Хри­сти­я­ни чи смер­то­хри­сти?

Ще раз про во­зве­ли­че­н­ня УПЦ МП во­єн­но­го зло­чин­ця — Ні­ко­лая ІІ

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Усу­бо­ту, 17 липня, в Ки­є­ві ста­ло­ся те, що ма­ло ста­ти­ся за яло­вої по­лі­ти­ки чин­ної вла­ди: со­тня чи дві осіб про­йшли хре­сною хо­дою під сті­на­ми бу­ді­вель СБУ до Со­фії Ки­їв­ської, під сті­на­ми якої по­ча­ли ви­гу­ку­ва­ти: «Пусть во­скре­снет вто­рая Рос­сия!» — і спів­а­ти «Бо­же, ца­ря хра­ни!» — три­ма­ю­чи в ру­ках зо­бра­же­н­ня та «іко­ни» Ні­ко­лая ІІ. В Ін­тер­не­ті з’яви­ли­ся ві­део, які за­фі­ксу­ва­ли цю по­дію, а де­я­кі те­ле­ка­на­ли роз­по­ві­ли про неї та про­ко­мен­ту­ва­ли у тому сен­сі, що на сході дер­жа­ви то­чи­ться вій­на, ги­нуть укра­їн­ці, а на Со­фій­ській площі, в цен­трі Ки­є­ва, віль­но про­слав­ля­ють «Рас­сею-ма­ту­шку» і «ца­ря-ба­тю­шку» та за­кли­ка­ють пе­ре­тво­ри­ти Укра­ї­ну на «вто­рую Рос­сию». А ще в ко­мен­та­рях зву­ча­ла дум­ка, що йде­ться не про су­то ре­лі­гій­но-цер­ков­ну, а про по­лі­ти­чну акцію. Тож не дивно, що вве­че­рі у не­ді­лю УПЦ МП по­ду­ма­ла й офі­цій­но від­хре­сти­ла­ся від ці­єї акції, за­явив­ши, що жо­ден клі­рик церкви не брав у ній уча­сті та не на­да­вав її уча­сни­кам бла­го­сло­ве­н­ня, бо, мов­ляв, Свя­щен­ний си­нод церкви ще 2008 року за­бо­ро­нив про­во­ди­ти хре­сні хо­ди під по­лі­ти­чни­ми га­сла­ми.

Що ж, мо­жли­во, й так. Однак ви­ни­кає за­пи­та­н­ня, чи є по­лі­ти­чним культ «цар­стве­но­го стра­сто­тер­пця» — останнього російського ім­пе­ра­то­ра Ні­ко­лая ІІ, який став ва­жли­вим чин­ни­ком най­ва­жли­ві­ших акцій Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту та його фі­лії УПЦ МП і який чі­тко про­я­вив­ся в тій хре­сній хо­ді, що ру­ха­є­ться на Київ із Свято-Успен­ської Свя­то­гор­ської лав­ри на До­неч­чи­ні — і який так са­мо чі­тко ви­явив себе під сті­на­ми Свя­тої Со­фії.

На­га­даю, що чле­ни ім­пе­ра­тор­ської сім’ї й сам ім­пе­ра­тор бу­ли ка­но­ні­зо­ва­ні Ро­сій­ською пра­во­слав­ною цер­квою 2000 року (майже одра­зу після то­го, як Пу­тін став пре­зи­ден­том РФ), і на­ра­зі вша­но­ву­ю­ться нею як «Цар­ствен­ные стра­сто­тер­пцы». Що ж, всю цю ро­ди­ну, ра­зом з не­пов­но­лі­тні­ми ді­тьми, 1918 року бу­ло роз­стрі­ля­но біль­шо­ви­ка­ми за та­єм­ним на­ка­зом Леніна і Свер­дло­ва. Про­те хі­ба ж у хри­сти­ян­стві для на­бу­т­тя свя­то­сті до­сить ли­ше одно­го фа­кту му­че­ни­цької смер­ті, хі­ба не ма­ють бра­ти­ся до ува­ги всі го­лов­ні вчин­ки пре­тен- ден­тів на ка­но­ні­за­цію? Бо хі­ба, ска­жі­мо, Лав­рен­тій Бе­рія не за­ги­нув та­кою ж смер­тю? А до то­го хі­ба не він від­ро­див ав­то­ке­фаль­ну Гру­зин­ську пра­во­слав­ну цер­кву (ясна річ, по­ста­вив­ши на її чо­лі се­ксо­тів, але все ж...) і хі­ба не він спри­яв но­мі­наль­но­му від­тво­рен­ню РПЦ (на чо­лі теж із та­ки­ми са­мо «пе­ре­ві­ре­ни­ми» осо­ба­ми)? Але на­віть пу­тін­ська ко­ман­да розуміє, що ка­но­ні­зу­ва­ти Бе­рію якось не ви­па­дає. А от во­зве­ли­чи­ти до рів­ня свя­то­сті Ні­ко­лая Кри­ва­во­го, як його зва­ли су­ча­сни­ки, та його дру­жи­ну, яку пі­до­зрю­ва­ли у шпи­гун­стві на ко­ристь Ні­меч­чи­ни і яка ста­ла цен­тром то­го га­не­бно­го яви­ща, що на­зи­ва­ло­ся «ра­спу­тін­щи­ною», — це, ви­яв­ля­є­ться, можна. Це мо­раль­но. І це в ду­сі то­го ро­зу­мі­н­ня хри­сти­ян­ства, що пре­ва­лює в РПЦ.

На­віть якщо ви­не­сти «за дуж­ки» всі ін­ші без­дар­ні та руй­нів­ні ді­я­н­ня Ні­ко­лая ІІ, до­ста­тньо його ролі у розв’язу­ван­ні Першої сві­то­вої війни, щоб вва­жа­ти останнього російського ім­пе­ра­то­ра (яко­го «хра­ни­ли» вір­ні УПЦ МП у Ки­є­ві) одним із найбільших во­єн­них зло­чин­ців ХХ століття.

Ві­до­мо, що без­по­се­ре­днім при­во­дом до по­ча­тку Першої сві­то­вої став «по­стріл у Са­ра­є­ві». 28 червня 1914 року член та­єм­ної ор­га­ні­за­ції «Мла­да Бо­сна» Гав­ри­ло Прин­цип за­стре­лив у Са­ра­є­ві (це місто вхо­ди­ло до скла­ду Ав­стро-Угор­щи­ни) спад­ко­єм­ця пре­сто­лу Габс­бур­гів, го­лов­но­ко­ман­ду­ва­ча ав­стро-угор­ської ар­мії ерц­гер­цо­га Фран­ца-Фер­ді­нан­да. За спи­ною бойовиків «Мла­да Бо­сни» сто­я­ла вій­сько­ва роз­від­ка Сер­бії, яка фі­нан­су­ва­ла і спо­ря­джа­ла терористів, а сама ор­га­ні­за­ція бу­ла ча­сти­ною ін­шої — «Чор­ної ру­ки». А роз­від­кою Сер­бії ке­ру­вав пол­ков­ник Дра­гу­тин Дми­трі­є­вич, який і був іні­ці­а­то­ром й ор­га­ні­за­то­ром убив­ства ерц­гер­цо­га. При цьо­му і роз­від­ку Сер­бії, й ор­га­ні­за­цію «Чор­на ру­ка», й пол­ков­ни­ка Дми­трі­є­ви­ча «кри­шу­ва­ла» вій­сько­ва роз­від­ка Ро­сій­ської ім­пе­рії. Кон­та­кти ж із ро­сій­ською вла­дою здій­сню­ва­ли­ся через по­сла Ро­сії у Бел­гра­ді Гар­тви­га. Є ін­фор­ма­ція, що без­по- се­ре­дньо перед за­ма­хом пол­ков­ник Дми­трі­є­вич зу­стрі­чав­ся з Гар­тви­гом й отри­мав від ньо­го «зе­ле­не сві­тло» на здій­сне­н­ня теракту. Чи мо­жли­во бу­ло та­ке «сві­тло» без сан­кції Санкт-Пе­тер­бур­га? Ри­то­ри­чне за­пи­та­н­ня...

Подаль­ші події під­твер­джу­ють ска­за­не ви­ще. 23 липня 1914 року Ав­стро-Угор­щи­на ви­су­ну­ла уря­ду Сер­бії уль­ти­ма­тум, де йшло­ся про лі­кві­да­цію те­ро­ри­сти­чних баз на території ці­єї дер­жа­ви. Сер­бія по­го­ди­ла­ся прийня­ти умо­ви уль­ти­ма­ту­му, крім одні­єї, де йшло­ся про участь ав­стрій­ської по­лі­ції у про­ве­ден­ні слід­ства на серб­ській території. До цього за­пе­ре­че­н­ня сер­бів спо­ну­кав ро­сій­ський уряд, який за­явив про під­трим­ку «бра­тів-слов’ян». А на до­да­чу — також за підтримки Пе­тер­бур­га — офі­цій­ний Бел­град не за­су­див убив­ство й не ви­сло­вив спів­чу­т­тя ав­стрій­ській вла­ді, а бел­град­ські га­зе­ти від­вер­то злов­ті­ша­ли­ся з при­во­ду за­ги­бе­лі Фран­ца-Фер­ді­нан­да. Тож Ав­стро­Угор­щи­на ого­ло­си­ла вій­ну Сер­бії. У свою чер­гу ро­сій­ській уряд по­чав мо­бі­лі­за­цію у при­кор­дон­них військових окру­гах, яка пе­ре­ро­сла у за­галь­ну («Мо­бі­лі­за­ція — це вій­на», — пі­зні­ше на­пи­ше під­пол­ков­ник цар­ської ар­мії, за­тим радянський мар­шал Ша­по­шни­ков). У від­по­відь Німеччина 1 сер­пня також роз­по­ча­ла мо­бі­лі­за­цію, а вве­че­рі цього дня ні­ме­цький по­сол вру­чив у Петербурзі ро­сій­сько­му мі­ні­стро­ві за­кор­дон­них справ но­ту з ого­ло­ше­н­ням війни.

У чо­му тут по­ля­гав ін­те­рес Пе­тер­бур­га? Вла­дні ко­ла Ро­сій­ської ім­пе­рії, ін­фі­ко­ва­ні іде­єю «Тре­тьо­го Ри­му», пра­гну­ли об’єд­на­ти під вла­дою ім­пе­ра­то­ра Ні­ко­лая ІІ яко­мо­га біль­ше чи­сло за­се­ле­них слов’яна­ми зе­мель, і пе­ред­усім — Га­ли­чи­ну (і схі­дну зі Льво­вом, і за­хі­дну з Кра­ко­вом), яку слід бу­ло ві­ді­бра­ти в Ав­стро-Угор­щи­ни. Бол­га­рія ма­ла ста­ти са­те­лі­том Ро­сії, а Хор­ва­тія, Бо­снія та Сло­ве­нія — ві­ді­йти до Сер­бії як го­лов­но­го російського со­ю­зни­ка. Цар­ський двір ма­рив при­єд­на­н­ням Кон­стан­ти­но­по­ля до Ро­сії та уста­нов­ле­н­ням зо­ло­то­го хре­ста на ба­ні хра­му Свя­тої Со­фії, який бу­ло збу­до­ва­но ві­зан­тій­ськи­ми ім­пе­ра­то­ра­ми. Мов­ляв, це ста­не трі­ум­фом російського, себ­то істин­но­го, пра­во­слав’я. А за­о­дно до Ро­сії ма­ли ві­ді­йти і Бо­сфор та Дар­да­нел­ли, щоб за­без­пе­чи­ти віль­ний ви­хід ро­сій­ським вій­сько­вим ко­ра­блям до Се­ред­зем­но­го мо­ря. Бо ж ма­ре­н­ня що­до «Ве­ли­кої Ро­сії» мі­сти­ли й ба­жа­н­ня при­єд­на­ти «Свя­ту зем­лю», тоб­то бо­дай ча­сти­ну Па­ле­сти­ни, яка тоді на­ле­жа­ла От­то­ман­ській Пор­ті, ба­жа­но з Єру­са­ли­мом...

І за­для ре­а­лі­за­ції цих ма­рень бу­ло по­кла­де­но в зем­лю міль­йо­ни людей, у тому чи­слі й пра­во­слав­них під­да­них російського ім­пе­ра­то­ра...

Язов­сім не ствер­джую, що ні­ме­цький кай­зер Віль­гельм ІІ, ав­стро­у­гор­ський ці­сар Франц-Йо­сиф І чи пре­зи­дент Фран­ції Рай­мон Пу­ан­ка­ре — «бі­лі та пу­хна­сті». Во­ни теж ве­ли­кі грі­шни­ки, осо­бли­во Віль­гельм ІІ. Але при цьо­му ні­хто не під­но­сить (і не зби­ра­є­ться під­но­си­ти) їх до ран­гу свя­тих, чи не так?

Отож, хоч-не-хоч, а спа­дає на дум­ку, що во­зве­ли­че­н­ня во­єн­но­го зло­чин­ця та його да­ле­ко не без­грі­шної в по­лі­ти­чно­му сен­сі він­це­но­сної дру­жи­ни не має нічого спіль­но­го з хри­сти­ян­ськи­ми цін­но­стя­ми, а є гли­бо­ко амо­раль­ним. Тож ті, хто під сті­на­ми Свя­тої Со­фії спів­ав «Бо­же, ца­ря хра­ни...» — на­га­ду­ють ме­ні не рев­них хри­сти­ян, а пе­ре­ко­на­них смер­то­хри­стів, про яких іде­ться у ві­до­мо­му ан­ти­у­то­пі­чно­му ро­ма­ні Юрія Щер­ба­ка. Хай би що там ка­за­ло ке­рів­ни­цтво УПЦ МП, по­стає за­пи­та­н­ня: скіль­ки та­ких смер­то­хри­стів серед про­чан, які йдуть по­хо­дом на Київ і ма­ють при­бу­ти туди 27 липня? На­га­даю, що серед них по­мі­че­ні пер­со­на­жі вій­сько­вої ста­ту­ри, а серед атри­бу­тів — «ко­ло­рад­ські» стрічки, сим­во­ли війни проти України. До ре­чі, УПЦ МП роз­ра­хо­вує зібрати в укра­їн­ській сто­ли­ці на мо­ле­бні на честь Дня хре­ще­н­ня Ки­їв­ської Ру­сі близько 30 тисяч про­чан. Чи бу­дуть серед них смер­то­хри­сти з «іко­на­ми» во­єн­но­го зло­чин­ця і «стра­сто­тер­пця» РПЦ Ні­ко­лая ІІ?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.