«Ща­стя – ко­ли те, що хви­лює, пе­ре­да­є­ться чи­та­че­ві»

«Остан­ню жін­ку...» Лю­дми­ли Таран обго­во­ри­ли в лондонському «Чи­та­цько­му клу­бі»

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте - Під­го­ту­вав мо­де­ра­тор «Чи­та­цько­го клу­бу» Во­ло­ди­мир ОЛЕЙКО

ита­цький клуб» при Укра­їн­сько­му ін­сти­ту­ті в Лон­до­ні існує вже сьо­мий рік. Що­мі­ся­ця в одну із су­бот у ньо­му зби­ра­ю­ться ша­ну­валь­ни­ки укра­їн­сько­го пи­сьмен­ства не тіль­ки із бри­тан­ської сто­ли­ці, а й із ін­ших міст. Для ба­га­тьох він став ті­єю пла­тфор­мою, де мо­жна не ли­ше ді­зна­ти­ся про лі­те­ра­тур­ні но­вин­ки чи обго­во­ри­ти їх, а й обмі­ня­ти­ся дум­ка­ми на шир­ші по­лі­ти­чні та мистецькі те­ми.

Пре­дме­том обго­во­ре­н­ня на остан­ньо­му за­сі­дан­ні бу­ла книжка ма­лої про­зи су­ча­сної укра­їн­ської пи­сьмен­ни­ці й по­стій­ної ав­тор­ки «Дня» Лю­дми­ли Таран «Оста­н­ня жін­ка, остан­ній чо­ло­вік » ( « Ви­дав­ни­цтво Ста­ро­го Ле­ва » , 2016). Са­ме обго­во­ре­н­ня збір­ки но­вел бу­ло жва­вим. І це — до­бра озна­ка, бо за­свід­чує чи­та­цьку не­бай­ду­жість до про­чи­та­них тво­рів. Біль­шість по­го­ди­ла­ся із те­зою де­яких кри­ти­ків, що «Таран із тої хви­лі укра­їн­сько­го фе­мі­ні­зму, де го­лов­ним те­о­ре­ти­ком бу­ла Со­ло­мія Пав­ли­чко». Однак за­ува­жи­ли: хо­ча го­лов­ни­ми ге­ро­ї­ня­ми но­вел є жін­ки, важ­ко зна­йти у тво­рах про­по­від­у­ва­н­ня фе­мі­ні­сти­чної чи будь- якої ін­шої іде­о­ло­гії. Ва­жли­ва та­кож по­слі­дов­ність ав­тор­ки у зма­лю­ван­ні ба­га­то­гран­но­го обра­зу су­ча­сної укра­їн­ки та вір­ність жан­ро­ві ко­ро­ткої про­зи.

Ма­буть, з огля­ду на те, що біль­шість но­вел несе в со­бі те­му смер­ті чи вми­ра­н­ня ( зга­са­н­ня), де­хто про­во­див па­ра­ле­лі з ек­зи­стен­ці­а­лі­змом. Уча­сни­ки най­ча­сті­ше ви­рі­зня­ли но­ве­ли «На по­ро­зі», «За­ков­ту­ва­н­ня во­гню», «Фавн» — во­ни за­че­пи­ли їх най­ближ­че. На­то­мість но­ве­ла про рі­зні до­лі укра­ї­нок на чу­жи­ні « Тінь оли­ви іна­кша... » , яка, га­да­ло­ся, ма­ла б на­кла­сти­ся на осо­би­стий до­свід де­ко­го з при­су­тніх, ви­кли­ка­ла най­мен­ше ен­ту­зі­а­зму (за сло­ва­ми одні­єї чи­та­чки, « над­то по­псо­ва » ) . Спо­до­ба­ла­ся « Ві­тря­на бра­ма » , як і « Острів Брач » , мі­сти­ка чи від­кри­тий фі­нал яких да­ли під­ста­ви для вла­сних здо­га­док чи при­пу­щень — ча­сто чу­дер­на­цьких. Зре­штою, уча­сни­ки дис­ку­сії під­су­му­ва­ли: від­те­пер роз­гля­да­ти­му­ться за книж­ка­ми про­зи Лю­дми­ли Таран, а при на­го­ді ті­ши­ли­ся б ба­чи­ти ав­тор­ку в Лон­до­ні.

До цьо­го обго­во­ре­н­ня йо­го уча­сни­ки на­ді­сла­ли пи­сьмен­ни­ці свої за­пи­та­н­ня. Її від­по­віді ста­ли своє­рі­дним « опри­су­тне­н­ням » ав­тор­ки на лондонському « Чи­та­цько­му клу­бі». Ось окре­мі мо­мен­ти ці­єї вір­ту­аль­ної роз­мо­ви з чи­та­ча­ми, які скла­ли­ся у своє­рі­дне ко­ле­ктив­не інтерв’ю:

— Ме­ні ду­же по­до­ба­ю­ться ва­ші опо­віда­н­ня. Ви чу­до­вий опо­від­ач! Але тро­хи ди- вує ли­ше те, що у цій збір­ці зов­сім­не від­чу­ва­є­ться вій­на в Укра­ї­ні. Чи всі тво­ри бу­ли на­пи­са­ні до 2014 ро­ку, а ви­йшли дру­ком ли­ше 2016-го? Чи пи­ше­те те­пер но­ві опо­віда­н­ня, де є цей но­вий ви­мір на­шо­го жи­т­тя? Осо­би­сто для ме­не жи­т­тя роз­ді­ли­ло­ся на дві ча­сти­ни: до вій­ни і те­пер, у час вій­ни. Ін­ші люди теж так від­чу­ва­ють — і го­во­рять. Це ча­сом­ви­кли­кає зди­ву­ва­н­ня чи не­по­ро­зу­мі­н­ня в ін­ших спів­ро­змов­ни­ків.

— Так, усі но­ве­ли пи­са­ли­ся до вій­ни. Ме­ні зда­є­ться, за­галь­ний три­во­жний тон мо­їх текс­тів ( окрім ін­ших обер­то­нів), у яких не раз іде­ться про втра­ту (ре­аль­ну чи уяв­лю­ва­ну) до­ро­гої лю­ди­ни, пев­ним чином су­го­ло­сний то­му, що ни­ні пе­ре­жи­ва­є­мо. Так, ду­маю над тим, як стра­шні по­дії від­обра­зи­ти, який ра­курс від­най­ти. Це має бу­ти ду­же спе­ци­фі­чне від­обра­же­н­ня, і я ще не знаю, чи зу­мію йо­го ви­бу­ду­ва­ти.

— Знаю вас як по­е­тку, то­му не­спо­ді­ва­но бу­ло від­кри­ти Лю­дми­лу Таран як про­за­ї­ка. Чи важ­ко бу­ло пе­ре­хо­ди­ти з одно­го жан­ру в ін­ший? Як ви «від­го­ро­джу­є­те» ці два жан­ри, ко­ли тво­ри­те?

— Майже нез­чу­ла­ся, як ста­ла пи­са­ти но­ве­ли. Па­ра­лель­но з пи­са­н­ням вір­шів по­ча­ла до­слі­джу­ва­ти про­зу, на­пи­са­ну жін­ка­ми. Ви­йшла, зокре­ма, книжка « Жі­но­ча роль» (2002). Упо­ряд­ку­ва­ла ан­то­ло­гію ма­лої про­зи кін­ця ХІХ — 20-х ро­ків ХХ сто­лі­т­тя «Ті­ло чи осо­би­стість?». На­пи­са­ла до неї пе­ред­мо­ву, де на­ма­га­ла­ся при пе­ре­чи- ту­ван­ні на­шої кла­си­ки з’ясу­ва­ти, яким са­ме по­стає в ній образ жін­ки. А да­лі са­мо со­бою по­ча­ли з’яв­ля­ти­ся но­ве­ли — про жі­нок пе­ред­усім. Вір­ші до­сі пи­шу­ться. Але рід­ше. Відомо: про­за ви­ма­гає біль­шо­го ра­ціо, а по­е­зія — емо­ціо.

— Із ці­ка­ві­стю про­чи­та­ла книж­ку «Оста­н­ня жін­ка, остан­ній чо­ло­вік». У ба­га­тьох опо­віда­н­нях ге­рої по­до­ро­жу­ють. Як­би ма­ли іде­аль­ні умо­ви, ку­ди б по­ман­дру­ва­ли най­пер­ше? Чи є якісь не­вті­ле­ні мрії Лю­дми­ли Таран-ман­дрів­ни­ці?

— Щой­но з ман­дрів — уко­тре їзди­ла до улю­бле­ної Ли­тви. А вже від­дав­на мрію про по­до­рож до Япо­нії. Во­на за­до­ро­га, то­му по­ки що не­д­ося­жна для ме­не. Хо­че­ться пе­ре­свід­чи­ти­ся, як у цій кра­ї­ні по­єд­ну­ю­ться гли­бо­кі тра­ди­ції й су­ча­сність. Та щоб зба­гну­ти це глиб­ше, ту­ри­сти­чної по­їзд­ки за­ма­ло...

— На­скіль­ки ав­то­біо­гра­фі­чною є ва­ша про­за?

— Без ав­то­біо­гра­фі­чно­сті в рі­зних її ви­мі­рах не обі­йти­ся. Але « роз­ки­даю » її по рі­зних текс­тах, бо рі­зний жит­тє­вий до­свід ви­ма­гає осми­сле­н­ня в рі­зних сю­же­тах. Але тіль­ки ав­то­біо­гра­фі­чні­стю до­свід ав­то­ра не має ви­чер­пу­ва­ти­ся.

— У но­ве­лі « Тінь оли­ви іна­кша, ніж за­ті­нок ви­шні» (сам­по со­бі по­е­ти­чний ря­док!) ви пи­ше­те про укра­їн­ських за­ро­бі­тча­нок. Тож усе- та­ки яке ва­ше став­ле­н­ня до за­ро­бі­тчан і за­ро­бі­тчан­ства?

— Ман­дру­ю­чи, зу­стрі­ча­ла­ся із зем­ля­ка­ми та зем­ля­чка­ми, яких на­зи­ва­є­мо за­ро­бі­тча­на­ми. Це бу­ли ви­пад­ко­ві зу­стрі­чі, на­ма­га­ла­ся ко­ре­ктно спіл­ку­ва­ти­ся з ни­ми: у Че­хії, Іта­лії, Гре­ції та Пор­ту­га­лії зокре­ма. Ці люди ви­ко­ну­ва­ли пе­ре­ва­жно « про­сту » ро­бо­ту, та чу­ла істо­рії, як на­ші спів­ві­чи­зни­ки зро­ста­ли: від важ­кої фі­зи­чної пра­ці до ква­лі­фі­ко­ва­ної, як їх ці­ну­ва­ли за пра­це­лю­бність, охай­ність, ін­те­лект зре­штою. На­пи­са­ла но­ве­лу (ні­де не дру­ку­ва­ла її), де моя ге­ро­ї­ня по­тра­пи­ла в се­ксу­аль­не раб­ство, але вир­ва­ла­ся з ньо­го й ста­ла допомагати ін­шим в ор­га­ні­за­ції « Ла Стра­да».

За­га­лом ду­маю про те, що так зва­ні за­ро­бі­тча­ни — від­ва­жні люди. І стра­шен­но шко­да, що на рі­дній зем­лі во­ни не мо­жуть за­сто­су­ва­ти сво­єї ква­лі­фі­ка­ції, пра­це­люб­ства, не ма­ють гі­дної опла­ти пра­ці. Та є, хай не так ба­га­то, на­ших зем­ля­ків, які пра­цю­ють по ці­ло­му сві­ту як ми­сте­цька й ІТ- елі­та. Хо­че­ться ві­ри­ти: ра­но чи пі­зно хо­ча б ча­сти­на спів­ві­тчи­зни­ків пра­цю­ва­ти­муть удо­ма за гі­дну пла­ту й для розквіту ци­ві­лі­зо­ва­ної де­мо­кра­ти­чної Укра­ї­ни.

— Ці­ка­во бу­ло озна­йо­ми­ти­ся з ва­ши­ми про­зо­ви­ми тво­ра­ми. А ко­го ще із су­ча­сних про­за­ї­ків ви по­ра­ди­те про­чи­та­ти? Ко­го ша­ну­є­те із попередників?

— Лю­блю пе­ре­чи­ту­ва­ти Ко­цю­бин­сько­го, Ко­би­лян­ську, Пі­дмо­гиль­но­го. Шев­чен­ка — са­мо со­бою. Із на­ших су­ча­сни­ків ре­ко­мен­ду­ва­ла б Ва­ле­рія Шев­чу­ка, Юрія Щер­ба­ка, Те­о­до­зію За­рів­ну, Окса­ну За­буж­ко, Со­фію Май­дан­ську.

— В Укра­ї­ні ма­ла збір­ку ва­ших вір­шів — із чор­но-бі­лою фо­то­гра­фі­єю на об­кла­дин­ці. Спо­ді­ва­ю­ся, пи­ше­те вір­ші й да­лі. В одній із но­вел ге­ро­ї­ня Зоя при­зна­є­ться: «Бу­ває, на­віть у ві­чі мо­жеш ска­за­ти не­прав­ду, але в по­е­зії... Хі­ба справ­жня по­е­зія мо­же обма­ню­ва­ти? » А що є по­е­зія осо­би­сто для вас?

— Для ме­не лі­ри­чна по­е­зія — спа­лах емо­ції, яка пе­ре­пов­нює, яку на­ма­га­є­шся аде­ква­тно пе­ре­да­ти сло­ва­ми. Най­біль­ше ща­стя для ав­то­ра — ко­ли те, що хви­лює, пе­ре­да­є­ться чи­та­че­ві. Тоб­то су­ге­стив­ність, на­ві­ю­ва­ність — для ме­не чи не най­ва­жли­ві­ша озна­ка по­е­зії. Ко­ли до­ся­гну­то пев­но­го рів­ня вер­си­фі­ка­ції, сло­во са­ме ве­де ав­то­ра. І то­ді від­чу­ва­єш, ко­ли на­пи­са­не то­бою (а це не бу­ває що­ра­зу) зна­чно глиб­ше, му­дрі­ше, ніж то­бі да­но. То­ді й по­стає від­чу­т­тя, ні­би Хтось во­див тво­єю ру­кою. Той « Хтось » — енергія та ма­те­рія сло­ва, яку на­дба­ли всі по­пе­ре­дні по­ко­лі­н­ня до те­бе. Ось ізвід­ки моя три­во­га за до­сі за­гро­же­ну укра­їн­ську мо­ву.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.