Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Див­но, але ба­жа­н­ня на­пи­са­ти, на­віть не обмі­няв­шись із го­лов­ним пер­со­на­жем і сло­вом, ми­ну­ло при­бли­зно че­рез два мі­ся­ця від­то­ді, як у роз­кі­шно­му на­пів­кру­гло­му ви­став­ко­во­му за­лі за­ча­ро­ва­но спо­сте­рі­га­ла за грою кра­пе­льок во­ди, які ве­се­ло і ко­ке­тли­во, не за­бу­ва­ю­чи однак про ме­ту, ви­тон­че­но про­со­чу­ва­ли­ся крізь ке­ра­мі­чні ко­ну­си, ні­би тан­цю­ю­чи, і на на­ших очах на­ро­джу­вав­ся ди­во­ви­жний чай. Ба­жа­н­ня вло­ви­ти прин­цип та­ко­го ін­же­нер­но­го рі­ше­н­ня пов­ні­стю від­клю­чи­ло­ся — для то­го, аби на­со­ло­джу­ва­ти­ся, не­о­бов’яз­ко­во зна­ти всі де­та­лі, та й ма­те­рі­ал для га­зе­ти зов­сім не зби­ра­ла­ся об­тя­жу­ва­ти. На ви­став­ку при­йшла з ці­ка­во­сті і не по­шко­ду­ва­ла — на­ші ди­зай­не­ри ін­тер’єрів, ху­до­жни­ки сво­ї­ми ро­бо­та­ми при­не­сли за­до­во­ле­н­ня, ска­жу без жо­дно­го пе­ре­біль­ше­н­ня. Так і сто­я­ла пе­ред мо­біль­ною чай­ною стій­кою і вже бу­ла пов­ні­стю за­лу­че­на до соль­но­го тан­цю з ча­єм, який не­мов­би гу­ляв сам по со­бі, пур­ха­ю­чи все­ре­ди­ні лег­кої кон­стру­кції.

Лю­ди, схи­бле­ні на брен­дах, на то­му, що по­трі­бно «по по­ня­ти­ям», мо­жли­во, й не зу­пи­ни­ли­ся б бі­ля цьо­го мо­біль­но­го Tea-Bar, вла­сне ка­жу­чи, чай­ної стій­ки, ство­ре­ної про­фе­сій­ним ке­ра­мі­стом Во­ло­ди­ми­ром Кор­ні­єн­ком, який зав­жди мрі­яв про осо­бли­вий, свій про­цес на­ро­дже­н­ня улю­бле­но­го на­пою, щоб дій­ство бу­ло ви­тон­че­ним, по­ві­тря­ним, спо­ку­сли­вим. Ді­знав­шись про те, що Во­ло­ди­мир ще й кра­вець з ді­да­пра­ді­да, від­ра­зу зро­зумі­ла, звід­ки при­йшло від­чу­т­тя, що вбра­н­ня для пре­дме­тів, без яко­го і чай не чай, та­ке гі­дне: тут спон­тан­ність, під­ка­за­на сма­ком, як у ко­жно­му про­ду­ма­но­му ви­ро­бі — ре­зуль­тат ре­тель­но­го і усві­дом­ле­но­го ви­бо­ру, шлі­фов­ки ідеї, сум­ні­вів, але го­лов­не, і це чі­тко від­чу­ва­є­ться — май­стер від усьо­го отри­мує за­до­во­ле­н­ня. Ро­з­гля­даю одну ча­шу, ін­шу, ми­лу­ю­чись не­стан­дар­тні­стю ви­ги­нів, і це при та­кій стри­ма­но­сті, май­же мі­ні­ма­лі­змі, але яко­му чі­тко­му, яко­му ви­ві­ре­но­му. Бе­ре­шдо рук та­ку ча­шку, фі­ксу­єш, як во­на щіль­но при­ти­ска­єть- ся до паль­ців сво­ї­ми ке­ра­мі­чни­ми га­ря­чи­ми бо­ка­ми і ло­ви­швід­чу­т­тя — щось те­пле, жи­ве трі­по­че в ру­ках.

Між ін­шим — зав­жди зби­ра­ла ка­во­ві ча­шки, та й ка­ва в мо­є­му до­мі — го­спо­дар і во­ло­дар. Її від­чу­ваю, вмію нею за­хо­пи­ти, при­го­ща­ю­чи, і не втом­лю­ю­ся що­дня на­со­ло­джу­ва­ти­ся ран­ко­вою ча­шкою. З ча­єм у ме­не зав­жди бай­ду­же-вві­чли­ві сто­сун­ки — тре­ба, чи то го­сті хо­чуть, чи то до­ма­шнє гу­ля­н­ня за­мо­ви­ло при­го­ту­ва­ти, але са­ма для се­бе... ні. Мо­жу і га­ря­чу чи­сту во­ду ви­пи­ти про­сто, якщо за­хо­че­ться. Тут же, мит­тє­во за­ко­хав­шись у ча­шки, пі­а­ли, ко­ну­си, гле­ки, що на­се­ля­ють стиль­ний чай­ний бар­стій­ку, яка мо­же при­кра­си­ти і хол до­ро­го го­те­лю, і офіс, та я б із за­до­во­ле­н­ням при­дба­ла со­бі та­ку чу­до­ву жи­ву ро­зум­ну ігра­шку. У ці хви­ли­ни ме­не не ці­ка­ви­ла ці­на, я ж не при­ці­ню­ва­ла­ся, я ми­лу­ва­ла­ся і на­со­ло­джу­ва­ла­ся сма­ком, ко­льо­ром, аро­ма­том чаю, який, як у ляль­ко­во­му те­а­трі, ру­ха­ю­чись у ча­шах, грав від­ра­зу ба­га­то ро­лей і всі — го­лов­ні. Адже на­чеб­то все про­сто: ке­ра­мі­чні ко­ну­си, що зви­са­ють у де­кіль­ка рів­нів один над дру­гим, за­пов­ню­ю­ться ча­єм, тра­ва­ми, су­хо­фру­кта­ми. Че­рез них по­віль­но про­со­чу­є­ться га­ря­ча во­да з гле­ка, утво­рю­ю­чи ні на що не схо­жий чай. Ці ко­ну­си-не­по­сидь­ки в одну мить мо­жуть пе­ре­мі­сти­ти­ся в ін­ший ряд, і ось уже на­пій зов­сім ін­ший. Друг Во­ло­ди­ми­ра про ньо­го ска­зав: «Він зро­бив все це так, як уміє ли­ше він: у ко­жну де­таль, до ко­жної ча­ші, до ко­жно­го мі­лі­ме­тра ке­ра­мі­ки, до ко­жної кра­плі чаю він вкла­дає ко­ха­н­ня». Ро­ків п’ять то­му або ще ра­ні­ше, зга­ду­ють дру­зі, він по­чав «на­щу­пу­ва­ти» спо­сіб, як тра­ди­цій­ну чай­ну це­ре­мо­нію зро­би­ти при­єм­ною і швид­кою, не втра­тив­ши лег­ко­сті сприйня­т­тя і сві­жо­сті спіл­ку­ва­н­ня з ди­на­мі­чним, по-сво­є­му при­го­то­ва­ним, на­по­єм. Ху­до­жник не­нав’язли­во хо­тів при­ще­пи­ти свій стиль ча­ю­ва­н­ня, хай ін­ко­ли й на бі­гу, що зви­чно, як за­про­ше­н­ня — пі­де­мо вип’ємо ча­ше­чку ка­ви. Нав­чив­ши свою кон­стру­кцію одно­ча­сно го­ту­ва­ти де­кіль­ка ча­шок рі­зно­го за аро­ма­том і сма­ком на­пою, він узяв у по­лон то­го, хто по­чи­нає чай лю­би­ти очи­ма, ще до то­го, як йо­го спро­бує. У цьо­му, до ре­чі, пе­ре­ко­на­ла­ся са­ма, ли­ше спо­сте­рі­га­ю­чи як ру­ха­ю­ться пе­ред очи­ма з якимсь пер­вин­ним ши­ком блюд­ця та блю­да, цу­кор­ни­ці, ча­ші, ко­ну­си, ва­зи, сер­ве­тни­ці, та що й ка­за­ти, на­віть са­мо­вдо­во­ле­ний но­сик гле­ка з га­ря­чою во­дою, гі­пно­ти­зу­ю­чи, вправ­но за­три­мує, і ди­стан­ція між стій­кою та го­стем ско­ро­чу­є­ться мит­тє­во, ру­ка са­ма тя­гне­ться за впо­до­ба­ною ке­ра­мі­чною су­ди­ною, на якій ви­со­ка мо­да, ке­ра­мі­чна, так ви­тон­че­но за­сві­ти­ла­ся. Зви­чай­но, ке­ра­міст — уча­сник ба­га­тьох ви­ста­вок, йо­го стиль при­пав до ду­ші і при­ва­тним во­ло­да­рям — окрім укра­їн­ських ці­ни­те­лів, йо­го ро­бо­ти при­дба­ли ко­ле­кціо­не­ри в Іта­лії, Фран­ції, Ні­меч­чи­ні, Шве­ції, Гол­лан­дії, Нор­ве­гії, Швей­ца­рії, Ав­стра­лії, Ін­дії, Ки­таї. Ви­бра­ла і со­бі два ко­ну­си — ча­ше­чки, бу­ду­чи аб­со­лю­тно пе­ре­ко­на­ною, що цьо­го біль­шніж до­ста­тньо. Во­ни ж, із спри­тні­стю пе­ре­мож­ця, втя­гну­ли ме­не до сво­го сві­ту лег­ко, без на­ти­ску, ла­ска­во і ні­жно.

Обо­жнюю вбо­лі­ва­ти за пе­ре­мож­ця.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.