«На нас че­ка­ють ве­ли­кі спра­ви...»

У са­мий роз­пал всту­пної кам­па­нії абі­ту­рі­єн­ти укра­їн­ських ви­шів по-осо­бли­во­му щи­рі

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Оле­на КУРЕНКОВА, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»-2016

Оль­га БІЛОУС, м. Чер­нів­ці, абі­ту­рі­єн­тка Чер­ні­ве­цько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Ю.Федь­ко­ви­ча:

— Зав­дя­ки ЗНО змі­нив­ся мій ха­ра­ктер, і я на­віть по­збу­ла­ся про­кра­сти­на­ції. Ні­ко­ли не ду­ма­ла, що пі­сля ви­сна­жли­вих мі­ся­ців на­вча­н­ня я з не­ймо­вір­ним на­тхне­н­ням бу­ду про­дов­жу­ва­ти вчи­ти­ся про­сто для са­мо­ро­з­ви­тку. Цьо­му спри­я­ли мої чу­до­ві ре­пе­ти­то­ри, які дій­сно лю­блять свою спра­ву і вмі­ють за­ці­ка­ви­ти учнів. За­раз я на­ре­шті взя­ла­ся за кни­ги, про­чи­та­н­ня яких дав­но бу­ло в мо­їх пла­нах. В ме­не з’явив­ся час для по­їздок на да­чу та зви­чай­них по­си­де­ньок з мо­ї­ми дру­зя­ми.

З хорошого ще те, що я на­ре­шті по­да­ла за­яву на вступ. Я хо­чу вчи­ти­ся на фа­куль­те­ті між­на­ро­дних від­но­син Чер­ні­ве­цько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту. Всту­пна кам­па­нія в цьо­му ро­ці ме­ні не спо­до­ба­ла­ся тим, що сайт для ре­є­стра­ції в си­сте­мі «Еле­ктрон­на за­ява» по­стій­но пе­ре­ван­та­же­ний, і то­му ча­сто до­во­ди­ться че­ка­ти пі­зньої но­чі, щоб по­ди­ви­ти­ся, чи прийня­то за­яву. Ме­ні по­ща­сти­ло за­ре­є­стру­ва­ти­ся на сай­ті до по­ча­тку всту­пної кам­па­нії. Про­по­ную зро­би­ти де­кіль­ка сай­тів для рі­зних ре­гіо­нів, а вже по­тім пе­ре­но­си­ти з них ін­фор­ма­цію в все­укра­їн­ську ба­зу.

Що по­га­но­го? Я не змо­гла від­ра­зу зви­кну­ти до «но­во­го» тем­пу жи­т­тя пі­сля мі­ся­ців під­го­тов­ки до ЗНО. Ме­ні все мен­ше хо­че­ться про­во­ди­ти свій час си­дя­чи вдо­ма. На жаль, зна­йти ро­бо­ту в Чер­нів­цях для не­пов­но­лі­тніх май­же не­мо­жли­во. То­му я ду­маю над тим, щоб ста­ти при­ва­тним ре­пе­ти­то­ром з ні­ме­цької мо­ви.

Жа­хли­ві новини 15 та 16 ли­пня дій­сно зму­си­ли ме­не за­ду­ма­ти­ся над тим, чо­го вар­те люд­ське жи­т­тя. Спо­ча­тку те­ракт в Ніц­ці, а по­тім спро­ба дер­жав­но­го перевороту в Ту­реч­чи­ні. Спо­ді­ва­ю­ся, що цей ти­ждень прой­де спо­кій­но й лю­ди хоч на якийсь час не бу­дуть пі­ша­ка­ми на ве­ли­кій по­лі­ти­чній ша­хів­ни­ці.

Те­тя­на ТІТОВА, м. Ки­їв, абі­ту­рі­єн­тка Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Т.Шев­чен­ка:

— Ме­ні 17 ро­ків. Зда­ва­ло­ся б, цей вік ча­рів­ний і не­за­бу­тній, при­найм­ні я так ду­ма­ла у 10 ро­ків, але до­ро­сле жи­т­тя по­во­лі від­чи­ня­ло ме­ні двер­ця­та. «До­бро­го дня, ша­нов­ний абі­ту­рі­єн­те!» — та­ке я вже чу­ла сім ра­зів. Го­лов­ною осо­бли­ві­стю уні­вер­си­те­тів є та­ка всту­пна кам­па­нія: сі­ра і не­при­ві­тна ау­ди­то­рія зі злою та не­вдо­во­ле­ною ви­кла­да­чкою ля­кає та во­дно­час бен­те­жить, і ти за­ду­ма­є­шся про пра­виль­ність сво­го ви­бо­ру, а на­вчаль­ні за­кла­ди, де дій­сно пі­клу­ю­ться про абі­ту­рі­єн­тів і ро­зу­мі­ють, що їм важ­ко, при­ва­блю­ють сво­єю за­ти­шною атмо­сфе­рою. І все ж та­ки за­мість то­го аби по­їха­ти до ба­бу­сі на­їсти­ся до­схо­чу абри­ко­сів, або по­гу­ля­ти з ко­ха­ною лю­ди­ною, або пі­ти у кі­но з ба­тька­ми, я чер­гую бі­ля ка­бі­не­тів уні­вер­си­те­тів.. «Ось бланк, роз­пи­ска, за­ява. Ви все за­пов­ни­ли? А де ори­гі­на­ли?» — сім ра­зів. Я зго­дна, що це етап жи­т­тя і по­трі­бно роз­ви­ва­ти­ся. Але чи уні­вер­си­тет — це дій­сно кви­ток у сві­тле май­бу­тнє? Чи са­ме цей ви­кла­дач — ме­сія на­у­ки? Я га­даю, що ні. Нам на­стіль­ки ілю­зія при­мар­но­го ща­стя за­тьма­ри­ла го­ло­ву, що ми не ба­чи­мо еле­мен­тар­них та ясних ре­чей.

Ви зна­є­те, як бу­ди­ли ко­ро­лів та ко­ро­лев? «Про­ки­дай­те­ся, Ва­ша Сві­тло­сте, на Вас че­ка­ють ве­ли­кі спра­ви». Їх чо­мусь не бу­ди­ли з кри­ка­ми: «Вста­вай! Бі­гом! В шко­лу, уні­вер­си­тет чи на ро­бо­ту! Ні­кче­ма! Скіль­ки мо­жна спа­ти!» Чо­му так тра­пля­є­ться? І чо­му бі­ла ван­та­жів­ка по­ні­ве­чи­ла стіль­ки не­вин­них душ? І чо­му у нас лю­ди го­лі про­те­сту­ють? І чо­му у нас за­кли­ка­ють не пла­ти­ти лю­дям? І чо­му у нас пла­не­та по­во­лі пе­ре­тво­рю­є­ться на смі­тник? Від­по­відь єди­на — ми втра­ти­ли свою Бо­же­ствен­ність. У нас на- справ­ді все­ре­ди­ні без­меж­жя Лю­бо­ві. Ми і є Лю­бов. Як би ж то ми на­справ­ді зро­зумі­ли свою си­лу і мо­гу­тність, то чи був би Ірак та­ким або чи бу­ла б Не­бе­сна Со­тня?

Мо­лодь — не слі­пі ко­ше­ня­та. Ми ба­чи­мо усе. Ми на­віть ба­чи­мо те, що за­кам’яні­лі ду­ші про­фе­со­рів не в змо­зі по­ба­чи­ти.

Ко­ли о 20.00 у но­ви­нах я по­ба­чи­ла кадри з Фран­ції, з жа­хом усві­до­ми­ла, що і ми без на­ле­жно­го за­хи­сту, що без­ум­ство па­нує над ро­зу­мом. А два ти­жні то­му ін­терв’ю па­са­жи­рів ту­ре­цько­го лі­та­ка про те­ра­кти зму­си­ло тро­хи змі­ни­ти ра­курс сво­їх про­блем. Шпаль­ти го­рі­ли за­го­лов­ка­ми, а у ме­не го­рі­ла ду­ша. Чув­ся тіль­ки тер­мін «дер­жав­ний пе­ре­во­рот». Ви­ба­чте, а «дер­жав­ний пе­ре­во­рот» — це ти­ся­чі жертв? Де на­ша Бо­же­ствен­ність? Нев­же згу­би­ла­ся у са­мо­тно­сті со­ці­аль­них ме­реж? Одне я знаю то­чно: до­по­ки ми не роз­бу­ди­мо у со­бі бо­гів, ми — про­па­щі. Лю­бов че­кає на­ших кро­ків. Нам за­ли­ша­є­ться ли­ше її роз­бу­ди­ти. Про­ки­дай­те­ся, Ва­ша Сві­тло­сте, на Вас че­ка­ють ве­ли­кі спра­ви...

З по­ва­гою, лю­бов’ю і за­кли­ком — абі­ту­рі­єнт та ща­сли­ва лю­ди­на.

Еве­лі­на КОТЛЯРОВА, м.Слов’янськ, абі­ту­рі­єн­тка Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Т.Шев­чен­ка:

— Я абі­ту­рі­єнт-2016. Ло­гі­чно, що остан­нім часом го­лов­ною по­ді­єю мо­го жи­т­тя є всту­пна кам­па­нія. Моя мрія — вчи­ти­ся в Ки­їв­сько­му на­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті іме­ні Шев­чен­ка, в ін­сти­ту­ті жур­на­лі­сти­ки. Що ж сто­су­є­ться по­дій у мо­є­му жит­ті, то про­по­ную по­ча­ти з не ду­же при­єм­них, аби за­кін­чи­ти на по­зи­ти­ві.

Всту­пна кам­па­нія — це про­цес, який три­ває всьо­го кіль­ка ти­жнів, про­те осо­би­сто для ме­не він стар­ту­вав з пер­шим днем лі­та і три­ває до­ни­ні. А все че­рез те, що я не вмію від­по­чи­ва­ти, до­по­ки по­ча­ту спра­ву не за­кін­че­но.

Та­кож до­во­лі не­при­єм­ною звіс­ткою для ме­не ста­ли по­дії в Ту­реч­чи­ні та Фран­ції. Я не з чу­ток знаю, як це: хо­ва­ти­ся від по­стрі­лів, тож ду­же спів­чу­ваю жи­те­лям цих кра­їн.

Най­при­єм­ні­шою ж по­ді­єю цьо­го від­по­від­аль­но­го й на­пру­же­но­го пе­рі­о­ду бу­ла моя по­їзд­ка до «Лі­со­вої каз­ки», па­трі­о­ти­чно­го та­бо­ру у Свя­то­гір­ську До­не­цької обла­сті. Біль­ша ча­сти­на від­по­чи­валь­ни­ків тут — ви­му­ше­ні переселенці. Ду­же при­єм­но спо­сте­рі­га­ти, як ді­ти з Мар’їн­ки, До­не­цька, Зай­це­во­го по­тро­ху зви­ка­ють до мир­но­го жи­т­тя. Іно­ді на очі на­вер­та­ю­ться сльо­зи, ко­ли чу­єш, як во­ни спів­а­ють пі­сню Ва­кар­чу­ка «Ко­ли на­ста­не день, за­кін­чи­ться вій­на...» Не мо­жна бу­ло та­кож не роз­чу­ли­ти­ся, ко­ли ді­ти зі Слов’ян­ська щи­ро дя­ку­ва­ли вій­сько­вим за звіль­не­н­ня мі­ста. У та­ко­му мі­сці, як «Лі­со­ва каз­ка» ро­зу­мі­єш: ось во­ни — справ­жні ра­до­щі жи­т­тя, за­ра­ди яких вар­то бу­ти силь­ним.

Я ба­жаю усім абі­ту­рі­єн­там цьо­го ро­ку до­сяг­ти сво­єї ме­ти і пов­ною мі­рою ре­а­лі­зу­ва­ти се­бе в жит­ті!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.