Як не ста­ти на бік Зла: вер­сія Яро­сла­ва Мель­ни­ка

У но­во­му ро­ма­ні пи­сьмен­ни­ка ху­до­жня опо­відьпе­ре­ри­ва­є­ться вкра­пле­н­ня­ми фі­ло­соф­сько­пу­блі­ци­сти­чно-по­лі­ти­чно­го ґа­тун­ку

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! -

Світ ро­ма­ну «Ма­ша,або Пос­тфа­шизм» («Ви­дав­ни­цтво Ста­ро­го Ле­ва») від­обра­жає че­твер­те ти­ся­чо­лі­т­тя, в яко­му лю­ди­на жи­ве по­руч із осо­бли­вим псев­до­люд­ським фе­но­ме­ном — сто­ра­ми. Ці істо­ти, з яки­ми уже обі­зна­ний чи­тач тво­рів Я. Мель­ни­ка, мають люд­ські ті­ла, про­те не во­ло­ді­ють сві­до­мі­стю, а от­же, для них чу­жі від­чу­т­тя со­ро­му, пра­гне­н­ня до куль­ту­ри то­що. За до­по­мо­гою цих «ге­ро­їв» у ро­ма­ні окре­сле­но пи­та­н­ня про те, що мо­жна вва­жа­ти люд­ським: сто­ри — це тва­ри­ни чи істо­ти, які з ча­сом мо­жуть ево­лю­ціо­ну­ва­ти до лю­дей? Зре­штою, до­ціль­но по­ста­ви­ти й ін­ше пи­та­н­ня: а чи лю­ди — тва­ри­ни, які ко­лись ево­лю­ціо­ну­ва­ли і роз­ви­ну­ли дру­гу си­гналь­ну си­сте­му, здо­бу­ли сві­до­мість (із по­ді­бни­ми фі­ло­соф­ськи­ми про­бле­ма­ми «ба­вив­ся» сво­го ча­су Джо­на­тан Свіфт у «Ман­драх Гул­лі­ве­ра, зокре­ма в роз­ді­лі про ко­ней­гу­їн­гн­гмів)? Про­стір у ро­ма­ні на­га­дує ор­вел­лів­ський: це псев­до­гу­ма­ні­стич- на­ди­сто­пій­на пос­тци­ві­лі­за­ція, а по су­ті, но­вий рі­зно­вид па­но­пти­ку­му. За­я­ви Пар­тії кон­се­рва­тив­них гу­ма­ні­стів опри­яв­ню­ють справ­жню су­тність но­во­го сві­ту: іде­о­ло­гі­чно мар­ко­ва­ну, іма­нен­тно то­та­лі­тар­ну, жор­сто­ку до про­я­вів іна­кшо­сті.

«Ма­ша, або Пос­тфа­шизм» — ро­ман про ме­жі люд­ської сво­бо­ди. Яро­слав Мель­ник — один із най­ці­ка­ві­ших су­ча­сних пи­сьмен­ни­ків, який в укра­їн­ській куль­ту­рі у вель­ми не­зру­чний спо­сіб озву­чує гли­бин­но-не­при­єм­ні «люд­ські пи­та­н­ня»: що ви­окрем­лює лю­ди­ну з-по­між ре­шти сві­ту; як ста­є­ться так, що лю­ди­на по­во­дить се­бе не­мов­би тва­ри­на; чо­му гу­ма­нізм пе­ре­тво­рю­є­ться на са­та­нізм (фа­шизм/на­цизм); де обме­жу­є­ться люд­ська сво­бо­да і по­чи­на­є­ться справ­жній пос­тци­ві­лі­за­цій­ний жах... «Ма­ша, або Пос­тфа­шизм» — чер­го­ва по­стні­цше­ан­ська істо­рія про те, як лю­ди­на уби­ла Бо­га і зро­би­ла­ся Бо­гом.

Ко­ро­тко за­ува­жу ще один ва­жли­вий мо­тив — «по­клик тва­рин­но­го» в лю­ди­ні. Цей мо­тив, як і ре­шта у тво­рах Я. Мель­ни­ка, не має одно­зна­чно­го тра­кту­ва­н­ня. Не­спо­ді­ва- не по­чу­т­тя лю­ди­ни до сто­рів — ре­зуль­тат вро­дже­но­го гу­ма­ні­зму, спів­чу­т­тя, стра­ж­да­н­ня чи про­яв тва­рин­ної су­тно­сті лю­ди­ни, гру­бо ка­жу­чи, пра­гне­н­ня до ско­то­лоз­тва? І го­лов­ний пер­со­наж Дми­тро, і ре­шта ге­ро­їв у ро­ма­ні «Ма­ша, або Пос­тфа­шизм» не мають одно­зна­чної від­по­віді. Жур­на­ліст га­зе­ти «Го­лос Рай­ха» бо­ї­ться пу­блі­чно ви­сло­ви­ти те, що від­чу­ває і що не дає йо­му спо­кою. Він зви­ну­ва­чує си­на Аль­бер­та у ско­то­лоз­тві, ко­ли ба­чить, хто на­справ­ді ґвал­тує йо­го Ма­шу (во­на — сто­ра). Про­те у сві­ті не­має одно­зна­чних від­по­від­ей на ці за­пи­та­н­ня. Сто­ри — про­дукт люд­сько­го екс­пе­ри­мен­ту, а от­же, лю­ди­на для них — го­спо­дар, суб’єкт вла­ди, «Бог».

Ці­ка­во, що в ро­ма­ні в до­по­від­ях Рай­ха Бог не за­пе­ре­чу­є­ться, хо­ча по­дії роз­гор­та­ю­ться у вкрай сці­єн­тист­сько­му сві­ті. Лю­ди­на ство­ри­ла со­бі по­ді­бну істо­ту, яка те­пер має мо­жли­вість об­слу­го­ву­ва­ти лю­дей, ви­ко­ну­ю­чи при­мі­тив­ну пра­цю. Сто­ри — осо­бли­вий на­у­ко­вий ви­на­хід, який на­ре­шті по­зба­вив люд­ство ра­бів: хі­ба мо­жна вва­жа­ти ра­бом тва­ри­ну?

«Ма­ша, або Пос­тфа­шизм» — це ро­ман про від­кри­т­тя істи­ни. Ця істи­на по­стає на пе­ре­хре­сті люд­сько­го (гу­ман­но­го, емо­цій­но­го, чут­тє­во­го) і транс­гу­ман­но­го/по­ст­гу­ма­ні­сти­чно­го, по су­ті, пос­тфа­шист­сько­го. «Якщо ми хо­че­мо «ви­ко­рі­ни­ти гріх», тоб­то ска­су­ва­ти са­ме жи­т­тя, яке не­ми­сли­ме без грі­ха, — ми йде­мо про­ти Бо­га. Хри­стос зі­йшов не за­ра­ди свя­тих, а за­ра­ди грі­шних».

Га­разд, якщо на­цист­ський екс­пе­ри­мент ми за­су­джу­є­мо, бо до кон­цта­бо­рів по­тра­пля­ли лю­ди, які мо­гли пи­са­ти вір­ші, ма­лю­ва­ти, які зна­ли на­у­ко­ві те­о­рії, то чи не мо­же цей екс­пе­ри­мент ко­лись зно­ву по­вто­ри­ти­ся? Лю­ди­на, зда­тна уби­ти со­бі по­ді­бно­го (сто­ри в мо­мент, ко­ли їх рі­жуть, ви­да­ють зву­ки, які ні­чим не від­рі­зня­ю­ться від люд­ських), мо­жли­во, одно­го дня зно­ву за­хо­че уби­ва­ти лю­дей? Лю­ди­на — хи­мер­на система, яка має осо­бли­вий ма­я­тник, що весь час хи­та­є­ться між по­лю­са­ми тва­рин­ної агре­сії, жор­сто­ко­сті, під­сту­пу — і гу­ма­ні­зму, то­ле­ран­тно­сті, лю­бо­ві. Але чи мо­жна не­по­хи­бно до­ві­ря­ти лю­ди­ні, яка іма­нен­тно не є ці­лі­сною? Зда­тність лю­би­ти у лю­ди­ни існує по­ряд зі зда­тні­стю до тва­рин­но­го се­ксу, ба­жа­н­ня жи­т­тя ін­спі­рує дум­ки про смерть, по­тре­ба лю­бо­ві з ча­сом стає не­стер­пним пе­клом: ще вчо­ра ні­жні ро­дин­ні сто­сун­ки за­вер­шу­ю­ться від­чу­же­н­ням (як у ви­пад­ку з Дми­тром та Ель­зою, а та­кож їхнім си­ном).

Ро­ман « Ма­ша, або Пос­тфа­шизм» по­ру­шує пе­ред чи­та­чем ду­же ба­га­то скла­дних за­пи­тань, від­по­відь на які, мо­жли­во, вда­сться зна­йти у май­бу­тньо­му — спо­ді­ва­ю­ся, ра­ні­ше, ніж у че­твер­то­му ти­ся­чо­літ­ті. Про­те пи­сьмен­ник має ви­пе­ре­джа­ти час, і но­вий ро­ман Яро­сла­ва Мель­ни­ка це чу­до­во під­твер­джує.

Дми­тро ДРОЗДОВСЬКИЙ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.