Як зна­йти «ге­мо­гло­бін» для куль­ту­ри?

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» -

По­над двад­цять ро­ків го­лос Га­ли­ни БА­БІЙ лу­нає на укра­їн­ських ра­діо­стан­ці­ях. Її про­фе­сій­ний до­свід — 6 ро­ків ро­бо­ти ді­дже­єм на «Мью­зік-ра­діо», ве­ду­ча в ін­фор­ма­цій­ній слу­жбі «Ра­діо Но­сталь­жі», ран­ко­ві му­зи­чно-ін­фор­ма­цій­ні про­гра­ми на «Про­ме­ні», ав­тор­ський цикл «Ми­сте­цтво бу­ти жінкою»... І це да­ле­ко не весь пе­ре­лік твор­чих до­ся­гнень пані Га­ли­ни, яка зі­зна­є­ться, що по­тра­пи­ла у ме­діа-сфе­ру ви­пад­ко­во: «Ме­ні ска­за­ли, що є ро­бо­та, де по­трі­бна укра­їн­ська мо­ва, ви­ща му­зи­чна осві­та, але там є про­бле­ма: тре­ба бу­ти на ро­бо­ті з 9 го­ди­ни ран­ку до 18 го­ди­ни ве­чо­ра. Це бу­ло «Укра­їн­ське ра­діо».

З го­стею лі­тньо­шко­ля­рів зна­йо­ми­ла Ла­ри­са Івшина — го­лов­ний ре­да­ктор «Дня», окрім то­го, во­на та­кож взяла участь у бе­сі­ді. Зу­стріч із Га­ли­ною Ба­бій роз­по­ча­ла­ся не­зви­чно, адже пер­ше пи­та­н­ня про­лу­на­ло від неї: «З чим у вас асо­ці­ю­є­ться ра­діо?». Ви­хо­дя­чи з від­по­від­ей лі­тньо­шко­ля­рів, пані Га­ли­на з’ясу­ва­ла, що для біль­шо­сті ра­діо — це все-та­ки ін­фор­ма­ція. Крім то­го, го­стя зазначила, що її ме­та — прив­не­сти біль­ше до­бра в ра­діо- та те­ле­е­фір.

«ЕПО­ХУ ХАРАКТЕРИЗУЄ ТЕ, ЩО ЗРО­БЛЕ­НО У СФЕ­РІ КУЛЬ­ТУ­РИ»

Га­ли­на БА­БІЙ: — Для ме­не і га­зе­та «День», і Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на, і весь ко­ле­ктив — це уосо­бле­н­ня лю­дей, які став­лять перед со­бою ви­со­кі стан­дар­ти у вла­сно­му жит­ті. Це від­обра­жа­є­ться у ви­дан­ні, яке про­ду­кує ви­со­ку есте­ти­ку. На мою думку, епо­ху характеризує те, що зро­бле­но у пла­ні куль­ту­ри, що ми пі­сля се­бе за­ли­ши­ли. Ду­же ча­сто мої ко­ле­ги, та й ми всі, до­зво­ля­є­мо со­бі пра­цю­ва­ти в об­шар­па­них при­мі­ще­н­нях, пи­ти не­які­сну во­ду, від­по­від­но — пи­са­ти не­які­сні текс­ти, чи­та­ти там, де не­має ком, де не­має дво­кра­пок, де не­ви­пи­са­ні діа­ло­ги, хо­ча ми всі ма­є­мо ви­щу осві­ту. Куль­ту­ра жи­т­тя характеризує лю­ди­ну з по­гля­ду то­го, чи має во­на по­тре­бу до куль­ту­ри ви­щої. То­му ця есте­ти­ка, яка тут у «Дні» па­нує, яка є рівнем жи­т­тя, і в якій ви за­раз пе­ре­бу­ва­є­те, по­вин­на за­ли­ши­ти­ся у вас. Це ви­со­кі стан­дар­ти жи­т­тя, ви­со­кі стан­дар­ти жур­на­лі­сти­ки, во­ни пе­ре­да­ю­ться і чи­та­чам.

Ві­та ШНАЙДЕР, На­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет «Ки­є­во-Мо­ги­лян­ська ака­де­мія»:

— Як у су­ча­сно­му укра­їн­сько­му ме­діа-про­сто­рі пра­виль­но пред­став­ля­ти куль­ту­ру? Як по­ка­за­ти су­ча­сне ми­сте­цтво, аби во­но зна­хо­ди­ло­ся на рів­ні з єв­ро­пей­ськи­ми до­ся­гне­н­ня­ми і во­дно­час не спри­йма­ло­ся якось від­чу­же­но?

— Ме­ні зда­є­ться, що це теж «на­ки­ну­та» дум­ка, що на­ше по­га­но по­да­є­ться і по­га­но спри­йма­є­ться, що ми гір­ші. Ми не гір­ші, про­сто куль­тур­но­го кон­тен­ту за­ма­ло в ме­дій­но­му про­сто­рі. Ви са­мі не мо­же­те зро­би­ти ви­сно­вок, до­бре це чи по­га­но, бо йо­го не по­ка­зу­ють. От я при­не­сла книж­ку, яка на­пи­са­на до 170-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня М. В. Ли­сен­ка. Ми зро­би­ли в «Ми­сте­цьких істо­рі­ях» кон­церт до рі­чни­ці кла­си­ка. Жо­дна кон­цер­тна ком­па­нія чо­мусь на це не спро­мо­гла­ся. Мо­жли­во, рік був та­кий, що всім бу­ло не до то­го. Вже пі­сля жи­во­го кон­цер­ту бу­ло зро­бле­но за­пис для фон­ду ра­діо, по­тім по­ка­за­но те­ле­вер­сію і, як ре­зуль­тат, ство­ре­но ще й фо­то­аль­бом.

Ла­ри­са ІВШИНА: — Тут йде­ться про на­ці­ле­ність ме­дій­но­го ін­те­ре­су, ко­ли від­бу­ва­є­ться та­ке над­зви­чай­не яви­ще, зда­ва­ло­ся б, всі цен­траль­ні ка­на­ли та ме­діа по­вин­ні на цей мо­мент сфо­к­усу­ва­ти свою ува­гу дов­ко­ла ньо­го. То­ді це стає на­ціо­наль­ним на­дба­н­ням.

Г. Б.: — Куль­ту­ра не по­пу­ля­ри­зу­є­ться так, як це ма­ло би бу­ти. Всі зна­ють, що на­ціо­наль­не ми­сте­цтво є, всі це від­зна­ча­ють. Пам’ята­є­те, як про­йшов рік Шо­пе­на у Поль­щі? Там з ко­жної ла­во­чки та ма­га­зи­ну зву­ча­ла му­зи­ка ми­тця. Бо є гор­дість за те, що це — на­ше. Ми вкла­да­є­мо це­гли­ну в куль­тур­ний мур сві­ту. І одні­єї дір­ки вже в сті­ні не­має, бо тут є по­ля­ки. Але ж це мо­жна зро­би­ти як і з Ли­сен­ком, так і з Ма­ле­ви­чем. А те­пер по­ду­май­те, на який се­гмент сві­то­вої куль­ту­ри мо­гла б пре­тен­ду­ва­ти Укра­ї­на, якщо Ма­ле­вич на­ле­жав би Укра­ї­ні, хо­ча б як сим­вол ае­ро­пор­ту? На­скіль­ки ми одра­зу встав­ля­є­мо « це­глин­ку » в сві­то­ву куль­тур­ну «сті­ну». То­му по­оди­но­кі акції, які ми ро­би­ли, які при­ва­блю­ва­ли, на­при­клад, 500 лю­дей, ма­ють мі­сце. Та­кі акції мо­жуть бу­ти і за­галь­но­дер­жав­ни­ми, якщо б від­чу­ва­ла­ся єдність кра­ї­ни че­рез дер­жав­ну по­лі­ти­ку нав­ко­ло на­ціо­наль­них сим­во­лів. У нас сим­во­ла­ми мо­жуть бу­ти тіль­ки спортс­ме­ни, по­лі­ти­ки, вій­сько­ві... А не куль­тур­ні ді­я­чі. На жаль, та­ке став­ле­н­ня до куль­ту­ри ся­гає ко­рі­н­ням ще до ра­дян­ських ча­сів.

Л. І.: — На­справ­ді в Укра­ї­ні не ви­ста­чає ві­ри в те, що нам мо­же по­ща­сти­ти. Вго­рі по­вин­ні ке­ру­ва­ти люди, котрі ма­ють вну­трі­шньо роз­ви­не­ну стру­кту­ру, які до­ста­тньо ба­га­ті для то­го, щоб таку скла­дну кра­ї­ну, як на­ша, ор­га­ні­зу­ва­ти. Та­кож ва­жли­во пам’ята­ти, що не тіль­ки на­шим «бо­ло­том» обме­жу­є­ться світ, а є й ін­ші — ши­ро­кі сві­ти. Там виховання зо­се­ре­дже­не на ін­ших ри­сах: скром­ність, по­ря­дність, гі­дність — це до­ро­го­цін­ний зо­ло­тий за­пас. Ду­маю, що клю­чі все-та­ки ле­жать в пло­щи­ні куль­ту­ри. Пре­кра­сним при­кла­дом був ви­ступ Джа­ма­ли на «Єв­ро­ба­чен­ні». На­ша по­лі­ти­ка орі­єн­ту­є­ться на «ни­зи», на низь­кі стан­дар­ти, а Джа­ма­ла смі­ли­во ки­ну­ла ви­клик, по­єд­нав­ши свою істо­ри­чну пам’ять, ви­со­ку кон­сер­ва­тор­ну осві­ту із смі­ли­вою по­да­чею, ду­же ори­гі­наль­ною. Тут спів­па­ли всі лі­нії по­ве­дін­ки, і її осо­би­ста ве­ли­ка про­фе­сій­на під­го­тов­ка. Це мо­мен­таль­но про­би­ло будь-який ске­псис. Це про­сто по­ка­за­ло всім, на­віть у по­лі­тич- них ко­лах, що тре­ба орі­єн­ту­ва­тись на сим­фо­ні­чність, а не на «по­псу».

«ЗА­РАЗ КРАЩИЙ ЧАС ДЛЯ НЕ­ЗВИ­ЧАЙ­НО­ГО»

Оле­на КУРЕНКОВА, абі­ту­рі­єнт Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Т. Шев­чен­ка:

— У ме­не є пи­та­н­ня що­до ва­шо­го пер­шо­го до­сві­ду те­ле­ве­ду­чої, йде­ться про про­ект «Мистецькі істо­рії». Чо­му ця про­гра­ма ма­ла з’яви­ти­ся са­ме тут і са­ме за­раз? У чо­му спе­ци­фі­ка спри­йма­н­ня кла­си­чної му­зи­ки з екра­на, а не на­жи­во?

Г. Б.: — Ця про­гра­ма з’яви­ла­ся як на­слі­док на­ших ве­ли­ких те­ле­вер­сій. Во­ни бу­ли пів­то­ра­го­дин­ні. І в про­це­сі ре­фор­му­ва­н­ня те­ле­ба­че­н­ня під стан­дар­ти су­спіль­но­го мов­ле­н­ня, з’ясу­ва­ло­ся, що на «Пер­шо­му ка­на­лі» та­кі ве­ли­кі про­гра­ми є не­по­трі­бни­ми. Але жко­ро­тка про­гра­ма — це ще скла­дні­ше. Зре­штою, ви­яви­ло­ся, що ар­хів НТКУ ду­же слаб­кий: він ста­рий, ба­га­то чо­го зня­то на плів­ку «Све­ма». На­пов­не­н­ня та­кож ста­ре. Зні­мав, в основ­но­му, ка­нал «Куль­ту­ра», який має ли­ше дві ка­ме­ри. Як зро­би­ти так, щоб кла­си­чну му­зи­ку слу­ха­ли? По-пер­ше, має бу­ти гар­не ві­део — над цим за­раз пра­цю­є­мо. Ми зро­би­ли не­по­га­ні зйом­ки бе­не­фі­су Ва­си­ля Ва­си­лен­ка — це го­лов­ний ди­ри­гент Дон­бас-опе­ри, який зму­ше­ний був пі­сля трі­ум­фу усе по­ки­ну­ти, при­їха­ти сю­ди і про­сто ви­кла­да­ти в кон­сер­ва­то­рії де­який час. Ми зняли ду­же гар­ний кон­церт з ве­ли­ко­го про­е­кту «Три «С»: Ско­рик — Силь­ве­стров — Стан­ко­вич» в на­ціо­наль­ній опе­рі — і з цьо­го ми ма­ли ві­део. Зро­би­ли під­бір­ку сто­сов­но то­го, як ком­по­зи­то­ри пи­са­ли му­зи­ку, пов’яза­ну з тва­ри­на­ми. На­віть зні­ма­ли в зоо­пар­ку. Я ду­же ра­да, що ця про­гра­ма за пів­ро­ку існу­ва­н­ня має не­по­га­ний рей­тинг. Це свід­че­н­ня то­го, що за­раз кращий час для не­зви­чай­но­го. Йо­го по­ка­зу­ють. І є ба­жа­н­ня про­дов­жу­ва­ти про­гра­му. Я спо­ді­ва­юсь, що ми на­да­лі змо­же­мо ве­сти і транс­ля­ції з опер­них те­а­трів, і транс­ля­ції з від­кри­т­тя се­зо­нів в фі­лар­мо­нії, і з кон­цер­тних за­лів.

Хри­сти­на ПЕТРЕНКО, Оде­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. І. Ме­чни­ко­ва:

— Скіль­ки ча­су у вас за­ймає під­го­тов­ка до інтерв’ю? Го­ту­є­те якісь пра­кти­чні, кон­кре­тні за­пи­та­н­ня до ко­жної зу­стрі­чі, факти з біо­гра­фії?

Г. Б.: — Обов’яз­ко­во. За­зви­чай, ко­ли я го­тую «Культ осо­би», то про­шу лю­ди­ну на­ді­сла­ти ме­ні свою біо­гра­фію, яку во­на вва­жає за по­трі­бне. Є ре­чі, які люди не хо­чуть опри­лю­дню­ва­ти, і я вва­жаю, що їх не тре­ба «до­дзьо­бу­ва­ти». Лю­ди­на має пра­во про щось не го­во­ри­ти. Ді­зна­ю­ся обов’яз­ко­во му­зи­чні сма­ки сво­го го­стя, що б їй хо­ті­ло­ся послухати, обов’яз­ко­во — за­лу­чи­ти ко­гось з опо­нен­тів або дру­зів, щоб во­ни ска­за­ли про неї щось та­ке, чо­го ми не зна­є­мо. До ре­чі, му­зи­чні сма­ки го­стей ду­же вда­ло їх ха­ра­кте­ри­зу­ють.

«ДО ТЕ­МИ КРИ­МУ, НА ЖАЛЬ, ІН­ТЕ­РЕС ЗНИЗИВСЯ»

Окса­на ВОЙТКО, Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. І. Фран­ка:

— Хо­ті­ло­ся б по­го­во­ри­ти про ваш про­ект «Ом­рі­я­ний край», у яко­му взя­ли участь Ре­фат Чу­ба­ров, Фер­мій Му­ста­фа­єв, Ле­на­ра Осма­но­ва та ба­га­то ін­ших. Ця про­гра­ма здо­бу­ла ве­ли­кий ре­зо­нанс...

Г. Б.: — Бу­ла рі­чни­ця де­пор­та­ції крим­ських та­тар з пів­остро­ва. І я то­ді не­три­ва­лий час пра­цю­ва­ла го­лов­ним ре­да­кто­ром му­зи­чних і лі­те­ра­тур­них про­грам на «Пер­шо­му ка­на­лі». Всі ду­ма­ли, як би по­да­ти цю те­му в ефі­рі. І я зга­да­ла про кни­гу «Ом­рі­я­ний край» бри­тан­ської пи­сьмен­ни­ці Лі­лі Хай. Во­на бу­ла пе­ре­кла­де­на ви­дав­ни­цтвом «Ду­лі­би» укра­їн­ською мо­вою. Так як то­ді бу­ло без­гро­шів’я на ра­діо, ми не ма­ли змо­ги опла­чу­ва­ти акто­рам лі­те­ра­тур­ні чи­та­н­ня. І моє спіл­ку­ва­н­ня з Та­мі­лою Та­ше­вою на­штов­хну­ло на думку, що в Ки­є­ві за­раз ба­га­то крим­ських та­тар, які не­по­га­но роз­мов­ля­ють укра­їн­ською мо­вою. А ця кни­га їм ду­же до­ро­га. Бо це істо­рія по­вер­не­н­ня крим­ських та­тар в 90-х ро­ках до Кри­му. І я за­пи­та­ла: «Та­мі­ло, а ви по­чи­та­є­те?». Во­на від­по­ві­ла: «Та не тіль­ки я, ба­га­то при­йде і по­чи­тає». І при­йшло ба­га­то крим­ських та­тар. Одна сту­ден­тка, на­віть, з Сім­фе­ро­по­ля при­їха­ла ін­ко­гні­то, і про­си­ла не на­зи­ва­ти її прі­зви­ще. Але най­біль­ше я зди­ву­ва­лась, ко­ли десь пі­сля 5-6 ви­пу­ску, ме­ні по­дзво­нив Ре­фат Чу­ба­ров і ска­зав, що це пре­кра­сна ідея, і він та­кож хо­че чи­та­ти. Що­до ме­не, я пи­ша­юсь цим про­е­ктом. Цей остан­ній про­ект, який я зро­би­ла на Пер­шо­му ка­на­лі. Пі­сля то­го я пе­ре­йшла на «Про­мінь». Вва­жаю, що це ду­же хо­ро­ша річ. До те­ми Кри­му за­раз, на жаль, ін­те­рес знизився, ви са­мі ро­зу­мі­є­те, від­по­від­но до по­лі­ти­чної кон’юкту­ри. При­хо­дить тра­вень, рі­чни­ця де­пор­та­ції — ми го­во­ри­мо. Зни­кає по­лі­ти­чний ін­те­рес — пе­ре­ста­є­мо го­во­ри­ти. А крим­ські та­та­ри — ве­ли­че­зна жи­ла, яка ви­да­ва­ла ду­же ба­га­то «ге­мо­гло­бі­ну» на­шій куль­ту­рі, то­му що во­ни аб­со­лю­тно ін­ші, але во­ни ду­же хо­чуть бу­ти ра­зом із на­ми. Мо­жна бу­ло б ро­би­ти в ци­клі на­ро­дної му­зи­ки раз на ти­ждень «Му­зи­ка крим­ських та­тар». Во­ни б із за­до­во­ле­н­ням са­мі при­хо­ди­ли і ви­ко­ну­ва­ли, і за­пи­си на­да­ва­ли — це бу­ло б ду­же ці­ка­во, во­ни б від­чу­ва­ли се­бе укра­їн­ця­ми за па­спор­том, за гро­ма­дян­ством. Ця рі­зно­ма­ні­тність в мо­но­лі­тно­сті — це бу­ло би ду­же до­бре.

Від­су­тність за­галь­ної дер­жав­ної стра­те­гії по­зна­ча­є­ться на від­обра­же­ні куль­ту­ри крим­ських та­тар у ме­діа. А це має бу­ти по­стій­но. Якщо крим­ські та­та­ри — це Укра­ї­на, то має бу­ти при­су­тня їхня му­зи­ка, лі­те­ра­ту­ра.

«МИ­СТЕ­ЦТВО МАЄ ІСНУВАТИ ЗА БУДЬ-ЯКИХ УМОВ»

Хри­сти­на СОЛ­ТИС, Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. І. Фран­ка:

— Чер­чілль якось ска­зав, що якщо не ви­тра­ча­ти ко­шти на куль­ту­ру, то до­ве­де­ться ви­тра­ти­ти їх на вій­ну. Як в умо­вах вій­ни по­вин­на ви­сві­тлю­ва­тись куль­ту­ра, і чи по­вин­ні умо­ви вій­ни впли­ва­ти на кон­тент про куль­ту­ру?

Г. Б.: — Ви ро­зу­мі­є­те, вій­на три­ває, а опер­ні те­а­три пра­цю­ють, кон­цер­тні

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ГАЛИНУ БА­БІЙ НЕ ВІДПУСТИЛИ БЕЗ ПОДАРУНКІВ. ЗА ТРАДИЦІЄЮ ЛІТНЬОШКОЛЯРІ ПОДАРУВАЛИ ЛЕКТОРУ КНИ­ГУ «ПО­ВЕР­НЕ­Н­НЯ В ЦАРГОРОД», ФІРМОВУ ФУТБОЛКУ «Дня» ТА ЗНАЧОК «ШКО­ЛИ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.