«Ма­лень­ка ча­сто­чка для спіль­ної пе­ре­мо­ги»

Ужго­род­ська май­стри­ня «лі­кує» взу­т­тя і... люд­ські ду­ші. Уча­сни­кам АТО — без­пла­тно

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Уне­ве­ли­чкій при­ва­тній май­стер­ні з ре­мон­ту взу­т­тя в Ужго­ро­ді пра­цює зви­чай­на, на пер­ший погляд, жін­ка — Ма­рія Ба­бич. Та по­при те, що во­на — ви­со­ко­про­фе­сій­ний май­стер, при ближ­чо­му зна­йом­стві з нею пе­ре­ко­ну­є­шся, що ця жін­ка — са­мо­ро­док, яких не так уже й ба­га­то се­ред нас. Це не­бай­ду­жа лю­ди­на, го­то­ва зав­жди при­йти на до­по­мо­гу тим, хто її най­біль­ше по­тре­бує.

Ро­дом Ма­рія із Львів­щи­ни. На За­кар­па­т­тя при­їха­ла 15-рі­чною дів­чин­кою здо­бу­ва­ти про­фе­сію в ПТУ №16. Тру­до­ву кар’єру роз­по­чи­на­ла на Ужго­род­ській взут­тє­вій фа­бри­ці. Двад­цять два ро­ки ро­бо­ти не про­йшли дар­ма — Ма­рія осво­ї­ла всі опе­ра­ції з ре­мон­ту та по­ши­т­тя взу­т­тя і ста­ла асом у цій про­фе­сії. Ни­ні во­на мо­же не тіль­ки да­ти но­ве жи­т­тя ста­рій взу­ва­чці, а й змай­стру­ва­ти но­ві че­ре­ви­ки, чо­бо­ти чи бо­со­ніж­ки, при­чо­му які­сні та мо­дер­ні. А ре­мін­ці до на­ру­чних го­дин­ни­ків, па­ски, дам­ські су­мо­чки та чо­ло­ві­чі пор­тмо­не її ви­ро­бни­цтва ні­чим не по­сту­па­ю­ться до­ро­гим за­кор­дон­ним. Хі­ба що до­сту­пною ці­ною, ви­со­кою які­стю та га­ран­ті­єю, що слу­жи­ти­муть го­спо­да­ре­ві не кіль­ка мі­ся­ців, а ба­га­то ро­ків.

НЕ­ВЕ­ЛИ­КА, АЛЕ ВЛАСНА СПРА­ВА

Па­ні Ма­рія роз­по­від­ає, що з ди­тин­ства бу­ла ду­же до­пи­тли­вою. При­га­дує, ко­ли ба­тьки при­дба­ли пер­ший те­ле­ві­зор, на дру­гий день во­на йо­го ро­зі­бра­ла, бо хо­ті­ла ді­зна­ти­ся, що в ньо­му. А ко­ли ма­ма по­ві­си­ла но­ві гар­ні што­ри з ве­ли­ки­ми кві­та­ми, дів­чин­ка аку­ра­тно... по­ви­рі­за­ла їх. Так і в про­фе­сії: во­на хо­ті­ла до­ско­на­ло зна­ти всі тон­ко­щі та се­кре­ти не­лег­кої спра­ви чо­бо­та­ря. Їй це вда­ло­ся. Про­те на по­ча­тку 2000-х ро­ків Ма­рія за­ли­ши­ла­ся без сво­єї улю­бле­ної ро­бо­ти: взут­тє­ва фа­бри­ка за­кри­ла­ся. Жін­ці до­ве­ло­ся звер­ну­ти­ся у Центр зайня­то­сті, звід­ки її на­пра­ви­ли на кур­си з під­ви­ще­н­ня ква­лі­фі­ка­ції у Між­на­ро­дну ака­де­мію управ­лі­н­ня пер­со­на­лом. І ни­ні до­брим сло­вом зга­дує Сер­гія Оле­ксі­ю­ка — ни­ні­шньо­го ди­ре­кто­ра Ужго­род­сько­го мі­сько­го цен­тру зайня­то­сті, який ра­див їй від­кри­ти вла­сну спра­ву. Не­дов­го ва­га­ю­чись, про­йшов­ши низ­ку бю­ро­кра­ти­чних кро­ків, Ма­рія за­по­ча­тку­ва­ла хо­ча й ма­лень­кий, але свій бі­знес.

І ось уже понад де­сять ро­ків во­на ре­мон­тує взу­т­тя та одяг зі шкі­ри, вла­сно­руч ви­го­тов­ляє шкі­ря­ні аксе­су­а­ри. До­по­ма­гає їй у цьо­му її на­дій- на по­мі­чни­ця — іта­лій­ська «Мі­нер­ва», ва­гою у пів­тон­ни. А що­до клі­єн­тів, то їх у май­стри­ні ви­ста­чає: ро­бить во­на ду­же які­сно, а за свою ро­бо­ту пра­вить не­до­ро­го. Се­ред Ма­рі­ї­ної клі­єн­ту­ри чи­ма­ло й іно­зем­ців. Остан­нім ча­сом за­ча­сти­ли сло­ва­ки, які ма­со­во не­суть своє взу­т­тя на ре­монт в Україну, бо тут на­ба­га­то де­шев­ше, ніж у Сло­вач­чи­ні.

СПИ­СОК ДОБРИХ СПРАВ

Та Ма­рія ка­же, що гро­ші для неї — не го­лов­не. Бу­ду­чи гли­бо­ко ві­ру­ю­чою, во­на пе­ре­ко­на­на, що го­лов­не — це лю­ди­на, якій во­на зав­жди на­ма­га­є­ться до­по­мог­ти. Ро­бить, як ко­лись на­ка­зу­ва­ла їй рі­дна нень­ка: «Не мо­жеш до­по­мог­ти лю­ди­ні, то хо­ча б не на­шкодь їй». Так і ста­ло­ся у Ма­рі­ї­но­му жит­ті, що во­на, «лі­ку­ю­чи» ста­рень­ке взу­т­тя, ча­сто лі­кує і люд­ські ду­ші. Жін­ка вміє зна­йти під­хід до ко­жно­го клі­єн­та, роз­ра­ди­ти у бі­ді, по­ра­ди­ти, до яко­го лі­ка­ря кра­ще звер­ну­ти­ся, ча­сом до­по­ма­гає «ді­ста­ти» де­фі­ци­тні лі­ки.

Ко­ли у май­стер­ню при­хо­дить бі­дна ста­рень­ка лю­ди­на, Ма­рія не бе­ре гро­шей за ре­монт вза­га­лі. На­ма­га­є­ться хоч чи­мось за­ра­ди­ти обе­здо­ле­ним. До неї ча­сто звер­та­ю­ться і з мі­ської слу­жби соц­за­хи­сту з про­ха­н­ням «взя­ти під опі­ку» ко­гось. Роз­по­від­ає, як ми­ну­ло­го ро­ку пов­ні­стю «зі­бра­ла» до шко­ли хло­пчи­ка із не­бла­го­по­лу­чної ро­ди­ни. Во­на не мо­же оми­ну­ти лю­ди­ну, якій по­трі­бна до­по­мо­га. Але до­три­му­є­ться єди­но­го пра­ви­ла: не дає гро­шей, а ку­пує са­ма те, чо­го лю­ди­на най­біль­ше по­тре­бує.

З ми­ну­ло­го ро­ку до спи­ску її добрих справ до­да­ла­ся ще одна: Ма­рія без­пла­тно ре­мон­тує бер­ці для хло­пців-уча­сни­ків АТО. Ка­же, що все по­ча­ло­ся пі­сля то­го, як ма­ти одно­го з ужго­род­ських вій­сько­ви­ків принесла взу­т­тя си­на у май­стер­ню, ко­ли той при­їхав до­до­му у від­пус­тку. На те взу­т­тя бу­ло стра­шно гля­ну­ти: пі­до­шва трі­сну­ла, від­кле­ї­ла­ся. Ну як у та­ко­му за­хи­ща­ти Батьківщину?! Ма­рія по­ста­ви­ла но­ву, які­сну пі­до­шву, і від­ре­мон­ту­ва­ла так, що бер­ці ста­ли як но­вень­кі, та ще й кра­щі. «Бо те­пер, — ка­же май­стри­ня, — в них мо­жна хо­ди­ти і по во­ді, і по сні­гу, і не бо­я­ти­ся, що но­ги про­мо­кнуть чи змер­знуть». Гро­ші за свою ро­бо­ту бра­ти від­мо­ви­ла­ся. Пі­сля цьо­го во­на вже від­ре­мон­ту­ва­ла де­ся­тки бер­ців: сла­ва про май­стри­ню-бла­го­дій­ни­цю швид­ко ро­зі­йшла­ся кра­єм. Ма­рія Ба­бич ка­же, що хо­ча б у та­кий спо­сіб во­на вкла­дає і свою ма­лень­ку ча­сто­чку в на­шу спіль­ну пе­ре­мо­гу над оку­пан­том, яко­го лю­то не­на­ви­дить.

Окса­на ДУДАШ, Ужго­род

ФОТО АВ­ТО­РА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.