Оле­ксандр ШУЛЬГИН:

Від пер­шо­го міністра за­кор­дон­них справ УНР — до пер­шо­го по­сла Укра­їн­ської дер­жа­ви в Бол­га­рії

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

Та­ким чи­ном, до­ба Укра­їн­ської Цен­траль­ної Ра­ди та УНР не­ро­зрив­но пов’яза­на з ім’ям Оле­ксан­дра Шуль­ги­на, який за­кла­дав осно­ви між­на­ціо­наль­ної та між­на­ро­дної по­лі­ти­ки Укра­ї­ни. За пів­ро­ку пе­ре­бу­ва­н­ня О. Шуль­ги­на в уря­ді УНР він фа­кти­чно організував між­на­ціо­наль­ну ді­яль­ність укра­їн­сько­го уря­ду і ви­вів Україну на між­на­ро­дну аре­ну вза­є­мо­від­но­син. До йо­го най­біль­ших і не­за­пе­ре­чних за­слуг на­ле­жить той факт, що в над­зви­чай­но скла­дних зов­ні­шньо- і вну­трі­шньо­по­лі­ти­чних об­ста­ви­нах, за умо­ви фор­маль­них фе­де­раль­них зв’ яз­ків із Ро­сі­єю, він до­міг­ся фа­кти­чно­го ви­зна­н­ня Укра­ї­ни Фран­ці­єю та Ан­глі­єю. Про­дов­жу­ю­чи спи­сок дер­жав, які то­ді ви­зна­ли УНР, слід до­да­ти та­кож Бол­га­рію, Ні­меч­чи­ну, Ав­стрію, Угор­щи­ну, Ту­реч­чи­ну, Поль­щу, Фін­лян­дію, Есто­нію, Ла­твію, Ли­тву, Ар­ген­ти­ну та не­за­ле­жну на той час Гру­зію.

■ Із вста­нов­ле­н­ням 1918 ро­ку геть­ман­сько­го уря­ду П. Ско­ро­пад­сько­го, який ви­сту­пав у спіл­ці з Ні­меч­чи­ною, Укра­ї­на бу­ла фа­кти­чно оку­по­ва­на ні­ме­цьки­ми вій­ська­ми. Цен­траль­на Ра­да, з огля­ду на її опо­зи­цію до геть­ман­сько­го уря­ду, бу­ла ро­зі­гна­на ні­ме­цьким вій­сько­вим ко­ман­ду­ва­н­ням. Ро­зу­мі­ю­чи над­зви­чай­ну не­без­пе­ку до­мі­ну­ва­н­ня про­ро­сій­ських сил в ото­чен­ні геть­ма­на П. Ско­ро­пад­сько­го, на­ціо­наль­ні пар­тії (які скла­да­ли кі­стяк Цен­траль­ної Ра­ди) до но­во­го уря­ду не йшли, але за­ли­ша­ли сво­їх лю­дей у дер­жав­ній адмі­ні­стра­ції. Це да­ва­ло їм мо­жли­вість збе­рі­га­ти пев­ний вплив і на­віть бло­ку­ва­ти де­які дії геть­ман­ської вла­ди. Ство­ре­ний пі­зні­ше ци­ми пар­ті­я­ми Укра­їн­ський На­ціо­наль­ний Со­юз ді­йшов ви­снов­ку про не­об­хі­дність по­си­ле­н­ня сво­го по­лі­ти­чно­го впли­ву і, пе­ре­бу­ва­ю­чи в опо­зи­ції до геть­ман­сько­го уря­ду, до­міг­ся вклю­че­н­ня сво­їх пред­став­ни­ків (Ло­то­цький, Ле­он­то­вич, Сла­він­ський, Сте­бни­цький та ін­ші) до уря­ду. Ці змі­ни у геть­ман­сько­му уря­ді, у до­да­ток до то­го, що Мі­ні­стер­ство за­кор­дон­них справ бу­ло під кон­тро­лем пред­став­ни­ка Цен­траль­ної Ра­ди Д. До­ро­шен­ка, при­зве­ли до фа­кти­чно­го ство­ре­н­ня но­во­го уря­ду, кон­тро­льо­ва­но­го на­ціо­наль­но- па­трі­о­ти­чни­ми си­ла­ми з се­ре­до­ви­ща Цен­траль­ної Ра­ди. Зро­зу­мів­ши, що він втра­чає кон­троль над уря­дом, П. Ско­ро­пад­ський ство­рює но­вий уряд під го­ло­ву­ва­н­ням Гер­бе­ля. У ньо­му вже ре­аль­но до­мі­ну­ва­ли ро­сій­сько­філь­ські си­ли. У від­по­відь на це На­ціо­наль­ний Со­юз під­ні­має пов­ста­н­ня про­ти геть­ман­сько­го ре­жи­му і про­го­ло­шує Ди­ре­кто­рію, яка вста­нов­лює свій по­лі­ти­чний кон­троль над Укра­ї­ною 18 гру­дня 1918 ро­ку.

■ У цьо­му бур­хли­во­му ви­рі по­лі­ти­чних змін Оле­ксандр Шульгин за­ли­ша­є­ться вір­ним сво­їм де­мо­кра­ти­чним пе­ре­ко­на­н­ням. З огля­ду на не­прийня­т­тя ав­то­ри­тар­но­сті та за­галь­но­го кур­су ре­жи­му геть­ма­на Ско­ро­пад­сько­го, він від­мо­вив­ся від по­са­ди міністра за­кор­дон­них справ у геть­ман­сько­му уря­ді Ф. Ли­зо­гу­ба. Про­те на­віть при сво­їй го­стрій кри­ти­ці геть­ман­сько­го пе­ре­во­ро­ту Шульгин не при­пи­няв сво­єї актив­но­сті на ди­пло­ма­ти­чній ни­ві, осо­бли­во в аспе­кті по­слі­дов­но­го від­сто­ю­ва­н­ня укра­їн­ської не­за­ле­жно­сті. Так, у трав­ні 1918 ро­ку він очо­лю­вав по­лі­ти­чну ко­мі­сію укра­їн­ської де­ле­га­ції, яка ве­ла мир­ні пе­ре­го­во­ри з пред­став­ни­ка­ми со­вєт­ської Ро­сії — Х. Ра­ков­ським і Д. Ма­ну­їль­ським. 1 черв­ня 1918р. О. Шульгин вре­шті по­го­див­ся ста­ти одним із п’яти чле­нів Мі­ні­стер­ства за­кор­дон­них справ, яке на той час очо­лю­вав Д. До­ро­шен­ко.

■ Це ві­до­мо зі свід­чень Д. До­ро­шен­ка, на які тра­ди­цій­но по­си­ла­ю­ться до­слі­дни­ки. Але їх де­що уто­чнює ви­яв­ле­на на­ми біо­гра­фія О. Шуль­ги­на. Зокре­ма, в ній по­ві­дом­ля­є­ться: «Пі­сля кві­тне­во­го (1918 рік) пе­ре­во­ро­ту і при­пи­не­н­ня ді­яль­но­сті Цен­траль­ною Ра­дою при Мі­ні­стро­ві Справ За­кор­дон­них Д. До­ро­шен­ко­ві був іме­но­ва­ний чле­ном Ра­ди Міністра та ра­зом пов­нив обов’ яз­ки го­ло­ви по­лі­ти­чної ко­мі­сії при Ми­ро­вій де­ле­га­ції Укра­їн­ської дер­жа­ви в пе­ре­го­во­рах з Ра­дян­ською Ро­сі­єю».

БОЛГАРСЬКИЙ ЦАР ФЕРДІНАНД (1861—1948). СА­МЕ ВІН БУВ ГЛА­ВОЮ ДЕР­ЖА­ВИ В ТОЙ ЧАС, КО­ЛИ ОЛЕ­КСАНДР ШУЛЬГИН ПРИБУВ ДО СОФІЇ ЯК ПО­СОЛ УКРА­ЇН­СЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕ­СПУ­БЛІ­КИ

■ Ди­пло­ма­ти­чні пе­ре­го­во­ри з со­вєт­ським уря­дом про­во­ди­ли­ся від­по­від­но до умов Брест­сько­го до­го­во­ру, за яким Мо­сква бу­ла зо­бов’яза­на укла­сти мир з Укра­ї­ною. Офі­цій­ні де­ле­га­ції Укра­їн­ської дер­жа­ви та со­вєт­ської Ро­сії обго­во­рю­ва­ли спра­ву при­пи­не­н­ня бо­йо­вих дій між сто­ро­на­ми, фі­нан­со­ві та май­но­ві пре­тен­зії сто­рін, пи­та­н­ня забезпечення ро­бо­ти транс­пор­ту, по­што­вих зно­син, обмі­ну по­ло­не­ни­ми, куль­тур­них зно­син. Най­го­стрі­шим бу­ло пи­та­н­ня кор­до­нів. Пе­ре­го­во­ри про­во­ди­ли укра­їн­ською та ро­сій­ською мо­ва­ми че­рез пе­ре­кла­да­ча. До­ся­гну­те сто­ро­на­ми пе­ре­мир’ я не на­бу­ло сво­го подаль­шо­го роз­ви­тку в пе­ре­го­вор­но­му про­це­сі. Пред­став­ни­ки біль­шо­ви­цько­го уря­ду, тер­пля­чи фі­а­ско при обго­во­рен­ні пра­кти­чно усьо­го ко­ла про­блем, не бу­ли за­ці­кав­ле­ні у ви­ро­блен­ні умов ми­ро­вої уго­ди і вда­ли­ся до та­кти­ки за­тя­гу­ва­н­ня пе­ре­го­во­рів. Та­кі дії не про­йшли не­по­мі­че­ни­ми повз ува­гу укра­їн­ських ди­пло­ма­тів. Ке­рів­ник Укра­їн­ської ми­ро­вої де­ле­га­ції С. Ше­лу­хін по­ві­дом­ляв уря­ду про не­щи­рість біль­шо­ви­цько­го уря­ду, який, на йо­го дум­ку, ли­ше очі­ку­вав слу­шно­го мо­мен­ту, «аби по­гу­би­ти Україну». Ра­зом із тим сам факт та­ких пе­ре­го­во­рів озна­чав фа­кти­чне ви­зна­н­ня ро­сій­ським біль­шо­ви­цьким уря­дом не­за­ле­жної Укра­їн­ської дер­жа­ви і мав ва­жли­ве по­лі­ти­чне та істо­ри­чне зна­че­н­ня.

■ Ге­тьман­ський уряд на­да­вав ве­ли­ко­го зна­че­н­ня зов­ні­шньо­по­лі­ти­чній ді­яль­но­сті Укра­їн­ської дер­жа­ви, го­лов­ним зав­да­н­ням якої бу­ло до­мог­ти­ся її ви­зна­н­ня ін­ши­ми дер­жа­ва­ми сві­ту. У ста­но­ви­щі, в яко­му пе­ре­бу­ва­ла Укра­ї­на, ціл­ком зро­зумі­лий прі­о­ри­тет на­да­вав­ся Ні­меч­чи­ні та ін­шим кра­ї­нам Че­твер­но­го со­ю­зу, які бу­ли пар­тне­ра­ми Укра­ї­ни по Брест­ських пе­ре­го­во­рах ( та­кож Ав­стро-Угор­щи­на, Бол­га­рія і Ту­реч­чи­на). Тож до ці­єї пра­ці за­лу­ча­ли­ся най­до­свід­че­ні­ші укра­їн­ські ди­пло­ма­ти.

■ 25 черв­ня 1918 р. на­ка­зом геть­ма­на Павла Ско­ро­пад­сько­го О. Шуль­ги­на бу­ло при­зна­че­но упов­но­ва­же­ним мі­ні­стром і На­дзви­чай­ним По­слом уря­ду Укра­ї­ни у Бол­га­рії. За ін­ши­ми да­ни­ми, ця по­дія від­бу­ла­ся на по­ча­тку ли­пня. До сто­ли­ці Бол­га­рії Софії Шульгин прибув 25 ли­пня 1918 ро­ку і був при­я­зно прийня­тий бол­гар­ським ца­рем Фер­ді­нан­дом. Офі­цій­на це­ре­мо­нія акре­ди­та­ції та вру­че­н­ня вір­них гра­мот від­бу­ла­ся 7 ве­ре­сня 1918 ро­ку. Ця да­та є початком офі­цій­них ди­пло­ма­ти­чних від­но­син між Укра­ї­ною та Бол­га­рі­єю у ХХ ст.

■ Українське по­соль­ство в Бол­га­рії ма­ло та­кий склад: по­сол — О. Шульгин, ра­дник по­сла — Ф. Шуль­га, пер­ший се­кре­тар по­соль­ства — В. Дра­го­ми­ре­цький, дру­гий се­кре­тар — Д. Шо­лудь­ко, вій­сько­вий ата­ше — ге­не­рал Б. Бо­ров­ський. У Софії Оле­ксандр Шульгин ко­ри­сту­вав­ся ве­ли­кою при­хиль­ні­стю ца­ря Фер­ді­нан­да, а пі­зні­ше — ца­ря Бо­ри­са, що бу­ло ви­клю­чно ва­жли­вим для ви­рі­ше­н­ня до­лі 15 000 укра­їн­ських вій­сько­во­по­ло­не­них, які на той час пе­ре­бу­ва­ли на те­ри­то­рії Бол­га­рії. Зав­да­н­ня по­вер­ну­ти їх на Україну бу­ло одним із го­лов­них прі­о­ри­те­тів ді­яль­но­сті О. Шуль­ги­на як по­сла Укра­їн­ської дер­жа­ви в цій кра­ї­ні. І хоч по­вер­не­н­ня їхнє в Україну ви­яви­ло­ся ускла­дне­ним пе­ре­во­ро­том, який бу­ло вчи­не­но в Софії, та подаль­шим при­хо­дом у кра­ї­ну фран­цузь­ких вій­сько­вих ча­стин, Шульгин як по­сол Укра­ї­ни все-та­ки зміг до­сяг­ти зго­ди всіх сто­рін на по­вер­не­н­ня по­ло­не­них укра­їн­ців в Україну та їх ор­га­ні­зо­ва­не пе­ре­ве­зе­н­ня до Оде­си. Це бу­ла справ­жня ди­пло­ма­ти­чна пе­ре­мо­га.

■ Україну за ча­сів геть­ман­сько­го ре­жи­му бу­ло ви­зна­но Ні­меч­чи­ною та її со­ю­зни­ка­ми, во­на ма­ла свої ди­пло­ма­ти­чні мі­сії у сто­ли­цях цих дер­жав та в ней­траль­ній Швей­ца­рії. У ли­сто­па­ді 1918-го О. Шульгин за до­ру­че­н­ням уря­ду Укра­ї­ни за­по­ча­тку­вав пря­мі кон­та­кти з пред­став­ни­ка­ми Ан­тан­ти. Так, від­бу­ва­ли­ся пе­ре­мо­ви­ни з аме­ри­кан­ським по­слом Мер­фі та вій­сько­вим ко­ман­ду­ва­н­ням Ан­тан­ти. На жаль, по­зи­ція Ан­тан­ти що­до Укра­ї­ни на той мо­мент, пі­сля укла­да­н­ня Бе­ре­стей­сьтко­го мир­но­го до­го­во­ру, бу­ла не­га­тив­ною, і со­ю­зни­ки хо­ті­ли ба­чи­ти її в со­ю­зі з Ро­сі­єю. Без­сум­нів­но, со­юз геть­ман­сько­го уря­ду з Ні­меч­чи­ною не міг спри­я­ти по­зи­тив­но­му став­лен­ню до Укра­ї­ни з бо­ку дер­жав Ан­тан­ти — про­тив­ни­ків Ні­меч­чи­ни у вій­ні. Крім то­го, з огля­ду на укра­їн­сько-ні­ме­цький со­юз, дер­жа­ви Ан­тан­ти на той мо­мент ко­ри­сту­ва­ли­ся ви­клю­чно ро­сій­ськи­ми дже­ре­ла­ми ін­фор­ма­ції про Україну, яка, оче­ви­дно, бу­ла во­ро­жою до неї. То­му до­мог­ти­ся успі­ху в сво­їх пе­ре­го­во­рах з пред­став­ни­ка­ми Ан­тан­ти Шуль­ги­ну бу­ло скла­дно.

■ Ди­пло­ма­ти­чна ді­яль­ність Шуль­ги­на в Бол­га­рії до­пов­ню­ва­ла­ся йо­го ши­ро­ки­ми кон­та­кта­ми в се­ре­до­ви­щі ді­я­чів бол­гар­ської куль­ту­ри, що пі­зні­ше, вже на емі­гра­ції, до­по­мо­гло йо­му да­лі роз­ви­ва­ти бол­гар­сько-укра­їн­ські від­но­си­ни, фа­кти­чно про­дов­жу­ю­чи спра­ву укра­їн­сько- бол­гар­ських зв’ яз­ків, роз­по­ча­ту ще М. Дра­го­ма­но­вим.

■ Про­те гли­бо­кий кон­флікт із по­лі­ти­кою геть­ма­на П. Ско­ро­пад­сько­го і тут да­є­ться взна­ки. Про­го­ло­ше­н­ня 14 ли­сто­па­да 1918 р. Ско­ро­пад­ським гра­мо­ти про фе­де­ра­цію з май­бу­тньою Ро­сі­єю не мо­гло не ви­кли­ка­ти в О. Шуль­ги­на гли­бо­ко­го обу­ре­н­ня. Па­трі­от Укра­ї­ни, рі­дний брат яко­го за­ги­нув під Кру­та­ми, спра­ве­дли­во вба­чає у цьо­му зра­ду на­ціо­наль­них та за­галь­но­де­мо­кра­ти­чних ін­те­ре­сів укра­їн­сько­го на­ро­ду. На знак протесту Шульгин по­дає у від­став­ку з по­са­ди по­сла. «На цій по­са­ді був аж до ого­ло­ше­н­ня Ге­тьма­ном ма­ні­фе­сту про фе­де­ра­цію, пі­сля чо­го не­гай­но по­дав­ся до де­мі­сії та, пе­ре­дав­ши спра­ви по­соль­ства ра­дни­ко­ві па­но­ві Шуль­зі й по­ві­до­мив­ши Мі­ні­стер­ство за­кор­дон­них справ Бол­га­рії та бол­гар­сько­го ца­ря Бо­ри­са, що «з при­чин хо­ро­сти» му­сить від’їха­ти, ви­ру­шив до Фран­ції. Пі­сля три­ва­лої по­до­ро­жі і тяж­ких фор­маль­них пе­ре­шкод прибув до Па­ри­жа (по­до­рож три­ва­ла з 2 сі­чня 1919 р. аж до 20 бе­ре­зня то­го ж ро­ку)», — так ви­сві­тлює ці по­дії ав­то­біо­гра­фія Оле­ксан­дра Шуль­ги­на.

■ Однак до­слі­дни­ки вка­зу­ють на те, що пе­ред від’їздом до Фран­ції Шульгин все ж та­ки ще раз від­ві­дав Со­фію на­при­кін­ці 1918 ро­ку з ме­тою фор­маль­ної лі­кві­да­ції там укра­їн­сько­го по­соль­ства, яке у зв’яз­ку з кар­ди­наль­ною змі­ною зов­ні­шньо­по­лі­ти­чної си­ту­а­ції у сві­ті та нав­ко­ло Укра­ї­ни ви­му­ше­но при­пи­ни­ло свою ро­бо­ту.

■ Не­вдов­зі пі­сля цьо­го Ди­ре­кто­рія ски­ну­ла уряд П. Ско­ро­пад­сько­го, від­но­вив­ши цим по­лі­ти­чні за­са­ди УНР. О. Шульгин зно­ву по­вер­та­є­ться до сво­єї пра­ці на між­на­ро­дній аре­ні.

■ Але це вже бу­де на­сту­пний етап ді­яль­но­сті одно­го із за­снов­ни­ків укра­їн­ської ди­пло­ма­тії у ХХ ст.

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» —

Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail):

master@day.kiev.ua

ФОТО З САЙТА ALTHISTORY.WIKIA.COM

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.