Чи зна­до­би­ться на­шим на­щад­кам «мов­на» істо­рія?

Ко­жен острі­вець укра­їн­сько­го сві­ту за ме­жа­ми дер­жа­ви має зна­йти мі­сце в на­ших сер­цях

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Сер­гій ЛАЩЕНКО

При­га­дую ці­ка­ву зу­стріч з острів­цем «укра­їн­сько­го сві­ту» в без­ме­жній кра­сно­яр­ській тай­зі. Ста­ло­ся це у селищі Ідрин­ське влі­тку 1982 ро­ку, ко­ли в одно­му з мі­сце­вих ма­га­зи­нів не­спо­ді­ва­но для се­бе по­чув... укра­їн­ську мо­ву. Бу­ло щось сім чи ві­сім по­ку­пців рі­зно­го ві­ку — ді­тей та до­ро­слих. Між со­бою роз­мов­ля­ли укра­їн­ською, а до про­дав­ця звер­та­ли­ся ро­сій­ською. «Ви, ма­буть, з Укра­ї­ни? — за­пи­тав я. — Ні, ту­те­шні». І на­зва­ли якесь не­ве­ли­чке село у тай­зі. Ма­ло то­го, ви­яви­ло­ся, що не всі во­ни бу­ли укра­їн­ця­ми за по­хо­дже­н­ням — у то­му гур­ті пе­ре­ва­жа­ли мор­дви­ни та нім­ці. Ота­кої... То ви­хо­дить, що укра­їн­ська мо­же бути мо­вою між­на­ціо­наль­но­го спіл­ку­ва­н­ня за ти­ся­чі кі­ло­ме­трів від Укра­ї­ни? А при­чи­на про­ста: укра­їн­ці бу­ли пер­ши­ми, хто кор­чу­вав тай­гу і за­сну­вав це село. Зда­є­ться, ще за Сто­ли­пі­на. По­тім ту­ди під­се­ля­ли «роз­кур­ку­ле­них» та всі­ля­ких «во­ро­гів на­ро­ду», при­чо­му рі­зних на­ціо­наль­но­стей. У та­ких ось ве­дме­жих за­ку­тках, по­да­лі від іде­о­ло­гі­чно пиль­них фа­хів­ців-ру­си­фі­ка­то­рів, від не­дрем­но­го ока КДБ і укра­ї­но­фо­ба Ма­лан­чу­ка ще був шанс збе­рег­ти укра­їн­ську — при­найм­ні, упро­довж­кіль­кох де­ся­ти­літь.

***

Щось по­ді­бне зу­стрі­чав і на Ро­стов­щи­ні на по­ча­тку 1980-х ро­ків. Якось став у чер­гу за мо­ло­ком у ра­йон­но­му цен­трі Міл­ле­ро­во і під­ра­ху­вав: при­бли­зно 40% лю­дей лі­тньо­го ві­ку роз­мов­ляє укра­їн­ською. У се­лах Міл­ле­ров­сько­го ра­йо­ну укра­їн­ської бу­ло на­ба­га­то біль­ше — до 80%. Тра­пля­ло­ся, що її ви­вча­ли і при­їжджі. Два чо­ло­ві­ки з ро­сій­сько­го Не­чор­но­зем’я пра­цю­ва­ли про­дав­ця­ми у сіль­ма­зі, во­ни ви­вчи­ли укра­їн­ську, спіл­ку­ю­чись із мі­сце­ви­ми. Дідь­ка ли­со­го во­ни б учи­ли мо­ву у Льво­ві! Адже там бу­ла ін­ша іде­о­ло­гі­чна атмо­сфе­ра. Від­ра­зу при­би­ли­ся б до ро­сій­сько­мов­но­го се­гмен­ту ве- ли­ко­го мі­ста і по­стій­но чу­ли б ар­гу­мен­ти на ко­ристь то­го, що мо­ву «бан­де­рів­ців» учи­ти не тре­ба. Чо­му жу­чи­ли на Ро­стов­щи­ні? Бо від­бу­ло­ся пев­не роз­ша­ру­ва­н­ня, по­діл на «сіль­ських» і «го­род­ських» (так ви­мов­ля­ли мі­сце­ві). Сіль­ських не лю­би­ли в мі­сті, мі­ських не­до­лю­блю­ва­ли у сіль­ській мі­сце­во­сті. Село збе­рі­га­ло мо­ву, бо на Ро­стов­щи­ні вже не бу­ло іде­о­ло­гі­чно­го ти­ску і зви­ну­ва­чень у «бан­де­рів­щи­ні». Що­прав­да, не бу­ло і шкіл укра­їн­ських, за­те від­ра­зу сфор­му­ва­ла­ся ря­тів­на, не­і­де­о­ло­гі­чна уста­нов­ка: хо­чеш бути «на­шим», то го­во­ри, як усі. От ря­зан­ці й ви­вчи­ли укра­їн­ську без осо­бли­вих про­блем, хоч акцент їх і ви­да­вав.

***

Якось у роз­мо­ві зі мною мо­ло­дий ки­їв­ський фі­ло­лог Оле­ксій Ку­рін­ний ви­сло­вив дум­ку: як би до­бре бу­ло до­слі­ди­ти «мов­ну» істо­рію Укра­ї­ни! Адже ці­ка­во зна­ти тен­ден­ції — як змі­ню­ва­ла­ся мов­на си­ту­а­ція в на­ших мі­стах та се­лах. За ча­сів Ки­їв­ської Ру­сі, Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го, Ре­чі По­спо­ли­тої, цар­ської Ро­сії... Не­пі­д­йом­на за­да­ча? Ну, то­ді хоч із ХІХ сто­лі­т­тя. При­чо­му, не ли­ше в офі­цій­них кор­до­нах Укра­ї­ни, а й за її ме­жа­ми. Бо я ви­ще на­во­див при­кла­ди са­ме «по­за­укра­їн­ські» — з гео­гра­фі­чної то­чки зо­ру.

Ма­буть, важ­ко бу­де її на­пи­са­ти — не обі­йде­ться без «бі­лих плям». І все ж, вва­жаю, що чим кра­ще укра­їн­ці зна­ти­муть са­мих се­бе, тим лег­ше їм бу­де ви­жи­ти у цьо­му, не над­то ми­ло­сер­дно­му до укра­їн­ства, сві­ті.

***

Та хі­ба ли­ше Укра­ї­ну тре­ба зна­ти? Ко­жен острі­вець укра­їн­сько­го сві­ту за ме­жа­ми на­шої дер­жа­ви має зна­йти мі­сце в на­ших сер­цях. Він мо­же зни­кну­ти ро­ків че­рез 30—40, а у на­шо­му сер­ці — за­ли­ши­ться. І ми пе­ре­да­мо цю лю­бов сво­їм ону­кам. Хі­ба не ці­ка­во про­чи­та­ти ось ці спо­га­ди Ада­ма Ве­вюр­ки про пі­сля­во­єн­ну укра­їн­ську ко­ло­нію у поль­сько­му Вал­бжи­ху: «Шу­ка­ли ми рі­дної цер­кви, а нею бу­ла ли­ше пра­во­слав­на, бо гре­ко-ка­то­ли­цька бу­ла то­ді за­бо­ро­не­на в Поль­щі. На лі­тур­гії пра­во­слав­ній бу­ло не раз і по 300 осіб. Ким бу­ли ті ві­ру­ю­чі? На­пев­но, не всі з акції «Ві­сла», бо ча­сто й при­бу­лі «по­ля­ки» з СРСР, ко­ли сва­ри­ли­ся, то ли­ше укра­їн­ською. Ма­ли во­ни до смер­ті ду­хов­ний зв’язок із укра­їн­ською тра­ди­ці­єю, а де­хто мав чи­ма­ло укра­їн­ської кро­ві в со­бі. На лі­тур­гію при­хо­ди­ли ті жро­сі­я­ни, бі­ло­ру­си, гре­ки, єв­реї зі Схо­ду, ма­ке­дон­ці...»

Зви­чай­но, та­ке на­ціо­наль­не роз­ма­ї­т­тя по­ясню­є­ться тим, що пра­во­слав­ні цер­кви бу­ли то­ді ве­ли­кою рід­кі­стю у Вал­бжи­ху. Але як­би по­тім ста­ло щось ві­до­мо про укра­їн­сько-бі­ло­ру­ські чи про укра­їн­сько-ма­ке­дон­ські шлю­би в цьо­му мі­сті, то ми, при­найм­ні, кра­ще ро­зумі­ли б пе­ред­умо­ви їх утво­ре­н­ня. Це ли­ше один із при­кла­дів фі­кса­ції ста­ну на­шої ді­а­спо­ри. Зай­ва ін­фор­ма­ція? Га­даю, що ні. А скіль­ки жпо­ді­бної ін­фор­ма­ції, при ба­жан­ні, мо­же бути зі­бра­но ен­ту­зі­а­ста­ми! А там, ди­вись, під­клю­ча­ться й ін­сти­ту­ції.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.