Чи­та­н­ня як про­фе­сія

Ми­хай­ло Сла­бо­шпи­цький — про сплеск ін­те­ре­су до книж­ки в Укра­ї­ні та гро­ма­дян­ську не­зрі­лість лі­те­ра­тур­них нео­фі­тів

Den (Ukrainian) - - Культура -

Сьо­го­дні в укра­їн­сько­го пи­сьмен­ни­ка та лі­те­ра­ту­ро­знав­ця, ба­га­то­рі­чно­го ав­то­ра, дру­га і пар­тне­ра га­зе­ти «День» Ми­хай­ла Сла­бо­шпи­цько­го юві­лей — йо­му ми­нає 70 ро­ків. Ми при­єд­ну­є­мось до чи­слен­них при­ві­тань і ба­жа­є­мо іме­нин­ни­ку здо­ров’я й ба­га­тьох ро­ків твор­чо­го на­тхне­н­ня!

— Ми­хай­ле Фе­до­то­ви­чу, вас мо­жна вва­жа­ти най­більш про­фе­сіо­наль­ним та най­більш си­стем­ним чи­та­чем в Укра­ї­ні. Зі зна­йде­ни­ми скар­ба­ми ви зна­йо­ми­те шир­шу ау­ди­то­рію. Що з про­чи­та­но­го вра­зи­ло остан­нім ча­сом?

— Не­що­дав­нє від­ві­ду­ва­н­ня лі­кар­ні про­йшло в ме­не під зна­ком пор­ту­галь­сько­го пи­сьмен­ни­ка, ла­у­ре­а­та Но­бе­лів­ської пре­мії 1998 р. Жо­зе Са­ра­ма­ґо. Ку­пив одра­зу п’ять йо­го ро­ма­нів. Якось ме­ні до­ве­лось чи­та­ти істо­рію про те, як Мар­кес, який вва­жав се­бе най­біль­шим пи­сьмен­ни­ком су­ча­сно­сті, при­їхав у якусь ла­ти­но­а­ме­ри­кан­ську кра­ї­ну, а йо­му там ска­за­ли: «Са­ра­ма­ґо, а ли­ше пі­сля ньо­го — Мар­кес». Са­ра­ма­ґо — це не по­пса і не де­те­кти­ви, він ви­ма­гає си­стем­но­го чи­та­н­ня, а от­же, ба­га­то віль­но­го ча­су. По­тра­пив­ши до лі­кар­ні, я про­чи­тав йо­го ро­ма­ни «Слі­по­та», «Пе­ре­бої в смер­ті», «Ка­їн», «Пов­ста­лі з пра­ху». Та­ке чи­та­н­ня — з одно­го бо­ку, для ду­ші, а з дру­го­го — допомагає зро­зу­мі­ти, де пе­ре­бу­ває і ку­ди пря­мує ни­ні сві­то­ва лі­те­ра­ту­ра.

Сво­го ча­су я був свід­ком пер­ших кро­ків пи­сьмен­ни­ка Іва­на Мал­ко­ви­ча. Пам’ятаю, як зу­стрів йо­го, двад­ця­ти­рі­чно­го сту­ден­ти­ка, у Спіл­ці пи­сьмен­ни­ків. То­ді він на­дру­ку­вав свою пер­шу до­бір­ку вір­шів у «Лі­те­ра­тур­ній Укра­ї­ні». Це бу­ла сен­са­ція. На обго­во­ре­н­ня мо­ло­дих, але пе­ред­усім Мал­ко­ви­ча, при­бі­гли і Дмитро Пав­ли­чко, і за­твор­ни­ця Лі- на Ко­стен­ко. Так роз­по­ча­ло­ся трі­ум­фаль­не вхо­дже­н­ня Мал­ко­ви­ча в по­е­зію. Це бу­ли ціл­ком но­ві вір­ші. Мал­ко­вич, Ри­ма­рук, Ге­ра­сим’юк не мо­гли на­зва­ти се­бе «ді­тьми ші­ст­де­ся­тни­ків». Це бу­ла но­ва укра­їн­ська по­е­зія — ком­со­моль­сько-не­о­на­ро­дни­цький ре­кві­зит на­про­кат во­ни не бра­ли. Це бу­ли нон­кон­фор­мі­сти, есте­ти­чні ди­си­ден­ти. Мал­ко­вич зав­жди ім­по­ну­вав ме­ні сво­єю не­кри­кли­ві­стю, по­зір­ною суб­тиль­ні­стю, ре­гіо­наль­ні­стю.

Не­що­дав­но Мал­ко­ви­чпо­да­ру­вав ме­ні но­ве ви­да­н­ня «По­до­ро­жник з но­ви­ми вір­ша­ми». Але в ньо­му я пі­ймав йо­го на ста­рих вір­шах, які бу­ли аб­со­лю­тно пе­ре­пи­са­ні, пе­ре­ро­бле­ні. Не знаю, хто ще з укра­їн­ських по­е­тів так пра­цює над сво­ї­ми текс­та­ми!

Ще пе­ре­чи­тав сво­го дру­га, пре­кра­сно­го ро­сій­сько­го пи­сьмен­ни­ка, ла­у­ре­а­та всіх мо­жли­вих за­хі­дних пре­мій Во­ло­ди­ми­ра Ма­ка­ні­на. «От­ду­ши­на», «Клю­ча­рев и Али­му­шкин» — пе­ре­чи­тав і по­шко­ду­вав, що та­ко­го про­за­ї­ка не­має у нас.

— Остан­нім ча­сом в Укра­ї­ні з’яви­ло­ся чи­ма­ло ви­дань при­свя­че­них ро­сій­сько-укра­їн­ській вій­ні, Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті. Як оці­ню­є­те їх?

— Йде­ться про пре­кра­сні книж­ки. Зокре­ма, «Ае­ро­порт» Сер­гія Лой­ка, до­ку­мен­таль­ні ви­да­н­ня — від­бу­ва­є­ться на­гро­ма­дже­н­ня ем­пі­ри­чно­го ма­те­рі­а­лу, тих мо­мен­тів, які лег­ко мо­жуть за­гу­би­тись. Ко­жне зга­ду­ва­н­ня імен — ду­же ва­жли­ве, адже лю­дям вла­сти­во за­бу­ва­ти. Ви­да­н­ня на зра­зок «Ко­тел», або Спра­ва без тер­мі­ну дав­но­сті» Бі­блі­о­те­ки «Дня» ма­ють прин­ци­по­ве ідей­не, на­ціо­наль­не, дер­жа­во­бу­дів­ни­че зна­че­н­ня. Во­дно­час по­лі­ти­чний ро­ман, в яко­му ці по­дії бу­дуть по­ка­за­ні з по­гля­ду ві­чно­сті, з обер­то­на­ми ве­ли­кої лі­те­ра­ту­ри, і який, мо­жли­во, ста­не своє­рі­дним під­сум­ком зга­да­них кни­жок, — ще по­пе­ре­ду.

— Ми­ну­ло­го ро­ку ви пред­ста­ви­ли одра­зу дві книж­ки — до­ку­мен­таль­но-пу­блі­ци­сти­чну «Ве­ли­ка вій­на 2014... Укра­ї­на ( ви­кли­ки, по­дії, ма­те­рі­а­ли)» та збір­ку лі­те­ра­тур­них порт­ре­тів « На­бли­же­н­ня до су­ті. Лі­те­ра­тур­ні до­лі». Яких но­ви­нок че­ка­ти від вас най­ближ­чим ча­сом?

— За­кін­чую су­ча­сний, «по­лі­ти­чний» ро­ман як своє­рі­дне зри- ва­н­ня ма­сок. Ба­га­то лю­дей там пі­зна­ють се­бе, осо­бли­во з по­лі­ти­ку­му. Це не бу­де ро­ман-ре­пор­таж, але ре­а­лії ту­ди ввій­дуть — від «спра­ви Гон­га­дзе» до по­дій сьо­го­дні­шньої вій­ни на Дон­ба­сі. Але все це, зві­сно, че­рез обра­зи, ко­лі­зії...

— Ни­ні мо­же­мо спо­сте­рі­га­ти пев­ний сплеск ін­те­ре­су до книж­ки, чи­та­н­ня. Він, зокре­ма, зна­хо­дить своє від­обра­же­н­ня у пев­них зов­ні­шніх ви­явах — у рі­зно­ма­ні­тних фле­шмо­бах, у фо­то­гра­фу­ван­ні з книж­ка­ми для со­цме­реж. Книж­ка стає ча­сти­ною сти­лю. На ва­шу дум­ку, як мо­жна впли­ну­ти на цю хви­лю, щоб во­на не роз­сі­я­лась і не зі­йшла на­ні­вець?

— Сплеск справ­ді став­ся — роз­по­ча­ло­ся це, зда­є­ться, два-три ро­ки то­му. Хо­чяк це див­но, але ін­те­рес ви­ник на­сам­пе­ред до лі­те­ра­ту­ри фа­кту — до до­ку­мен­таль­них ви­дань, ме­му­а­ри­сти­ки. Ре­гу­ляр­но за­хо­джу в кни­гар­ню «Є» і про­шу на­да­ти ме­ні ін­фор­ма­цію, якої лі­те­ра­ту­ри най­біль­ше ку­пу­ють. Ни­ні у чи­та­чів є за­ці­кав­ле­н­ня в укра­їн­ських пе­ре­кла­дах за­ру­бі­жної лі­те­ра­ту­ри, в до­ку­мен­та­лі­сти­ці, по­лі­то­ло­гії. По­пит на чи­сту бе­ле­три­сти­ку — не зріс. Ви­ня­ток — тво­ри Юрія Щер­ба­ка, але тут ма­є­мо сим­біоз фу­ту­ро­ло­гії, про­гно­сти­ки, по­лі­ти­чної пу­блі­ци­сти­ки, ве­стер­ну. Якщо взя­ти ін­ші сер­йо­зні по­ста­ті в лі­те­ра­ту­рі: Юрія Ан­дру­хо­ви­ча, Та­ра­са Про­ха­ська, Та­ню Ма­ляр­чук, Га­ли­ну Па­гу­тяк — все це пре­кра­сні пи­сьмен­ни­ки, але ска­за­ти, що на них сьо­го­дні ра­птом сфо­ку­су­ва­ла­ся су­спіль­на ува­га, ми не мо­же­мо. Во­ни й до­сі ма­ють зна­чний ав­то­ри­тет, але про­да­ю­ться по­га­но.

Ме­ні зда­є­ться, йде­ться про стан су­спіль­ства, яке шу­кає від­по­віді пе­ред­усім на за­пи­та­н­ня сьо­го­дні­шньо­го дня. Лю­ди не ві­рять по­лі­ти­кам, але ві­рять ме­діа, до­ку­мен­та­лі­сти­ці. Ду­маю, це ми­не­ться, ко­ли си­ту­а­ція в Укра­ї­ні пев­ним чи­ном змі­ни­ться, ко­ли тро­хи спа­де на­пру­же­ність. Пер­ший ва­гон по­їзду за­галь­но­го ін­те­ре­су до книж­ки — це нон-фі­кшн. Че­ка­є­мо на дру­гий, тре­тій...

— Ро­сія ни­ні актив­но на­ма­га­є­ться за­лу­ча­ти «до діа­ло­гу» укра­їн­ських куль­тур­них ді­я­чів. Де­я­кі з них, на жаль, не ро­зу­мі­ють, що їх від­вер­то ви­ко­ри­сто­ву­ють. Як слід ре­а­гу­ва­ти на ці ви­кли­ки? На яких прин­ци­пах мо­жли­ве від­нов­ле­н­ня куль­тур­но­го діа­ло­гу з ро­сі­я­на­ми?

— Ро­сія на­ма­га­є­ться тво­ри­ти своє се­ре­до­ви­ще се­ред укра­їн­ської твор­чої та на­у­ко­вої ін­те­лі­ген­ції. Мі­ха­іл Швид­кой хо­че ви­сту­пи­ти в ро­лі пу­тін­сько­го «мі­сіо­не­ра» в Укра­ї­ні. Не мо­жна йти на жо­ден діа­лог! Ко­ли сю­ди при­їздять Ан­дрій Ма­ка­ре­ви­ча­бо Во­ло­ди­мир Ма­ка­нін, яко­го мо­жна на­зва­ти укра­ї­но­фі­лом, це ще мо­же­мо допу­сти­ти. До сло­ва, Ма­ка­нін і в Росії не бо­ї­ться го­во­ри­ти про те, що ро­сій­ський на­род хво­рий на ім­пер­ську мен­таль­ність. Ко­ли ж зу­стрі­ча­ю­ться пу­тін­ські «шіс­тки» і «шіс­тки» з на­шо­го бо­ку, на­віть якщо їх очо­лює пра­во­слав­ний ко­му­ніст Бо­рис Іл­лі­чОлій­ник... Пе­ре­ко­на­ний, що ко­ли йде вій­на, та­кі кон­та­кти не­мо­жли­ві. Йде­ться про тво­ре­н­ня се­ре­до­ви­ща — ро­сій­ська ін­те­лі­ген­ція на чо­лі з швид­ки­ми, про­ха­но­ви­ми та кі­се­льо­ви­ми ври­ва­є­ться в на­ші ря­ди. В Укра­ї­ні ж, на жаль, є ба­га­то мо­ло­дих лі­те­ра­тур­них нео­фі­тів, для яких по­ка­за­ти­ся десь в Бі­ло­ру­сі при ро­сій­ських «ко­ле­гах» — це аб­со­лют ба­жань. Це — озна­ка гро­ма­дян­ської та на­ціо­наль­ної не­зрі­ло­сті, без­хре­бе­тно­сті.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.