Пір’їн­ка в го­ро­шок

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Мо­жу про­ти­сто­я­ти ба­га­то чо­му, окрім сво­єї то­чко­вої спо­ку­си — пра­гне­н­ня за­ти­шку з книж­кою в ру­ках на да­чній те­ра­сі, що має хва­цьку по­двій­ну на­зву — Мов­чан­ка-Ла­зур­ка. Зро­зумі­ло, якщо текст ви­яв­ля­є­ться щіль­ний, без штам­пів, від яких вла­сний ін­те­лект за­си­нає, якщо від­чу­ва­є­ться щи­рість, а не бі­знес під фа­не­ру, то цей бен­кет по­гли­нає пов­ні­стю. До то­го ж мо­жна у будь-який мо­мент, якщо з’яви­ться спо­гад про що­ден­ну те­ле­ві­зій­ну чер­го­ву ре­зо­нан­сну три­во­гу, пі­сля якої хо­че­ться біг­ти в душ, швид­ко під­ки­ну­ти со­бі чер­го­ву до­ма­шню за­го­тов­ку: мов­ляв, у ма­лень­ких мі­сте­чках Швей­ца­рії жи­вуть ли­ше міль­йо­не­ри, але це не озна­чає, що всі во­ни ща­сли­ві. Що­прав­да, то­го дня цьо­го ря­тів­но­го кру­га не по­тре­бу­ва­ла. Вда­ло­ся пе­ре­ко­на­ти се­бе, хоч і до­во­лі хи­тко, що до осін­ньої кро­во­жер­ли­во­та­ри­фної по­ри ще да­ле­ко, об­шу­ки вже особливо не хви­лю­ють (ли­ше ні­як не зба­гну, ку­ди йдуть їхні ба­га­то­кі­ло­ме­тро­ві за­ста­ви), ось і чи­та­ло­ся со­лод­ко. І ра­птом на від­кри­ту сто­рін­ку по­віль­но спу­сти­ла­ся звер­ху якась пта­ши­на пір’їн­ка ко­льо­ру гра­фі­ту, та ще в бі­лий го­ро­шок. Мо­же, ор­ні­то­ло­ги і зна­ють, чиє во­но, але я та­ко­го не ба­чи­ла. Оскіль­ки во­но вже на­ві­щось тор­кну­ло­ся мо­го ти­хо­го ре­ла­ксу, від­ра­зу зро­зумі­ла — знак. Зви­чай­но, до гро­шей. Тим біль­ше, остан­нім ча­сом за по­ра­дою за­над­то обі­зна­но­го і на­чи­та­но­го при­я­те­ля зро­би­ла й ін­ші ру­хи, окрім «за­ро­бля­н­ня» за пи­сьмо­вим сто­лом: ви­ста­ви­ла на під­ві­ко­н­ня ма­лень­ку фар­фо­ро­ву жа­бу, що ди­ви­ться на схід, а не­що­дав­но, по­бу­вав­ши в бо­гем­но­му фран­цузь­ко­му ре­сто­ран­чи­ку «Зо­ло­та го­луб­ка» сфо­то­гра­фу­ва­ла­ся зі скуль­пту­рою ве­ли­ко­го паль­ця на­ба­га­то ви­що­го за ме­не, та не про­сто від­чу­же­но, а мі­цно при­ти­снув­шись, щоб ні­хто не по­чув, що йо­му про­ше­по­ті­ла. То­ді уві­ру­ва­ла, що отримала «по зна­йом­ству» обі­цян­ку — він не до­зо­лить скрив­ди­ти, якщо жін­ка про­сить. Фан­та­зії і смі­ши­ли і за­ко­ли­су­ва­ли, однак пір’їн­ка ви­яви­ла­ся зов­сім не до гро­шей, а до на­тя­ку, що я до­нор у чи­їйсь схе­мі. Вла­сний ви­па­док хоч для ме­не і осо­бли­вий, але в кон­текс­ті ки­їв­сько­го мі­сько­го жи­т­тя все зви­чно: у під’їзді ба­га­то­квар­тир­но­го бу­дин­ку в ко­жній квар­ти­рі, при­ро­дно, за­ми­сли­ли­ся — як за­оща­ди­ти і пі­шло-по­їха­ло: хтось від­рі­зу­вав зов­сім га­ря­чу во­ду в під­ва­лі, де роз­та­шо­ва­но ре­став­ра­цій­ні май­стер­ні, хтось за­вів бой­лер, на остан­ньо­му по­вер­сі якийсь мі­стер Тов­стий Га­ма­нець вза­га­лі з’єд­нав па­ру-трій­ку квар­тир в одну і ван­ну са­ме в на­шій пло­щи­ні зни­щив. У ре­зуль­та­ті — в бу­дин­ку, особливо в цьо­му під’їз- ді, пов­ні­стю по­ру­ши­ла­ся цир­ку­ля­ція во­ди, і на­віть че­рез дві го­ди­ни зли­ву га­ря­ча не при­хо­дить. ЖЕК пре­кра­сно знає про­бле­му, умов­чу­ю­чи прав­да, в чо­му тут і їх са­мо­ді­яль­ність, а во­на, зро­зумі­ло, є. Ме­ні на­віть ви­да­ли акт для «Ки­ї­в­енер­го» на пе­ре­ра­ху­нок, але як зав­жди злу­ка­ви­ли, обі­звав­ши пов­ну від­су­тність га­ря­чої во­ди 15-хви­лин­ним очі­ку­ва­н­ням її при­хо­ду. І на­віть від­вер­то ме­ні по­ясни­ли — не ма­є­мо права го­во­ри­ти як є, іна­кше бу­де­мо ми вин­ні, мов­ляв, зай­ві про­бле­ми ні­ко­му не по­трі­бні, а мої гро­ші, що ре­гу­ляр­но над­хо­дять за цю не­і­сну­ю­чу по­слу­гу, ви­хо­дить, їм ду­же на­віть не зай­ві, ось і го­ду­ва­ли ме­не обіцянками — все зро­би­мо, во­да бу­де. В ре­зуль­та­ті — на ру­ках під­рум’яне­ний акт під по­трі­бним ЖЕКу со­усом. У «Ки­ї­в­енер­го» по­ра­ди­ли — ли­ше бой­лер вря­тує. Ви­бра­ла за 3800 гри­вень пло­ский на 80 лі­трів, тер­мі­но­ва до­став­ка зі зниж­кою — 260 грн, уста­нов­ка 3000. Плюс лі­чиль­ни­ки з за­мі­ною і ви­но­сом труб ще — 2600. Щось за­над­то дорого об­хо­ди­ться усу­ва­ти чу­жу бай­ду­жість, от­же, шу­каю ін­ші ва­рі­ан­ти, але вста­нов­ле­ні лі­чиль­ни­ки вже по­ка­зу­ють, що пе­ре­пла­чу­ва­ла як мі­ні­мум у чо­ти­ри ра­зи. За­ува­жи­ла, від усьо­го цьо­го ха­ра­ктер став псу­ва­ти­ся, вже на­гру­бі­я­ни­ла де­кіль­ком зна­йо­мим — одно­му ба­зі­ці з йо­го ві­чни­ми роз­по­від­я­ми у фор­ма­ті «былое и да­мы», а кра­ле­чки, які, при­дбав­ши до­ро­гу сум­ку, пра­гнуть зна­йти то­ва­ри­ство з не менш до­ро­ги­ми сум­ка­ми, ме­ні дав­но не ці­ка­ві, одній з них і огри­зну­ла­ся — мов­ляв, не впі­знаю вас у цьо­му гри­мі. Так, ро­зу­мію — щось не так зі мною, про­сто від­чу­ваю, як ви­штов­ху­ють на узбіч­чя, за­га­ня­ю­чи в та­ри­фну пі­ра­мі­ду. Бур­чу, бур­чу ні­би всім не спо­до­ба­ти­ся хо­чу і, тре­ба ска­за­ти, ви­хо­дить вель­ми успі­шно. Як же не бур­ча­ти, якщо на­ві­щось на­ти­снув­ши кно­пку те­ле­ві­зо­ра, тут же по­чу­ла до­бре про­ду­ма­ний крик огря­дної де­пу­та­тки і зро­зумі­ла з її слів, що во­на теж, мов­ляв, трем­тить, як і всі, від май­бу­тніх та­ри­фів. Їй, ві­до­мій пані, в усіх най­кра­щих бу­ті­ках мі­ста, до­ве­де­ться теж за­тя­гну­ти по­со­чок-ре­мі­нець, що­прав­да, зі стра­у­си­ної шкі­ри. В чер­го­вий раз біг­ти, від­ми­ва­ти­ся від бре­хні на­бри­дло, а ось пе­ре­ві­ри­ти, чи сто­ять люди в чер­гах за суб­си­ді­я­ми, ви­рі­ши­ла, вар­то. Зна­йшла та­кий від­діл у мо­є­му ра­йо­ні. На пер­ший погляд, все як зав­жди — чер­га ста­рень­ких, щіль­но зайня­ла лав­ку, але лю­дей актив­но­го ві­ку і про­сто мо­ло­дих більш ніж до­ста­тньо. Прав­да, во­ни за­йма­ють чер­гу і вті­ка­ють, ма­буть, десь по­бли­зу пра­цю­ють. Ро­зго­во­ри­ла­ся з чо­ло­ві­ком, що ціл­ком вер­ти­каль­но ще від­чу­ває се­бе, який роз­по­вів — в свої за 60 вже на пен­сії, але ко­ли гра­фік не­ре­гу­ляр­ний, то під- ро­бляє. Йо­го основ­ний до­хід 5 тисяч гри­вень, плюс го­но­рар. «До­сі, — по­яснив, — опла­чу­вав ко­му­наль­ні хоч і не­ма­ло — біль­ше двох тисяч гри­вень за ве­ли­ку квар­ти­ру. Восени вже не ви­йде, ро­зу­мію», — зі­тхнув він і за­ку­рив. «Є при­від ки­ну­ти па­ли­ти, — тут­та­ки ско­ри­ста­ла­ся мо­мен­том. — 20 гри­вень на день за отру­ту — за­ба­га­то», але він про­дов­жу­вав нер­во­во ку­ри­ти. Пен­сіо­нер­ки в чер­зі час да­рем­но не га­я­ли — ба­га­то хто з них мов­чав, а ті, що роз­мов­ля­ли, скар­жи­ли­ся один одно­му, а одна зов­сім не­до­ре­чно жва­ва пані ба­дьо­ро по­про­си­ла пропу­сти­ти її без чер­ги ли­ше від­да­ти до­від­ку — і, справ­ді, ви­ско­чи­ла з ка­бі­не­ту швид­ко і ра­ді­сно та по­ді­ли­ла­ся: «Їду пла­ва­ти, а по­тім ме­не че­кає ста­кан­чик чер­во­но­го су­хо­го » . «Хо­ро­ша про­гра­ма, і де ж все бу­де?», — зви­чай­но по­ці­ка­ви­ла­ся про­фе­сій­но. «Все майже без­ко­штов­но, — по­чу­ла. — Ви­но так зва­не жи­ве, без кон­сер­ван­тів і на роз­лив у ма­га­зин­чи­ку по до­ро­зі на 14-ту лі­нію в Пу­щі-Во­ди­ці. Там чу­до­ве озе­ро, йо­го роз­чи­сти­ли чен­ці і ку­па­ти­ся мо­жна всім. По­пла­ваю і на якийсь час — все як ру­кою зні­ме». І во­на по­бі­гла. Ще силь­ні­ше ме­не зди­ву­ва­ла ін­ша жін­ка, теж з сер­йо­зним жит­тє­вим про­бі­гом і не­аби­яким, схо­же, до­сві­дом виживання. Їй офталь­мо­лог про­пи­сав що­ден­не за­ка­пу­ва­н­ня очей кра­пель­ка­ми «Шту­чні сльо­зи». Фла­кон­чик ко­штує десь гри­вень 115 і пі­сля від­кри­ва­н­ня має бу­ти ви­ко­ри­ста­ний про­тя­гом мі­ся­ця, по­тім вжи­ва­ти не мо­жна. Жін­ка по­стій­но пів­пля­шки не всти­га­ла за­ка­па­ти, во­ни ви­яв­ля­ли­ся ні­би зай­ви­ми. Ось во­на і ви­га­да­ла ідею ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти кра­плі для зво­ло­же­н­ня як крем під очі і на­віть для ті­ла і зо­ни де­коль­те. Че­сно ка­жу­чи, ефект вель­ми не­по­га­ний як від кра­пель, які тре­ба ви­ки­да­ти. Ще во­на ню­хає по­лу­ни­цю, аби сху­дну­ти. Най­ці­ка­ві­ше ж по­чу­ла від яко­гось ху­до­го і ду­же ви­со­ко­го бо­ро­да­ня і зов­сім на­чеб­то не по те­мі виживання, та все ж... як по­ди­ви­тись. Він бур­чав — на­ві­що зно­си­ти ви­шу­ка­ний пам’ятник Щор­су, хоч при­чи­ни і зро­зумі­лі. Тре­ба від­сі­кти го­ло­ву вер­шни­ко­ві, зня­ти на­пис і ось вам — пам’ятник вер­шни­ку без го­ло­ви. У ди­тин­стві всі за­чи­ту­ва­ли­ся ці­єю кни­гою. Еко­ном­но, по-го­спо­дар­сько­му і зав­зя­тим акти­ві­стам не зна­до­би­ться ме­ре­хті­ти перед на­ши­ми очи­ма. Так, ма­буть, тут клуб ве­се­лих і ви­на­хі­дли­вих зі­брав­ся, але не хо­ті­ла б опи­ни­ти­ся серед йо­го уча­сни­ків.

Пір’їн­ку ж при­ве­зла з да­чі до Ки­є­ва, ві­ді­грі­ла її ла­гі­дно гла­дя­чи, во­на роз­сла­би­ла­ся всі­ма сво­ї­ми го­ро­шка­ми і ні­би ста­ла ме­ні на­ші­пту­ва­ти — та­ка пір’їн­ка не до всіх при­лі­тає, на­віть ту­ди, до не ду­же вже да­ле­кої Швей­ца­рії.

Ме­ні б бой­лер швид­ше при­ла­шту­ва­ти, роз­мір­ко­ву­ва­ла, та так, аби не до­ве­ло­ся пов­ний ре­монт ро­би­ти у ван­ні, а по­ки що я, схо­же, са­ма — вер­шни­ця без го­ло­ви. На ща­стя, без по­ста­мен­ту.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.