Три­во­ги й бо­лі Iва­на Дзю­би

26 ли­пня зна­ме­ни­тий «ші­ст­де­ся­тник» від­зна­чає юві­лей

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка -

Нев­ти­ши­мі ці бо­лі й три­во­ги не­втом­но­го вче­но­го, який і на вер­ши­ні сво­го 85- річ­чя про­дов­жує від­да­ва­ти бор­ги лі­те­ра­тур­ній спра­ві. Та ще як вча­сно і ще­дро. «Ні, не вча­сно», — ска­же Іван Ми­хай­ло­вич, бо ці бор­ги у фор­мі ген ко­ли взя­тих на се­бе зо­бов’язань, най­ча­сті­ше — са­мо­зо­бов’язань, на­ро­ста­ють, а в ньо­го на­ту­ра та­ка, що не мо­же від­мо­ви­ти. Ну ні­як не ви­хо­дить ре­а­лі­зу­ва­ти, зда­ва­ло­ся, най­ба­жа­ні­ше зо­бов’яза­н­ня: «Я зав’ язав. Ого­ло­шую де­фолт » . Уті­шає се­бе та­ким жар­том, за яким, прав­да, кри­є­ться сер­йо­зний на­мір ви­віль­ни­ти­ся від ці­єї вже на­віть фі­зи­чно не­по­силь­ної на­ва­ли рі­зно­го ро­ду «кре­ди­то­рів» — га­зет, жур­на­лів, пи­сьмен­ни­ків, які ви­ма­га­ють по­вер­не­н­ня бор­гів і не хо­чуть чу­ти про ого­ло­ше­ний ним лі­те­ра­ту­ро­знав­чий де­фолт.

Про цю тяж­ку свою як лі­те­ра­тур­но­го кри­ти­ка, істо­ри­ка лі­те­ра­ту­ри до­лю зі сми­рен­ні­стю мо­на­ха, що со­грі­шив і ні­як не мо­же від­мо­ли­ти свої грі­хи, Іван Дзю­ба бід­ка­є­ться у всту­пно­му сло­ві до кни­ги «У лі­те­ра­ту­рі й нав­ко­ло», яка має про­мо­ви­стий підза­го­ло­вок: «З бор­гів

1 дав­ніх і но­во­на­бу­тих».

Пе­ре­ва­жна біль­шість цих бор­гів не ли­ше пе­ред лі­те­ра­ту­рою, а пе­ред Укра­ї­ною, пе­ред на­ши­ми на­ціо­наль­ни­ми бі­да­ми і про­бле­ма­ми як куль­тур­но-ін­фор­ма­цій­но­го, мов­но-ко­му­ні­ка­тив­но­го, так і су­спіль­но-по­лі­ти­чно­го змі­сту. По­вер­та­ти їх важ­ко зро­зумі­ло чо­му. Бо про­бле­ми на­ціо­наль­ної ва­ги й на­пру­ги на­ко­чу­ю­ться без­упи­ну, і ко­жна про­блем­на хви­ля — но­вий «дев’ятий вал» бо­лю і три­во­ги. Ку­ди від цьо­го ді­ти­ся лю­ди­ні, яка так гли­бо­ко за­пу­сти­ла кри­ти­чні кіг­ті в це пе­кель­не мі­си­во по­лі­ти­чно­го фа­ри­сей­ства, со­ці­аль­но­го ли­це­мір­ства, без­ме­жної ко­ру­пції, рі­зно­ма­ні­тних су­спіль­них вад і ви­ра­зок...

Іван Дзю­ба бо­лі­сно і три­во­жно ре­а­гує на все, що мо­раль­но і ду­хов­но де­фор­мує укра­їн­ське су­спіль­ство, де­зо­рі­єн­тує гро­ма­дян і, біль­ше то­го, фор­мує під­ґрун­тя для пов­зу­чої «контр­ре­во­лю­ції» або си­ло­вої, як у ви­пад­ку зі се­па­ра­тист­сько­те­ро­ри­сти­чною про­во­ка­ці­єю Ро­сії в Кри­му і на схо­ді Укра­ї­ни, ре­став­ра­ції ра­дян­сько­го спосо­бу жи­т­тя. Ген ко­ли, ще в 2004 ро­ці він ви­дру­кує цикл ста­тей про Сал­ти­ко­ва-Ще­дрі­на, про­яснить для су­ча­сни­ків те, що пи­сав цей «на­пів­за­бу­тий ро­сій­ський ге­ній» (та­ку на­зву має ця роз­від­ка) «про нас із ва­ми і про су­ча­сний світ уза­га­лі».

Ма­ло хто і в са­мій Ро­сії, не ка­жу­чи вже про Укра­ї­ну, пе­ре­чи­тує « Исто­рию одно­го го­ро­да», «Гу­берн­ские очер­ки», «По­ше­хон­ские рас­ска­зы » , « Пе­стрые пи­сьма», а от Іван Ми­хай­ло­вич пе­ре­чи­тав цьо­го «най­тве­ре­зі­шо­го з ве­ли­ких ро­сій­ських ро­зу­мів» і пе­ре­ко­нав­ся, що са­ме Сал­ти­ков-Ще­дрін «про­сто­та­ки зі злов­ре­дною до­то­шні­стю пе­ред­ба­чив ме­то­ди і Гі­тле­ра, і Ста­лі­на». І, до­да­мо від се­бе, Пу­ті­на. Так, са­ме Пу­ті­на.

Чи­та­є­мо в Сал­ти­ко­ва-Ще­дрі­на про гран­діо­зні пла­ни «ман­дрів­но­го пол­ко­вод­ця» Ре­де­ді, за­во­йов­ни­цькі апе­ти­ти яко­го про­стя­га­ли­ся да­лі за Ві­зан­тію, хо­ча в Глу­по­ві при­хиль­ни­ки на­силь­но-до­бро­віль­но­го ску­пче­н­ня слов’ян­ських на­ро­дів «под се­нью Бе­ло­го Ор­ла» ще не розв’яза­ли го­лов­но­го зав­да­н­ня: «Ві­зан­тію ще не під­ко­ре­но». Про­те той са­мий «ман­дрів­ний пол­ко­во­дець» Ре­де­дя за­див­ля­є­ться і на Афри­ку, і на Ін­дію, за­мі­ря­є­ться, як і ни­ні­шній ро­сій­ський «син юри­ста», обми­ти свої на­тру­дже­ні у вій­сько­вих по­хо­дах но­ги у во­дах Пер­ської за­то­ки...

А во­ла­н­ня пер­со­на­жів Сал­ти­ко­ва-Ще­дрі­на пі­сля се­лян­ської ре­фор­ми 1861 ро­ку і ни­ні­шніх « кра­щих лю­дей Ро­сії » — пла­каль­ни­ків за від­ро­дже­ним ім­пер­ським мон­стром із абре­ві­а­ту­рою СРСР: « Та­кую стра­ну ра­зва­ли­ли!»

На жаль, ни­ні­шні по­лі­ти­чні при­сто­су­ван­ці, рі­зно­го ро­ду « ха­ме­ле­о­ни » від вла­ди, фа­ри­сеї, ци­ні­ки, агре­сив­ні прав­до­люб­ці і спе­ку­ля­тив­ні ви­ра­зни­ки на­ро­дних спо­ді­вань не чи­та­ють Сал­ти­ко­ва- Ще­дрі­на. Як і не чи­та­ють Іва­на Дзю­бу. Бо ж че­ка­ють на сво­їх чи­та­чів і Сал­ти­ков- Ще­дрін — цей « не­пе­ре­вер­ше­ний май­стер езо­пів­ської мо­ви» (Іван Дзю­ба), який сво­го ча­су во­лав: «Де ти, ро­сій­ський чи­та­чу, від­гу­кнись!», і сам Іван Дзю­ба, який так ува­жно вслу­ха­є­ться в шу­мо­ви­н­ня на­шо­го су­спіль­но-по­лі­ти­чно­го жи­т­тя і жи­т­тя лі­те­ра­тур­но-куль­тур­но­го, у пе­ре­дньо­му сло­ві «Від ав­то­ра » до кни­ги « Лі­те­ра­тур­ні

2 порт­ре­ти» ви­гу­кне: «В лі­те­ра­тур­но­му жит­ті стіль­ки но­во­го й ці­ка­во­го! Бу­ли б чи­та­чі»!

Бо­юсь, че­ка­ють без­на­дій­но. А мо­же, я по­ми­ля­ю­ся? Ні, та­ки чи­та­ють Іва­на Дзю­бу. Знаю ба­га­тьох- ба­га­тьох, які не оми­на­ють жо­дної пу­блі­ка­ції цьо­го та­ла­но­ви­то­го пу­блі­ци­ста, лі­те­ра­тур­но­го кри­ти­ка, лі­те­ра­ту­ро­знав­ця і, пам’ятаю, з осо­бли­вим за­ці­кав­ле­н­ням учи­ту­ва­ли­ся в йо­го по­ле­мі­ку з одіо­зним Д. Та­ба­чни­ком під на­звою «Ка­зу­їсти­ка як дер­жав­на по­лі­ти­ка » , осо­бли­во у спе­ці­аль­ний цикл ста­тей « Про­ки­слі « щі » від Та­ба­чни­ка» (цьо­го по­лі­ти­чно­го при­сто­су­ван­ця та іде­о­ло­гі­чно­го спе­ку­лян­та Ре­во­лю­ція Гі­дно­сті « ви­ду­ла » з Укра­ї­ни, а ін­те­ле­кту­аль­но ва­го­мі по­ле­мі­чні па­са­жі Дзю­би й сьо­го­дні акту­аль­ні).

Знаю, як го­стро­про­блем­но, три­во­жно і за­сте­ре­жли­во за­зву­ча­ла збір­ка ста­тей, фей­ле­то­нів та пам­фле­тів « Пор­но­кра­тія на мар­ші » ( 2007), зго­дом кни­га

«На­гні­та­н­ня мо­ро­ку. Від чор­но­со­тен­ців по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя до укра­ї­но­фо­бів по­ча­тку сто­лі­т­тя ХХІ » , в яких з во­лі до­те­пно­го ви­га­дни­ка Дзю­би ( 2011) бу­ло озву­че­но го­ло­си но­во­ча­сних по­лі­ти­чних бре­ху­нів і « хи­жа­ків » : « Я, Бре­ху­нен­ко- Вру­нов, го­ло­ва Пар­тії Че­сно На­гра­бо­ва­но­го Май­на... » , « Я, Вру­нов- Бре­ху­нен­ко, го­ло­ва Пар­тії «Бу­ло Ва­ше, Ста­ло На­ше... » , « Я, См­ра­дОса­та­нє­лов, го­ло­ва Пар­тії Кру­то­го Бра­тер­ства»... Ізра­зу ж зга­ду­ю­ться «дзю­бі­зми» Іва­на Ми­хай­ло­ви­ча із кни­ги «Спо­га­ди і роз­ду­ми на фі­ні­шній пря­мій» (2008): «Ле­кто­ри Трин­дюк, Бо­го­мерзь­кий, Зві­ро­я­щір... По­ет Мно­го­щи­рий... Кри­тик Про­кру­стов... Ком­по­зи­тор Де­ци­бел­ло » . .. І ще кіль­ка « дзю­бі­змів » : « За три­бу­ною вгні­зди­ла­ся чи­ясь ма­те­рі­аль­но за­без­пе­че­на фі­зіо­но­мія», «Бра­то­вбив­чий ви­раз облич­чя » , « По­лум’ яний бал­бес», «Ен­ту­зі­аст ну­дьги»...

Осо­бли­во дра­тує Іва­на Дзю­бу на­ша «рі­дна» по­лі­тпор­ну­ха, на­ша «пор­но­кра­тія» яка сти­му­лює йо­го во­дно­час ви­ра­жа­ти у гро­те­скних фор­мах, ся­га­ю­чи ху­до­жніх ви­сот фан­та­сма­го­ри­чно­сті та езо­пів­сько­го сми­сло­на­пов­не­н­ня, із сар­ка­сти­чно- па­ро­дій­ним бли­ском свої їд­кі при­су­ди, до­те­пні осмі­ю­ва­н­ня, свої бо­лі­сні пе­ре­жи­ва­н­ня на­ших мо­раль­но-по­лі­ти­чних хво­роб. Те­ми та обра­зи для «дзю­бі­змів», для фей­ле­то­нів, пам­фле­тів та ін­ших рі­зно­жан­ро­вих пу­блі­ци­сти­чних ре­а­гу­вань ще­дро по­ста­чає для Дзю­би-са­ти­ри­ка пе­ред­усім на­ша по­лі­ти­чна дій­сність, скла­дні про­це­си на­ці­є­тво­ре­н­ня і дер­жав­но­го бу­дів­ни­цтва.

Ів­се ж та­ки пу­блі­ци­сти­ка — не ви­зна­чаль­на сфе­ра ді­яль­но­сті Іва­на Дзю­би. Так, су­спіль­ство­знав­чі, дер­жав­ни­цько- по­лі­ти­чні про­бле­ми не за­ли­ша­ю­ться ни­ні по­за йо­го ана­лі­ти­чно-кри­ти­чною ува­гою, про­те лі­те­ра­ту­ра, ми­сте­цтво, куль­ту­ра, ста­но­ви­ще мо­ви в Укра­ї­ні, ду­хов­но-ети­чна сфе­ра за­га­лом — це го­лов­ний об’єкт йо­го твор­чо­го за­не­по­ко­є­н­ня, роз­ду­мів і вбо­лі­вань. А улю­бле­ний жанр Іва­на Дзю­би, « що дає на­со­ло­ду за­ну­рю­ва­ти­ся у світ не­ор­ди­нар­них твор­чих осо­би­сто­стей», — лі­те­ра­тур­ні порт­ре­ти.

Ду­маю, Іван Дзю­ба не оми­нув жо­дно­го укра­їн­сько­го та­ла­но­ви­то­го, обда­ро­ва­но­го пи­сьмен­ни­ка, не обі­йшов сво­єю кри­ти­чною, як пра­ви­ло, при­хиль­ною, ува­гою, при­свя­тив­ши їхній твор­чо­сті есеї чи роз­від­ки. Зга­даю ли­ше остан­ні за ча­сом на­пи­са­н­ня ґрун­тов­ні йо­го до­слі­дже­н­ня твор­чих до­роб­ків Лі­ни Ко­стен­ко, Оле­га Ли­ше­ги, Бо­г­да­на Руб­ча­ка, Ані­фа­тія Сви­ри­дю­ка, Во­ло­ди­ми­ра За­ту­ли­ві­тра, Пав­ла Воль­ва­ча...

Як ба­чи­мо, не­втом­ний, до бі­са твор­чо пло­до­ви­тий «ма­ра­фо­нець» на дов­гій, дасть Бог, фі­ні­шній пря­мій не «зав’язав» із твор­чі­стю, хо­ча й ого­ло­сив « лі­те­ра­тур­ний де­фолт » . Не мо­же Іван Дзю­ба «зав’яза­ти»! Бо іна­кше і не ми­слить сво­го жи­т­тя. То­му і на­ро­щує бор­ги, і на­ма­га­є­ться їх від­да­ва­ти. Адже по­ря­дні лю­ди бор­ги від­да­ють. Як пра­ви­ло, вча­сно.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.