Вов­ки!

«15–21.07.2016»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Усі пам’ ята­ють каз­ку про па­сту­шка. Хло­пчик- па­стух за бра­ком ува­ги кри­чить, що на ота­ру на­па­ли вов­ки, раз-дру­гий йо­му при­бі­га­ють на до­по­мо­гу, хи­жа­ків не зна­хо­дять, а на тре­тій раз вов­ки справ­ді на­па­да­ють, але на до­по­мо­гу хло­пчи­ко­ві вже ні­хто не при­хо­дить. « Каз­ка — ви­гад­ка, та в ній на­тяк» — у цій кри­ла­тій фра­зі Пу­шкі­на, як із « ро­зі­гра­шем при­зів», усі звер­та­ють ува­гу на дру­гу ча­сти­ну, аб­со­лю­тно за­бу­ва­ю­чи про по­пе­ре­дже­н­ня в пер­шій. Ті не­ба­га­то знас, хто ро­зу­міє цю каз­ку і пу­шкін­ський на­тяк пра­виль­но, йдуть у по­лі­ти­ки або жур­на­лі­сти. Раз­по раз, ко­ли їм це ви­гі­дно, во­ни кри­чать: « Вов­ки! Вов­ки! » , вов­ків най­ча­сті­ше не зна­хо­дять, але не має зна­че­н­ня. Адже пу­блі­ці ці­ка­ві не ті, хто го­во­рить прав­ду, а ті, хто го­ло­сні­ше і ча­сті­ше за всіх кри­чить. На­товп має ко­ро­тку пам’ять. Го­ло­су­ють не за прав­ду, а за гу­чний голос і осо­бу, що при­їла­ся на екра­нах. А що, за­пи­ту­є­те, вов­ки? Як­би їх не бу­ло, то на­ві­що б по­трі­бний був цей па­стух?

■ Де­ше­ва сен­са­ція, скандал ста­ли за­галь­ним мі­сцем на­шо­го пов­сяк­ден­но­го жи­т­тя. Не ли­ше по­лі­ти­ки та жур­на­лі­сти, ми са­мі, на­віть не вни­кнув­ши в су­тність спра­ви, ле­две про­чи­тав­ши за­го­ло­вок, уже зна­є­мо, хто ви­нен. Тіль­ки-но у кра­ні не ста­не во­ди, а ми вже на­пев­но зна­є­мо, хто за цим сто­їть. Лю­ди, які на­ро­ди­ли­ся в бі­по­ляр­но­му сві­ті, ми і сьо­го­дні ді­ли­мо йо­го на зса­мо­го по­ча­тку хо­ро­ших — сво­їх та за сво­єю при­ро­дою по­га­них — чу­жих. Як за ста­рих ча­сів, ми ві­ри­мо, що ді­тей кра­дуть ци­га­ни, єв­реї отру­ю­ють кри­ни­ці, а па­руб­ки зсу­сі­дньо­го се­ла псу­ють на­ших дів­чат, то­му їх спо­кон­ві­ку на­ле­жить би­ти. Що ми бі­дні, бо олі­гар­хи, не ми, а ли­ше по­лі­ти­ки ко­рум­по­ва­ні і під­ку­пні, що раз­по ра­зна­ша дер­жа­ва втра­ча­ла незалежність, то­му що ро­сі­я­ни, що всі не­зго­дні зна­ми — « по­ро­хо­бо­ты » або на­віть аген­ти Крем­ля. І ко­жен, вар­то ли­ше йо­му по­ка­за­ти нам цей мі­дний гріш, мо­же зна­ми ро­би­ти все, що йо­му за­ма­не­ться. Справ­ді, хто ста­не слу­ха­ти лю­ди­ну, яка ствер­джує, що дже­ре­ло тво­їх бід у то­бі са­мо­му.

■ Ви­хо­ва­н­ням і осві­тою ми при­вче­ні, що ви­сі­че­на на ка­ме­ні, як Мой­се­є­ві скри­жа­лі, істи- на да­на тіль­ки раз. Вар­то ли­ше ви­зу­бри­ти від­по­віді на всі за­пи­та­н­ня в те­стах — і го­то­во, ти від­по­від­аль­ний гро­ма­дя­нин і ква­лі­фі­ко­ва­ний фа­хі­вець. Від тих, ко­го ми вва­жа­є­мо сво­ї­ми во­ро­га­ми, нас від­рі­зня­ють на­віть не са­мі те­сти — пи­та­н­ня, яки­ми пе­ре­йма­ю­ться лю­ди, як пра­ви­ло, за­галь­ні для всіх. Ми ді­ли­мо се­бе не ли­ше за тим, хто з ким спить, і хто зя­кою іко­ною хо­дить. Нас роз­ді­ляє на­ше не­ба­жа­н­ня ду­ма­ти, на­ша пе­ре­ва­га го­то­вих від­по­від­ей. Ми не го­то­ві прийня­ти рі­зно­ма­ні­тність по­гля­дів, віль­ний ри­нок ідей. Ми жи­ве­мо на роз­ді­ле­но­му сві­ті, то­му що схо­жі, ось та­кий па­ра­докс. Ми са­мі по­ді­ли­ли­ся на сво­їх і чу­жих, то­му раз­по ра­зі втра­ча­є­мо успі­хом або кров’ю здо­бу­ту сво­бо­ду. Адже там, де ві­рять у свою ви­ня­тко­вість, у свою мо­но­по­лію на істи­ну, за­ле­жно від кра­ї­ни ме­шка­н­ня, до вла­ди якнай­де­мо­кра­ти­чні­шим шля­хом не­змін­но при­хо­дять свій Пу­тін, свій Ердоган або Трамп.

■ Іде­аль­на жер­тва: як во­гню ми бо­ї­мо­ся всьо­го — від гей­па­ра­ду до хре­сно­го хо­ду. Ми без вста­нов­ле­них слід­ством фа­ктів і су­ду зна­є­мо, хто вла­шту­вав те­ро­ри­сти­чний акт у Ніц­ці і хто в Укра­ї­ні убив жур­на­лі­ста. Щоб ви­па­ли­ти всіх відьом, ми за­кли­ка­є­мо до ду­ху Ма­ккар­ті. Ми за­здри­мо, ко­ли схі­дний ди­кта­тор, який зі­рвав­ся з ко­ту­шок, не за ко­ру­пцію або не­пра­во­су­дні рі­ше­н­ня, а за про­сте пі­до­зрі­н­ня в іна­ко­ми­слен­ні за де­кіль­ка днів звіль­нив ти­ся­чі суд­дів, по­зба­вив лі­цен­зії де­ся­тки ти­сяч вчи­те­лів. — Не мо­же­мо від­кри­то по­сла­ти­ся на до­свід Ста­лі­на чи Пу­ті­на, до­бре, що на­го­див­ся Ердоган. Ну як же, ось гі­дний при­клад успі­шно про­ве­де­ної «лю­стра­ції » . Втім, де­ко­му зна­ших до­бле­сних бій­ців до ду­ші і до­свід ту­ре­цьких нев­дах-пу­тчи­стів, хі­ба що тро­хи роз­ба­ви­ти йо­го, в мі­сце­вих тра­ди­ці­ях, екс­про­прі­а­ці­я­ми у сти­лі Ка­мо. І все це в ім’я іде­а­лів Ре­во­лю­ції, зви­сно.

■ По­ки на­ші по­лі­ти­ки- по­пу­лі­сти не мо­жуть ви­зна­чи­ти між со­бою най­силь­ні­шо­го щу­ра, по­ки кри­ки «Вов­ки! Вов­ки!» лу­на­ють одно­ча­сно зу­сіх бо­ків, пе­ре­ля­ка­ні ле­мін­ги за­сти­гли, не­мов у то­чці Ла­гран­жа, не в змо­зі ви­рі­ши­ти, в яку прір­ву, з без­лі­чі за­про­по­но­ва­них, ки­ну­ти­ся. Що на­дій­ні­ше: та­ри­фний Май­дан чи во­єн­ний пе­ре­во­рот. Чи дов­го три­ма­ти­ме­ться ця хис­тка рів­но­ва­га, яка зруй­нує її — два- три но­ві по­ка­зо­ві вбивства чи осінь — тра­ди­цій­на по­ра зби­ра­ти Май­дан в Укра­ї­ні, не знаю. Знаю одне: по­ря­ту­нок ле­мін­гів — ро­зум, їхня за­ги­бель — страх і ін­стинкт. Го­лов­не — пам’ята­ти, хто го­ло­сні­ше за всіх ля­кає: «Вов­ки! Вов­ки!», ймо­вір­но, сам на­ці­лю­є­ться у вов­ки.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.