«Укра­їн­ці на­ре­шті вча­ться від­во­йо­ву­ва­ти пра­ва»

Сві­тла­на По­ва­ля­є­ва — про на­ціо­наль­ну са­мо­і­ден­ти­фі­ка­цію та без­осо­би­сті­сність текс­ту

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Лю­дми­ла ТА­РАН

Во­на — зтих, хто не бо­ї­ться бу­ти со­бою. Мо­жна ска­за­ти іна­кше, з від­тін­ком па­фо­су, яко­го Сві­тла­на По­ва­ля­є­ва не лю­бить: во­на жи­ве «на пов­ні ві­три­ла». Це ко­ро­тка ци­та­та здав­ні­шо­го її вір­ша. А ось — сві­жі­ший: у ве­ре­сні ко­ли ще до­сти­га­ли остан­ні ожи­ни ще мо­жна бу­ло за­сма­га­ти в без­лю­дно­му уль­тра­ма­ри­ні ще не по­гни­ли яблу­ка і ярі­ли ши­пши­на й ка­ли­на пов­ня з ні­чної рі­ки ви­ри­на­ла не­мов зо­ло­та ри­би­на во­на по­вер­та­лась з вій­ни за­мість си­на не­бо вно­чі го­рі­ло по­то­ка­ми ле­о­ні­дів во­на по­вер­та­лась з вій­ни ін­ва­лі­дом без мо­ви без по­чут­тів із сер­це­вим гі­бри­дом від­кри­ла по­што­ву скринь­ку зна­йшла там су­хий ли­сто­чок по­рох і мер­тве со­не­чко point fullstop кра­пка то­чка

Сві­тла­на По­ва­ля­є­ва — ки­ян­ка, ав­тор­ка де­ся­ти кни­жок по­е­зії, про­зи, тво­рів для ді­тей. Жур­на­ліс­тка. Лю­ди­на над­зви­чай­ної енер­гії. Лег­ка на під­йом. Ма­ма двох синів, про яких мо­ви­ла: «У ме­не ча­рів­ні, ко­смі­чні ді­ти!» Ді­ти ви­ро­сли, та, впев­не­на, вва­жа­ють ма­му сво­їм му­дрим то­ва­ри­шем.

— Ви для ме­не — образ справ­жньої ур­ба­ніс­тки, яка ор­га­ні­чно від­чу­ває Мі­сто, йо­го ду­же рі­зну мо­ву. До ре­чі, про мо­ву. Ви­ро­сли в ро­сій­сько­мов­ній сім’ї. Як се­бе ви­хо­ва­ли на за­тя­ту укра­ї­но­цен­три­чну й укра­ї­но­мов­ну?

— Мої пред­ки по лі­нії та­та — з Він­нич­чи­ни (Ла­ди­жин) — ді­дусь і ба­бу­ся да­ру­ва­ли ме­ні в ди­тин­стві укра­їн­ські ди­тя­чі книж­ки, укра­їн­ські ігра­шки. Бу­ла, на­при­клад, та­ка ляль­ка Ка­тру­ся — в укра­їн­сько­му на­ціо­наль­но­му вбран­ні, ви­твір со­вє­цької про­ми­сло­во­сті, — я її лю­би­ла, єди­ну по­між усіх ре­шти ля­льок, во­на одна не під­па­да­ла під «хі­рур­гі­чні» та «са­лон­ні» ек­зе­ку­ції. Тіль­ки ді­дусь і ба­бу­ся вми­ка­ли ме­ні «Ве­чір­ню каз­ку» з ді­ду­сем Па­на­сом. До­во­лі ку­ций «куль­тур­ний ар­се­нал», але, як ба­чи­те, ви­ста­чи­ло і цьо­го. Мо­ва мо­го Мі­ста — ду­же див­на, древ­ня, не люд­ська, але остан­нім часом во­на ста­ла і укра­їн­ською та­кож.

— Отож, не­дар­ма в яко­мусь ін­терв’ю ска­за­ли про «по­шук вла­сної укра­їн­ської мо­ви». Це ж яка во­на?

— Мо­же, ме­не не зов­сім зро­зумі­ли... я не шу­ка­ла і не шу­каю нав­ми­сне яко­їсь «вла­сної» мо­ви — во­на ви­тво­рю­є­ться з се­ре­до­ви­ща, з об­ста­вин, з ото­че­н­ня, з істо­рії. Як у всіх.

— По­зи­ціо­ну­є­те се­бе як буд­дис­тку. Але не схо­жа на не­за­ан­га­жо­ва­ну, «по­над бар’єра­ми», осо­би­стість. Як на ме­не, укра­їн­цям до­сі бра­кує на­сту­паль­но­сті у від­во­йо­ву­ван­ні вла­сни­хправ. Ви ма­є­те цю пе­ре­кон­ли­ву активність. А що ро­би­ти тим, хто ні­як не від­ва­жа­ться на са­мо­і­ден­ти­фі­ка­цію се­бе як укра­їн­ців — по­лі­ти­чни­хчи етні­чних?

— Я се­бе не по­зи­ціо­ную вза­га­лі ні­як — тим біль­ше «буд­дис­ткою». Ви­ба­чте, але вам не спа­ло б на дум­ку ска­за­ти лю­ди­ні: «По­зи­ціо­ну­є­те се­бе як хри­сти­ян­ку», прав­да? Укра­їн- ці, не­за­ле­жно від сві­то­гля­ду та ре­лі­гій­них пе­ре­ко­нань, са­ме за­раз на­ре­шті вча­ться від­во­йо­ву­ва­ти пра­ва — я ба­чу по­ступ і ро­зу­мію, що за кіль­ка ро­ків це не ро­би­ться. Ми ж не в кі­но, ми не мо­же­мо скле­ї­ти два і сто­ри­чні пла­ни, за­ли­шив­ши за ка­дром усе, що між ци­ми то­чка­ми. А тим, хто ні­як не від­ва­жи­ться, про­по­ную від­ва­жу­ва­ти­ся швид­ше, бо час їх зі­тре з істо­ри­чної ма­пи і роз­віє їхній по­піл.

— Ось так де­лі­ка­тно-ка­те­го­ри­чно! По­е­те­са й про­за­їк: як ці дві іпо­ста­сі вжи­ва­ю­ться в одній ва­шій осо­бі? Чи «пе­ре­ли­ва­ю­ться» во­ни одна в одну?

— І ужи­ва­ю­ться, і пе­ре­ли­ва­ю­ться... все одно про­за ро­сте з по­е­зії — з обра­зів, від­чут­тів. У ме­не, при­найм­ні.

— На­скіль­ки ва­ші текс­ти аде­ква­тно пе­ре­да­ють усю па­лі­тру ва­шої на­ту­ри? Що до­сі не ви­яв­ле­но в них? Чи ма­є­те та­бу?

— Та­бу маю, так: це « чор­ну­ха» — ка­ту­ва­н­ня, тор­ту­ри, зну­ща­н­ня, вся ця «роз­члє­ньон­ка». А вза­га­лі-то текс­ти не по­кли­ка­ні пе­ре­да­ва­ти па­лі­тру на­ту­ри, при­найм­ні якщо ти не екс­гі­бі­ціо­ніст. Текс­ти — це ре- акції, істо­рії, сю­же­ти, ре­фле­ксії, але в якійсь без­осо­би­сті­сній пло­щи­ні. На­ту­ра ав­то­ра — це тіль­ки від­би­ток: штри­хкод чи ТМ, щось та­ке...

— Свій стиль озна­чи­ли як «ма­гі­чний аб­сур­дизм». А ще уто­чни­ли: це гра­фо­те­ра­пія, ко­ли «ви­пи­су­єш біль із се­бе, ко­смі­чну пе­чаль, за­ко­ха­ність». І ни­ні та­кої ж дум­ки про вла­сне пи­сьмо?

— Я ні­ко­ли не озна­ча­ла свій стиль — мо­жли­во, це фра­за, вир­ва­на з кон­текс­ту. В ко­жно­му ра­зі, ме­ні за­раз не ці­ка­во пра­цю­ва­ти з ре­фле­ксі­я­ми ( в про­зі, я маю на увазі) — ці­ка­во пра­цю­ва­ти з жан­ра­ми, з сю­же­том, із « ма­те­рі­а­лом » . Тоб­то, ска­жі­мо так, із ро­зу­мом, а не з емо­ці­я­ми, зі спо­сте­ре­же­н­ня­ми, а не з ім­пуль­са­ми.

— Хто сти­лі­сти­чно близь­кий вам у су­ча­сній лі­те­ра­ту­рі?

— Сти­лі­сти­чно — не знаю, але сві­то­гля­дно — Та­рас Про­ха­сько.

— Но­ве­ла — ваш улю­бле­ний жанр. Чи не зда­є­ться вам, що до­сі в Укра­ї­ні йо­го ма­ють за «дру­гий сорт» пі­сля ро­ма­ну?

— Важ­ко ска­за­ти. Я тро­хи за­гу­би­ла­ся в лі­те­ра­тур­них ре­а­лі­ях — вій­на за­бра­ла ба­га­то сил і нер­вів. Ду­маю, якщо укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра і на­да­лі роз­ви­ва­ти­ме­ться так бур­хли­во, як ни­ні, то з ко­ро­тки­ми опо­віда­н­ня­ми все бу­де чу­до­во. Ко­жно­му мо­ло­до­му ав­то­ро­ві зда­є­ться: ро­ман — це щось ва­го­ме, со­лі­дне, це кру­то і тре­ба про се­бе за­яви­ти са­ме в та­кий спо­сіб. Най­смі­шні­ше, що і ви­дав­цям так зда­є­ться. Але це ми­не, ко­ли ри­нок на­си­ти­ться й увій­де в ши­ро­ке і ста­ле ру­сло, з яко­го йо­го вже не ви­би­ти.

— Ще 2007-го ви ска­за­ли: «Дон­бас не від­ді­ли­ться, у них не­має до то­го гро­ма­дян­ської во­лі. Це, на жаль, ані Укра­ї­на, ані Ро­сія». Не раз бу­ва­ли там із ви­сту­па­ми. Ва­ша вер­сія: що ро­би­ти з тим­ча­со­во оку­по­ва­ною те­ри­то­рі­єю схо­ду Укра­ї­ни?

— Я не озву­чу­ва­ти­му ці­єї вер­сії. Не то­му, що я чо­гось бо­ю­ся — я про­сто ро­зу­мію не­кон­стру­ктив­ність і не­про­ду­ктив­ність та­ко­го «озву­чу­ва­н­ня». Що змі­ни­ться? Хто я та­ка? Ні­чо­го і ні­хто — але «сра­чів» в Ін­тер­не­ті по­біль­шає на одну оди­ни­цю, лю­ди зно­ву ли­ти­муть одне на одно­го ци­стер­ни лай­на. На­ві­що? Ме­ні зда­є­ться, ко­жен уже ви­зна­чив­ся для се­бе з дум­кою, «що ро­би­ти з оку­по­ва­ни­ми До­не­цькою та Лу­ган­ською обла­стя­ми».

— А що­до Кри­му? Ча­сто від­по­чи­ва­ли там. Що бу­де з ним, як під­ка­зує ва­ша ін­ту­ї­ція?

— Моє пал­ке ба­жа­н­ня по­вер­ну­ти Крим за­глу­шує ін­ту­ї­цію.

— Ви­ро­сти­ли дво­хси­нів. Що зумі­ли пе­ре­да­ти їм, як вва­жа­є­те?

— Я от нав­ми­сне їх за­пи­та­ла про це — щоб ні­чо­го не ви­га­ду­ва­ти. Во­ни ска­за­ли, що я зумі­ла їм пе­ре­да­ти «тве­ре­зе став­ле­н­ня до жи­т­тя і смер­ті».

— Від­по­відь ма­кси­маль­но му­дра. По­вер­ні­мо­ся до твор­чо­сті. Ба­наль­не, та акту­аль­не: чо­го ближ­чим часом че­ка­ти від пи­сьмен­ни­ці По­ва­ля­є­вої?

— Най­ближ­чим часом у ви­дав­ни­цтві «Лю­та спра­ва» ви­йде моя по­е­ти­чна збір­ка «Ві­валь­ді на ба­ри­ка­дах». Мо­же, до зи­ми до­пи­шу про­зо­ву книж­ку. А, мо­же, і не до­пи­шу. По­ди­ви­мо­ся.

СВІ­ТЛА­НА ПО­ВА­ЛЯ­Є­ВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.