За­ро­бі­тчан­ська ди­пло­ма­тія

Як укра­їн­ські емі­гран­ти в Іспа­нії по­с­при­я­ли фор­му­ван­ню хо­ро­шої дум­ки про на­шу кра­ї­ну

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Оле­на КОСЕНКО

На­пев­но, ба­га­тьом укра­їн­цям, яким до­ве­ло­ся бу­ва­ти за кор­до­ном до на­ших Май­да­нів, зна­йо­ма про­бле­ма, що українців вва­жа­ли ро­сі­я­на­ми. Тим біль­ше, що ча­сти­на українців зі схо­ду і са­ма ча­сто на­зи­ва­ла се­бе ро­сі­я­на­ми.

При­га­дую, як на мо­їй пер­шій ро­бо­ті сень­йо­ра, за якою я до­гля­да­ла, ні­як не могла за­пам’ята­ти, що я ucraniana (укра­ін­ка). Мо­їй до­ньї Паз ми­ну­ло 95 ро­ків, во­на бу­ла гра­мо­тною, чи­та­ла ба­га­то жур­на­лів із плі­тка­ми про ві­до­мих лю­дей, але не бу­ла осві­че­ною лю­ди­ною. Во­на іно­ді кли­ка­ла ме­не до те­ле­ві­зо­ра, ко­ли там роз­по­від­а­ли про те, як якась еква­то­рі­ан­ка або зну­ща­ла­ся зі ста­рої сень­йо­ри, за якою до­гля­да­ла, або би­ла не­мов­ля, за яким до­гля­да­ла, і до­рі­ка­ла ме­ні, що ось, мов­ляв, ви сю­ди по­на­їха­ли і що ви­ро­бля­є­те. Я жв­ко­тре му­си­ла до­во­ди­ти, що я ucraniana, a не ecuatoriana, тоб­то не еква­то­рі­ан­ка. Але до­нья Паз ду­же дов­го зви­ка­ла до то­го, що я укра­їн­ка.

Пік укра­їн­ської емі­гра­ції до Іспа­нії при­па­дає на по­ча­ток 2000-х ро­ків. У той час на­віть ба­га­то осві­че­них іспан­ців вва­жа­ли українців ро­сі­я­на­ми. Ба­га­то хто з них не знав, що ми ма­є­мо свою мо­ву. Одна моя зна­йо­ма іспан­ка вва­жа­ла , що укра­ін­ська мо­ва — ді­а­лект ро­сій­ської. З при­їздом українців до Іспа­нії кар­ти­на по­тро­ху по­ча­ла змі­ню­ва­ти­ся. Ме­ні зна­йо­мі іспан­ці по­ча­ли іно­ді го­во­ри­ти: «Учо­ра я зга­ду­ва­ла про тебе, то­му що по те­ле­ві­зо­ру по­ка­зу­ва­ли до­ку­мен­таль­ний фільм про Укра­ї­ну. Я на­віть хо­ті­ла то­бі по­дзво­ни­ти, але вже бу­ло пі­зно». І да­лі йшов коментар, про що са­ме йшло­ся у то­му філь­мі. Мої зна­йо­мі укра­їн­ці та­ко­жроз­по­від­а­ли по­ді­бні історії.

При­су­тність українців у Іспа­нії, на­ші сто­сун­ки з іспан­ця­ми при­ве­ли до то­го, що те­ма Укра­ї­ни по­ча­ла їх ці­ка­ви­ти . Пер­ший ве­ли­кий ін­те­рес до Укра­ї­ни ви­бу­хнув під час По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції. Не­спо­ді­ва­но для нас, за­ро­бі­тчан, но­ви­ни про Укра­ї­ну — ста­ли но­мер один. При­га­дую, що в той час я при­би­ра­ла по го­ди­нах у квар­ти­рі одно­го мо­ло­до­го по­друж­жя. Го­спо­дар ха­ти — мо­ло­дий успі­шний ар­хі­те­ктор — з ін­те­ре­сом роз­пи­ту­вав ме­не про по­дії в Укра­ї­ні, про Ющен­ка. Йо­го тем­но-ка­рі очі го­рі­ли від за­хо­пле­н­ня!

Хо­чу роз­по­ві­сти, як я зна­йшла цю ро­бо­ту в ар­хі­те­кто­ра. Річ у тім, що до ме­не у них пра­цю­ва­ла моя зна­йо­ма з Іва­но-Фран­ків­ська Іван­ка. Во­на зна­йшла цю ро­бо­ту че­рез фір­му. По­тім Іван­ка ви­рі­ши­ла їха­ти на ро­бо­ту на Ка­на­ри і за­про­по­ну­ва­ла ме­не на своє мі­сце. І ось пі­сля інтерв’ю Са­ра, дру­жи­на ар­хі­те­кто­ра, по­го­ди­ла­ся прийняти ме­не на ро­бо­ту і одра­зу да­ла ме­ні клю­чі від по­ме­шка­н­ня. Мо­є­му зди­ву­ван­ню та за­хо­плен­ню не бу­ло меж. Я то­ді на­віть не ма­ла до­зво­лу на про­жи­ва­н­ня. Я то­ді ба­га­то ра­зів се­бе за­пи­ту­ва­ла, чи да­ла б не­ле­галь­ній емі­гран­тці клю­чі від дому по ре­ко­мен­да­ції ін­шої емі­гран­тки, хай хоч і з до­ку­мен­та­ми, і моя від­по­відь бу­ла не­змін­но — ні. Хо­чу до­да­ти, що в ме­не скла­ли­ся ду­же до­брі сто­сун­ки з Са­рою та її ро­ди­ною. Я мо­жу вва­жа­ти її сво­єю по­дру­гою. Для нас, емі­гран­тів, ду­же ва­жли­во ма­ти но­вих дру­зів, то­му що тут на­ше жи­т­тя ми по­чи­на­є­мо з ну­ля, мо­жна ска­за­ти, що ще ниж­че.

До­бра дум­ка про українців по­ти­хень­ку по­ши­ри­ла­ся се­ред іспан­ців. Ко­ли ми тіль­ки з’яви­ли­ся в Іспа­нії, на­шим лю­дям бу­ло важ­ко знай ти ро бо ту че рез мо ву. У цьо­му пла­ні ла­ти­но­а­ме­ри­кан­ці ма­ли пе­ре­ва­ги. А та­кож се­не­галь­ці та ма­рок­кан­ці . Пе­ред ла­ти­ноа ме ри кан ця ми іс пан ці на чеб то від чу ва ють про ви ну, се не галь - ці — ко­ли­шня ко­ло­нія, ма­рок - кан­ці — су­сі­ди. А Укра­ї­на для іспан ців бу ла чи мось ду же да ле - ким. Але до­сить швид­ко іспан­ці оці ни ли на дій ність, пра цьо ви - тість українців. Ко­ли укра­їн­ці че­рез га­зе­ти по­ча­ли шу­ка­ти ро­бо­ту, то зав­жди вка­зу­ва­ли свою на­ціо­наль­ність. Це ду­же ча­сто до­по­ма­га­ло. Та­кож іспан­ці по­ча­ли ре­ко­мен­ду­ва­ти українців сво­їм ро­ди­чам та зна­йо­мим. І, зно­ву ж та­ки, щой но ук ра їн ці десь по чи на ли пра­цю­ва­ти, одра­зу ж там з’яв­ляв­ся ін­те­рес до Укра­ї­ни.

Якось ми з чо­ло­ві­ком шу­ка­ли квар­ти­ру за ого­ло­ше­н­ням. Ко­ли го­спо­дар квар­ти­ри ді­знав­ся, що я укра­їн­ка, одра­зу по­го­див­ся зда­ти нам квар­ти­ру, то­му що в ньо­го вже квар­ти­ру­ва­ли укра­їн­ці. Му­шу ска­за­ти, що не всі іспан­ці зда­ють квар­ти­ру іно­зем­цям.

Ко­ли я вже пра­цю­ва­ла у по­лі­клі­ні­ці, го­лов­ний лі­кар якось зі смі­хом ска­зав ме­ні: «Че­рез вас, українців, лі­тні сень­йо­ри му­сять вчити гео­гра­фію». І він роз­по­вів, що йо­го све­кру­ха якось си­ді­ла зі сво­ї­ми по­дру­га­ми на ла­во­чці й бе­сі­ду­ва­ла. Те­мою роз­мо­ви бу­ли куй­да­до­ри, тоб­то жін­ки, які до­гля­да­ють за лі­тні­ми лю­дьми. При­су­тні сень­йо­ри ви­сло­ви­ли впев­не­ність, що най­кра­щи­ми до­гля­даль­ни­ця­ми є укра­їн­ки. «Але, — ска­зав го­лов­ний лі­кар, — якась із сень­йор уто­чни­ла: не ро­сі­ян­ки, а укра­їн­ки. Укра­ї­на — це не Ро­сія, але роз­та­шо­ва­на по­ряд із Ро­сі­єю». Хоч не ду­же ме­не ра­дує, що та­ким чи­ном ді­зна­ю­ться про нас, але я впев­не­на, що це ли­ше пер­ший етап: уже на­ші ді­ти по­ча­ли всту­па­ти до уні­вер­си­те­тів. Сподіваюся, що нас зна­ти­муть не тіль­ки як до­гля­даль­ниць ді­тей та лі­тніх лю­дей.

На­сам­кі­нець хо­чу ска­за­ти, що ні­хто з до­брої во­лі за кор­дон не їде. Хтось їхав за­ро­би­ти на жи­тло, хтось — на осві­ту, хтось — вря­ту­ва­ти ро­ди­ну від зли­днів. І те, що за­ро­бі­тча­ни на­бли­зи­ли Укра­ї­ну до Єв­ро­пи, а Європу — до Укра­ї­ни, це про­сто той кла­си­чний ви­па­док, ко­ли «не было бы сча­стья, да не­сча­стье по­мо­гло». Я не знаю, чи чи­тає пан Ку­чма укра­їн­ські га­зе­ти, але ду­маю, що він має ви­ба­чи­ти­ся пе­ред міль­йо­на­ми укра­ї­нок, яких бі­да по­гна­ла з дому. То­ді­шній пре­зи­дент мав не­обе­ре­жність ска­за­ти, що за кор­дон їдуть тіль­ки по­вії. Го­лов­на лю­ди­на Укра­ї­ни, за­мість то­го, щоб ре­фор­му­ва­ти еко­но­мі­ку, ство­ри­ти ро­бо­чі мі­сця, хо­ча б про­сто без­си­ло по­мов­ча­ла, ко­ли міль­йо­ни укра­ї­нок, сти­снув­ши сер­це у ку­лак, за­ли­ши­ли ма­лень­ких ді­ток, ста­рих ба­тьків, мо­ло­дих і не­мо­ло­дих чо­ло­ві­ків, на­ва­жи­ли­ся без зна­н­ня мо­ви, ча­сто на по­зи­че­ні гро­ші, по­їха­ти на чу­жи­ну. І ви­жи­ти, при­сто­су­ва­тись і гор­до не­сти ім’я Укра­ї­ни у світ. І до­по­мог­ти еко­но­мі­ці Укра­ї­ни, а за­раз — і укра­їн­ській ар­мії не­ма­ли­ми су­ма­ми ва­лю­ти. Мо­же, є се­ред укра­ї­нок за кор­до­ном і по­вії, але, по­вір­те ме­ні, па­не Ку­чмо, їх не­ба­га­то.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.