«Тут у ме­не ба­га­то є ро­бо­ти»

Ле­ся Укра­їн­ка: рік у Бол­га­рії

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

«НА­ШІ БОЛГАРИ»

Ро­ди­на Дра­го­ма­но­вих зу­стрі­ла Ле­сю з роз­кри­ти­ми обі­йма­ми. «На ме­шка­н­ня» їй від­ве­ли бі­бліо­те­ку Ми­хай­ла Пе­тро­ви­ча, і во­на з то­го ду­же ті­ши­ла­ся: «чо­ти­ри сті­ни кни­жок, та ще яких!» По­чу­ва­ла­ся дядь­ко­вою уче­ни­цею, тож са­ме йо­го по­ра­ди, йо­го кни­ги й ви­зна­чи­ли ха­ра­ктер її «бол­гар­ської» ле­кту­ри. «Тут у ме­не ба­га­то є ро­бо­ти, над­то з чи­та­н­ням та­ких ре­чей, які в Ро­сії тру­дно здо­бу­ти або й зов­сім не­мо­жли­во», — пи­са­ла Ле­ся Іва­но­ві Фран­ку вже тро­хи зго­дом, 18 лю­то­го 1895 ро­ку.

■ Про­те Ле­си­не пов­сяк­де­н­ня за­пов­не­не бу­ло, зві­сно, не тіль­ки чи­та­н­ням. І не тіль­ки но­ви­на­ми про по­лі­ти­чну кри­зу, що по­ча­ла­ся в кра­ї­ні: по­дав у від­став­ку уряд Сте­фа­на Стом­бо­ло­ва, який че­рез рік бу­де вби­тий не то по­лі­ти­чни­ми су­про­тив­ни­ка­ми, не то аген­та­ми Ні­ко­лая ІІ; до вла­ди при­йшла «На­ро­дна пар­тія» на чо­лі з Ко­стян­ти­ном Стой­ло­вим; пре­са пи­са­ла про «дер­жав­ний пе­ре­во­рот» і «ре­во­лю­цію»... Ле­ся не бу­ла бай­ду­жою до по­лі­ти­чних тем (одно­го ра­зу від­ві­да­ла на­віть болгарський пар­ла­мент!), але цьо­го ра­зу, не осо­бли­во до­ві­ря­ю­чи «на­шим га­зе­там», до «quasi ре­во­лю­цій бол­гар­ських» по­ста­ви­ла­ся стри­ма­но...

Во­на швид­ко ста­ла «своєю» у ко­лі дво­ю­рі­дних се­стер Ра­ди (Арі­а­дни) й Лі­ди та їхніх при­я­те­лів. «Ра­да ду­же гар­нень­ка дівчина, чор­ня­ва ду­же, то­нень­ка, по­хо­жа на фран­цу­жен­ку», — пи­са­ла Ле­ся ма­те­рі. Не раз зга­ду­ва­ла «Ва­ню», себ­то Іва­на Ши­шма­но­ва, Лі­ди­но­го чо­ло­ві­ка (че­рез 23 ро­ки він ста­не по­слом Бол­га­рії в УНР, а за­вер­шить жи­т­тя 1928 ро­ку аж у Нор­ве­гії!). Ті­ши­ла­ся ви­тів­ка­ми їхньо­го «гар­нень­ко­го хлоп’яти», п’яти­рі­чно­го Мі­ки-Ма­у­си­ка (Ле­си­ні згад­ки про цьо­го ону­ка Дра­го­ма­но­ва, Ди­ми­тра Ши­шма­но­ва, у 12-том­но­му зі­бран­ні тво­рів по­е­те­си за­ли­ше­но без ко­мен­та­рів, оче­ви­дно — з при­чин «по­лі­тко­ре­ктно­сті» ра­дян­ських ча­сів: до­ля Ди­ми­тра, за­сту­пни­ка /1940 — 1943/, а по­тім міністра /1944/ за­кор­дон­них справ Бол­га­рії скла­ла­ся тра­гі­чно; пі­сля пе­ре­во­ро­ту 9 ве­ре­сня 1944 р., ко­ли до вла­ди при­йшли про­ра­дян­ські си­ли, він був за­а­ре­што­ва­ний і 1 лю­то­го 1945 р. роз­стрі­ля­ний. Ре­а­бі­лі­ту­ва­ли Ди­ми­тра Ши­шма­но­ва тіль­ки в 1996 р. Вар­то на­га­да­ти, що був він не тіль­ки ди­пло­ма­том і по­лі­ти­ком, а й уче­ним, пи­сьмен­ни­ком, пе­ре­кла­да­чем із кіль­кох мов, у то­му чи­слі й з укра­їн­ської).

■ Ма­ло не з пер­шо­го дня Ле­ся взя­ла­ся сту­ді­ю­ва­ти бол­гар­ську мо­ву, і не­за­ба­ром уже пе­ре­си­па­ла свої ли­сти но­ви­ми для се­бе сло­ва­ми й ре­че­н­ня­ми...

Ча­сти­ну лі­та Ле­ся ра­зом із мо­лод­ши­ми Дра­го­ма­но­ви­ми про­ве­ла в се­лі Вла­дая під Со­фі­єю. Ми­хай­ло Пе­тро­вич і йо­го дру­жи­на Лю­дми­ла Ми­хай­лів­на в цей час пе­ре­бу­ва­ли у Па­ри­жі, де на­вчав­ся їхній син, 10-рі­чний Сві­то­зар. Ле­ся від­прав­ля­ла їм ли­стов­ні «ре­пор­та­жі». Пи­са­ла, що «Вла­дая по­хо­жа на Пар­нас із рі­зни­ми гі­по­кре­на­ми і ка­сталь­ськи­ми по­то­ка­ми»; що її «лі­со­ва ду­ша за­спо­ко­ї­лась», оскіль­ки се­ред де­рев по­чу­ва­є­ться лег­ко й при­ро­дно; що лю­бить ку­па­ти­ся в по­то­ці; що у Вла­даї па­нує «дух ми­ро­лю­бія»... Май­же весь її час за­йма­ють про­гу­лян­ки, ма­лень­кі ман­дри по око­ли­цях, при­кра­ша­н­ня по­ме­шкань зі­бра­ни­ми тра­ва­ми й кві­та­ми.

■ «Я все бро­джу і роз­див­ля­юсь око­ли­ці»... Якось ма­ти по­ра­ди­ла їй по­бу­ва­ти у про­стій бол­гар­ській ха­ті. І справ­ді: жи­т­тя про­сто­лю­ду, на­ро­дні зви­чаї, етно­гра­фі­чні осо­бли­во­сті краю не­аби­як ці­ка­ви­ли Ле­сю. У ли­сті до дядь­ка во­на охо­че роз­по­від­а­ла, як 15 сер­пня у Вла­даї свя­тку­ва­ли со­бор; лю­ди, вбра­ні в на­ціо­наль­ні строї, тан­цю­ва­ли хо­ро. Ле­ся й со­бі при­мі­ря­ла «ту­те­шню оде­жу»...

А ось спо­сте­ре­же­н­ня, ска­за­ти б, ген­дер­но­го ха­ра­кте­ру: «Бу­ти жін­кою в Бол­га­рії — се не ду­же-то ці­ка­ва до­ля, я б при­найм­ні не хо­ті­ла. /.../Жін­кою тут по­га­но бу­ти, а дів­чи­ною ще гір­ше, як­би тут по­ча­ти так жи­ти, як жи­вуть мої зна­йо­мі дів­ча­та, то мо­жна б ста­ти при­тчею во язи­цех. Я вже й так два скан­да­ли зробила: пі­шла са­ма з Ра­дою в те­атр (дві дів­чи­ни са­мі!), а по­тім ще й на ви­бо­ри хо­ди­ла ди­ви­тись, аж у са­мий ви­бор­чий двір за­лі­зла — сим я вже й Лі­ду, й її чо­ло­ві­ка пе­ре­ля­ка­ла! Я вже не спо­ми­наю про те, що я й тут не по­ки­ну­ла зви­чай­ки «про­сто­рі­ку­ва­ти», а се, пев­не, ту­те­шнім па­нам і па­ни­чам зов­сім скан­даль­ним зда­є­ться»...

■ До всьо­го, що сто­су­ва­ло­ся сво­бо­ди, рів­но­сті, Ле­ся Укра­їн­ка бу­ла осо­бли­во чу­тли­вою. У Бол­га­рії їй хо­ті­ло­ся «по­ка­за­ти Ра­ді на­ші то­ва­ри­ські зви­чаї», — бу­ли во­ни во­че­видь віль­ні­ши­ми, роз­ку­ті­ши­ми, ніж ті, які ба­чи­ла тут...

ГАЛИЦЬКІ СПРА­ВИ

Їду чи в Бол га рію, Ле ся зу пи ня ла ся у Льво­ві, де, крім усьо­го, зу­стрі­ча­ла­ся з Ми­хай­лом Пав­ли­ком, ре­да­кто­ром ра­ди­каль­но­го (со- ці­а­лі­сти­чно­го) жур­на­лу «На­род». Сі­яч ра­ди­каль­них ідей на га­ли­цьких те­ре­нах — Ми­хай­ло Дра­го­ма­нов, тож йо­го пле­мін­ни­ці бу­ло зов­сім не­бай­ду­же, як ра­ди­ка­ли ве­дуть свої по­лі­ти­чні спра­ви. «На­род» Ле­ся по­стій­но чи­та­ла, де­що й са­ма пи­са­ла для цьо­го ча­со­пи­су. В сі­чні 1895-го звер­ну­ла­ся із ли­стом до мо­ло­дої «гро­мад­ки» сво­їх то­ва­ри­шів, за­кли­ка­ю­чи їх грі­шми і пра­цею під­три­ма­ти жур­на­ли «На­род» і «Хлі­бо­роб». «Обі­зві­ться, до­ка­жіть, що ви жи­ве­те і ду­ма­є­те...» Той Ле­син лист спов­не­ний ха­ра­ктер­но­го для неї сто­ї­ци­зму. Вчу­ва­є­ться сму­ток, що йде від ро­зу­мі­н­ня «без­на­дій­но­сті» си­ту­а­ції, в якій ка­та­стро­фі­чно бра­кує рук для ро­бо­ти; про­те до­мі­ну­ють усе ж ім­пе­ра­тив обов’яз­ку, жорс­ткі й му­жні са­мо­зав­да­н­ня у ду­сі contra cpem spero, на­га­ду­ва­н­ня ін­шим про те, що си­ді­ти, склав­ши ру­ки, — все одно, що по­мер­ти за­жи­во...

■ Ле­ся при­га­ду­ва­ла «дов­гі ве­чо­ри-но­чі, про­ве­де­ні у ве­ли­ко­му гур­ті або вдвох з яким то­ва­ри­шем», ко­ли мрі­я­ло­ся про «по­лі­ти­чну во­лю, осві­ту на­ро­ду, по­тре­би на­шо­го краю, обо­ро­ну прав на­ро­дно­сті (чи­тай: на­ціо­наль­но­сті. — В.П.), ко­не­чність здо­бу­ва­н­ня во­лі сло­ва...» Пе­ре­ко­ну­ва­ла, що по­трі­бно зді­йма­ти хви­лі, на­ди­ма­ти «ві­три­ла на ко­ра­блях», не ми­ри­ти­ся з ти­шею, що па­нує на мо­рі...

Ли­ста Ле­ся Укра­їн­ка від­пра­ви­ла Ми­хай­ло­ві Пав­ли­ку, про­те дру­ком він так і не з’явив­ся: «На­род» не­вдов­зі та­ки пе­ре­став ви­хо­ди­ти...

■ Во­на не бу­ла ідей­ною «фа­на­ти­чкою»; на­ма­га­ла­ся ди­ви­ти­ся на ре­чі від­кри­ти­ми очи­ма (як дядь­ко), не впа­да­ти в ілю­зії. Іро­ні­чно ста­ви­ла­ся до ки­їв­сько­го «ци­кло­па» Оле­ксан­дра Ко­ни­сько­го й гур­тка йо­го одно­дум­ців; не при­хо­ву­ва­ла свою не­при­язнь до ква­сно­го па­трі­о­ти­зму, па­те­ти­ки й mania grandioza «ба­тьків Укра­ї­ни» (за що отри­му­ва­ла у від­по­відь до­ко­ри за «ко­смо­по­лі­тизм»). З ті­єї ж при­чи­ни ске­пти­чно ста­ви­ла­ся до львів­сько­го на­ро­дов­сько­го жур­на­лу «Прав­да». Та й ра­ди­ка­ли ча­сом ви­кли­ка­ли в неї до­са­ду: «Не ба­чу в них ні енер­гії, ні щи­рої ві­ри в своє ді­ло і на­віть вла­сти­вої пар­тії...»

Ба­га­то на що Ле­ся ще ди­ви­ться дядь­ко­ви­ми очи­ма, по­ді­ля­ю­чи йо­го сим­па­тії та ан­ти­па­тії. Рік то­му (5/17 трав­ня 1893 р.) Ми­хай­ло Пе­тро­вич на­пи­сав пле­мін­ни­ці: «Ко­ли хо­чеш, зов­сім на­де­жний чо­ло­вік один тіль­ко і єсть на всю Га­ли­чи­ну, — Пав­лик, — і я зі стра­хом ду­маю, що ста­не з усім ру­хом, ко­ли він умре, а се мо­же ста­ти і не­за­ба­ром, бо він ду­же сла­бий і ви­му­че­ний». На­то­мість, про Іва­на Фран­ка Дра­го­ма­нов у то­му-та­ки ли­сті від­гу­кнув­ся до­сить в’їдли­во: йо­го дра­ту­ва­ли Фран­ко­ві «ско­ки» (мін­ли­вість): «Те­бе ди­вує йо­го стаття в «Зо­рі». Але він увесь свій вік та­кі сюр­при­зи ро­бить на­пра­во і на­лі­во. Мо­же, тут вин­на і «по­е­ти­чна на­ту­ра» (avec votre permission mademoiselle la poetesse!). Най­гір­ше, що він та­ки­ми ско­ка­ми шко­дить і спра­вам, і со­бі са­мо­му. Най­мен­ше все­го тут «ла­ком­ства не­ща­сно­го»; се якась на­ту­раль­но на­їв­на аси­мі­ля­ція до тих кру­гів, ку­ди при­ско­чив наш по­ет».

■ Ле­ся, як і її ма­ти Оль­га Пе­трів­на, з Фран­ка­ми ма­ла, за­га­лом, гар­ні сто­сун­ки. Бу­ва­ла в них, ли­сту­ва­ла­ся з Іва­ном Яко­ви­чем, про­те го­лов­ний її га­ли­цький ко­ре­спон­дент — усе ж Ми­хай­ло Пав­лик! А з Фран­ком во­на не­вдов­зі (вже пі­сля смер­ті Дра­го­ма­но­ва) по­ле­мі­зу­ва­ти­ме. З прин­ци­по­вих пи­тань, зві­сно...

«Галицькі спра­ви» — по­стій­на те­ма Ле­си­них ли­стів до Пав­ли­ка. Во­на не­по­га­но орі­єн­ту­ва­ла­ся в усьо­му то­му, що сто­су­ва­ло­ся львів­ських (га­ли­цьких) пар­тій, до­сить ча­сто до­шкуль­но ви­слов­лю­ва­ла­ся на адре­су тих чи тих «ді­я­чів». До­рі­ка­ла їм за «без­ли­чність», лу­кав­ство, ін­три­ги: «кра­ї­на не­спо­ді­ва­нок, ва­ша Га­ли­чи­на!» Ді­ста­ва­ло­ся й укра­їн­цям з Ро­сії — за лі­нив­ство, не

дбаль­ство, бо­я­гу­зли­вість...

■ За­га­лом, у ли­стах Ле­сі — чи­ма­ло свід­чень її «ске­пти­чно­го ро­зу­му», до­шкуль­ної на­ціо­наль­ної са­мо­кри­ти­ки. Не­дар­ма ж во­на обі­ця­ла Пав­ли­ку й Дра­го­ма­но­ву на­пи­са­ти «на­пів’юмо­ри­сти­чну ста­т­тю про «Ра­день­ких»», себ­то про со­лод­ко­го­ло­сих «па­трі­о­тів», у се­ре­до­ви­щі яких са­ма ма­ла ре­пу­та­цію enfant terrible (зда­є­ться, Ле­ся й на­пи­са­ла ту ста­т­тю, от тіль­ки за­ли­ши­ла­ся не­за­до­во­ле­на нею).

Ха­ра­ктер­ни­ми для Ле­сі Укра­їн­ки в її ли­стах про «галицькі спра­ви» бу­ли на­га­ду­ва­н­ня про ети­ку — тут теж да­ва­ла­ся взна­ки дра­го­ма­нів­ська шко­ла. Чи­ста спра­ва по­тре­бує чи­стих рук — ці сло­ва Ми­хай­ла Пе­тро­ви­ча Ле­ся Укра­їн­ка пам’ята­ла зав­жди. То бу­ла її мо­раль­на ма­кси­ма...

■ Га­ли­чи­на в осо­бі Ми­хай­ла Пав­ли­ка і йо­го одно­дум­ців го­ту­ва­ла­ся вша­ну­ва­ти 30-річ­чя лі­те­ра­тур­ної, на­у­ко­вої й гро­мад­ської пра­ці Дра­го­ма­но­ва. Пав­лик ра­див­ся з Ле­сею що­до по­да­рун­ків для юві­ля­ра. Ле­ся ра­ди­ла по­да­ру­ва­ти том «Ан­глій­ських і шо­тланд­ських ба­лад» Чайль­да: зна­ла, що дядь­ко ці­ка­вив­ся цим ви­да­н­ням, про­те ку­пи­ти не міг — за­до­ро­ге...

Бу­ли в Ле­си­но­му ли­сту­ван­ні з Ми­хай­лом Пав­ли­ком і сю­же­ти, що сто­су­ва­ли­ся її спів­пра­ці з жур­на­лом «На­род». У Бол­га­рії во­на ба­га­то пе­ре­кла­да­ла. За по­ра­дою дядь­ка взя­ла­ся за ста­т­тю Мо­рі­са Вер­на «Бі­блія або Ста­рий за­віт» (пе­ре­клад Ле­сі Укра­їн­ки з’явив­ся на сто­рін­ках «На­ро­ду» то­го ж та­ки 1894 ро­ку, №№11— 12, 13—14, 16, 17, 18). Пе­ре­кла­ла та­кож де­що з ні­ме­цької по­е­зії, Ві­кто­ра Гю­го. Над­си­ла­ла і свої вір­ші...

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» —

Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail):

master@day.kiev.ua

ЛЕ­СЯ УКРА­ЇН­КА. РІК ПЕ­РЕ­БУ­ВА­Н­НЯ В БОЛ­ГА­РІЇ ДАВ ЛАРИСІ КОСАЧ ДУ­ЖЕ БА­ГА­ТО: ЗМІЦНИВ ЇЇ СВІТОГЛЯД, ВІДШЛІФУВАВ ПЕРЕКОНАННЯ, ЗБАГАТИВ ЩОДЕННИМ СПІЛКУВАННЯМ ІЗ ДЯДЬКОМ, МИ­ХАЙ­ЛОМ ДРА­ГО­МА­НО­ВИМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.