ШЕКСПIР в Укра­ї­ні

Важ­ко ста­ви­ти кла­си­ка, але не­об­хі­дно, щоб зро­зу­мі­ти са­мих се­бе

Den (Ukrainian) - - Культура - У ПОСТАНОВЦІ НА­ЦІО­НАЛЬ­НО­ГО ТЕ­А­ТРУ ім. І. ФРАН­КА НА РІВ­НІ БЛАЗЕНСЬКИХ ПЕРСОНАЖІВ «БУРІ» У ПАРОДІЙНО-ФАРСОВОМУ ЖАН­РІ ПІДНЯТЬ ТЕ­МУ БО­РОТЬ­БИ ЗА ВЛА­ДУ Ва­лен­ти­на ЗАБОЛОТНА, те­а­тро­зна­вець

Бу­ло ко­лись му­дро ска­за­но: те­атр — це озна­ка пов­но­лі­т­тя на­ції. Мо­жна про­дов­жи­ти: Шек­спір — це озна­ка пов­но­лі­т­тя те­а­тру. От­же, пов­но­лі­т­тя укра­їн­сько­го те­а­тру від­бу­ло­ся ли­ше 1920 р. у Бі­лій Цер­кві, ко­ли Лесь Кур­бас впер­ше по­ста­вив «Мак­бе­та» в перекладі П. Ку­лі­ша си­ла­ми КИЙДРАМТЕ (Ки­їв­сько­го дра­ма­ти­чно­го те­а­тру) за п’ять ре­пе­ти­цій! Це, ско­рі­ше, був ескіз до йо­го «Мак­бе­та» 1924 ро­ку, здій­сне­но­го вже Ми­сте­цьким об’єд­на­н­ням «Бе­ре­зіль» (МОБ) у Ки­є­ві.

Ре­пре­со­ва­ний ра­дян­ською си­сте­мою у 1933 ро­ці, ге­ні­аль­ний ре­фор­ма­тор укра­їн­сько­го те­а­тру, ма­буть, пе­ред­чу­вав, що йо­му не­дов­го доведеться тяг­ти за ву­ха на­ціо­наль­не сце­ні­чне ми­сте­цтво в Єв­ро­пу. І він по­чав при­зви­ча­ю­ва­ти ми­тців і гля­да­ча до сві­то­вої дра­ма­тур­гії, по­чи­на­ю­чи з Со­фо­кло­во­го «Ца­ря Еді­па» в Мо­ло­до­му те­а­трі (1918). Бо до­сі ма­ло­ро­сій­сько­му те­а­тру ро­сій­ська ім­пе­рія не до­зво­ля­ла йо­го пе­ре­кла­да­ти і, від­по­від­но, гра­ти вза­га­лі. Хі­ба ко­ли на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя «цар зля­кав­ся і ви­дав ма­ні­фест», в те­а­трі М. Са­дов­сько­го з’яви­ли­ся «Роз­бій­ни­ки» Шил­ле­ра і де­що з то­го­ча­сно­го ро­сій­сько-єв­ро­пей­сько­го дра­мо­роб­ства. Кур­бас узяв­ся за спра­ву по­слі­дов­но, си­сте­ма­ти­чно і да­ле­ко­гля­дно. Спо­лу­ча­ю­чи ми­сте­цький про­цес із на­вча­н­ням і удо­ско­на­ле­н­ням актор­сько­го про­фе­сіо­на­лі­зму. І це йо­му вда­ва­ло­ся на­віть в умо­вах ре­во­лю­цій­них зсу­вів та гро­ма­дян­ської вій­ни.

ЗАГАДКОВИЙ І ТАЄМНИЧИЙ, ДО­СІ НЕ РОЗГАДАНИЙ

Отож без Шек­спі­ра ні­як! Загадковий і таємничий, до­сі не­ро­зга­да­ний Білл із Стред­фор­да-на-Май­ні ли­шив люд­ству чи­ма­ло тра­ге­дій, ко­ме­дій, но­ві жан­ри (дра­ми і хро­ні­ки), без­ліч персонажів, по­ста­ті яких ста­ли на­зив­ни­ми (Гам­лет, Ро­мео і Джу­льєт­та, Отел­ло, Яго, Ко­роль Лір, Ри­чард III то­що). Йо­го дра­ма­тур­гі­чний спа­док до­зво­ляє будь-які твор­чі екс­пе­ри­мен­ти, тра­кту­ва­н­ня, вер­сії. Йо­го п’єси зав­жди акту­аль­ні.

Кур­бас по­чав із «Мак­бе­та». В той час — по­ча­ток 1920-х, «во­єн­ний ко­му­нізм» і смерть Ле­ні­на — він ста­вить ви­ста­ву про вла­ду, спро­во­ко­ва­ну відьом­ським ко­длом, вла­ду, здо­бу­ту під­сту­пом, вбив­ства­ми, тру­па­ми не­вин­них ро­ди­чів і ді­тей, зра­дою дру­зів. Цій вла­ді у ви­ста­ві про­ти­сто­їть охо­ро­нець зам­ко­вих во­ріт (з кри­хі­тно­го епі­зо­ду Л. Кур­бас ро­бить на­скрі­зну по­стать, про­во­дить че­рез весь сю­жет). Во­ро­тар — на­род, до­ля — не тіль­ки охо­ро­няє во­ро­та, тоб­то ви­хід на свободу, він бла­знює, пе­ре­ки­да­є­ться на єпис­ко­па, ко­ро­нує ці­лу чер­гу мо­жно­влад­ців, тут же сти­нає їм го­ло­ви і віль­но спіл­ку­є­ться з гля­да­ча­ми в за­лі на те­ми сві­жих га­зет.

«Мак­бет» не ча­сто зу­стрі­чав­ся зі сце­ною в Укра­ї­ні. Ось і 1978 ро­ку в Ки­їв­сько­му те­а­трі ім. І. Фран­ка ре­жи­сер С. Смі­ян, не му­дру­ю­чи, про­сто ви­ки­нув відьом із п’єси. Ли­шив­ся де­те­ктив ча­сів се­ре­дньо­віч­чя. Спа­си­бі львів­сько­му ре­жи­се­ру Ал­лі Ба­бен­ко з її ви­шу­ка­ною ви­ста­вою 1992-го і Бо­г­да­ну Ко­за­ку (Мак­бет), що пе­ред­ба­чли­во роз­кри­ли не­без­пе­чні ме­ре­жи­ва по­лі­ти­чних ін­триг у бо­роть­бі за вла­ду.

ТРАГЕДІЯ — ЖАНР ФІЛОСОФСЬКИЙ

Ра­дян­ська вла­да від по­ча­тку не хо­ті­ла, щоб ши­ро­кі ма­си за­ми­слю­ва­ли­ся, мір­ку­ва­ли, обду­му­ва­ли суть ре­а­лій. Осо­бли­во в та­кій са­мо­до­ста­тній зем­лі, як Укра­ї­на. І в 1930 — 1940 ро­ках нам від­мо­ви­ли в пра­ві ви­став­ля­ти тра­ге­дію. Ска­жі­мо, вві­чли­во від­мо­ви­ли зань­ків­ча­нам. Сам К. Ста­ні­слав­ський не­га­тив­но від­гу­кнув­ся на їхнє за­про­ше­н­ня по­ста­ви­ти «Гам­ле­та», вва­жа­ю­чи, що це над­то скла­дно для мо­ло­до­го те­а­тру (Мо­сков­ський ху­до­жній те­атр сам за­знав твор­чої по­раз­ки в цій постановці). Зань­ків­ча­ни одер­жа­ли до­звіл на «Отел­ло» (1926). Чом би й ні? — п’єса про рев­но­щі, емо­цій­ні спле­ски, стра­жда­ю­чу ге­ро­ї­ню, тра­гі­чну по­мил­ку ге­роя. Все так зна­йо­мо з укра­їн­ської кла­си­чної дра­ма­тур­гії та ви­став ко­ри­фе­їв. Ви­ста­ва ви­йшла вда­лою, з гар­ним актор­ським скла­дом — Б. Ро­ма­ни­цький, В. Яре­мен­ко, В. Лю­барт.

«Отел­ло» гра­ли в Укра­ї­ні до­во­лі ча­сто. В то­му чи­слі в ро­сій­сько­мов­них те­а­трах. Але тіль­ки осе­тин/укра­ї­нець Ана­то­лій Хо­сті­ко­єв сво­їм Отел­ло у ви­ста­ві ре­жи­се­ра В. Ма­ла­хо­ва по­ста­вив го­стру про­бле­му мі­гран­та, іно­вір­ця, чу­жин­ця, ви­го­ло­сив­ши цен­траль- ний мо­но­лог ( « Чор­ний я » ) ба­тьків­ською — осе­тин­ською мо­вою. Са­ме то­ді про­бле­ма мі­гран­тів то­ру­ва­ла свій тра­гі­чний шлях у сві­ті. І по­чи­на­ла­ся во­на з бі­жен­ців ра­дян­сько­го Кав­ка­зу.

А «Гам­лет» з’явив­ся в Укра­ї­ні ли­ше під час фа­шист­ської оку­па­ції Льво­ва. Ви­ста­ву вті­ли­ли учні Л. Кур­ба­са — Й. Гір­няк (ре­жи­су­ра) та В. Бла­ва­цький (Гам­лет). Йшла во­на, що­прав­да, без епі­ло­гу, сце­ни з Фор­тін­бра­сом, та ін­ши­ми ви­лу­че­н­ня­ми текс­ту. Ну та хто ж не ско­ро­чу­вав ба­га­то­слів­но­го Шек­спі­ра. Це бу­ла ви­ста­ва ча­сів сві­то­вої вій­ни про оди­на­ка, який сам гі­дно про­ти­сто­яв усьо­му сві­то­ві.

Але ту ви­ста­ву дов­гий час вза­га­лі не зга­ду­ва­ли в істо­рії те­а­тру, на­че її не бу­ло. Пер­шо­від­кри­т­тя­ми «Гам­ле­та» на укра­їн­ській сце­ні вва­жа­ли ви­ста­ви се­ре­ди­ни п’ят­де­ся­тих. У Льво­ві (1957) здій­снив дав­ню мрію зань­ків­чан учень Ле­ся Кур­ба­са Бо­рис Тя­гно з Оле­ксан­дром Га­єм. А у Хар­ків­сько­му те­а­трі ім. Т. Шев­чен­ка (ко­ли­шньо­му кур­ба­со­во­му «Бе­ре­зо­лі») йо­го по­ста­вив Бе­не­дикт Норд із Яро­сла­вом Ге­ля­сом. То­ді ХХ з’їзд роз­він­чав Ста­лі­на, і са­ме час бу­ло за­ми­сли­ти­ся: «Бу­ти чи не бу­ти»?

А бу­ти в ла­ду з са­мим со­бою ста­ва­ло в епо­ху за­стою все скла­дні­ше. Прав­да пе­ре­ста­ва­ла бу­ти прав­дою. Спра­ве­дли­вість ста­ва­ла при­ма­рою. Змер­тві­ла ста­біль­ність хо­ва­ла отру­ту ду­хов­ної смер­ті, за­го­джу­ва­ла роз­па­дом осо­би­сто­сті. То­ді, в кін­ці сім­де­ся­тих, з’явив­ся у львів­сько­му ТЮГу скан­даль­ний «Гам­лет» мо­ло­до­го ре­жи­се­ра В. Ко­зьмен­ка-Де­лін­де. Юний Гам­лет роз­пав­ся у ви­ста­ві на чо­ти­ри іпо­ста­сі, які ча­сом кон­флі­кту­ва­ли один із одним.

Яким бу­ти чо­ло­ві­ко­ві в сві­ті хи­жа­ків, зві­рів, не­лю­дів — за­пи­ту­вав сво­їм «Гам­ле­том» ре­жи­сер Пе­тро Ла­стів­ка у Тер­но­по­лі (1990), ко­ли Укра­ї­на впер­ше зу­стрі­ла­ся віч-на-віч із оска­лом ім­пе­рі­а­лі­зму. Від­по­відь: «З вов­ка­ми жи­ти — по-вов­чо­му ви­ти». Тер­но­піль­ський Гам­лет по­сту­по­во ска­же­нів, пе­ре­тво­рю­вав­ся на без­ду­шно­го вбив­цю се­ред по­твор, хро­ба­ків і бан­ди­тів.

Зго­дом ста­ло зро­зумі­ло, що бан­ди­ти­змом жи­т­тя та дер­жа­ву не по­бу­ду­єш. Но­ве ти­ся­чо­лі­т­тя по­ста­ви­ло но­ві пи­та­н­ня. Ду­ма­ти тре­ба бу­ло на ба­га­то хо­дів на­пе­ред, іти на ро­кі­ров­ки і жер­тви, пла­ну­ва­ти гам­бі­ти і пе­ред­ба­ча­ти енд­шпі­лі. То­ді Ста­ні­слав Мой­се­єв сво­їм «Гам­ле­том» у Ки­їв­сько­му Мо­ло­ді­жно­му шу­кав ви­хо­ду з істо­ри­чної пас­тки, ро­зі­гру­ю­чи на сце­ні ша­хо­ву пар­тію. В но­ві­тньо­му перекладі Ю. Ан­дру­хо­ви­ча.

Зав­мер час, май­же на­зад пі­шов під гі­пно­зом пре­зи­ден­та-уда­ва з Мі­жгір’я, і Дми­тро Бо­го­ма­зов у 2012-му ста­вить «Гам­ле­та» в Оде­сі, в Те­а­трі ім. В. Ва­силь­ка. В при­мар­но­му мер­тво­му сві­ті, де лю­ди тіль­ки ті­ні, де до­мі­нує ма­ска і хо­ло­дне сві­тло, по­сту­по­во вми­рає ро­зум­на, не­за­ле­жна ду­ша Гам­ле­та.

По­дум­ки і ми на­зад пі­де­мо, по­вер­не­мо­ся в се­ре­ди­ну со­ро­ко­вих. В той по­во­єн­ний час ге­ні­аль­ний укра­їн­ський актор Амв­ро­сій Бу­чма мріє зі­гра­ти дві шек­спі­рів­ські ро­лі — ко­ро­ля Лі­ра і Ри­чар­да III. Він від­чу­ває і ро­зу­міє суть ча­су, адже в Крем­лі не спить вла­сний Лір, пла­нує но­ві жер­тви вла­сний Ри­чард. Про на­сту­пну прем’єру «Лі­ра» в Ки­є­ві роз­кле­є­ні афі­ші. Про по­ста­нов­ку «Ри­чар­да» Бу­чма до­мов­ля­є­ться з дав­нім дру­гом, ви­да­тним ро­сій­ським акто­ром і ре­жи­се­ром Оле­ксі­єм Ди­ким. Та у ве­ли­че­зно­му сі­ро­му бу­дин­ку, що на­ви­сає над Те­а­тром ім. І. Фран­ка, Бу­чмі ска­за­ли: «Ти ще не на­грав­ся?» Ви­ста­ва не від­бу­ла­ся...

«Ко­роль Лір» ви­йшов у фран­ків­ців у кін­ці 1950-х, пі­сля смер­ті Ста­лі­на, в постановці В. Огло­блі­на з Мар’яном Кру­шель­ни­цьким у го­лов­ній ро­лі. Ви­ста­ва су­пе­ре­чли­ва, якась на­че пи­лом при­па­ла, з не­по­га­ни­ми окре­ми­ми актор­ськи­ми ро­бо­та­ми, се­ред яких осо­бли­во вра­жав Д. Мі­лю­тен­ко-Бла­зень. Са­ме він, тінь Лі­ра, і був справ­жнім Лі­ром, тра­гі­чним фі­ло­со­фом, бо М.Кру­шель­ни­цький із ро­л­лю, як ка­жуть, «не впо­рав­ся», він був акто­ром зов­сім ін­шо­го шти­бу.

Че­сно ка­жу­чи, і Бо­г­да­ну Сту­пці Ко­роль Лір не дав­ся впов­ні. У ви­ста­ві ре­жи­се­ра Сер­гія Дан­чен­ка з оформ­ле­н­ням А. Але­ксан­дро­ви­ча-До­чев­сько­го в сти­лі те­хно бу­ло над­то ба­га­то кри­ку — від­чай­ду­шно­го, зна­ві­сні­ло­го, яко­гось «ко­не­чно­го». На­че кі­нець сві­ту на­став. Для всіх. Мо­же, в то­му і бу­ла го­лов­на дум­ка ви­ста­ви?

НЕДОЛЮБЛЕНА ЛЮ­ДИ­НА — ЗАГРОЗА ДЛЯ ЛЮД­СТВА

Пі­сля за­тав­ру­ва­н­ня крем­лів­сько­го « Ри­чар­да » йо­го шек­спі­рів­ські ана­ло­ги до­сить ча­сто по­ча­ли з’яв­ля­ти­ся на укра­їн­ських сце­нах. Та най­більш вра­жа­ю­чим був «Ри­чард ІІІ» у Льво­ві, в постановці Сер­гія Дан­чен­ка (1974). Ра­дян­ська вла­да то­ді вже тхну­ла тру­пом, при­крив­шись де­ко­ром ко­му­ні­сти­чних ри­ту­а­лів, зна­мен і бре­хли­вих га­сел. Ви­гля­да­ло кра­си­во и май­же пе­ре­кон­ли­во. Бо­г­дан Сту­пка грав Ри­чар­да не по­тво­рою, а май­же кра­се­нем, хо­ва­ю­чи своє ка­лі­цтво під роз­кі­шним пла­щем із вов­чих шкур і до­бу­ва­ю­чи з-під ньо­го не бла­га­ю­чі до­ло­ні до ле­ді Ан­ни, а ско­цюр­бле­ні паль­ці — па­зу­рі хи­жа­ка. У сце­ні з ме­ром Лон­до­на він, сто­я­чи облич­чям до за­ли, без­зву­чно, одни­ми гу­ба­ми про­мов­ляв текст, який ду­хов­но роз­чав­ле­ний ви­со­кий чи­нов­ник ви­мов­ляв на­че під ди­ктов­ку ви­щої вла­ди. Бе­зви­хідь за­стою, в Крем­лі ста­рі­ю­чі хво­рі кер­ма­ни­чі — хто на­сту­пний?

Не­що­дав­но фран­ків­ці пред’яви­ли ки­я­нам сво­го «Ри­чар­да ІІІ». До­бро­тний, «пра­виль­ний» спе­ктакль. За ре­кор­дно ко­ро­ткий тер­мін змон­то­ва­ний гру­зин­ським ре­жи­се­ром А.Вар­си­на­шві­лі. Че­ка­ли на чу­до — роль Ри­чар­да одер­жав Бо­г­дан Бе­нюк. Та за­їжджий ма­е­стро не роз­гле­дів у акто­рі уні­каль­но­го тра­гі­ко­ме­дій­но­го та­лан­ту, не ви­ко­ри­став йо­го і пі­шов нав­про­стець по текс­ту. Хі­ба що всі жін­ки тут бу­ли май­же двій­ни­ка­ми одна одної — не над­то ори­гі­наль­не рі­ше­н­ня. Ви­йшло до­бре, але дов­го і ну­дно.

Зна­чно ці­ка­ві­шою бу­ла вер­сія львів­сько­го «Те­а­тру в ко­ши­ку», де ре­жи­сер Іри­на Во­ли­цька та актри­са Лі­дія Да­ниль­чук змон­ту­ва­ли мо­но­ло­ги з шек­спі­рів­ської хро­ні­ки у мо­но­ви­ста­ву «Ри­чард пі­сля Ри­чар­да» (2007). Тра­ге­дій­на си­ту­а­ція об­умов­лю­ва­ла­ся тим, що гор­ба­тий мо­жно­вла­дець не знав са­мо­го по­ня­т­тя «любов». Ця по­за­ста­те­ва осо­би­на «кри­ши­ла на ка­пу­сту» усіх під­ряд — ро­ди­чів, дру­зів, жі­нок, ді­тей. Недолюблена лю­ди­на — загроза для люд­ства.

Але у Шек­спі­ра є трагедія про ви­со­ке ко­ха­н­ня — «Ро­мео і Джу­льєт­та». І до­сі стар­ші ки­я­ни пам’ята­ють бли­ску­чий де­бют ко­ри­фея Те­а­тру ім. Ле­сі Укра­їн­ки Ми­ко­ли Ру­шков­сько­го в ро­лі Ро­мео. Ро­сій­ська дра­ма і ни­ні тя­жіє до цьо­го сю­же­ту. Не­що­дав­но в Ки­є­ві мо­жна бу­ло по­ди­ви­ти­ся цю «най­сум­ні­шу істо­рію» аж у трьох те­а­трах па­ра­лель­но!

Фран­ків­ці по­ка­за­ли її гран­діо­зною і яко­юсь «ні­якою». (ре­жи­сер В. Ко­зьмен­ко-Де­лін­де). В Те­а­трі на лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра ре­жи­сер О. Лі­со­вець пе­ре­ніс час її дії в ма­фі­о­зну Іта­лію 1930-х. Укра­їн­ська дій­сність від­лу­ню­ва­ла то­ді цьо­му ча­су. Ро­мео у ви­ста­ві по­до­ро­слі­шав (ар­тист А. Се­ї­та­бла­єв), в тій си­ту­а­ції він був пра­кти­чно при­ре­че­ний на смерть у рі­зний спо­сіб, а ба­тьки ди­тин­но-юної Джу­льєт­ти (О. Лук’янен­ко) бу­ли збо­чен­ця­ми, пи­я­ка­ми і ти­ра­на­ми. В та­кій ро­ди­ні дів­чин­ці теж ма­я­чив глу­хий кут. І за­бри­ні­ла тут го­лов­на дум­ка про те, що «не пи­тай, за ким дзво­нить дзвін — він дзво­нить і по то­бі». А ре­жи­сер В. Ги­рич в Те­а­трі юно­го гля­да­ча ви­рі­шив ви­ста­ву в сти­лі мо­ло­ді­жної суб­куль­ту­ри.

ЧИТАТИ ТРЕ­БА УВАЖНІШЕ!

Ко­ме­дії Шек­спі­ра ма­ли кра­щу до­лю на сце­нах те­а­трів Укра­ї­ни. Вар­то зга­да­ти ви­ста­ви ре­жи­се­рів В. Віль­не­ра, Ш. Вар­ша­вер, С. Дан­чен­ка, А. Ба­кі­ро­ва, В. Ко­зьмен­ка-Де­лін­де, В. Ма­ла­хо­ва, ін­ших. Та ко­ме­дії не так силь­но пов’яза­ні з епо­хою, з ча­сом сво­го сце­ні­чно­го від­ро­дже­н­ня. Про них по­трі­бна окре­ма роз­мо­ва.

У Шек­спі­ра є чи­ма­ло п’єс, ще не про­чи­та­них укра­їн­ською сце­ною. А вар­то бу­ло б. Ска­жі­мо, «Мі­ра за мі­ру» (про на­ше су­до­чин­ство), «Ті­мон Афін­ський» (про олі­гар­хів), «Цим­бе­лін» (про зра­ду дру­га). Читати тре­ба уважніше! Є від­чай­ду­хи, які про­бу­ють роз­га­да­ти код Шек­спі­ра. Ось ху­до­жник і кі­но­ре­жи­сер Сер­гій Ма­сло­бой­щи­ков фі­ло­соф­ськи за­ми­слив­ся над «Бу­рею» в Те­а­трі ім. І. Фран­ка. У Льво­ві по­до­ла­ли «Зи­мо­ву каз­ку».

Важ­ко ста­ви­ти Шек­спі­ра? Бу­ва­ють на­пів­у­спі­хи і на­віть про­ва­ли. Бу­ва­ють. Та ска­за­но на­шим про­ро­ком Шевченком: «Бо­рі­те­ся — по­бо­ре­те»!

ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.