Пе­ре­чи­ту­ю­чи Єжи Ґе­дрой­ця

Про сво­бо­ду, ві­зіо­нер­ство і від­по­від­аль­ну жур­на­лі­сти­ку — до 110-ї рі­чни­ці від дня на­ро­дже­н­ня Ре­да­кто­ра

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Оле­ксандр АВРАМЧУК

Істо­рія май­же не знає ча­со­пи­сів, які впли­ва­ли на фор­му­ва­н­ня по­лі­ти­ки дер­жа­ви так, як це ро­би­ла па­ризь­ка «Куль­ту­ра». Не­ве­ли­ко­му ко­ле­кти­ву емі­гран­тів-ін­те­ле­кту­а­лів, щи­ро від­да­них сво­їй спра­ві, вда­ло­ся май­же не­мо­жли­ве. В умо­вах по­стій­ної за­гро­зи з бо­ку ра­дян­ських аген­тів і пер­ма­нен­тно­го без­гро­шів’я цей осе­ре­док не тіль­ки ви­жив, ай у зна­чній мі­рі сфор­му­вав облич­чя ці­ло­го ре­гіо­ну Цен­траль­но-Схі­дної Єв­ро­пи, де з «ве­сною на­ро­дів» 1989 ро­ку по­руч із су­ве­рен­ною Поль­щею з’яви­ли­ся не­за­ле­жні Укра­ї­на, Ли­тва і Бі­ло­русь.

Лі­те­ра­тур­ний ін­сти­тут і «Куль­ту­ра», що ви­да­ва­ла­ся ним, як пи­са­ла Оля Гна­тюк, був острів­цем, а на­віть «ков­че­гом» сво­бо­ди. Йо­го сер­цем чи та­ким со­бі «Но­єм», якщо вже вда­ва­ти­ся до бі­блій­ної ана­ло­гії, був Єжи Ґе­дройць. При­хиль­ни­ки на­зи­ва­ли йо­го Ре­да­кто­ром (з ве­ли­кої лі­те­ри), Кня­зем і ві­зіо­не­ром, кри­ти­ки — аме­ри­кан­ським (чи ні­ме­цьким) шпи­гу­ном і де­спо­том. Із ним спе­ре­ча­ли­ся і ним за­хо­плю­ва­ли­ся. Однак як і ко­жна справ­ді не­пе­ре­сі­чна лю­ди­на він не за­ли­шав бай­ду­жим ні­ко­го, ще за жи­т­тя став­ши про­то­ти­пом ге­ро­їв кіль­кох ро­ма­нів. 27 ли­пня ми­нає 110 ро­ків із дня на­ро­дже­н­ня Єжи Ґе­дрой­ця, а йо­го ін­те­ле­кту­аль­на спад­щи­на ни­ні зву­чить все ще акту­аль­но.

Ко­лись мар­шал Юзеф Піл­суд­ський жар­ту­вав, що са­ме «Кре­си» (у поль­ській істо­ри­чній сві­до­мо­сті охо­плю­ють Га­ли­чи­ну, Во­линь і Пра­в­обе­реж­жя; а та­кож бі­ло­ру­ські та ли­тов­ські зем­лі) по­да­ру­ва­ли Поль­щі най­більш та­ла­но­ви­тих ін­те­ле­кту­а­лів та по­лі­ти­ків. Ав­жеж, без Ада­ма Мі­цке­ви­ча, Юлі­у­ша Сло­ва­цько­го та Мі­ха­ла Чай­ков­сько­го го­ді уяви­ти куль­ту­ру поль­сько­го ро­ман­ти­зму. Сам мар­шал по­хо­див із Ві­лен­щи­ни і як чи­ма­ло йо­го со­ра­тни­ків із сен­ти­мен­том ди­вив­ся на бра­тів на Схо­ді — укра­їн­ців, бі­ло­ру­сів і ли­тви­нів. Вла­сне на «Кре­сах», у то­ді ще спов­не­но­му поль­сько­сті Мін­ську, на­ро­див­ся май­бу­тній Ре­да­ктор Єжи Ґе­дройць.

У по­гля­дах на Укра­ї­ну і укра­їн­ців го­лов­ним орі­єн­ти­ром Ґе­дрой­ця був Піл­суд­ський. Ре­да­кто­ру бу­ла чу­жою ан­ти­укра­їн­ська ри­то­ри­ка ен­де­ції, хо­ча і не з усі­ма «піл­суд­чи­ка­ми» він по­го­джу­вав­ся. Як і йо­го то­ва­риш Вло­джі­мєж Бон­чков­ський — ав­тор про­гра­мо­во­го для поль­ської схі­дної по­лі­ти­ки текс­ту «Ми не є укра­ї­но­фі­ла­ми» (1935), — Ґе­дройць ні­ко­ли не був тра­ди­цій­ним «укра­ї­но­фі­лом», слі­по за­ко­ха­ним в укра­їн­ську куль­ту­ру і тра­ди­ції. На від­мі­ну від ро­ман­ти­ка Сло­ва­цько­го, ін­те­рес до Укра­ї­ни у ньо­му жи­ви­ли пе­ред­усім по­лі­ти­чні мо­ти­ви. Це не був сен­ти­мент чи емо­ції. Йшло­ся про хо­ло­дний, тве­ре­зий ро­зра­ху­нок — Поль­ща мо­же бу­ти не­за­ле­жною тіль­ки по­руч із не­за­ле­жною Укра­ї­ною.

«ПОЛІТИЧНА ТВАРИНА»

Ґе­дройць ні­ко­ли не рвав­ся у по­лі­ти­ку. Хоч усі йо­го по­чи­на­н­ня ті­єю чи ін­шою мі­рою сто­су­ва­ли­ся по­лі­ти­чних справ, він від­да­вав пе­ре­ва­гу зру­чно­му ре­да­ктор­сько­му крі­слу. На йо­го пе­ре­ко­на­н­ня, тіль­ки так мо­жна бу­ло вбе­рег­ти сво­бо­ду осо­би­сто­сті й пра­ці, а са­ме її Ре­да­ктор ці­ну­вав най­біль­ше.

Ре­да­ктор­ську ро­бо­ту Ґе­дройць спри­ймав як ді­є­вий спо­сіб впли­ву на по­лі­ти­чні рі­ше­н­ня. Тим са­мим він за­ну­рю­вав­ся у по­лі­ти­чне жи­т­тя, не об­тя­жу­ю­чи се­бе stricte по­лі­ти­чни­ми зв’яз­ка­ми. Як по­ка­жуть по­дії 1980-х ро­ків, він став та­ким со­бі «сі­рим кар­ди­на­лом» поль­ської схі­дної по­лі­ти­ки, який не ін­три­га­ми чи під­сту­пом, а че­рез свої ви­да­н­ня до­но­сить по­лі­ти­чні сми­сли. Ра­зом із тим він лю­бив на­зи­ва­ти се­бе «по­лі­ти­чною тва­ри­ною». У «Бун­ті Мо­ло­дих» — ре­да­го­ва­но­му Ґе­дрой­цем між­во­єн­но­му ча­со­пи­су — до­мі­ну­ва­ла політична те­ма­ти­ка. Не­ви­пад­ко­во но­вою на­звою цьо­го ви­да­н­ня у 1937 ро­ці ста­ла «По­лі­ти­ка». Та­кий «ре­брен­динг» аб­со­лю­тно то­чно від­по­від­ав на­мі­рам і впо­до­ба­н­ням Ґе­дрой­ця. І хо­ча йо­го пер­ші ви­да­н­ня не на­бу­ли за­галь­ної по­пу­ляр­но­сті, все ж дов­ко­ла цих ча­со­пи­сів сфор­му­ва­ло­ся ці­ле гро­но кри­ти­чно на­ла­што­ва­них мо­ло­дих пу­блі­ци­стів — бра­ти Бо­хен­ські, Ста­ні­слав Свя­нє­віч та Пьотр Ду­нін-Бор­ков­ський. Це був та­кий со­бі «ті­ньо­вий МЗС» дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої, який під­ні­мав «не­зру­чні» на­ціо­наль­ні пи­та­н­ня і ви­пра­цьо­ву­вав но­ву стра­те­гію від­но­син з укра­їн­ця­ми. А вже че­рез 10 ро­ків це ко­ло вті­лю­ва­ти­ме її на сто­рін­ках па­ризь­кої «Куль­ту­ри».

МЕЗОН ЛАФІТ

Пі­сля за­вер­ше­н­ня Дру­гої сві­то­вої зна­чна ча­сти­на поль­ських ін­те­ле­кту­а­лів опи­ни­ла­ся в емі­гра­ції. Во­ни «обра­ли сво­бо­ду», як то­ді го­во­ри­ли, сві­до­мо став­ши на не­пев­ний шлях емі­гра­цій­но­го жи­т­тя. Як і чи­ма­ло сво­їх спів­ві­тчи­зни­ків, Єжи Ґе­дройць не ба­чив пер­спе­кти­ви по­вер­не­н­ня до «на­ро­дної де­мо­кра­тії», тож про­дов­жив до­во­єн­ну ви­дав­ни­чу ді­яль­ність «в ек­зи­лі». 1946 ро­ку в Ри­мі по­став Лі­те­ра­тур­ний ін­сти­тут, який на­сту­пно­го ро- ку пе­ре­не­сли до Па­ри­жа. Са­ме тут, у мі­сце­во­сті Мезон Лафіт, роз­та­шу­ва­ла­ся ре­зи­ден­ція Ін­сти­ту­ту і аж до смер­ті Ре­да­кто­ра ви­хо­ди­ла дру­ко­ва­на про­ду­кція — окрім мі­ся­чни­ка «Куль­ту­ра», Ін­сти­тут пу­блі­ку­вав «Істо­ри­чні зо­ши­ти», а в се­рії «Бі­блі­о­те­ка Куль­ту­ри» з’яви­ло­ся 512 то­мів поль­ської та ін­шо­мов­ної лі­те­ра­ту­ри.

Ґе­дройць мав скла­дний ха­ра­ктер. Він, зре­штою, йо­го не осо­бли­во со­ро­мив­ся, пов­ся­кчас пи­шу­чи про це на сто­рін­ках сво­єї «Ав­то­біо­гра­фії». По­при де­що ав­то­ри­тар­ний спо­сіб управ­лі­н­ня, у ре­да­ктор­ській ро­бо­ті він роз­рі­зняв осо­бу ав­то­ра і йо­го тво­ри. Са­ме то­му дру­ку­вав на­віть тих пу­блі­ци­стів, до яких ста­вив­ся во­ро­же і з по­гля­да- ми яких аб­со­лю­тно не по­го­джу­вав­ся. Не­ви­пад­ко­во у ре­да­го­ва­них ним ви­да­н­нях з’яв­ля­ли­ся до­пи­су­ва­чі з ви­ра­зно ен­де­цьки­ми по­гля­да­ми (про де­яких із них він го­во­рив: «То був ен­дек, але чу­до­вий пу­блі­цист»), а у «Бун­ті Мо­ло­дих» та «По­лі­ти­ці» ви­хо­ди­ли стат­ті те­о­ре­ти­ка укра­їн­сько­го «ін­те­граль­но­го на­ціо­на­лі­зму» Дми­тра Дон­цо­ва. В цьо­му був весь Ґе­дройць. У йо­го ро­зу­мін­ні роль ча­со­пи­су зво­ди­ла­ся не до нав’язу­ва­н­ня кон­кре­тної дум­ки, а до ство­ре­н­ня се­ре­до­ви­ща для її пу­блі­чно­го обго­во­ре­н­ня. А від­так — вдо­ско­на­ле­н­ня.

Він не бо­яв­ся кон­флі­ктів. Йшов про­ти те­чії, не огля­да­ю­чись на мо­жли­ві про­бле­ми. У 1952 ро­ці опу­блі­ку­вав лист поль­сько­го свя­ще­ни­ка з Пів­ден­ної Афри­ки Юзе­фа Ма­єв­сько­го із за­кли­ком до емі­гра­ції ви­зна­ти по­во­єн­ні поль­ські кор­до­ни і від­мо­ви­ти­ся від Льво­ва та Віль­на на ко­ристь у май­бу­тньо­му не­за­ле­жних Укра­ї­ни та Ли­тви. Це був са­мо­губ­чо смі­ли­вий крок з огля­ду на на­строї, що в той час па­ну­ва­ли в емі­гра­цій­них осе­ред­ках. Ба­га­то хто че­кав на по­ча­ток но­вої сві­то­вої вій­ни, а в на­ро­ді хо­див вір­шик, що до­бре ілю­струє си­ту­а­цію: «Jedna bomba atomowa i wracamy znow do Lwowa, jeszcze jedna bomba silna i wracamy znow do Wilna» («Одна атом­на бом­ба і по­вер­та­є­мось до Льво­ва, ще одна силь­на бом­ба і по­вер­та­є­мось до Віль­на»). Десь то­ді ж Ґе­дройць під­три­мав та­ла­но­ви­то­го по­е­та Че­сла­ва Мі­ло­ша (що са­ме утік під ти­ском ко­му­ні­стів), від яко­го від­вер­ну­ла­ся лон­дон­ська емі­гра­ція.

Ре дак тор лю бив по вто рю ва - ти, що єди ним йо го справ ж нім та­лан­том був та­лант ре­жи­се­ра — «вмі­н­ня оби­ра­ти те­ми і лю­дей». Ко­ле­ктив «Куль­ту­ри» був роз­ки­да ний по всьо му сві ту, тож Ґед - рой цю до во ди ло ся ви ко ну ва ти роль своє­рі­дної єд­наль­ної лан­ки. Не бу ло що ден них « пла ні рок » , спіль них об го во рень, як і не бу - ло ре­да­кції у тра­ди­цій­но­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва. Юлі­уш Мє­ро­шев­ський — про­від­ний по­лі­ти­чний огля­дач «Куль­ту­ри» й ав­тор про гра мо вих тек с тів із гео по лі - ти­ки — по­стій­но ме­шкав у Лон­до ні. Май бут ній но бе лівсь кий ла­у­ре­ат Че­слав Мі­лош над­си­лав свої чер­го­ві вір­ші з аме­ри­кан­ської Ка лі фор нії. Зреш тою, « бер - лін чик » Бог дан Осад чук ( най - ближ чий до « Куль ту ри » ук ра - їн­ський пу­блі­цист) був лю­ди­ною Ґе­дрой­ця у Бер­лі ні.

З усі­ма ни­ми Ре­да­ктор вів актив­не ли­сту­ва­н­ня, і са­ме в епі­сто­ляр­но­му жан­рі (а йде­ться про що­най­мен­ше кіль­ка­над­цять ти­сяч ли­стів) Ґе­дройць зміг ре­а­лі­зу­ва­ти свій пи­сьмен­ни­цький та­лант. У Мезон Лафіт з’яви­ло­ся «Мі­ні­стер­ство за­кор­дон­них справ» на чо­лі з пи­сьмен­ни­ком і ма­ля­рем Юзе­фом Чап­ським. До обов’яз­ків остан­ньо­го вхо­ди­ло на­ла­го­джу­ва­н­ня кон­та­ктів із «зов­ні­шнім сві­том», ро­бо­чі по­їзд­ки у по­шу­ках фі­нан­су­ва­н­ня для но­вих ви­дав­ни­чих про­е­ктів. Ре­да­ктор вправ­но по­єд­ну­вав у одно­му жур­на­лі лю­дей да­ле­ких одне від одно­го не ли­ше гео­гра­фі­чно, але й сві­то­гля­дно. Однак са­ме у цьо­му єди­но­му ба­га­то­го­лос­сі тво­рив­ся пло­дю­чий ґрунт для по­шу­ку істи­ни.

УРОКИ ҐЕ­ДРОЙ­ЦЯ

Яки­ми є уроки Ве­ли­ко­го Ре­да­кто­ра сьо­го­дні, ко­ли у поль­сько-укра­їн­ських від­но­си­нах на­стає не­ба­че­не дав­но «похо­ло­да­н­ня»? За­снов­ник і ба­га­то­рі­чний ви­да­вець «Куль­ту­ри» зміг за ши­ро­ким ми­сле­н­ням, ком­про­мі­са­ми і вза­єм­ни­ми ви­ба­че­н­ня­ми не на­шко­ди­ти ін­те­ре­сам сво­єї дер­жа­ви й її су­сі­дів. Що б не го­во­ри­ли кри­ти­ки Ґе­дрой­ця, поль­ський дер­жав­ний ін­те­рес для ньо­го зав­жди був на пер­шо­му мі­сці. Він вмів роз­кла­да­ти яй­ця до вла­сти­вих ко­ши­ків — істо­рія, хоч якою тра­гі­чною во­на бу­ла, не має за­ва­ди­ти при­ми­рен­ню. Не тре­ба жи­ти «тру­на­ми Піл­суд­сько­го і Дмов­сько­го», пи­сав він, адже но­ва поль­ська політична дум­ка має бу­ти «при­сто­со­ва­на до су­ча­сно­го ста­ну справ, а не опер­та на ми­ну­ле». Зву­чить нав­ди­во­виж акту­аль­но, чи не так?

Об­ста­ви­ни по­яви «до­ктри­ни Ґе­дрой­ця-Мє­ро­шев­сько­го» бу­ли ду­же не­про­сти­ми. Ні Поль­ща, ні Укра­ї­на не бу­ли впов­ні не­за­ле­жни­ми. Ра­дян­ська ім­пе­рія за­гро­жу­ва­ла їм обом, тож за­клик ін­те­ле­кту­а­лів із Мезон Лафіт до при­ми­ре­н­ня і від­мо­ви від зу­мов­ле­них тра­гі­чним ми­ну­лим упе­ре­джень став аб­со­лю­тно пра­гма­ти­чним і тве­ре­зим кро­ком.

За­раз ситуація по­вто­рю­є­ться. Існує за­гро­за по­вер­не­н­ня гео­по­лі­ти­ки хо­ло­дної вій­ни ра­зом із ре­а­ні­ма­ці­єю крем­лів­ської агре­сії. У цій си­ту­а­цію жо­дна з кра­їн Цен­траль­но-Схі­дної Єв­ро­пи не мо­же по­чу­ва­ти се­бе пев­ною. Це до­бре ро­зу­мі­ють у Віль­ню­сі, на жаль, зна­чно мен­ше — у Вар­ша­ві. Ре­да­ктор ні­ко­ли не був на­їв­ним іде­а­лі­стом чи кри­ти­ком поль­сько­го ми­ну­ло­го. На­то­мість був пра­гма­ти­ком і ча­сто го­во­рив, що чим мі­цні­шою бу­де по­зи­ція Поль­щі на Схо­ді, тим біль­ше з нею ра­ху­ва­ти­му­ться на За­хо­ді. Та­кою бу­ла йо­го ві­зія поль­ської схі­дної по­лі­ти­ки, яка про­тя­гом біль­ше пів­сто­лі­т­тя фор­му­ва­ла облич­чя «Куль­ту­ри», але й по­гля­ди мейн­стри­му поль­сько­го по­лі­ти­ку­му.

Не тіль­ки су­ча­сним по­лі­ти­кам є чо­му по­вчи­ти­ся в Єжи Ґе­дрой­ця. Йо­го під­хід до ро­бо­ти, від­по­від­аль­ність і без­ком­про­мі­сність, вмі­н­ня на­по­ля­га­ти на сво­є­му за­ли­ша­ю­чись не­за­ле­жним — це ті ри­си, яких бра­кує ни­ні­шній жур­на­лі­сти­ці. А ще ві­зіо­нер­ство, не вузь­ке ми­сле­н­ня сьо­го­дні­шнім днем, а ши­ро­кий по­гляд на по­лі­ти­чні про­це­си, зва­же­на оцін­ка і по­стій­на що­ден­на пра­ця.

Ни­ні Ге­дройць пе­ре­тво­рю­є­ться на справ­жньо­го кла­си­ка. І, як го­ди­ться кла­си­ку, йо­го ча­сто ци­ту­ють, хо­ча зна­чно рід­ше чи­та­ють. Тож іні­ці­а­ти­ви ви­дав­ни­цтва «Дух і Лі­те­ра» («Ав­то­біо­гра­фія у чо­ти­ри ру­ки») та га­зе­ти «День» («З Но­та­ток Ре­да­кто­ра») з ви­да­н­ня йо­го праць ма­ють справ­ді ва­жли­ве зна­че­н­ня. Адже по­дії остан­ніх днів за­свід­чу­ють, що спра­ва Ґе­дрой­ця ще не за­вер­ше­на.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

УРИВКИ ЗІ СТАТЕЙ ТА ІН­ТЕРВ’Ю ЄЖИ ҐЕ­ДРОЙ­ЦЯ БУ­ЛИ ЗІБРАНІ У КНИЖЦІ «З НО­ТА­ТОК РЕ­ДА­КТО­РА» В СЕ­РІЇ «ПІДРИВНА ЛІТЕРАТУРА» БІБЛІОТЕКИ ГА­ЗЕ­ТИ «ДЕНЬ» — НА ЗНАК ВИЗНАННЯ ТО­ГО, ЩО ҐЕ­ДРОЙЦЬ — ЦЕ «ПОЛЯК, ЯКИЙ ПЕРЕКОНАВ ІН­ШИХ ПО­ЛЯ­КІВ У НЕОБХІДНОСТІ НЕ­ЗА­ЛЕ­ЖНО­СТІ УКРА­Ї­НИ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.