За­слу­же­на «Ве­ро­ні­ка»

На честь мед­се­стри він­ни­цько­го шпи­та­лю бій­ці 95-ї бри­га­ди на­зва­ли ав­то­пе­рев’язо­чну ма­ши­ну

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця, фо­то ав­то­ра

Ве­ро­ні­ка Ро­ма­нюк бу­ла пер­шою мед­се­строю, яка ви­ру­ши­ла на пе­ре­до­ву від Він­ни­цько­го вій­сько­во­го шпи­та­лю. На ра­хун­ку ме­ди­ка де­ся­тки вря­то­ва­них жит­тів, со­тні слів вдя­чно­сті та... ав­то­пе­рев’ язо­чна ма­ши­на, на­зва­на на її честь.

«Одра­зу пі­сля ане­ксії Кри­му при вій­сько­во­му го­спі­та­лі бу­ло сфор­мо­ва­но чо­ти­ри лі­кар­сько­се­стрин­ські бри­га­ди, во­дну з них по­тра­пи­ла і я як опе­ра­цій­на мед­се­стра. Це бу­ла ре­зерв­на бри­га­да, але так ста­ло­ся, що са­ме во­на пер­шою ви­ру­ши­ла на пе­ре­до­ву. На­ша мо­біль­на гру­па ба­зу­ва­ла­ся по­бли­зу Ге­ні­че­ська (Хер­сон­ська область). Бо­йо­вих дій не бу­ло, але ро­бо­ти ви­ста­ча­ло, — роз­по­від­ає Ве­ро­ні­ка. — Ближ­че до трав­ня 2014 ро­ку нас пе­ре­ки­ну­ли на ін­ше мі­сце дис­ло­ка­ції. Та до­ро­гою в До­не­цьку область від­бу­ла­ся ро­та­ція, і я у скла­ді сво­єї бри­га­ди по­вер­ну­ла­ся в го­спі­таль».

Ве­ро­ні­ка бу­ла одні­єю з пер­ших мед­се­стер, які здій­сню­ва­ли ае­ро­ме­ди­чну ева­ку­а­цію на са­ні­тар­но­му лі­та­ку Ан-26 — «Vita». Не­охо­че роз­по­від­ає, як у трав­ні 2014 ро­ку лі­та­ла до До­не­цько­го ае­ро­пор­ту за­би­ра­ти по­ра­не­них пі­сля бою під Вол­но­ва­хою. Ті­ла па­ці­єн­тів бу­ли на­стіль­ки по­ні­ве­че­ні, що сльо­зи ми­мо­хіть сті­ка­ли по що­ках. Та ча­су на емо­цій не бу­ло. Жи­т­тя бійців тре­ба бу­ло ря­ту­ва­ти в не­бі.

По­тім во­на отри­ма­ла на­каз ви­ру­ша­ти в 59-й мо­біль­ний го­спі- таль, який на той час ба­зу­вав­ся під Оре­хо­вим. Там мед­се­стра впер­ше по­зна­йо­ми­ла­ся з бо­йо­вою трав­мою. «За­пам’ятав­ся хло­пець, зда­є­ться, з до­бро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну «Ай­дар». Ім’я не пам’ятаю, але по­шма­то­ва­не облич­чя за­ли­ши­ться пе­ред очи­ма, на­пев­но, на все жи­т­тя. Йо­го при­ве­зли вно­чі з роз­тро­ще­ною ще­ле­пою, ви­би­ти­ми зу­ба­ми й роз­сі­че­ним но­сом. Бій­ці роз­по­від­а­ли, що во­ни ви­йшли па­тру­лю­ва­ти те­ри­то­рію, за­йшли в «зе­лен­ку», і ра­птом з де­ре­ва на цьо­го хло­пця впав ма­че­те. Ско­рі­ше за все, це бу­ла пас­тка, — при­га­дує Ве­ро­ні­ка. — Бо­йо­ві травми бу­ли рі­зни­ми — і мно­жин­ні оскол­ко­ві по­ра­не­н­ня, й ку­льо­ві, й по­ла­ма­ні ру­ки та но­ги. Що­ра­зу го­ту­ю­чи ін­стру­мен­ти, я ду­ма­ла про те, що це чийсь син, друг, брат, чо­ло­вік. Але емо­ці­ям в опе­ра­цій­ній не мі­сце, то­му всі ми, дів­ча­та, на­ма­га­ли­ся три­ма­ти се­бе в ру­ках. Хо­ча, бу­ва­ло, сльо­зи на­пов­ню­ва­ли ду­шу, осо­бли­во то­ді, ко­ли ди­ви­шся у ві­чі по­ра­не­но­му, який ка­же, що має чо­ти­рьох ді­тей і про­сить йо­го вря­ту­ва­ти. Най­важ­че ба­чи­ти очі по­ра­не­но­го, який хо­че жи­ти... У ко­жно­го з нас є рі­дні. Мій чо­ло­вік — вій­сько­вий, і я ду­же хви­лю­ва­ла­ся, щоб йо­го не за­бра­ли на схід, бо ж ди­ти­на вдо­ма за­ли­ши­ться одна. Як тіль­ки я по­вер­ну­ла­ся, на Дон­бас по­їхав він. У нас своя, сі­мей­на, ро­та­ція».

За­раз Ве­ро­ні­ка пра­цює стар­шою опе­ра­цій­ною ме­ди­чною се­строю клі­ні­ки ще­ле­пно-ли­цьо­вої хі­рур­гії, сто­ма­то­ло­гії, ото­ла­рин­го­ло­гії та очних хво­роб Вій­сько­во­го ме­ди­чно­го клі­ні­чно­го цен­тру Цен­траль­но­го ре­гіо­ну, в ав­то­пар­ку яко­го збе­рі­га­є­ться ав­то­пе­рев’язо­чна ма­ши­на, на­зва­на на її честь...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.