ФУТБОЛ ча­сів ро­ман­ти­ки

Den (Ukrainian) - - Наприкінці «дня» -

Остан­ній чем­піо­нат Єв­ро­пи з фут­бо­лу за­ли­шив важ­кі і при­крі вра­же­н­ня. Не тіль­ки то­му, що на­ша збір­на так швид­ко і так без­дар­но ви­ле­ті­ла. Го­лов­не — ста­ло оче­ви­дним, ця гра пе­ре­тво­ри­лась на ро­бо­ту, са­мої гри в ній пра­кти­чно не за­ли­ши­лось. На­ту­жне пе­ре­ки­да­н­ня м’ячи­ка та ще де­ше­ві ме­ло­дра­ма­ти­чні спе­кта­клі, ко­ли здо­ро­вен­ні му­жи­ки (іно­ді з бо­ро­да­ми) па­да­ють від най­мен­шо­го по­штов­ху і за­чи­на­ють «вми­ра­ти» на очах ба­га­то­міль­йон­ної пу­блі­ки. Для по­ло­хли­вих дам цей спе­ктакль, для не­до­зрі­лих хло­пча­ків?

Ні, в ча­си мо­го ди­тин­ства футбол був не та­кий. Хо­ча так зав­жди ви­да­є­ться лі­тнім лю­дям — що ра­ні­ше бу­ло кра­ще...

ХВО­РО­БА УБОЛІВАННЯ: НИ­НІ Й КО­ЛИСЬ

Ме­ні бу­ло шість чи сім ро­ків, ко­ли наш ба­тько, Ва­силь Па­вло­вич, упер­ше при­вів нас із бра­том Во­ло­ди­ми­ром на фут­боль­ний матч. То­ді був так зва­ний «клас Б», в яко­му грав наш «Ша­хтар» із Оле­ксан­дрії («Ша­хтар», бо ж у нас до­бу­ва­ли бу­ре ву­гі­л­ля). І по­яснив: ось ці дядь­ки бо­рю­ться за м’яч, аби за­гна­ти йо­го у во­ро­та. З одно­го бо­ку «на­ші», з дру­го­го бо­ку «во­ро­жі».

Зві­сно, він не по­яснив нам, ді­тям, що взя­т­тя во­ріт — це ще й еро­ти­чний образ, до­ро­слим лю­дям не тре­ба по­ясню­ва­ти, що це озна­чає. Одна­че ж справ­ді, то­ді футбол був грою су­то чо­ло­ві­чою, і основ­ною ме­тою бу­ло за­би­ти гол, себ­то за­во­ю­ва­ти, взя­ти «фор­те­цю».

Ни­ні ме­та ін­ша — «ло­ско­та­н­ня», «три­ма­н­ня м’яча», імі­та­ція збу­дже­н­ня, яке під­мі­ню­є­ться де­ше­ви­ми те­а­траль­ни­ми ефе­кта­ми. Не­зрід­ка вра­же­н­ня, що про чу­жі во­ро­та уза­га­лі за­бу­ва­ють... Пу­блі­ка зму­ше­на збу­джу­ва­ти се­бе са­ма, роз­ма­льо­ву­ю­чи вла­сні бо­ліль­ни­цькі ли­чка і на­ді­ва­ю­чи, вла­сне, те­а­траль­ні ко­стю­ми. Від­так не див­но, що і в те­ле­ві­зій­них транс­ля­ці­ях най­ці­ка­ві­ше і най­ви­до­ви­щні­ше — пу­блі­ка, іно­ді ще тре­нер, який бі­гає бров­кою по­ля, ви­стри­бує, кор­чи­ться у кон­вуль­сі­ях. На тлі йо­го ане­мі­чних під­ше­фних це ви­гля­дає осо­бли­во ку­ме­дно.

Іна­кше ка­жу­чи, те, що ра­ні­ше бу­ло іно­бу­т­тям пов­но­цін­но­го се­ксу, во­єн­ни­ми ді­я­ми, спря­мо­ва­ни­ми на за­во­ю­ва­н­ня, взя­т­тя, «за­плі­дне­н­ня», ни­ні є про­фа­на­ці­єю та імі­та­ці­єю, те­ле­ві­зій­ною кар­тин­кою (пу­блі­ка збу­джу­є­ться ще й по­ба­чив­ши се­бе на ве­ли­ко­му ста­діон­но­му екра­ні), чи­мось під­лі­тко­вим або ста­ри­ган­ським, ко­ли ще не мо­жуть або вже не мо­жуть... Тьху на вас!

ЗІР І ЗІРКИ

Ні-ні, все не так бу­ло: пе­ред мо­ї­ми ди­тя­чи­ми очи­ма по­ста­ва­ла чо­ло­ві­ча гра. Си­ла, нев­пин­ний рух упе­ред, на­ці­ле­ність на во­ро­та — ось як це ви­гля­да­ло! Фор­те­чні му­ри побіля чу­жих во­ріт на­ле­жа­ло взя­ти за будь-яку ці­ну. Який там «клас Б» — ні­чо­го дру­го­ря­дно­го у то­му дій­стві не бу­ло. Во­но за­па­лю­ва­ло пу­блі­ку, яка не­змін­но за­пов­ню­ва­ла три­бу­ни оле­ксан­дрій­сько­го ста­діо­ну.

І тут бу­ли свої «зірки», свої ідо­ли. Упро­довж кіль­кох ро­ків у «Ша­хта­рі» грав та­кий со­бі Ару­тю­нян. Пів­за­хи­сник ата­ку­валь­но­го шти­бу. Те­хні­чний, з не­по­га­ним ба­че­н­ням по­ля. За­пам’ятав­ся ще й то­му, що у ньо­го був свій фа­нат, на­віть су­пер­фа­нат. Ко­ли ого­ло­шу­ва­ли скла­ди ко­манд і до­хо­ди­ло до прі­зви­ща ідо­ла, фа­нат аж за­хли­нав­ся, скан­ду­ю­чи йо­го прі­зви­ще. А вже ко­ли той за­би­вав гол... Ста­діон на­віть за­ти­хав на якусь хви­ли­ну і над по­лем гу­ло «Аа-ру-ту-у-у-ня-а-ан!».

А май­стро­ви­тий Мі­ша Штул­лер — о, які фін­ти він ви­да­вав, під схваль­не по­цо­ку­ва­н­ня бо­ліль­ни­цьких язи­ків. А бра­ти Ба­ри­ли, які не ба­ри­лись і бра­ли­ся гра­ти з пер­шої ж хви­ли­ни... Ні, це був енер­ге­ти­чний спе­ктакль, який за­хо­плю­вав, який за­во­ро­жу­вав, який про­лі­тав у ча­со-про­сто­рі як одна мить.

Ча­сто-гу­сто ма­тчі від­бу­ва­ли­ся по су­бо­тах. Пі­сля цьо­го на­род роз­брі­дав­ся по нав­ко­ли­шніх мі­сци­нах і мі­сцин­ках — по ком­па­ні­ях, що роз­сі­да­лись на тра­ви­чці і — хто ти­хень­ко, а хто й го­ло­сно — від­зна­ча­ли пе­ре­мо­гу, а чи й по­раз­ку. Свя­то, так це й пам’ята­є­ться до­сі.

Одна бі­да бу­ла — нам, хло­пча­кам, не зав­жди вда­ва­лось до­бу­ти кви­то­чка на гру. 20 ко­пі­йок ко­шту­вав, між ін­шим, удвоє до­рож- че від ди­тя­чих кви­тків у кі­но. До­во­ди­лось хи­тру­ва­ти, проби­ра­ю­чись по­за спи­на­ми до­ро­слих на три­бу­ни. Пі­зні­ше по­руч кон­тро­ле­ра по­ста­ви­ли ще й мі­лі­ці­ян­та — він був пиль­ним, і нам ста­ло зась. До­во­ди­лось ви­ди­ра­тись на де­ре­ва, ри­зи­ку­ю­чи жи­т­тям (бо ж скон­цен­тру­є­шся на грі — і шу­бовсть униз). Або ди­ви­тись че­рез шпа­ри­ну у пар­ка­ні. Не­зру­чно й обра­зли­во.

ВИХОВАННЯ ПО­ЧУТ­ТІВ

Ми не тіль­ки ди­ви­ли­ся футбол, ми в ньо­го й са­мі гра­ли. То­ді мі­сто бу­ло від­кри­те для нас, без­ліч са­мо­ро­бних май­дан­чи­ків, на яких ми га­ня­ли м’яча. Як пра­ви­ло, я чо­мусь стра­шен­но нер­ву­вав, кри­чав на пар­тне­рів по ко­ман­ді. Ме­не за­спо­ко­ю­ва­ли: «Ти що, ко­ро­ву про­грав?» Яка там ко­ро­ва? Честь на ко­ну! Му­сиш ви­гра­ти, за будь-яку ці­ну — та­кою бу­ла фі­ло­со­фія. Спорт на то­му сто­їть.

До при­кла­ду, я зав­жди про­гра­вав у бі­гу одно­му зі сво­їх одно­кла­сни­ків — і вже зми­рив­ся з тим. Аж тут шкіль­на спар­та­кі­а­да, за­біг на 500 чи скіль­кись там ме­трів. Я зви­чно вже від­стаю від сво­го су­пер­ни­ка. І ра­птом ба­чу на три­бу­ні на­шу одно­кла­сни­цю, спіль­ний «пре­дмет» на­ших, із мо­їм су­пер­ни­ком по за­бі­го­ві, ро­ман­ти­чних зі­тхань. Як ушпа­рив я, як при­швид­шив­ся! І на остан­ніх ме­трах та­ки ви­пе­ре­див усіх. За фі­ні­шною стрі­чкою упав і па­ру хви­лин не міг ди­хну­ти, ду­мав — по­мру. Але ж пе­ре­міг! Чо­ло­ві­че виховання — за дів­чи­ну, жін­ку му­сиш бо­ро­ти­ся, би­ти­ся, про­гра­ва­ти со­ром­но, який же ти муж­чи­на пі­сля цьо­го?

А в футбол ми з бра­том Во­ло­дею гра­ли і вдо­ма, удвох. Двір був до­сить ве­ли­кий, мі­сця ви­ста­ча­ло. Від­пра­цьо­ву­ва­ли те­хні­ку, би­ли одне одно­му на во­ро­та. Гра­ли во­лей­боль­ним м’ячем, який іно­ді ви­лі­тав на про­їжджу ча­сти­ну ву­ли­ці, пря­мі­сінь­ко під ко­ле­са ав­то — і ви­бу­хав. Ну що ж, за 30 ко­пі­йок ку­пу­ва­ли но­ву ка­ме­ру, а са­мо­го м’яча, так зва­ну по­кри­шку, зши­ва­ли із уці­лі­лих кла­птів. І зно­ву впе­ред.

По­то­му на­ста­ла ера те­ле­ві­зій­но­го фут­бо­лу. І тут я і мої ро­ве­сни­ки по­ча­ли вбо­лі­ва­ти-пе­ре­жи­ва­ти за ки­їв­ське «Ди­на­мо». 1963 ро­ку я, 12-рі­чний хло­пець, ри­дав так, на­че по­мер­ла ма­ма рі­дна — ки­я­ни про­гра­ли мо­сков­сько­му «Тор­пе­до» 1:7! Два ро­ки то­му так са­мо пла­ка­ли бра­зиль­ські па­ца­ни, ко­ли з тим же ра­хун­ком їхня збір­на про­гра­ла нім­цям на чем­піо­на­ті сві­ту. Бра­зиль­ці! У се­бе вдо­ма! То­ді я й зга­дав оте ка­та­стро­фі­чне тор­пе­ду­ва­н­ня «Ди­на­мо» і свої ди­тя­чі сльо­зи...

У ди­тин­стві за­ле­две ди­на­мів­ці про­гра­ва­ли, як над пар­ка­ном з’яв­ля­лась ли­су­ва­та го­ло­ва на­шо­го су­сі­да Пав­ла Да­ни­ло­ви­ча і йо­го єхи­дна по­смі­шка: «Ну шо, Се­рьо­га, на­ке­па­ли тво­їм ки­єв­ля­нам»? Ох і злив­ся я!

Ко­ли оже­нив­ся, мій тесть, пи­сьмен­ник Ми­ки­та Шу­ми­ло, дов­го не міг по­ві­ри­ти в моє за­хо­пле­н­ня фут­бо­лом. На­че ж ро­зум­ний зять тра­пив­ся і щоб та­кої дур­ні три­мав­ся. Спер­шу вка­зав ме­ні на фра­зу зі «Що­ден­ни­ка» Оле­ксан­дра Дов­жен­ка, про футбол там ска­за­но: «дур­на і тем­на гра». Не по­ді­я­ло. То­ді він по­чав ра­зом зі мною ди­ви­ти­ся ма­тчі, на­ма­гав­ся зро­зу­мі­ти, що ж во­но та­ке. Ви­три­му­вав хви­лин із де­сять, пі­сля чо­го вста­вав зі сло­ва­ми: «От чорт ві­зьми»! Да­лі прийняв як да­ність та вже не звер­тав на те ува­ги.

Ні, хо ро ша бу ла гра фут бол. Жаль, що ви­ро­ди­лась у ка­зна-що. Тіль­ки ще не ве­чір...

ФО­ТО РЕЙТЕР

НА ЄВРO-2016 ПЕРЕМОГЛА ПОРТУГАЛІЯ — З КУБКОМ КАПІТАН ЗБІР­НОЇ З ФУТ­БО­ЛУ КРІШТІАНУ РОНАЛДУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.