Прав­ди­ві свід­че­н­ня

Вар­то при­вер­ну­ти ува­гу кі­не­ма­то­гра­фа до книжки Ва­лен­ти­на Тор­би «Я — сві­док»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Окса­на МУСІЄНКО, за­слу­же­ний ді­яч ми­стецтв Укра­ї­ни

На схо­ді на­шої кра­ї­ни більш як два ро­ки йде вій­на, вій­на кри­ва­ва й під­сту­пна, бо хо ва єть ся під маш ка рою ан ти те ро рис тич н рої опе ра ції ( АТО). За вдя ки цьо му справ ж ні ви­ну­ва­тці її мо­жуть вдя­га­ти ма­ску « го лу бів ми ру » , по вто рю ва ти са­кра­мен­таль­ну фор­му­лу «ихтам­нет » , ко ли йдеть ся про ро сійсь кі вій­ська на Дон­ба­сі.

Вій­на йде на схо­ді, але про­хо­дить крізь сер це кож но го ук ра - їн­сько­го па­трі­о­та; ко­жно­го, ко­му бо­лить, ко­ли ба­чить па­ла­ю­чу сві­чку в кут ку те ле ек ра на в пам’ ять за­ги­блих за Ві­тчи­зну. І ми­мо­во­лі за да єш ся пи тан ням, як це мог ло ста ти ся, чо му мир ний шах тарсь - кий край пе­ре­тво­рив­ся на кри­ва­ве бо­йо­ви­сько?

Серед пу­блі­ци­сти­ки, ав­то­ри якої шу­ка­ють від­по­віді на це пи­та­н­ня, не мо­жна не по­мі­ти­ти книжки Ва­лен­ти­на Тор­би «Я — сві­док». Ві­до­мий жур­на­ліст ав­то­ри­те­тної га­зе­ти «День», він із пов­ним пра­вом мо­же так ка­за­ти про се­бе. Як ко­рін­ний лу­ган­ча­нин, Торба бу­кваль­но з пер­ших днів без­по­се­ре­дньо спо­сте­рі­гав за ти­ми ни­щів­ни­ми про­це­са­ми, що роз­по­ча­ли­ся на Дон­ба­сі на­ве­сні 2014 ро­ку. Вла­сне ка­жу­чи, не ли­ше спо­сте­рі­гав, а й ана­лі­зу­вав, на­ма­гав­ся ви­яви­ти су­тність тих тра­гі­чних по­дій, що роз­гор­та­ли­ся два ро­ки то­му.

Стру­кту­ра книжки по­бу­до­ва­на як що ден ни ко ві за пи си: чи та є мо стис лий опис по дій, а да лі — ав - тор­ські роз­ду­ми, то­чні й ко­ло­ри­тні за­ма­льов­ки; якісь де­та­лі, в них зне наць ка ба чиш суть то го, що від бу ва єть ся на вко ло. Ва лен тин Торба шу­кає ви­то­ки, ко­рі­н­ня кри­ва вих по дій на Дон ба сі, й то му, ціл­ком ре­зон­но, про­по­нує нам за­зир­ну­ти в не­да­ле­ке ми­ну­ле цьо­го краю. Ко рот ка пе ред іс то рія до - не­цької елі­ти, «від­бір» як вза­є­мо­зни­ще­н­ня без пра­вил. І все це на тлі тер­пля­чої ма­си, яка без зай­вих слів спу­ска­є­ться в ша­хти, «шкре­бе­ться» в ко­пан­ках, бо знає — ха­зя їн не вмов ля ти ме, без дон ний шурф у шах ті за вер шить бу­дья­кий ви­ро­бни­чий кон­флікт.

Та но ві « фе о да ли » ко рис ту ва - ли­ся не ли­ше «мов­ча­н­ням ягнят». На пов ну вже пра цю ва ла агіт ма - ши­на су­сі­дньої дер жа­ви.

А що ж Ки­їв? Як у кра­пли­ні во­ди, від­би­ва­є­ться си­ту­а­ція в дер­жа­ві у ска­су­ван­ні свя­тко­во­го са­лю­ту на День Не­за­ле­жно­сті 2010 ро­ку. Ав­тор пе­ре­дає ті гір­кі по­чу­т­тя, які зго­дом та­ки збу­ли­ся. За­пам’ято­ву­ю­ться й по­дії нав­ко­ло по­да­тко­во­го Май­да­ну, ко­ли ав­тор то­чно про­пи­сує і не­зрі­лість се ре­дньо­го кла­су, що на­ма­гав­ся ви­рі­ши­ти ли­ше свої під­при­єм­ни­цькі про­бле­ми по­за по­лі­ти­кою, й та «біо­ма­са», якій де­ся­ти­лі­т­тя­ми втов­кма­чу­ва­ли ба­чи­ти в енер гій ній, іні ці а тив ній лю ди ні «кла­со­во­го во­ро­га».

Уваж но вгля да єть ся ав тор у пер­ші сим­пто­ми не­без­пе­ки, що на­су ва єть ся. Впер ше з’ яв ля ють ся якісь мар­гі­на­ли з іко­на­ми Миколи ІІ, по­руч із ба­бу­ся­ми з ко­му­ні­сти­чни ми гас ла ми, впев не ни­ми, що зли­ден­на Лу­ган­щи­на го­дує Єв­ро­пу. Тут вар­то до­да­ти, що фото в книж­ці да­ють на­дзви­чай­но пе­ре­кон­ли­вий ві­зу­аль­ний матеріал тих по­дій, до по ма га ють за ну ри ти ся в їх ню тра гі ко міч ну ат мо сфе ру. Те, що зда­ва­ло­ся кар­на­ва­лом яки­хось не­до лу гих мар гі на лів, обер ну ло ся ви­про­бу­ва­н­ням всі­єї кра­ї­ни.

Іду­чи за ав­то­ром, ми по­бу ва­є­мо на мі­тин­гах і про­сто збі­го­ви­ськах, у за­хо­пле­ній СБУ, ко­ли ви­ни­кає від чут тя не ре аль нос ті то го, що від­бу­ва­є­ться, яко­гось сюр­реа- лі­сти­чно­го сно­ви­ді­н­ня. Зда­є­ться, що вар то про ки ну ти ся, і все це зник не, як ма ра: і ряд же ні ко за - ки, і ба­бу­сі з кри­ка­ми «не хо­тім в Гей­ро­пу», і озбро­є­ний ав­то­ма­та­ми Ка­ла­шни­ко­ва люм­пен.

Ав­тор ду же швид ко по мі чає, що ха­ос, який на­чеб­то па­ну­вав нав­ко­ло, вмі­ло й по­слі­дов­но ки­мось ке­ру­вав­ся.

Ду­же чі­тко окре­сле­но рі­зни­цю між тим, що від­бу­ва­ло­ся на Май­да ні, й « се па ра тис­тсь ким ша ба - шем » . Адже бу ло чи ма ло охо чих про вес ти цю па ра лель. « Не чис та си­ла» не­зда­тна до кре­а­тив­но­стей, мо­же ли­ше ко­пі­ю­ва­ти, ство­рю­ва­ти оги­дні ка­ри­ка­ту­ри. Так і в цьо­му ви пад ку без зброй ні учас ни ки Єв­ро­май­да­ну, що за­хи­ща­ли єв­ро­пейсь кий ви бір, не мо жуть бу ти по­рів­ня­ни­ми з дон­ба­ськи­ми се­па­ра­ти­ста­ми, озбро­є­ни­ми ав­то­ма­та­ми та зра­дни­цьки­ми гас ла­ми.

Від спо­сте­ре­же­н­ня на мі­сті по­дій ав­тор спря­мо­вує погляд на ре­ак цію сві то вої спіль но ти. Точ но зна­йде­но образ — «на нас світ ди­вив ся крізь за коп че не скло за не - по­ко­єнь». Але з іще біль­шою гір­ко­тою на­пи­са­но про кво­лість і нев­пев не ність ки їв­ської вла ди, яка не усві­до­ми­ла всьо­го мас­шта­бу не­без­пе­ки, що на­су­ва­ла­ся на кра­ї­ну.

Так ді яв прин цип до мі но: СБУ, про­ку­ра­ту­ра, мі­лі­ція — і по­всю­ди або пря­ма зра­да, або пов­на без по рад ність. Нас тав, як іро ні­чно за­ува­жив ав­тор, «день від­кри­тих две­рей».

Хто ж во­ни, хто пе­ре­тво­рив ко­ли­шній мир­ний край на ру­ї­ну, то­ру­ю­чи шлях пов­но­му «без­прє­дє­лу» і тор­же­ству «бан­дит­ських по­ня­тій»?

Їхній порт­рет ви­ма­льо­ву­є­ться на сто рін ках книж ки по сту по во, але чі­тко. Ав­тор ціл­ком об­ґрун­то - ва но на во дить ци та ту з куп ри - нів­сько­го «Гам­брі­ну­са», де йде­ться про по гром ни ків по чат ку ХХ сто­лі­т­тя. Зі сво­го бо­ку зга­да­є­мо й «Ока­ян­ные дни» І. Бу­ні­на, і «Чер­ную те­традь» З. Гіп­пі­ус. В них бу­ло не ли­ше опи­са­н­ня біль­шо­ви­цьких по гро мів ча сів Жов т не во го перевороту. На сто­рін­ках їхніх бо­ліс них спо га дів ви ма льо ву єть ся мар­ність на­дій, які пле­ка­ли при­том­ні люди і в Оде­сі, й у Пе­тер­бур­зі, спо ді ва ю чись на до по мо гу ци - ві­лі­зо­ва­но­го сві­ту.

Як же склав ся той « ох лос » , який озбро­ї­ли й ви­ко­ри­ста­ли про­ти сво­го же народу? Край бу­ло по - ки ну то на приз во ля ще, від да но в « лі зинг » міс це вим « князь кам » , які яв ля ли со бою прим х ли ву су - міш мі­сце­вих «ав­то­ри­те­тів» і пар­тій но- ком со моль сь кої но мен к ла - ту­ри. Їм на­ле­жа­ли й за­со­би ма­со­вої ін­фор­ма­ції, які де­ся­ти­лі­т­тя­ми при­ще­плю­ва­ли отруй­ні ві­ру­си укра­ї­но­фо­бії, втов­кма­чу­ва­ли лю­дям у го­ло­ви, що всі їхні бі­ди — з Ки­є­ва, від цен­траль­ної вла­ди; ви­хо­ву­ва ли ці лі по ко лін ня на се рі а лах про по дви ги ро сійсь ких спец на - зів­ців і «мен­тів».

Люди, ну­жден­ні, по­збав­ле­ні не­об­хі­дно­го, не­зда­тні на най­мен­ший спро­тив, та­ї­ли гли­бо­ко, на­віть десь у по­за­сві­до­мо­му, не­на­висть до ви­ну­ва­тців сво­єї зли­ден­но­сті й при­ни­же­н­ня. Вар­то бу­ло ли­ше ска­за­ти «фас», вка­за­ти на тих, хто став при­чи­ною їхніх не­га­ра­здів — і, го­лов­не, да­ти зброю до рук, щоб во­ни від­чу­ли се­бе зда­тни­ми чи­ни­ти суд і роз­пра­ву. Ви­ник своє­рід- ний «ер­зац» со­ці­аль­них лі­фтів, які під­но­си­ли на­го­ру не зді­бних і та­ла­но­ви­тих, а тих, хто на­ді­ле­ний хи­жа­цьки­ми ін­стин­кта­ми, зда­тний був уби­ти, за­хо­пи­ти, «віджа­ти». Так за­ся­я­ли чор­ні зірки «Мо­то­рол­ли», «Гі­ві» та їм по­ді­бних.

Ма­ка­бри­чні кар­ти­ни вста­нов­ле­н­ня ла­ду кри­мі­наль­ни­ків на Дон­ба­сі Ва­лен­тин Торба не ли­ше то­чно й влу­чно опи­сав, а й під­дав ни­щів­но­му ана­лі­зу. Зі сто­рі­нок книжки стає ясним, на­скіль­ки ке­ро­ва­ни­ми бу­ли і на­тов­пи на­ві­же­них ба­бусь із кри­ка­ми «Пу­тин, при­йди!» (це во­ни по­тім ви­ма­га­ти­муть, щоб Укра­ї­на пла­ти­ла їм пен­сії), за­го­ни ря­дже­них ко­за­ків, і про­сто озбро­є­ні люм­пе­ни, які чи­ни­ли, на­чеб­то на свій роз­суд, роз­пра­ви.

Так, мо­жна ска­за­ти, ав­тор чі­тко і ясно роз­ста­вив кра­пки над «і» й що­до під­сту­пної агре­сії Росії, яка вко­тре при­кри­ва­є­ться ли­це­мір­ни­ми за­ява­ми, і фа­таль­ної ро­лі олі­гар­хів, які зра­ди­ли кра­ї­ну за­для вла­сно­го зба­га­че­н­ня, і без­дар­но­го ке­рів­ни­цтва, яке ма­ло бу­ти го­то­вим не ли­ше від­по­ві­сти уда­ром на удар, а й пе­ред­ба­чи­ти під­сту­пи во­ро­га.

Гір­ко чи­та­ти про це, але по­трі­бно. Лі­ки зав­жди бу­ва­ють гір­ки­ми.

Вар то при вер ну ти ува гу кі­не­ма­то­гра­фа до книжки В. Тор - би. І на кі но-, і на те ле ек ра ні цей текст від­тво­рив би не­спра­ве­дли­во за бу тий жанр ( мож на ска за ти — « під вид » ) ху дож ньо- до ку мен - таль­но­го філь­му. Не ли­ше про­чи­та ти, а й по ба чи ти. Це, без пе реч - но, да ло б мож ли вість ще біль шій ау­ди то рії ознай о ми ти ся з ге ро їч - ни ми та дра ма тич ни ми сто рін ка - ми на шої іс то рії.

«НОВІТНЯ ІСТО­РІЯ ДЛЯ ЧАЙНИКІВ» ДО­ПО­МО­ЖЕ ВИ­ЙТИ З «КОТЛА» Окса­на ГРУБА,

Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет іме­ні Iва­на Фран­ка, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»-2015:

— Ви­да­н­ня три­ло­гії «Новітня істо­рія для чайників» — ва­го­мий вне­сок га­зе­ти «День» у фор­му­ва­н­ня на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті укра­їн­ських гро­ма­дян. Усі, ко­му не­бай­ду­жа сьо­го­дні­шня си­ту­а­ція в Укра­ї­ні, по­вин­ні де­таль­но ви­вчи­ти дум­ки, скон­цен­тро­ва­ні в цих книж­ках, адже так ми змо­же­мо ви­йти з «котла».

На без­ліч за­пи­тань зі сто­рі­нок но­ві­тньої істо­рії Укра­ї­ни жур­на­лі­сти ви­да­н­ня на­ма­га­ю­ться до­не­сти від­по­віді. По­да­н­ня та­кої ін­фор­ма­ції є ду­же істо­тним. Як ска­за­ла Ла­ри­са Івшина: «Ко­ли лю­ди­на не має ін­фор­ма­ції, у неї не­має від­по­від­аль­но­сті, а ко­ли має й ухи­ля­є­ться від ви­снов­ків... І от то­ді во­на стає при­че­тною до тво­ре­н­ня май­бу­тньо­го».

Жур­на­ліст­ські ма­те­рі­а­ли до­во­дять, що ко­ман­да «Дня» за­йма­є­ться по­шу­ком істи­ни, а не є спо­сте­рі­га­чем і ста­но­вить ді­є­ву ін­фор­ма­цій­ну стру­кту­ру. Во­на сфор­му­ва­ла істо­ри­чну кар­ти­ну то­го пе­рі­о­ду, що став від­го­мі­ном сьо­го­де­н­ня.

По­трі­бно ви­бу­ду­ва­ти «шлях очи­ще­н­ня» ті­єї си­сте­ми, «роз­крив­ши гній­ник», бо без­кар­ність за ми­ну­ле ни­ні є тим ме­ха­ні­змом са­мо­зни­ще­н­ня.

«МИ НЕ МО­ЖЕ­МО ДО­ЗВО­ЛИ­ТИ СО­БІ ДИЛЕТАНТСЬКОГО ПО­ГЛЯ­ДУ НА ІСТО­РІЮ»

Те­тя­на ЛIТВIНЧУК,

Ки­їв­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка:

— Не­мо­жли­во успі­шно будувати май­бу­тнє, не зна­ю­чи сво­го ми­ну­ло­го та по­ми­лок, які бу­ло то­ді зро­бле­но. Істо­рія ж як на­у­ка над­то не­по­во­ро­тка, особливо якщо спра­ва сто­су­є­ться по­дій, ска­жі­мо, де­ся­ти­рі­чної дав­но­сті. Лю­ди­ні, яка не жи­ла в той час, бу­ває скла­дно ро­зі­бра­ти­ся, хто був го­лов­ним ге­ро­єм ті­єї чи ін­шої істо­рії. Най­більш ре­зо­нан­сна по­дія з ча­су ке­рів­ни­цтва дер­жа­вою Ку­чмою — вбив­ство Гон­га­дзе — ста­ла­ся, ко­ли ме­ні бу­ло чо­ти­ри ро­чки. Зро­зумі­ло, що вся ця си­ту­а­ція для ме­не — істо­рія з ба­га­тьма не­ві­до­ми­ми, отож книжка «Котел, або Спра­ва без тер­мі­ну дав­но­сті» ста­ла своє­рі­дним пу­тів­ни­ком. При цьо­му її не­ймо­вір­на істо­ри­чна цін­ність не ви­чер­пу­є­ться са­мим ли­ше зма­лю­ва­н­ням по­дій, а ще й про­ве­де­н­ням па­ра­ле­лей між тим, що бу­ло 10—20 ро­ків то­му, і тим, що ми ма­є­мо за­раз. Вста­нов­ле­н­ня цьо­го зв’яз­ку на­дзви­чай­но ва­жли­во в си­ту­а­ції, в якій за­раз пе­ре­бу­ває Укра­ї­на, дилетантського по­гля­ду на істо­рію ми со­бі не мо­же­мо до­зво­ли­ти.

У книж­ці йде­ться не ли­ше про Гон­га­дзе, а й про по­ста­ті, які ві­ді­гра­ли не менш ва­жли­ву роль, не мен­ше по­стра­жда­ли, але за­ли­ши­ли­ся не­ві­до­ми­ми для біль­шо­сті. Ці істо­рії — та­кий со­бі must know для всіх сві­до­мих гро­ма­дян Укра­ї­ни. Спра­ви вза­є­мо­пов’яза­ні, всі во­ни — один за­плу­та­ний клу­бок, який нам по­трі­бно роз­плу­та­ти, щоб іти да­лі.

«Від оста­то­чної юри­ди­чної кра­пки у «спра­ві Гон­га­дзе — По­доль­сько­го» за­ле­жить — або Укра­ї­на на­ре­шті очи­сти­ться і по­чне які­сно змі­ню­ва­ти­ся, або ми й да­лі втра­ча­ти­ме­мо час, те­ри­то­рії та люд­ські жи­т­тя», — ска­зав у інтерв’ю, опу­блі­ко­ва­но­му в книж­ці, Ві­ктор Ши­шкін. От­же, ця спра­ва — ла­кму­со­вий па­пі­рець для вла­ди та су­спіль­ства, й те, що по­ки про­гре­су в ній не­ба­га­то, три­во­жний знак.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.