I то­ді му­жній ко­ре­єць пі­шов бо­ро­ни­ти Укра­ї­ну...

Сла­ва Дьо два ро­ки­во­ю­вав у ла­вах «Ай­да­ру»

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Сер­гій ЛАЩЕНКО

Яким на­ди­ха­ю­чим по­зи­ти­вом є сам факт за­хи­сту Укра­ї­ни лю­дьми ін­ших на­ціо­наль­но­стей: гру­зи­ни, че­чен­ці, азер­бай­джан­ці, бі­ло­ру­си, ро­сі­я­ни... Про те, що ко­ре­єць Сла­ва Дьо во­ю­вав у ла­вах «Ай­да­ру», я ді­знав­ся ще у ми­ну­ло­му ро­ці. То­ді са­ме хо­ва­ли за­кар­па­тця «Скі­фа», і я по­мі­тив у на­тов­пі ви­со­ко­го чо­ло­ві­ка з ха­ра­ктер­ною схі­дною зов­ні­шні­стю. На очах у лі­тньо­го ай­да­рів­ця ви­бли­ску­ва­ли сльо­зи, ко­ли він го­во­рив про сво­го по­бра­ти­ма: «Не за­бу­де­мо Скі­фа... Він був най­кра­щим...» Що ж по­єд­ну­ва­ло си­на За­кар­па­т­тя і бій­ця з по­зив­ним «Ко­ре­єць»? Адже пер­ший був із край­ньо­го за­хо­ду ко­ли­шньо­го СРСР, ко­рі­н­ня ж дру­го­го — з Да­ле­ко­го Схо­ду. Ма­буть, чо­ло­ві­ків об’єд­ну­ва­ло за­го­стре­не по­чу­т­тя спра­ве­дли­во­сті й спіль­на не­лю­бов до ім­пе­рій. Про це я біль­ше ді­знав­ся че­рез пів­то­ра ро­ку, ко­ли Сла­ва Дьо, за­кін­чив­ши свою вій­ну, лі­ку­вав­ся у ки­їв­сько­му го­спі­та­лі. Що ж спо­ну­ка­ло лю­ди­ну, яка раніше пе­ре­не­сла два ін­фар­кти, взя­ти до рук зброю? По-пер­ше, тре­ба бу­ло про­дов­жу­ва­ти спра­ву Май­да- ну. А ще фахівця з бо­йо­вих ми­стецтв (сво­го ча­су Слав­ко на­вчав­ся тхе­квон­до у від­став­но­го ге­не­ра­ла Чой Хон Хі, який мав ви­со­кий сту­пінь май­стер­но­сті — дев’ятий дан) роз­дра­ту­ва­ло ви­хва­ля­н­ня дон­ба­ських се­па­ра­ти­стів — мов­ляв, ді­йдуть до Ки­є­ва і «ви­зво­лять» всю Укра­ї­ну. Як умі­ють «ви­зво­ля­ти» ім­пер­ці, Сла­ва Дьо знав. Йо­го пред­ків пе­ре­се­ли­ли з Да­ле­ко­го Схо­ду в Пів­ден­ний Ка­зах­стан ще в 1937 ро­ці. Це вже по­тім, пі­сля вій­ни, де­пор­ту­ва­ли че­чен­ців, ін­гу­шів, крим­ських та­тар...

Але ко­рей­ці бу­ли пер­ши­ми в СРСР, хто ви­пив цю гір­ку ча­шу. Ви­яв­ля­є­ться, бу­ла на­віть спе­ці­аль­на по­ста­но­ва Ра­днар­ко­му і ЦК ВКП(б), в якій за­зна­ча­ло­ся: «В це­лях пре­се­че­ния про­ни­кно­ве­ния япон­ско­го шпи­о­на­жа в ДВК высе­лить все ко­рей­ское на­се­ле­ние по­гра­ни­чных ра­йо­нов ДВК... и пе­ре­се­лить в Южно-Ка­зах­стан­скую область...»

Так ось, ве­зли рі­дню «Ко­рей­ця» у ва­го­нах-ско­то­во­зах... Із чо­тир­над­ця­ти ді­тей йо­го ді­да ви­жи­ло ли­ше че­тве­ро. «При­ве­зли на­ших до рі­чки Сир-Дар’я і ска­за­ли: «Жи­віть!» — не­ква­пно роз­по­від­ає Сла­ва. — А там ли­ше оче­ре­ти бу­ли... Мо­го ді­ду­ся — Пан Дя­ме­на, при­зна­чи­ли го­ло­вою кол­го­спу. Йо­му по­ща­сти­ло в то­му, що бу­ло по­спіль три вро­жай­них ро­ки. Ця об­ста­ви­на до­по­мо­гла ви­жи­ти і збе­рег­ти пев­ний ав­то­ри­тет в очах мі­сце­вих ра­дян­ських чи­нов­ни­ків...»

Але, за­га­лом, до­ля ко­рей­ців бу­ла вже ви­зна­че­на в Крем­лі: роз­чи­ни­ти­ся серед ін­ших на­ро­дів Се­ре­дньої Азії. То­му на­віть ко­рей­ські іме­на влада за­бо­ро­ни­ла. І йо­го та­то став Юрі­єм, а сам він за па­спор­том — Сла­ва. Однак пі­сля гор­ба­чов­ської від­ли­ги де­які ста­рі ко­рей­ці та­ки по­вер­ну­ли­ся у рі­дні краї. Як дов­го мрі­я­ли во­ни про цю ща­сли­ву мить! Як же хо­ті­ло­ся по­бу­ду­ва­ти ха­тин­ку в да­ле­ко­схі­дній тай­зі й до­жи­ва­ти ві­ку не в сте­пу, а серед ялин і ке­дрів, чу­ти шум рі­дних рі­чок, пи­ти во­ду з рі­дних дже­рел...

***

«Рус­ская ве­сна» на те­ре­нах Ки­їв­ської обла­сті аж ні­як не вхо­ди­ла у пла­ни Сла­ви Дьо. Адже йо­го син тіль­ки-но отри­мав укра­їн­ський па­спорт, мрі­яв про на­вча­н­ня у сто­ли­ці... Та й сам він сво­го ча­су на­вчав юна­ків тхе­квон­до у Кри­му, а те­пер, ви­яв­ля­є­ться, не змо­же ту­ди по­їха­ти, бо там уже оку­пан­ти? Та хі­ба справ­жній ко­ре­єць бу­де си­ді­ти вдо­ма, ко­ли Ба­тьків­щи­на в не­без­пе­ці? Одна до­ро­га бу­ла Слав­ко­ві — на фронт. І пі­шов він до­бро­воль­цем у «Ай­дар». Два ро­ки во­ю­вав на схі­дних те­ре­нах Укра­ї­ни, яка вже ста­ла йо­му рі­дною. Зві­сно, в йо­го ві­ці це не­про­сто. Те­пер уже й цукро­вий ді­а­бет ме­ди­ки ви­яви­ли... Але «Ко­рей­ця» ра­дує те, що ви­сто­я­ли укра­їн­ці, не пу­сти­ли оку­пан­тів да­лі. Шко­да, що так ба­га­то по­бра­ти­мів від­да­ли свої жи­т­тя за пе­ре­мо­гу... При­кро, що ре­фор­ми в кра­ї­ні по­віль­но ру­ха­ю­ться, ко­ру­пція до­сі ні­ку­ди не зни­кла, ко­ли­шніх ге­ро­їв АТО влада за­а­ре­што­вує... Те­плі­шає на сер­ці ли­ше від дум­ки: ко­ли бу­ло важ­ко, він не хо­вав­ся за спи­ни ін­ших, а че­сно во­ю­вав за укра­їн­ський Дон­бас, за всю Укра­ї­ну. Дай Бо­же, щоб йо­го ді­тям і ону­кам ні­ко­ли не до­ве­ло­ся бра­ти до рук зброю! Щоб во­ни ма­ли мо­жли­вість твор­чою, са­мо­від­да­ною пра­цею зве­ли­чу­ва­ти свою Ба­тьків­щи­ну. Ко­рей­ці це вмі­ють.

ФОТО НАДАНО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.