Аспа­рух, Ку­брат та ін­ші

Звід­ки­пі­шла бол­гар­ська зем­ля

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Гри­го­рій ХАЛИМОНЕНКО, до­ктор фі­ло­ло­гі­чних на­ук, про­фе­сор Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти(e -mail): master@day.kiev.ua

По­чне­мо на­шу роз­по­відь вже ближ­че до Бол­га­рії (Бул­га­рії). От­же, у 20-х ро­ках VII ст. сте­пи Пів­ден­но-Схі­дної Єв­ро­пи пе­ре­бу­ва­ли під вла­дою тюрк­сько­мов­но­го на­се­ле­н­ня. Тюр­ки на­се­ля­ли вже й Пе­ред­кав­каз­зя — на пра­во­му бе­ре­зі Ку­ба­ні аж до До­ну жи­ли бул­га­ри, а в ни­зи­нах Те­ре­ка й Вол­ги па­ну­ва­ли хо­за­ри, які все ще при­хиль­но ста­ви­ли­ся до тюр­кют­ської ди­на­стії Аши­на. Хо­за­ри по­ча­ли роз­ви­ва­ти свою мо­гу­тність одра­зу пі­сля за­не­па­ду гун­ської ім­пе­рії, вла­сне, во­ни ста­ли го­лов­ною опо­рою ка­га­на­ту в При­ка­спій­ських сте­пах.

Вза­га­лі пер­ші згад­ки про хо­за­рів від­но­ся­ться до V ст., ко­ли во­ни бу­ли ві­до­мі під на­йме­н­ням ака­ци­рів, що ме­шка­ли у сте­пах Пів­ні­чно­го Кав­ка­зу. Ві­зан­тій­ські істо­ри­ки ба­тьків­щи­ною хо­за­рів на­зи­ва­ли кра­ї­ну Бар­са­лія у сте­пах Пів­ні­чно­го Да­ге­ста­ну. У 448 р. ака­ци­рів під­ко­рив Ат­ті­ла та до­ру­чив сво­є­му си­но­ві Ел­ла­ну во­ло­ді­ти ни­ми. Хо­за­ри, як і бул­га­ри, ма­буть, скла­ли­ся вна­слі­док мов­ної аси­мі­ля­ції тюр­ка­ми-гу­на­ми мі­сце­во­го сар­мат­сько­го на­се­ле­н­ня Схі­дної Єв­ро­пи. Гре­цькі й пер­ські істо­ри­ки вжи­ва­ли на­зви тюрк і хо­зар як рів­но­цін­ні.

Не­аби­яку роль у За­хі­дно­му ка­га­на­ті ві­ді­гра­ва­ла й дав­ня країна са­бі­рів, яка вже то­ді ма­ла на­зву Си­бір. Скла­ла­ся на пер­ший погляд де­що див­на си­ту­а­ція: За­хі­дно­тюрк­ський ка­га­нат уві­йшов у ко­а­лі­цію з Ки­та­єм та Ві­зан­тій­ською ім­пе­рі­єю, адже всіх трьох ці­ка­вив роз­ви­ток ка­ра­ван­ної тор­гів­лі, до то­го ж у Ві­зан­тії, єв­ро­пей­ські про­він­ції якої на­во­дни­ли ава­ри, бу­ли дав­ні ра­хун­ки з Іра­ном. Схі­дно­тюрк­ський ка­га­нат став на бо­ці Іра­ну й ко­чів­ни­ків-гра­бі­жни­ків тюрк­сько­мов­но­го Авар­сько­го ка­га­на­ту. От­же, па­хло сві­то­вою вій­ною, яку пер­си по­ча­ли у 626 р. на­сту­пом на Кон­стан­ти­но­поль. Тюр­ко­хо­за­рам, які в VІІ ст. за­ра­ху­ва­ли у склад ка­га­на­ту біль­шу ча­сти­ну (крім пів­ден­ної) Да­ге­ста­ну, не­об­хі­дно бу­ло по­ру­ши­ти про­пер­ську орі­єн­та­цію на За­кав­каз­зі. У 627 р. зав­дя­ки во­єн­но­му со­ю­зу Ві­зан­тії й хо­за­рів про­ти Іра­ну хо­за­ри зруй­ну­ва­ли збу­до­ва­ний пер­са­ми Дер­бент, за­хо­пи­ли ба­га­ту про­він­цію пер­сів Агва­нію (Кав­казь­ку Ал­ба­нію, сьо­го­дні те­ри­то­рія Азер­бай­джа­ну), а та­кож тим­ча­со­во під­ко­ри­ли Тбі­лі­сі та Вір­ме­нію, де з’єд­на­ли­ся з ві­зан­тій­ською ар­мі­єю ім­пе­ра­то­ра Іра­клія. У 629 р. вій­на за­кін­чи­ла­ся пов­ною по­раз­кою Іра­ну, й хо­за­ри, за­сів­ши у пе­ред­гір’ях Кав­ка­зу, по­стій­но чи­ни­ли на­ва­ли на пів­ні­чну ча­сти­ну Азер­бай­джа­ну — Ал­ба­нію (Аран), то­ді як пів­день Азер­бай­джа­ну ли­шав­ся у скла­ді пер­ської ім­пе­рії Са­са­ні­дів.

Але на сві­то­ву аре­ну все по­ту­жні­ше ви­хо­ди­ла но­ва си­ла — ара­би, які, під­ко­рив­ши Хо­ра­сан, звер­ну­ли ува­гу на те­ре­ни Се­ре­дньої Азії. До оста­то­чно­го за­не­па­ду За­хі­дно­тюрк­ський ка­га­нат при­зве­ли чва­ри пле­мін­них угру­по­вань. На ру­ї­нах ім­пе­рії по­ста­ли но­ві дер­жа­ви, які скла­ли­ся, вла­сне, ще в на­драх ка­га­на­ту. Пе­ре­дов­сім це сто­су­є­ться хо­за­рів та бул­гар.

Актив­ні­ши­ми ста­ють дії тих бул­га­рів, які жи­ли на пра­во­му бе­ре­зі Ку­ба­ні аж до До­ну й охо­ро­ня­ли за­хі­дні кор­до­ни Тюрк­сько­го ка­га­на­ту від ава­рів. В цей час уже по­ча­ла­ся й по­віль­на руй­на­ція Авар­сько­го ка­га­на­ту. Тож у бул­га­рів з’яви­ла­ся мо­жли­вість по­ра­ху­ва­ти­ся з хо­за­ра­ми, яких ві­зан­тій­ські ав­то­ри на­ба- га­то ча­сті­ше на­зи­ва­ли са­ві­ра­ми, «гун­ським пле­ме­нем». На те­ре­нах тюрк­сько­го сві­ту по­ма­лень­ку по­чи­нає зву­ча­ти ім’я во­йов­ни­ка Ку­бра­та.

Тут ав­тор ці­єї стат­ті му­сить зро­би­ти за­ува­же­н­ня: на­зви дав­ніх тюрк­ських етно­сів, а та­кож вла­сні іме­на їхніх очіль­ни­ків до­сі не під­да­ва­ли­ся чі­тко­му лін­гві­сти­чно­му тлу­ма­чен­ню/ети­мо­ло­гі­за­ції, тож не­має ін­шої ра­ди, як бра­ти до ува­ги дум­ку біль­шо­сті до­слі­дни­ків. Ска­жі­мо, ім’я Ку­брат — то швид­ше по­че­сне най­ме­ну­ва­н­ня цьо­го ха­на, що зі­брав та об’єд­нав низ­ку пле­мен в єди­ний етнос; в йо­го осно­ві ле­жить ді­є­сло­во «ку­брат» (та­кож ва­рі­ан­ти «кув­рат», «ку­рат») «зби­ра­ти (до­ку­пи)», що за­свід­че­не в пам’ятках дав­ньо­тюрк­ської мо­ви. Мо­жли­во, че­рез рі­зні ва­рі­ан­ти ви­мо­ви цьо­го іме­ні в се­ре­до­ви­щі са­мих тюр­ків у пам’ятках бол­гар­ської пи­сем­но­сті за­свід­чу­ю­ться рі­зні фор­ми ан­тро­по­ні­ма: Кро­бат, Кур­бат, Курт. Та­ким чи­ном, Ку­брат — це осо­ба, що зі­бра­ла етнос. Щось на взі­рець Яро­сла­ва Му­дро­го чи гру­зин­сько­го Да­ви­да Бу­дів­ни­чо­го. Бо ж так во­но й бу­ло: Ку­брат об’єд­нав роз­рі­зне­ні пле­ме­на й дав по­штовх май­бу­тньої бул­гар­ської дер­жав­но­сті — хай то на Ду- наї чи Вол­зі. Йо­го й до­сі бол­га­ри вва­жа­ють одні­єю з най­ви­зна­чні­ших осо­би­сто­стей в істо­рії ба­тьків­щи­ни.

Цьо­му спри­я­ли й об­ста­ви­ни жи­т­тя «ду­же гра­мо­тно­го» тюр­ка. Сто­від­со­тко­во ймо­вір­ну біо­гра­фію Ку­бра­та по­да­ти не­мо­жли­во. Ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи свід­че­н­ня ві­зан­тій­ських істо­ри­ків Те­о­фа­на Спо­від­ни­ка, па­трі­ар­ха Ни­ки­фо­ра, Фе­о­фа­на Ві­зан­тій­ця, які у свою чер­гу ко­ри­сту­ва­ли­ся дав­ні­ши­ми дже­ре­ла­ми, а та­кож ін­ші до­ку­мен­ти, до­слі­дни­ки до­хо­дять ви­снов­ку, що Ку­брат на­ро­див­ся при­бли­зно в 605 р., а по­мер 665-го або 668 р. Ку­бра­тів ба­тько по­хо­див з ду­же дав­ньо­го тюр­кют­сько­го ро­ду ду­лу, а ма­ти бу­ла се­строю ві­до­мо­го в істо­рії ха­на Ор­га­на За­хі­дно­тюрк­сько­го ка­га­на­ту (ім’я, ма­буть, по­єд­на­не з мон­голь­ським сло­вом «уруг» — «ро­дич по жі­но­чій лі­нії»), який, мо­жли­во, був ре­ген­том сво­го не­бож­ка, по­ки той про­хо­див «ци­ві­лі­за­цій­ні» уро­ки в Кон­стан­ти­но­по­лі, — там юнак по­був у 619 р., а ось від охре­ще­н­ня май­бу­тній вождь, зда­є­ться, утри­мав­ся. Ви­слов­лю­ють вер­сії, що охре­стив­ся Ку­бра­тів вуй­ко Ор­га­на. У ві­зан­тій­ській сто­ли­ці Ку­брат під­три­мує ті­сні вза­є­ми­ни з ім­пе­ра­то­ром Іра­клі­єм. Пер­ша за­ява іме­ні Ку­бра­та на істо­ри­чній сце­ні да- ту­є­ться 621 ро­ком, ко­ли він очо­лив тюр­кют­ські за­го­ни, со­ю­зні з ві­зан­тій­ською ар­мі­єю у би­тві про­ти пер­сів. Зда­є­ться, уро­ки, що їх одер­жав Ку­брат, спіл­ку­ю­чись з хи­тро­му­дри­ми ві­зан­тій­ця­ми, не бу­ли мар­ні. Вже у 628 ро­ці він очо­лює бул­гар­ські пле­ме­на, ко­трі все ще бу­ли під­вла­дні За­хі­дно­тюрк­сько­му ка­га­на­ту, а що там по­ча­ла­ся вну­трі­шня між­ди­на­стій­на вій­на, то, ско­ри­став­ши­ся від­да­ле­ні­стю бул­га­рів від тюр­кют­сько­го цен­тру, Ку­брат ви­во­дить «свій на­род» з-під вла­ди ка­га­на­ту, й від­то­ді по­стає но­ва дер­жа­ва. Оче­ви­дно, він роз­ра­ху­вав, що ка­га­на­ту бу­де не до ньо­го. Ось так, не­спо­ді­ва­но для всіх, про­він­цій­ний ку­три­гур­ський вождь Ку­брат по­зба­вив­ся тюр­кю­тів та хо­зар. Але із За­хо­ду на ньо­го ча­ту­вав Авар­ський ка­га­нат: від Дні­стра до Кар­пат із цен­тром у Пан­но­нії. Що­прав­да, тут Ку­брат мав одну ви­гі­дну по­зи­цію: на зем­лях, що їх зму­ше­ні бу­ли по­ли­ши­ти спер­шу ан­ти (558 р.), а пі­зні­ше (600-610 рр.), пе­ре­се­ля­ю­чись на пів­день, й чи­ма­лі гро­ма­ди слов’ян, по­сту­по­во зайня­ли бул­гар­ські пле­ме­на, пе­ре­ва­жно ку­три­гу­ри. Ско­ри­став­шись цим, Ку­брат укла­дає уго­ду з ду­лі­ба­ми й по­чи­нає у 633 р. вій­ну з ава­ра­ми. 634 р. Ку­брат укла­дає з Іра­клі­єм мир­ну уго­ду: Ві­зан­тія ви­знає но­ву дер­жа­ву, а Ку­брат від­мов­ля­є­ться від на­па­дів на Ві­зан­тію. Зав­дав­ши у 635 р. ви­рі­шаль­ної по­раз­ки ава­рам, Ку­брат по­сів сте­по­ву те­ри­то­рію між До­ном та Дні­пром, а та­кож ча­сти­ну Кри­му й за­сну­вав Ве­ли­ку Бол­га­рію з цен­тром у мі­сті Фа­на­го­рія. Одра­зу пі­сля цьо­го Ку­брат спря­мо­вує до Кон­стан­ти­но­по­ля по­соль­ство, Іра­клій по­ша­но­вує йо­го са­ном па­три­кія й по­си­лає ба­га­тю­щі да­рун­ки. Осно­вою зов­ні­шньої по­лі­ти­ки Ку­бра­та бу­ла ідея дру­жніх вза­є­мин з Ві­зан­ті­єю. Про­те не­має жо­дних свід­чень, що хри­сти­ян­ство в дер­жа­ві ха­на Ку­бра­та бу­ло бо­дай якось по­ши­ре­не.

Ку­брат отри­мує час на пе­ре­по­чи­нок: на пів­дні він дру­жить з Іра­клі­єм, на за­хо­ді й пів­но­чі у ньо­го па­нує спо­кій, Авар­ський ка­га­нат пі­ду­пав, і на­при­кін­ці VІІІ ст. ава­рів оста­то­чно ви­ни­щив Карл Ве­ли­кий. Зі схо­ду не за­гро­жу­ва­ли по­ки що Ку­бра­то­ві й хо­за­ри, все ще під­вла­дні За­хі­дно­тюрк­сько­му ка­га­на­ту, во­ни теж за­гру­зли в бо­ло­ті чвар. Але не­вдов­зі (700 р.) хо­за­ри, яких із За­кав­каз­зя ви­ті­сни­ли ара­би, ство­рю­ють у при­ка­спій­сько­му сте­пу Пів­ні­чно­го Пе­ред­кав­каз­зя са­мо­стій­ний Хо­зар­ський ка­га­нат на чо­лі з на­щад­ком тюр­кют­ської ди­на­стії Аши­на і від­ко­лю­ю­ться від За­хі­дно­тюрк­сько­го ка­га­на­ту. Во­ни вва­жа­ли се­бе пря­ми­ми на­щад­ка­ми цьо­го ка­га­на­ту, че­рез що на­зи­ва­ли сво­го во­ло­да­ря ка­га­ном. Сто­ли­цею хо­зар­ської дер­жа­ви став Се­мен­дер, а з се­ре­ди­ни VІІІ ст. — Ітіль. Са­ме во­ни пі­сля смер­ті Ку­бра­та ство­рять пе­ре­по­ни для подаль­шо­го роз­ви­тку Ве­ли­кої Бул­га­рії. А ми на мить пе­ре­не­сі­мо­ся на по­ча­ток ХХ сто­лі­т­тя. Ве­сною 1912 р. па­сту­шки з се­ла Ма­ле Пе­ре­ще­пи­не на Пол­тав­щи­ні ви­пад­ко­во зна­йшли скарб з 800 ре­чей із зо­ло­та (ва­гою май­же 25 кг) та срі­бла (близь­ко 50 кг). Хоч ме­ні й не до гу­мо­ру, але про­по­ную чи­та­чам за­гад­ку: де той скарб сьо­го­дні? Ав­жеж — у Пе­тер­бур­зі, в Ер­мі­та­жі. Ли­ше 30 ро­ків то­му ні­ме­цькі й бол­гар­ські істо­ри­ки й ар­хе­о­ло­ги (укра­їн­ські, зда­є­ться, бу­ли зо­се­ре­джен­ні на ви­вчен­ні ма­те­рі­а­лів чер­го­во­го з’їзду КПРС) до­ве­ли: скарб — то ри­ту­аль­ні ре­чі, пов’яза­ні з по­хо­ва­н­ням ха­на Ку­бра­та, от­же, й мо­ги­ла цьо­го му­дро­го во­йов­ни­ка на укра­їн­ській зем­лі.

ФО­ТО З САЙ­ТА A-SALPAGAROV.BLOGSPOT.COM

ЛЕГЕНДАРНИЙ ДАВНЬОБОЛГАРСЬКИЙ ХАН КУ­БРАТ ( МАЙ­ЖЕ РІВ­НО 100 РО­КІВ ТО­МУ БУ­ЛО ВІДНАЙДЕНО ЙО­ГО МОГИЛУ НА ПОЛ­ТАВ­ЩИ­НІ) ПО­ВЧАЄ СВО­ЇХ СИНІВ ТРИМАТИСЯ РА­ЗОМ І ПІД­ТРИ­МУ­ВА­ТИ ОДИН ОДНО­ГО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.