Се­ло на Во­ли­ні ожи­ло зав­дя­ки ду­хов­но­му осе­ред­ко­ві

У Го­ро­дно­му не­за­ба­ром від­кри­ють уні­каль­ний цер­ков­но-кра­є­знав­чий му­зей та бі­бліо­те­ку

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Оль­га БУЗУЛУК, Луцьк

Уво­лин­ській гли­бин­ці туризм має всі шан­си від­ро­ди­ти­ся че­рез ду­хов­ність, сю­ди їдуть люди, щоб по­кло­ни­ти­ся Го­спо­ду, але, ра­зом із тим, ми­лу­ю­ться нав­ко­ли­шні­ми кра­со­та­ми й за­ко­ху­ю­ться в цей край. А не­за­ба­ром тут від­кри­ють уні­каль­ний цер­ков­но­кра­є­знав­чий му­зей та бі­бліо­те­ку.

Якщо вам го­во­ри­ти­муть про те, що се­ла в Укра­ї­ні ви­ми­ра­ють і зни­ка­ють, не йміть цьо­му ве­ли­кої ві­ри. Про­тя­гом остан­ніх п’яти ро­ків с. Го­ро­дно Лю­бомль­сько­го ра­йо­ну на Во­ли­ні від­ро­джу­є­ться зав­дя­ки то­му, що тут збу­ду­ва­ли храм Оле­ксан­дра Нев­сько­го, ди­тя­чу не­діль­ну шко­лу при хра­мі, Свя­то-Оле­ксан­дро-Нев­ський став­ро­пі­гій­ний мо­на­стир, храм Свя­ти­те­ля Пе­тра (який ро­дом із Во­ли­ні). Є за­ти­шна бе­сід­ка, бу­ди­но­чок для го­стей, ін­ші до­по­мі­жні спо­ру­ди. У про­це­сі за­вер­ше­н­ня — го­тель для па­лом­ни­ків, а та­кож — кни­го­збір­ня і кра­є­знав­чий му­зей.

Слу­жба від­бу­ва­є­ться що­дня — вран­ці та вве­че­рі, і люди їдуть зві­ду­сіль.

«Це ду­же зру­чно. Адже якщо в лю­ди­ни якась ра­дість або, не дай Бо­же, го­ре, во­на то­го ж дня мо­же при­їха­ти до хра­му і по­мо­ли­тись. Мо­ле­бень, па­на­хи­да, день на­ро­дже­н­ня, опе­ра­ція в близьких, що­дня тут мо­жна прийня­ти свя­те при­ча­стя, по­да­ти за здо­ров’я і на­віть по­він­ча­ти­ся», — роз­по­від­ає ма­ту­шка Се­ра­фи­ма, 34-рі­чна при­єм­на мо­на­хи­ня, яка вже 15 ро­ків слу­жить Го­спо­ду.

Одна про­бле­ма — не зав­жди є чим при­їха­ти. І якщо до­ро­га до се­ла за­а­сфаль­то­ва­на і без жо­дної ви­бо­ї­ни, то по­стій­но­го рей­со­во­го ав­то­бу­са з рай­цен­тру Лю­бом­ля не­має. Пе­ре­ві­зни­ки ка­жуть — не­ви­гі­дно. Але це пи­та­н­ня — в ком­пе­тен­ції мі­сце­вої вла­ди, зокре­ма сіль­ської та ра­йон­ної, яка мо­же ви­вчи­ти пи­та­н­ня, ко­ли люди їдуть до хра­му (а це ран­ко­ва слу­жба на шо­сту й ве­чір­ня на 17), та все ж по­спри­я­ти то­му, щоб транс­порт та­ки був.

КІЛЬ­КІСТЬ ПАРАФІЯН НЕВ­ПИН­НО ЗРО­СТАЄ

Уро­чи­сте від­кри­т­тя Оле­ксан­дро­Нев­сько­го хра­му від­бу­лось у ве­ре­сні 2012 ро­ку (то­ді я при­їха­ла зі сво­єю стар­шою донь­кою, якій бу­ло ли­ше п’ять мі­ся­ців, а сьо­го­дні вже чо­ти­ри з по­ло­ви­ною ро­ку. — Авт.).

Спо­ча­тку пла­ну­ва­ло­ся, що тут бу­де ли­ше при­ход­ська цер­ква та не­діль­на шко­ла. З ча­сом ми­тро­по­лит Рів­нен­ський та Острозь­кий Вар­фо­ло­мій, який на­ро­див­ся в цьо­му се­лі й ку­рує роз­бу­до­ву ду­хов­но­го осе­ред­ку, ви­рі­шив від­кри­ти жі­но­чий мо­на­стир. За­раз у ньо­му про­жи­ває сім се­стер. Що­ран­ку та що­ве­чо­ра во­ни від­ві­ду­ють слу­жбу Бо­жу. Крім то­го, до­гля­да­ють пів­то­ра ге­кта­ра го­ро­ду, а та­кож ху­до­бу — ко­зи, ку­ри.

Слу­жать тут три свя­ще­ни­ки, що­прав­да, не мі­сце­ві, при­їжджа­ють.

«Рік то­му ми хо­ті­ли ку­пи­ти тут ха­ту нашому ба­тю­шці, але не змо­гли цьо­го зро­би­ти, не зна­йшли віль­них, люди не про­да­ють, три­ма­ють для се­бе, а за­раз вза­га­лі при­їжджа­ють сю­ди ду­же ча­сто. І якщо раніше я за­пи­су­ва­ла, скіль­ки лю­дей бу­ло на слу­жбі, то сьо­го­дні про­сто за­зна­чаю: лю­дей бу­ло пов­ний храм, сто­я­ли і на ву­ли­ці. Збіль­ши­лась кіль­кість парафіян і у зв’ яз­ку з вій­ною на схо­ді » , — про­дов­жує ма­ту­шка Се­ра­фи­ма.

БА­ТЬКИ ПРИ­ХО­ДЯТЬ У ЦЕР­КВУ, ЩОБ ПОСЛУХАТИ СПІВ СВО­ЇХ ДІ­ТЕЙ

Не­діль­ну шко­лу від­ві­ду­ють 30 ді­тей, ба­га­то хто з них — на­пів­си­ро­ти або ж з не­бла­го­по­лу­чних сі­мей. Мо­на­хи­ні зав­жди при­го­ща­ють їх сма­ко­ли­ка­ми перед за­ня­т­тя­ми, а та­кож до­по­ма­га­ють одя­гом і взу­т­тям із су­сі­дньої Поль­щі, го­ду­ють.

Тут за­йма­ю­ться ду­хов­ни­ми чи­та­н­ня­ми та спів­а­ють лі­тур­гій­ну слу­жбу, ор­га­ні­зо­ву­ють ви­сту­пи ви­хо­ван­ців на ве­ли­кі свя­та, взим­ку ко­ля­ду­ють.

Сто­сун­ки з мі­сце­ви­ми жи­те­ля­ми ду­же до­брі, люди до­по­ма­га­ють по­ра­ти­ся на го­ро­ді, в го­спо­дар­стві, ні­ко­ли не від­мов­ля­ють.

Ра­зом із тим, чи­ма­ло злов­жи­ва­ють ал­ко­го­лем як чо­ло­ві­ки, так і жін­ки. Бу­дів­ни­цтво хра­му са­мо со­бою по­с­при­я­ло то­му, що люди ча­сті­ше ста­ли сю­ди при­хо­ди­ти, хо­ча в се­лі є ще одна цер­ква.

А не­дав­но був кон­церт ді­тей із не­діль­ної шко­ли, і се­стри зди­ву­ва­ли­ся, що при­йшли не­зна­йо­мі люди, а ви­яви­лось, що це — їхні ба­тьки. Во­ни й на­да­лі від­ві­ду­ють цер­кву, де­які вже й по­він­ча­ли­ся тут.

«Ча­сом ка­жуть: от, в кра­ї­ні кри­за, а мо­на­хи­ні ре­монт за­ті­я­ли або но­ве бу­дів­ни­цтво. Але ми так жи­ве­мо, весь час бу­ду­є­мо, сі­є­мо, ні від чо­го не від­мов­ля­є­мось. Ми ж з них гро­ші не зби­ра­є­мо. Все роз­бу­до­ву­є­ться зав­дя­ки ми­тро­по­ли­то­ві Вар­фо­ло­мію та ме­це­на­там. Ща­стить на хо­ро­ших лю­дей. Іно­ді зда­є­ться, що вже та­ка про­бле­ма ве­ли­ка, як же її ви­рі­ши­ти, але ра­птом з’яв­ля­є­ться до­бра ду­ша — і допомагає, і дя­ку­є­мо Го­спо­ду, що по­слав нам її», — ка­же ма­ту­шка Се­ра­фи­ма.

ФОТО НАДАНО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.