Оле­ксандр ДУБОВИК: «Це наш час. I ні­який ін­ший!»

Свій юві­лей май­стер від­зна­чив но­вою ви­став­кою і но­вою книж­кою

Den (Ukrainian) - - Культура - Сві­тла­на АГРЕСТ-КОРОТКОВА, фото Руслана КАНЮКИ, «День»

Ви­щий пі­ло­таж, ко­ли в день сво­го на­ро­дже­н­ня ви­ну­ва­тець тор­же­ства ро­бить по­да­рун­ки го­стям. Са­ме так вчи­нив один із най­ці­ка­ві­ших ху­до­жни­ків су­ча­сно­сті — Оле­ксандр ДУБОВИК, від­крив­ши, не без «по­кро­ви­тель­ства» На­та­лії За­бо­ло­тної, свою гло­баль­ну пер­со­наль­ну ви­став­ку в «Ми­сте­цько­му Ар­се­на­лі». Тут са­мо пре­зен­ту­є­ться йо­го но­ва книж­ка «Сло­ва-2», на­пов­не­на чу­до­ви­ми ілю­стра­ці­я­ми, фі­ло­соф­ськи­ми дум­ка­ми автора, вір­ша­ми та гу­мо­ром. Енер­джай­зе­ром цьо­го про­е­кту, як і по­пе­ре­дніх, ви­сту­пи­ла му­за і, за су­мі­сни­цтвом, дру­жи­на Май­стра — Іри­на Дубовик.

Про відкриття ви­став­ки на­ша га­зе­та вже пи­са­ла, ана­лі­зу­ва­ти книж­ку в ко­ро­тко­му врі­зі — спра­ва нев­дя­чна, її кра­ще ува­жно про­чи­та­ти. Тим па­че, що напередодні сво­го 85-річ­чя Май­стер, чиї ро­бо­ти збе­рі­га­ю­ться в най­кра­щих му­зе­ях і при­ва­тних ко­ле­кці­ях сві­ту, по­го­див­ся на інтерв’ю спе­ці­аль­но для «Дня».

«ПРО­СТІР І ЧАС ВИГАДАНІ ЛЮ­ДЬМИ»

— Оле­ксан­дре, ви­став­ка вра­жає сво­єю пов­но­тою, си­лою і рі­зно­ве­ктор­ні­стю. Як во­на ви­бу­до­ву­ва­ла­ся і за­ми­слю­ва­ла­ся? Яка її кон­це­пція?

— Ну, по-пер­ше, ця ви­став­ка ство­рю­ва­ла­ся на осно­ві ба­га­тьох ро­ків ро­бо­ти. Я не ска­жу, що це під­сум­ко­ва ви­став­ка, але й не ре­тро­спе­кція. Що­до на­зви — «Ар­хів по­пе­ре­джень». На­зва тро­хи па­ра­до­ксаль­на. Ар­хів пе­ред­ба­чає щось ста­біль­не, ци­клі­чне, те, що на­ко­пи­чу­є­ться і що є пев­ним ко­дом для тих лю­дей, які змо­жуть йо­го роз­ши­фру­ва­ти. Уяв­лень про ци­клі­чність ду­же ба­га­то. А по­пе­ре­дже­н­ня — це вже ін­ше, це спо­сіб сприйня­т­тя, то­му що ми­сте­цтво ін­ду­кцій­не. Ми­ну­ли часи, ко­ли ми роз­по­від­а­ли про жи­т­тя, — як лю­ди жи­вуть, як одя­гне­ні то­що. Ми не по­тре­бу­є­мо ре­а­лі­зму, пе­ре­пов­не­но­го ін­фор­ма­ці­єю, нам по­трі­бно ін­ше, — плот­ське став­ле­н­ня до сві­ту, як ми на рів­ні вла­сної ор­га­ні­ки від­чу­ва­є­мо те, що від­бу­ва­є­ться. А во­ни спри­йма­ю­ться як стан спо­кою, рів­но­ва­ги чи роз­дра­ту­ва­н­ня і три­во­ги. Ось ми за­раз у ста­ні три­во­ги. Якщо го­во­ри­ти про ци­клі­чність, це 11-й рік ци­клу, остан­ній і най­гір­ший, най­стра­шні­ший. Про­те цей цикл ду­же пра­виль­ний, то­му що ду­же впли­ває на нас. Так ось ви­йшов ар­хів по­пе­ре­джень. Він по­стій­но нас по­пе­ре­джає, а все мар­но. Не чу­є­мо, не по­мі­ча­є­мо, і всі ці по­пе­ре­дже­н­ня за­ли­ша­ю­ться на на­шій шку­рі стра­шни­ми мі­тка­ми.

— Ме­ні ду­же ці­ка­вою ви­да­є­ться ва­ша за­ява про те, що про­стір і час ви га да ли лю ди. Чо му і як ви ді­йшли та­ко­го пе­ре­ко­на­н­ня?

— Ду­маю, кван­то­ве сприйня­т­тя сві­ту все пе­ре­вер ну­ло. На­віть Ейнш тейн не сприй няв усе це. І до сі ні­хто, вла­сне, не знає, що це та­ке. Це ха ос, це від сут ність ча су і від - су­тність про­сто­ру, то­му що там без­ліч про­сто­рів ви­хо­дить. Одні й ті ж час­тки можуть од но­ча­сно існу­ва­ти в ба­га­тьох про­сто­рах. Чим не «По­лім сест » мій? А він « на ро див ся » на при кін ці 70- х — на по чат ку 80х, ко­ли про це й гад­ки не ма­ли. Це щось не ймо вір не — за раз вза га лі шу­ка­ють час­тку ча­су. Що це та­ке? Це теж ча­сти­на фі зи­чно­го сві­ту, де з ча­сом пов’яза­ний і про­стір. Тоб­то прос тір дис крет ний. Це « По лім - сест». А на су­то ду­хов­но­му, люд­сько му рів ні ми од но час но ба чи мо, чу­є­мо, спри­йма­є­мо, зга­ду­є­мо і ду­ма­є­мо про май­бу­тнє, і все це з’єд­на­но в один блок, який на зи ва єть - ся — за­раз. Ди­скре­тність — осно­ва мо­єї кон­це­пції. Був та­кий чу­до вий по ет — Поль Ва ле рі. Я йо го ду же лю­блю. І він ка­зав, що зна­чу­щість ху­до­жни­ка ви­зна­ча­є­ться кіль­кі­стю зна­ків, які він увів в ужи­ток у мис- те­цтві. Ви уяв­ля­є­те, на зем­лі скіль­ки міль­йо­нів ху­до­жни­ків? Во­ни не ро­блять се­бе, не ро­блять свою ін­ди­ві­ду­аль­ність, во­ни ро­блять ми­сте­цт во. Якщо не має пев них ла нок — не­має ху­до­жни­ка. І зна­йти у ве­ли­чез но му ін фор ма­цій но му прос то рі один знак — це по­дія. Ху­до­жни­ки ча­сто-гу­сто цьо­го не ро­зу­мі­ють.

«МИ­СТЕ­ЦТВО — НА­ДІЯ НА ГАРМОНІЮ»

— Ваш знак — бу­кет? — Цей знак зна­йти не­ймо­вір­но склад но. Трі ум фа то ри, ні ки, ода - лі­ски, ко­ла, ква­дра­ти. Там си­ла-си­лен­на всьо­го, але най­го­лов­ні­ше цей бу­кет. Скіль­ки сто­літь лю­ди пи­са­ли кві­ти, і жоден не за­ми­слю­вав­ся: а що ж, вла­сне, та­ке бу­кет? Що він озна­чає? У фі­ло­соф­сько­му пла­ні чи су­то люд­сько­му, плот­сько­му? — На­віть у гра­фі­чно­му... — Так. Це єдність і мно­жин­ність. Це Лей­бніц, Бо­дрі­яр і всі йо­го до­слі­дже­н­ня. Не бо­ю­ся ска­за­ти — це моє бо­же­ствен­не не­мов­ля. Стра­шен­но ра­дий, що цей бу­кет я ви­га­дав. Не від­чу­ваю що­до імен жо­дно­го пі­є­те­ту, для ме­не не має зна­че­н­ня — Вор­гол, Ма­ле­вич. Хай ме­не Бог про­стить, але, вва­жаю, у прин­ци­пі людське — не аб­со­лю­тне. По­кло­ні­н­ня — це ди­ко, не по­трі­бно це ро­би­ти. Те­пер що­до ква­дра­та і бу­ке­та. Ска- жу ре­чі, які су­пе­ре­чать і про­ти­сто­ять ода одній. Що та­ке ква­драт? Це знак — «ні­що». Як сам ав­тор ка­зав — пер­ша це­гли­на бу­т­тя. А що це озна­чає, знак ні­що? По­ро­жне­ча! За цим ква­дра­том ні­чо­го не­має. Це, ска­жі­мо, річ у со­бі, за Кан­том, яка при­хо­вує в со­бі мо­жли­во­сті бути для нас. Але во­на мо­же про­я­ви­ти се­бе. Ті ж са­мі гео­ме­три­чні ідеї і в Пла­то­на, а тут — по­ро­жне­ча. Це бар’єр. За цим ква­дра­том ні­чо­го не­має. Тим па­че аб­сур­дно, адже за су­ча­сни­ми по­ня­т­тя­ми та­кої ре­чі, як по­ро­жне­ча, не існує. По­ро­жне­ча мо­же бути ли­ше в ро­зу­мін­ні дзен-бу­ди­стів, але це аб­со­лю­тно ін­ше. У них ме­та­фі­зи­чне по­ня­т­тя по­ро­жне­чі. Ма­ле­вич це за­пе­ре­чу­вав пов­ні­стю, ме­та­фі­зи­чні ре­чі від­ки­дав, від­со­ву­вав. Йо­го ква­драт — фор­ма ми­сте­цтва. Він зву­зив про­стір до по­ня­т­тя ми­сте­цтва. Він у фі­ло­со­фію не втру­чав­ся, се­ман­ти­ка ква­дра­та йо­го не ці­ка­ви­ла. Зро­зу­мій­те пра­виль­но, не на­па­даю, про­сто по­яснюю. Цей ква­драт теж дис­кре­тний. У ко­жно­го свій ква­драт, да­лі — ближ­че. Ось уя­віть си­ту­а­цію — лю­ди­на ба­чить ква­драт тут по­руч, пе­ред но­сом, ра­птом ви­яв­ля­є­ться там. Ба­чить вже ви­во­ріт цьо­го сві­ту. Ба­чить, що цей ква­драт, який во­на про­йшла, — бре­хня, ілю­зія. Тоб­то ви­бу­до­ву­є­ться світ ілю­зій. Світ ква­дра­тів — це світ ілю­зій. Ця по­ро­жне­ча — це кі­нець пі­зна­н­ня, це та­кий пе­си­мі­сти­чний по­гляд на світ.

— А бу­кет, який ви про­ти­став­ля­є­те ква­дра­то­ві?

— Бу­кет — су­ціль­на по­ня­тій­ність, не ли­ше са­мо­до­ста­тня мо­на­да, як бом­ба, го­то­ва ви­бу­хну­ти но­ви­ми зна­н­ня­ми, уяв­ле­н­ня­ми, що мі­стя­ться в со­бі. Уся куль­ту­ра — це бу­кет, те, що зо­се­ре­дже­не в цій «бом­бі». І цей бу­кет, ви­яв­ля­є­ться, не один. Ка­жу про ці ре­чі ро­ка­ми. Ще Пла­тон го­во­рив про ідеї, які там ви­та­ють. Це ж гео­ме­три­чна фі­гу­ра, во­на пе­ре­мі­щу­є­ться, їх ве­ли­ка кіль­кість. І ця са­мо­до­ста­тня мо­на­да — галь­мо для пі­зна­н­ня пев­ною мі­рою, во­дно­час — це ефект збе­ре­же­н­ня. Це в ці­ло­му люд­ський ви­мір, те, що ми не мо­же­мо по­ясни­ти... Чо­му я все це по­чав ро­би­ти? То­му що най­кра­ще ми­сте­цтво — ім­пре­сіо­ні­сти, ку­бі­сти, але про ку­бі­стів ми вже не по­вин­ні ве­сти мо­ву. Ку­бізм по­мер, ви­чер­пав свою ідею — від Ло­ба­чев­сько­го до Мін­ков­сько­го. Будь-які на­пря­ми в ми­сте­цтві зав­жди ви­ра­жа­ли фор­му, пев­ну ідею. Дру­гий план — це стан. На­при­клад, Кан­дін­ський — десь аб­стра­кція, ви­бух вра­же­н­ня від жи­т­тя, все це опра­цьо­ва­но. По­ня­тій­ний рі­вень вже був пов’яза­ний з ре­а­лі­змом, роз­по­від­я­ми, фей­ле­то­на­ми. Вла­да зав­жди бо­я­ла­ся цьо­го по­ня­тій­но­го рів­ня, як смер­ті.

— У но­вій книж­ці є те­за — ми­сте­цтво має бути ну­дним. Але ж те, що ро­би­те ви, — у сло­во­твор­чо­сті, на по­ло­тнах сво­їх, — аж ні як ну­дним не на­звеш?

— Спра­ва не в ну­дно­сті, а в по­зи­ції. Щоб у ро­бо­ту твою не про­ни­кла су­то зов­ні­шня по­ка­зу­ха, від­вер­тий пі­ар, ба­жа­н­ня по­ка­за­ти — який я чу­до­вий і пре­кра­сний. Якщо є ідея, її по­трі­бно до­не­сти у будь-який спо­сіб — гля­да­цький, або діа­ло­гом, або ко­льо­ром, або си­лою-си­лен­ною всі­ля­ких ком­по­нен­тів. Ідея — ну­дна. У то­му-то й річ, не ми­сте­цтво, а ідея — ну­дна. Во­на са­ма над со­бою тя­жіє. То­му й істин­на. Во­на сві­до­мо від­ки­дає всі мо­жли­ві ва­рі ан­ти, які мо - жуть бути. А ва­рі­ан­тів зав­жди си­ла­си­лен­на, зав­жди є мо­жли­вість при­ду­ма­ти нав­па­ки. У цьо­му пла­ні істи­ни вза­га­лі не існує. Тоб­то істи­на — це ін­ди­ві­ду­аль­на річ, осо­би­ста в ко­жно­го по­ко­лі­н­ня.

«Я МИНУЛЕ НА НУЛЬ МІНЯЮ » ...

— У книж­ці є ряд­ки про обну­ле­н­ня про­сто­ру й ча­су. І про го­тов­ність що­ра­зу від­кри­ва­ти но­вий світ. Скіль ки та ких за вер ше них ета пів « об ну лен ня прос то ру » в жит ті і твор­чо­сті ху­до­жни­ка Ду­бо­ви­ка?

— Ба­га­то еле­мен­тів ви­ни­кає в жит­ті ви­пад­ко­во. На­при­клад, бу­ке­ти. Про­сто ме­ні при­не­сли бу­кет ма­лю­сінь­ких, мі­кро­ско­пі­чних тро­янд, я та­ких ще не ба­чив. Та­кий щіль­ний ви­йшов клу­бо­чок. Са­ма ідея бу­ке­та ме­не вра­зи­ла. Зро­зу­мів, що бу­кет — це голова, і по­ді­лив нав­піл (кві­то­чки бу­ли на­по­ло­ви­ну, очі, рот...), як єд ність жи во го- не жи во го. По тім зро­зу­мів, кві­то­чки не по­трі­бні. То­му що сам по со­бі сим­вол — на­ба­га­то по­ту­жні­ший і ба­га­то­ма­ні­тні­ший, ніж якісь вкра­пле­н­ня, по­ясне­н­ня. У ме не бу ло ба га то ча су, аби об ду - ма­ти — 20 ро­ків не ви­став­ляв­ся, був ціл­ко­ви­тим ізго­єм. Ме­ні не бу­ло з ким роз­мов­ля­ти. Ось я і роз­мов­ляв сам із со­бою. Це не бу­ло ці­ле­спря­мо­ва­но, са­мо со­бою скла­да­ло­ся.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.