­ти­ся з те­зою про дво­мов­ність для пів­ден­но-схі­дно­го ре­гіо­ну. Це змен­ши­ло б про­ти­річ­чя між за­хо­дом і схо­дом Укра­ї­ни. До­зво­ли­ло б ті­сні­ше кон­та­кту­ва­ти ін­те­лі­ген­ції з гео­гра­фі­чно від­да­ле­них ре­гіо­нів, ду­ма­ти про те, як ви­во­ди­ти Україну з кри­зи та пе­ре­мог­ти у вій­ні з Ро­сі­єю. Але важливо по­стій­но на­по­ля­га­ти на то­му, що нас вла­што­вує РЕАЛЬНА дво­мов­ність, а не де­кла­ра­тив­на. Ви­ві­ски, шко­ли, ви­ші, те­а­три, транс­порт, офі­цій­ні уста­но­ви — все це має ста­ти ре­аль­но дво­мов­ним. Лю­ди по­вин­ні ви­вчи­ти укра­їн­ську. А у кри­зо­вих ре­гіо­нах ( за­раз, під час вій­ни, це акту­аль­но) хо­ча б на­ці­ли­ти на її ви­вче­н­ня сво­їх на­щад­ків.

Ко­ли по­чну­ться пев­ні по­зи­тив­ні зру­ше­н­ня в цьо­му на­пря­мі, ін­те­лі­ген­ція За­хі­дної Укра­ї­ни ( та й Цен­траль­ної та­кож) повинна всі­ля­ко демонструвати вдя­чність сво­їм бра­там зі схо­ду. «Пер­ші ла­стів­ки» та­кої м’ якої укра­ї­ні­за­ції не­об­хі­дно від­зна­чи­ти. І ма­ти змо­гу що­ро­ку від­по­чи­ва­ти в Кар­па­тах чи на Ша­цьких озе­рах.

***

Не­що­дав­но, пе­ре­бу­ва­ю­чи в Ма­рі­у­по­лі, я про­чи­тав до­сить ці­ка­ву ста­т­тю Дми­тра Тка­чен­ка та Єли­за­ве­ти Ре­хтман « Ре­ги­он бу­ду­ще­го: в пои­сках но­во­го Дон­бас­са » . За­ци­тую фра­зу, яка ко­ро­тко пе­ре­дає суть ма­те­рі­а­лу: « Фа­бри­ка мысли « Дон­басс» пре­дла­га­ет ви­де­ние бу­ду­ще­го Дон­бас­са как украин­ско­го dreamland ( ре­ги­о­на ме­чты) — ре­ги­о­на ин­но­ва­ци­он­ной эко­но­ми­ки, устой­чи­во­го ра­зви­тия и сов­ре­мен­ной украин­ской куль­ту­ры, в цен­тре ко­то­ро­го — Че­ло­век и его спосо­бность со­зда­вать ком­фор­тное про­странс­тво для сво­е­го ра­зви­тия...»

От ба­чи­те, ціл­ком про­укра­їн­ські, про­єв­ро­пей­ські ре­чі ви­го­ло­шу­ють ша­нов­ні ав­то­ри. Хі­ба ж не за­ці­кав­ле­ні у до­не­цько­му dreamland жи­те­лі Льво­ва, Ужго­ро­да, Чер­нів­ців? Об’ єктив­но за­ці­кав­ле­ні! От тіль­ки б змен­ши­ти мов­ну прір­ву між ре­гіо­на­ми... То­ді до­по­мо­га бу­де сут­тє­ві­шою, і на­ді­йде во­на зві­ду­сіль.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.