ЧУЖI

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День» Оде­са — Ки­їв ІЗ СІМЕЙНОГО АЛЬБОМУ

До­ку­мен­таль­на дра­ма Ві­та­лія Ман­сько­го «Рі­дні» починається із за­галь­но­го пла­ну ти­по­вої львів­ської п’яти­по­вер­хів­ки — бу­дин­ку йо­го ма­те­рі. За ка­дром — ре­плі­ка автора: «Я ні­ко­ли не ду­мав, що зні­ма­ти­му цей фільм».

Вла­сне, «Рі­дні» є спро­бою осми­сли­ти не­ми­сли­ме: вій­ну. Ман­ський ро­бить це че­рез єди­ний мо­жли­вий у цьо­му ви­пад­ку — ін­тим­ний — ра­курс. Він по чер­зі впро­довж ро­ку, з ве­сни 2014 до ве­сни 2015-го, при­їздить з опе­ра­тор­кою до сво­їх чи­слен­них укра­їн­ських ро­ди­чів, роз­ки­да­них по всій кра­ї­ні: Львів, Оде­са, Ки­їв, Се­ва­сто­поль, До­нецьк. Ві­дві­дує ма­му, ті­ток, пле­мін­ни­ків, ді­да, ку­зе­нів — лю­дей рі­зних со­ці­аль­них ста­нів і фа­хів і, го­лов­не, зов­сім рі­зних пе­ре­ко­нань.

По­зи­ція са­мо­го Ман­сько­го дав­но й до­бре ві­до­ма. Ще у бе­ре­зні 2014 ро­ку він під­пи­сав ко­ле­ктив­ний лист «Ми з ва­ми!» на підтримку Укра­ї­ни. Про­е­кту «Рі­дні» зі скан­да­лом і по­ру­ше­н­ням усіх про­це­дур від­мо­ви­ли у ро­сій­сько­му Мін­куль­ті вже пі­сля ви­гра­но­го кон­кур­су. Зре­штою — ре­жи­сер емі­гру­вав із Ро­сії, а «Рі­дні» ста­ли між­на­ро­дною ко­про­ду­кці­єю за уча­стю Ні­меч­чи­ни, Ла­твії, Есто­нії та Укра­ї­ни (див. «Ві­та­лій Ман­ський: «Те, що від­бу­ва­є­ться в Ро­сії за­раз, — аб­со­лю­тна катастрофа» — «День», 8 кві­тня 2016 р.)

Є філь­ми, де ав­тор за­ли­ша­є­ться від­сто­ро­не­ним, тут же він до­три­му­є­ться ді­а­ме­траль­но про­ти­ле­жно­го під­хо­ду. Ре­жи­сер по­стій­но всту­пає в дію — за­пи­та­н­ня­ми, ко­мен­та­ря­ми, ін­ко­ли на­віть сам з’яв­ля­є­ться у ка­дрі. З ки­мось спіл­ку­є­ться на­пря­му, за ки­мось ли­ше спо­сте­рі­гає, фі­ксу­ю­чи роз­мо­ви й су­пе­ре­чки.

На­скрі­зний му­зи­чний мо­тив «Рі­дних» — «Двоє в ка­фе» Мі­ка­е­ля Та­ри­вер­ді­є­ва з «17 мит­тє­во­стей ве­сни» — той са­мий, під який Штір­ліц був на по­ба­чен­ні з дру­жи­ною. Ме­ло­дія ви­ко­на­на на фор­те­пі­а­но, не­впев­не­но, з па­у­за­ми, на­че му зи кант її за бу ває. Важ ко бу ло би до­бра­ти більш влу­чний аком­па­не­мент: він від­си­лає одра­зу і до те­ми до­мів­ки, ку­ди хо­че­ться, але не­мож ли во по вер ну ти­ся, і до вій ни за­га­лом, і до Дру­гої сві­то­вої зокре­ма ( гір ка кон с та та ція, що жод не по ко лін ня ук ра їн ців не жи ло без вій­ни), і до кон­кре­тно­го се­рі­а­лу з йо го кос тю мо ва ни ми гіт ле рів ця - ми — адже зна­чна кіль­кість жи­те­лів Кри­му й Дон­ба­су ба­чить українців са­ме як та­ких со­бі фа­ши­стів із ра­дян­ської про­па­ган­ди.

До то­го ж, ця му­зи­ка, це ви­ко­на­н­ня по­зна­ча­ють пев­ний емо­цій­ний зна­мен­ник. Ав­тор не роз­слі­дує при­чин про­ти­сто­я­н­ня, не шу­кає вин­них. Про це вже ска­за­но ба­га­то в Ін­тер­не­ті, по те­ле­ві­зо­ру, в пу­блі­ци­сти­чній до­ку­мен­та­лі­сти­ці. На­то­мість Ман­ський на­ма­га­є­ться вло­ви­ти мо­мент роз­ва­лу зви­чної кар­ти­ни сві­ту в сві­до­мо­сті пост­ра­дян­ських лю­дей, від­обра­зи­ти, як ви­ви­хну­та епо­ха руй­нує одну кон­кре­тну ро­ди­ну. Іна­кше ка­жу­чи, пра­гне по­ка­за­ти «свою осо­би­сту тра­ге­дію», про яку пря­мо го­во­рить в остан­ньо­му епі­зо­ді. На­справ­ді го­лов­ним ге­ро­єм є він сам — ли­тов­ський по­ляк за по­хо­дже­н­ням, уро­дже­нець Льво­ва, ко­ли­шній ро­сі­я­нин, ни­ні ла­тві­єць, який лю­бить усіх сво­їх рі­дних і всі кра­ї­ни, де він жив.

Але йо­го фільм — про рі­дних, які ста­ли чу­жи­ми.

«РАДЯНСЬКИЙ СТРИЖЕНЬ ДО­СІ Є У ВЕЛИЧЕЗНОЇ КІЛЬ­КО­СТІ ЛЮ­ДЕЙ»

Пі сля прем’ єри « Рід них » на Оде­сько­му кі­но­фе­сти­ва­лі Ві­та­лій Ман­ський по­спіл­ку­вав­ся з гля­да - ча ми, а та кож від по вів на за пи - та­н­ня ко­ре­спон­ден­та «Дня».

— Чо­му ви зно­ву, як і у філь­мі 2006 ро ку « На ша бать ків щи на » , ви рі ши ли за ді я ти як ма те рі ал ваш осо­би­стий про­стір?

— Пе­ред­усім, зро­зу­мів, що це до­по­мо­же по­ясни­ти ба­га­тьом лю­дям фун­да­мен­таль­ність про­бле­ми, яка пе­ре­тво­ри­ла­ся в Укра­ї­ні на ре­аль­ну вій­ну. Зокре­ма, да­ти зро­зу­мі­ти, що ду­же ва­жли­ву роль у цьо­му ві­ді­грає про­па­ган­да. І що діє во­на ли­ше то­ді, ко­ли по­тра­пляє на під­го­тов­ле­ний ґрунт. А істо­рія сі­мей­них сто­сун­ків бу­ла ду­же по­ка­зо­вою і пев­ною мі­рою по­всю­дною — моя ро­ди­на тут є не уні­каль­ною. І ще та­кий мо­мент: це ж ми за­днім ро­зу­мом зна­є­мо, що за два мі­ся­ці ні­чо­го не за­вер­ши­ться (хоч би як за­пев­няв у цьо­му один із ге­ро­їв), зна­є­мо про «Бо­їнг», Іло­вайськ. А ко­ли цьо­го ще не­має, але від­чу­ва­єш за­гро­зу, то про­сто хо­че­ться бути на емо­цій­но­му зв’яз­ку з близь­ки­ми лю­дьми.

— До ре­чі, про під­го­тов­ле­ний ґрунт: чи мо­жна го­во­ри­ти про ра­дян­ську сві­до­мість як пе­ред­умо­ву вій­ни?

— Я би це на­звав сим­біо­зом ра­дян­ської та ім­пер­ської сві­до­мо­сті. Бо СРСР — пря­мий спад­ко­є­мець Ро­сій­ської ім­пе­рії. По­ка­зо­вий ви­па­док: ко­ли я по­чи­нав у Льво­ві ро­бо­ту над «Рі­дни­ми», ме­не там зні­ма­ло ка­над­ське те­ле­ба­че­н­ня. Одне з інтерв’ю во­ни ро­би­ли з мо­лод­дю по­бли­зу фон­та­ну, по­став­ле­но­го на мі­сці пам’ятни­ка Ле­ні­ну. Ні­би до­ро­слі лю­ди — а, ви­яв­ля­є­ться, не зна­ють, що ра­ні­ше там сто­яв Ле­нін. Тоб­то у Льво­ві ви­ро­сло по­ко­лі­н­ня, для яких Ле­ні­на вже не існує. Тим ча­сом у До­не­цьку бі­ля йо­го пам’ятни­ка до­сі про­во­дять па­ра­ди, при­йма­ють у піо­не­ри. У Ки­є­ві Ле­ні­на зне­сли вже під час ре­во­лю­ції, й на­віть не у пер­ший день. То­му, зві­сно, радянський стрижень є у величезної кіль­ко­сті лю­дей, і він до­сі за­ли­ша­є­ться сут­тє­вим фа­кто­ром їхньо­го жит­тє­во­го сві­то­гля­ду.

— Що для вас бу­ло най­скла­дні­шим під час зйо­мок?

— Річ у тім, що я всіх ге­ро­їв лю­блю. Але не з ко­жним зго­ден. І спе­ре­ча­ти­ся з ни­ми бу­ло до­сить скла­дно. Я хо­тів їм усім на­да­ти сло­во.

— Ви з’яв­ля­лись у ка­дрі ви­пад­ко­во чи вна­слі­док цих су­пе­ре­чок?

— Я зняв по­над 30 філь­мів, і це ли­ше дру­га кар­ти­на, де я з’яв­ля­юсь у ка­дрі. Пер­шою бу­ла «На­ша ба­тьків­щи­на». А цьо­го ра­зу все під час зйо­мок від­бу­ва­лось ін­ту­ї­тив­но, якісь ка­дри опе­ра­тор­ка зня­ла, не по­го­джу­ю­чи зі мною, про всяк ви­па­док, і я ви­рі­шив їх бра­ти в мон­таж. Хо­ча я вза­га­лі не лю­блю філь­мів, де ав­то­ри за­хо­дять у кадр. (з по­смі­шкою) Осо­бли­во у бі­лих шта­нях.

— Ще од на ві зу аль на особ ли - вість «Рі­дних» — за­о­кру­гле­ні ку - ти зо­бра­же­н­ня під час про­е­кції на екран. Це спе­ці­аль­ний при­йом?

— Я зняв свою пер шу ро бо ту, ко­ли на­вчав­ся у дру­го­му кла­сі се­ре­дньої шко­ли №52 мі­ста Льво­ва. Ви ко рис тав то ді 16- мі лі мет ро ву плів ку, а та кі філь ми зав ж ди ви - хо дять із за ок руг ле ни ми кра я ми зо­бра­же­н­ня. І ме­ні за­хо­ті­ло­ся су­то для вла­сно­го за­до­во­ле­н­ня й те­пер са­ме так сти­лі­зу­ва­ти кар­ти­ну.

— У вас ці­ка­ве му­зи­чне рі­ше­н­ня філь­му. А вза­га­лі, за якими кри­те­рі­я­ми ви доби­ра­є­те му­зи­ку до ва­ших ро­біт?

— По­ясни­ти якісь ре­чі не зав­жди мо­жли­во. От чо­му я одру­жив­ся з мо­єю жін­кою? Мо­жна роз­кла­сти це по по­ли­чках. Во­на бі­ля­ва, бла­ки­тні очі, гар­на, ро­зум­на. Чи ли­ше це бу­ло ар­гу­мен­том? Ні, на­пев­но. А чи бу­ло одним з ар­гу­мен­тів? Так. А ре­шта — у пло­щи­ні емо­цій, по­чут­тів, чо­гось не­по­ясню­ва­но­го. Що­до му­зи­ки в «Рі­дних» я теж мо­жу ска­за­ти якісь пра­кти­чні ре­чі. Так, це му­зи­ка мо­го ди­тин­ства. Так, я чув, як за стін­кою мо­єї квар­ти­ри її роз­у­чу­ва­ла су­сід­ка. Так, це му­зи­ка з се­рі­а­лу, який ге­ро­ї­зує істо­рію в оче­ви­дно­му клю­чі. Так, там при­су­тні фа­ши­сти, ко­трі, як ві­до­мо, те­пер «осе­ли­ли­ся» в Укра­ї­ні. І цих «так» є міль­йон. Чи з цих при­чин я за­те­ле­фо­ну­вав Ві­рі Та­ри­вер­ді­є­вій і по­про­сив пра­ва на цю ме­ло­дію? Зокре­ма і з цих. Та чи ви­ня­тко­во то­му? Зві­сно, що ні. Ре­шта — в зо­ні емо­цій. У «На­шій ба­тьків­щи­ні» зву­чить По­ло­нез Огін­сько­го. Не ду­маю, що на пла­не­ті Зем­ля існує лю­ди­на, зда­тна вга­да­ти ар­гу­мен­та­цію, чо­му я йо­го ви­ко­ри­сто­ву­вав. А на­справ­ді я в ди­тин­стві хо­див у Льво­ві ра­зом із кла­сом на ра­дян­ське кі­но про пар­ти­за­нів. Нас чо­мусь на­віть де­кіль­ка ра­зів во­ди­ли. Там зву­ча­ла ця му­зи­ка, і во­на ме­ні ду­же по­до­ба­лась. Я зні­мав кар­ти­ну про свій клас, а він у ме­не му­зи­чно асо­ці­ю­вав­ся з По­ло­не­зом Огін­сько­го. Ні­хто цьо­го не знає. Але щи­рість мо­го звер­не­н­ня до ці­єї му­зи­ки — я про­сто ба­чу за ре­а­кці­єю на фільм — пра­цює. Гля­да­чі, не ро­зу­мі­ю­чи, на рів­ні по­чут­тів під­клю­ча­ю­ться.

— У «Рі­дних» до­во­лі пе­си­мі­сти­чний фі­нал. Чи ві­ри­те ви, що Ро­сія й Укра­ї­на по­вер­ну­ться одна до одної?

— Ви зна є те... ме ні зда єть ся, слід по­жи­ти окре­мо. От і все.

— А ви ким се­бе від­чу­ва­є­те — ро­сі­я­ни­ном чи укра­їн­цем?

— Я по­чу­ва­ю­ся львів’яни­ном. Львів ме­не сфор­му­вав, Львів ме­не ви­хо­вав, усе, що в ме­ні є до­бро­го — зі Льво­ва, все, що є по­га­но­го — зі Льво­ва. Львів для ме­не — го­лов­не мі­сто Укра­ї­ни. — Як цей фільм змі­нив вас? — Га даю, в остан ніх кад рах усе чіт ко ска за но. Це вза га лі не та­ка про­ста шту­ка: взя­ти й ви­їха­ти зі сво го до му. По ки ну ти кра ї - ну, де жив ба­га­то ро­ків.

— Але що най важ ли ві ше ви зро­зумі­ли, зні­ма ючи «Рі­дних»?

— Я ні­ко­ли не став­лю в філь­мі ли­ше одне за­пи­та­н­ня. То­му що одне мо­жна й усно про­го­во­ри­ти. В «Рі­дних» чи­слен­них пи­тань тор­ка­юсь. І на ба­га­то з них осо­би­сто я до­сі не маю від­по­від­ей. Але са­ме в по­шу­ках цих від­по­від­ей я зні­мав кі­но й хо­тів би, щоб йо­го ди­ви­ли­ся гля­да­чі. Для ме­не во­ни ду­же ва­жли­ві. Бо, зре­штою, усі, хто при­йшов у зал, — і є ті са­мі рі­дні, для яких ми зро­би­ли цей фільм.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.