За­ра­ди прав­ди

Жур­на­ліс­тка Жан­на БІЛОЦЬКА: «На­ша бри­га­да ста­ла жер­твою вій­ни...»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - На­та­лія МАЛІМОН, «День», Луцьк

«51/14» — та­ку на­зву має про­ект, уча­сни­ки яко­го до­слі­джу­ють «во­єн­ну» істо­рію бри­га­ди, яка ба­зу­є­ться у Во­ло­ди­ми­рі­Во­лин­сько­му, зав­жди бу­ла сла­вою Во­ли­ні й Укра­ї­ни, її бій­ці пер­ши­ми всту­пи­ли у не­ого­ло­ше­ну вій­ну на схо­ді, про­йшли всі її га­ря­чі то­чки. А те­пер... зму­ше­ні до­во­ди­ти свій ге­ро­їзм і вір­ність при­ся­зі. Чо­му це ста­ло­ся й які по­дії про­сто за­мов­чу­ють, чо­му нам усім ва­жли­во про них зна­ти — про це роз­мо­ва з Жан­но­ю­БІЛОЦЬКОЮ, жур­на­ліс­тко­ю­мі­ської га­зе­ти «Сло­во прав­ди», ко­тра є ав­то­ром про­е­кту.

— До­ля бри­га­ди є бо­лю­чою не тіль­ки для ме­не, а й усіх жи­те­лів Во­ло­ди­ми­ра-Во­лин­сько­го, де во­на дис­ло­ку­є­ться. У ме­не там слу­жить брат, за пле­чи­ма яко­го — по­над двад­цять ро­ків ви­слу­ги. З ба­га­тьма йо­го ко­ле­га­ми, яких, на жаль, уже не­має в живих, я бу­ла зна­йо­ма осо­би­сто. Та­ко­ж­знаю чи­ма­ло хло­пців, які про­дов­жу­ють служити вже у скла­ді 14-ї бри­га­ди. Про де­яких я пи­са­ла у сво­їх ма­те­рі­а­лах.

Пі­сля роз­фор­му­ва­н­ня бри­га­ди ме­не му­чить одне пи­та­н­ня: як мо­жна бу­ло знищити одне з ле­ген­дар­них та най­кра­щих вій­сько­вих фор­му­вань Укра­ї­ни? І звід­ки в ньо­му на по­ча­тку АТО з’яви­ли­ся зра­дни­ки та бо­я­гу­зи ( са­ме та­ким чи­ном бу­ло за­пля­мо­ва­но ре­пу­та­цію бри­га­ди пі­сля інциденту з по­ло­ном мо­бі­лі­зо­ва­них бій­ців), ко­ли до цьо­го там слу­жи­ли і про­дов­жу­ють служити про­фе­сіо­на­ли, які не зра­ди­ли при­ся­ги й по­ка­за­ли се­бе з кращого бо­ку на бо­йо­вих зав­да­н­нях? Чо­му за­мов­чу­ють ін­фор­ма­цію про по­дви­ги як офі­це­рів, так і мо­бі­лі­зо­ва­них, про які до­во­ди­ться ді­зна­ва­ти­ся ли­ше за­раз? Цих «чо­му» ду­же й ду­же ба­га­то. І хо­ті­ло­ся би зна­ти на них від­по­віді. Не знаю, чи вда­сться до­ко­па­ти­ся до істи­ни, але бу­де­мо на­ма­га­ти­ся це зро­би­ти по ма­кси­му­му.

— Ва­ша ко­ле­га по га­зе­ті й про­е­кту Те­тя­на Ізо­то­ва ска­за­ла ме­ні, що ро­бо­та над книж­кою по­чи­нає на­га­ду­ва­ти сні­го­ву ку­лю: чим біль­ше ви зу­стрі­ча­є­те­ся, тим біль­ше ді­зна­є­те­ся, і ко­жна істо­рія по­ро­джує по­тре­бу в но­вих по­шу­ках, під­твер­дже­н­нях, за­пе­ре­че­н­нях, щоб уста­но­ви­ти істи­ну. Знаю, що скла­ла­ся не­о­дно­зна­чна си­ту­а­ція з істо­рі­є­ю­під­пол­ков­ни­ка Ва­си­ля Спа­сьо­но­ва. Дру­жи­на йо­го отри­ма­ла свід­че­н­ня за­ги­бе­лі, які до­ко­рін­но від­рі­зня­ю­ться від тих, які ви­су­ва­ли­ся ра­ні­ше.

— Так, я ма­ла роз­мо­ву з жін­кою, ко­тра ме­шка­ла і ме­шкає в Ру­бі­жно­му, яка до­по­ма­га­ла на­шій бри­га­ді, ко­ли та бу­ла на блок­по­сту бі­ля мі­ста. Во­на ка­же, що важ­ко­по­ра­не­но­го під­пол­ков­ни­ка пі­ді­бра­ли се­па­ра­ти­сти й від­ве­зли у лі­кар­ню, яка на той час бу­ла під бо­йо­ви­ка­ми, де йо­му не на­да­ли ме­ди­чної до­по­мо­ги... Я роз­шу­ка­ла сол­да­та, ко­трий був з під­пол­ков­ни­ком май­же до кін­ця, він по­го­див­ся роз­по­ві­сти, що там ста­ло­ся, чо­му, як ка­жуть, Спа­сьо­но­ва по­ки­ну­ли. Але по­тім цей сол­дат про­сто.... пе­ре­став бра­ти труб­ку. Це при­клад то­го, що по­шу­ки прав­ди да­ю­ться ду­же не­про­сто з рі­зних при­чин.

На­ша бри­га­да ста­ла жер­твою вій­ни... Це не тіль­ки моя дум­ка. Чо­му, при­пи­су­ю­чи їй зра­ду ( ко­ли вій­сько­во­слу­жбов­ці пе­ре­тну­ли кор­дон з Ро­сі­єю), мов­чать про ін­ших, із ін­ших бри­гад, кіль­кість яких зна­чно пе­ре­ва­жа­ла за на­ших, які та­ко­жо­пи­ни­ли­ся на то­му бо­ці? І хто ви­нен у то­му, що во­ни бу­ли зму­ше­ні від­сту­пи­ти? Не зда­ти­ся у по­лон, а від­сту­пи­ти. Я не є вій­сько­вим екс­пер­том і не бу­ла на вій­ні та не пе­ре­жи­ла то­го, що пе­ре­жи­ли во­ни. Про­сто кон­ста­тую факт, су­дя­чи з роз­по­від­ей бій­ців.

Чо­му не зва­жа­ли на те, що в бри­га­ді на мо­мент по­ча­тку АТО бу­ло до п’яти­сот лю­дей, з яких ли­ше 80 — офі­це­рів, а 400 — осо­бо­во­го скла­ду. Зго­дом її роз­гор­ну­ли до 4800. Під час «ди­кої мо­бі­лі­за­ції » бра­ли всіх під­ряд. В основ­но­му це бу­ли лю­ди, яких « ві­дір­ва­ли від ра­ла » , бо біль­шість із них ро­дом із се­ла, а де­які вза­га­лі бу­ли не­при­да­тні до вій­сько­вої слу­жби. Але ні­хто не хо­вав­ся, усі пі­шли во­ю­ва­ти. Бу­ли та­кі хло­пці, які впер­ше сі­ли у танк і в бо­ях по­ка­за­ли се­бе справ­жні­ми ге­ро­я­ми. Бу­ли ар­ти­ле­ри­сти, які за вла­сний кошт ре­мон­ту­ва­ли те­хні­ку між­бо­йо­ви­ми ді­я­ми і би­ли по во­ро­гу так, що за їхнє мі­сце роз­та­шу­ва­н­ня да­ва­ли кіль­ка де­ся­тків ти­сяч до­ла­рів. А наш тан­ко­вий взвод, який 2013 ро­ку одер­жав пе­ре­мо­гу в кон­кур­сі на кра­щий тан­ко­вий взвод ЗСУ і на схо­ді по­ка­зав се­бе з кращого бо­ку в бо­ях під Де­баль­це­вим, Іло­вай­ськом, Са­вур- Мо­ги­лою... Чо­му цьо­го ні­хто не го­во­рить?

Чо­му, роз­фор­мо­ву­ю­чи бри­га­ду, не бра­ли до ува­ги те, що са­ме 51- ша бри­га­да взя­ла Са­вур-Мо­ги­лу й утри­му­ва­ла її пев­ний час. А «за­блу­длі» псков­ські та ко­стром­ські де­сан­тни­ки, яких взяли у по­лон вій­сько­во­слу­жбов­ці ці­єї бри­га­ди? Чо­мусь «за­бу­ли» про звіль­не­н­ня Ли­си­чан­ська, де та­ко­жбу­ла 51-ша і де за­ги­нув під­пол­ков­ник Спа­сьо­нов. А про по­двиг ка­пі­та­на Ко­стян­ти­на Ко­ва­ля, який ко­ман­ду­вав 2- ю про­ти­тан­ко­вою ба­та­ре­єю і в ре­зуль­та­ті бо­йо­вих дій бу­ло зни­ще­но не мен­ше п’яти оди­ниць те­хні­ки, го­во­ри­ла вся Укра­ї­на. Ко­ман­дир га­у­би­чно­го са­мо­хі­дно­го ди­ві­зіо­ну під­пол­ков­ник Фу­ра­єв, який зі сво­ї­ми бій­ця­ми — «бо­га­ми вій­ни » — на­га­няв жах на во­ро­га, пе­ре­су­ва­ю­чись із мі­сця на мі­сце і зни­щу­ю­чи йо­го. А по­тра­пив­ши у по­лон ра­зом з Ар­те­мом Ко­мі­сар­чу­ком, не пе­ре­йшли на бік во­ро­га, ви­три­мав­ши усі жа­хи по­ло­ну. І про біль­ше як пів­со­тні дер­жав­них на­го­род, якими бу­ли від­зна­че­ні вій­сько­во­слу­жбов­ці?.. Це ли­ше те, що нам ві­до­мо. А скіль­ки хло­пців про­я­ви­ли се­бе ге­ро­ї­чно у скла­дних бо­йо­вих си­ту­а­ці­ях — про це ні­хто ні­де не го­во­рив. Во­ни за­раз по­вер­ну­ли­ся до мир­но­го жи­т­тя і не хо­чуть ані ме­да­лей, ані на­го­род. Во­ни хо­чуть ли­ше одно­го — за­бу­ти те, що їм до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти. Але най­біль­ше їм хо­че­ться по­вер­ну­ти по­бра­ти­мів, які за­ги­ну­ли.

— Роз­ка­жіть про одну з ва­ших зу­стрі­чей, яка ста­не епі­зо­дом у книж­ці, яка вра­зи­ла, але на­справ­ді роз­ка­за­не сол­да­том бу­ло зви­чай­ним бу­днем не­ого­ло­ше­ної вій­ни й є при­кла­дом то­го, як во­ю­ва­ла 51- ша бри­га­да.

— Це зу­стріч у ме­жах про­е­кту «51/14» із бій­цем зве­де­ної ба­таль­йон­но- та­кти­чної гру­пи 51-ОМБр, яко­го знаю осо­би­сто, бо пра­цю­ва­ли кіль­ка ро­ків то­му на одно­му з під­при­ємств Но­во­во­лин­ська. Він був важ­ко по­ра­не­ний під Са­вур-Мо­ги­лою, по­тім дов­го лі­ку­вав­ся та за­но­во вчив­ся роз­мов­ля­ти. У йо­го ті­лі на­зав­жди за­стря­гли улам­ки во­ро­жих сна­ря­дів, які на­га­ду­ва­ти­муть про вій­ну до кін­ця жи­т­тя. Але не­зва­жа­ю­чи на все, під­пи­сав кон­тракт з 14 ОМБр. Ка­же, що пі­сля по­вер­не­н­ня « звід­ти » зро­зу­мів, що ар­мія — це йо­го.

«Ми ви­жи­ли зав­дя­ки пол­ков­ни­ку Про­цю­ку та під­пол­ков­ни­ку Іва­но­ву (на той час він був ще ма­йо­ром). Са­ме ці бо­йо­ві офі­це­ри спла­ну­ва­ли операцію та­ким чи­ном, що збе­ре­гли не тіль­ки на­ші жи­т­тя, а й те­хні­ку. Та, як по­тім з’ясу­ва­ло­ся, це не вхо­ди­ло у пла­ни ви­що­го ко­ман­ду­ва­н­ня, яке від­да­ло на­каз: взя­ти ви­со­ту бу­дья­кою ці­ною. А ко­ли ми ви­ко­на­ли йо­го, по нас по­ча­ли би­ти з усіх сто­рін. Ко­ман­дир кіль­ка го­дин про­сив під­трим­ки під щіль­ним во­гнем, не до­че­кав­шись її, прийняв рі­ше­н­ня від­ве­сти гру­пу, щоб збе­рег­ти на­ші жи­т­тя. Як на­слі­док — Про­цю­ка зви­ну­ва­ти­ли в де­зер­тир­стві та не­ви­ко­нан­ні на­ка­зу. Як зго­дом ді­зна­ли­ся, за­пи­та­н­ня, які ста­ви­ли йо­му на до­пи­ті, бу­ли та­ки­ми: «Чо­му так ма­ло втрат?» і «Чо­му вці­лі­ла те­хні­ка?»

То­ді я під­няв на но­ги усіх, ко­го міг — во­лон­те­рів, жур­на­лі­стів, гро­мад­ських ді­я­чів, і нам вда­ло­ся від­би­ти йо­го у на­шо­го пра­во­су­д­дя.

Якщо че­сно, вва­жаю, що нас ки­ну­ли ту­ди на вір­ну смерть, бо ко­ли ми по­вер­ну­ли­ся, ви­щі чи­ни бу­ли не­за­до­во­ле­ні на­шим по­вер­не­н­ням. Ці­ка­вим ви­явив­ся та­кий факт: ко­ли бра­ли ви­со­ту, нам ска­за­ли, що ма­є­мо змі­ни­ти 95-ту бри­га­ду. Але чо­мусь «за­бу­ли» по­ві­до­ми­ти, що во­на вже два дні, як ви­йшла звід­ти. Про­те у шта­бі АТО всти­гли спо­ві­сти­ли че­рез ЗМІ про взя­т­тя Са­вур-Мо­ги­ли ще до то­го, як ми її взяли.

Нас зро­би­ли зра­дни­ка­ми, бо... ми ви­жи­ли. На­пев­но, мер­тви­ми бу­ли б ге­ро­я­ми. Та ні­хто чо­мусь не го­во­рить про те, як ми зби­ра­ли до­ку­пи 30-ту бри­га­ду, яку роз­би­ли у Сте­па­нів­ці й яка роз­бре­ла­ся че­рез те, що ком­бриг її ки­нув і втік, а солдати не зна­ли, що їм ро­би­ти і ку­ди ді­ва­ти­ся? Під час атаки на ви­со­ту ми роз­би­ли во­ро­жий блок­пост і нам вда­ло­ся взя­ти у по­лон трьох се­па­ра­ти­стів. При­єм­но зди­ву­ва­ло те, що во­ни ду­ма­ли, що про­ти них во­ює спе­цназ. Чи бу­ла зра­да? Бу­ла. Ко­ли бе­реш се­па­ра у по­лон, а в йо­го план­ше­ті кар­та з на­ши­ми пе­ре­мі­ще­н­ня­ми, на­про­шу­є­ться за­пи­та­н­ня: з ким во­ю­ва­ти?..»

— Які на­строї у ко­ли­шніх бій­ців 51- ї, а те­пер 14- ї бри­га­ди? Це силь­на обра­за чи щось ін­ше? Хто до­по­ма­гає вам у ро­бо­ті над про­е­ктом?

— Вра­жає, що хоч обра­за че­рез роз­фор­му­ва­н­ня бри­га­ди і при­су­тня, але в біль­шо­сті пе­ре­ва­жає по­чу­т­тя ві­ри і на­дії у спра­ве­дли­вість, у те, що їхні зу­си­л­ля, на­віть стра­ж­да­н­ня не бу­ли мар­ни­ми. У них силь­на ві­ра в Укра­ї­ну, у те, що тре­ба — і во­ни го­то­ві й за­раз за­хи­ща­ти СВОЮ зем­лю.

Про­ект роз­ра­хо­ва­но на рік. З ча­су, ко­ли бу­ло анон­со­ва­но про­ект « 51/ 14 » , від­гу­кну­ло­ся чи­ма­ло мо­бі­лі­зо­ва­них бій­ців із рі­зних ку­то­чків Укра­ї­ни, ве­ли­че­зну підтримку отри­ма­ли від ке­рів­но­го скла­ду бри­га­ди, нар­де­па Іго­ря Гу­зя, та­ко­жре­да­кто­рів во­лин­ських ви­дань, жур­на­лі­стів, про­стих гро­ма­дян, акти­ві­стів і во­лон­те­рів, ка­дро­вих вій­сько­вих ін­ших під­роз­ді­лів, бла­го­дій­но­го фон­ду « Во­линь2014», ди­ре­кто­ра пе­да­го­гі­чно­го ко­ле­джу ім. Крим­сько­го Миколи Са­вє­льє­ва, який по­обі­цяв до­по­мог­ти з ре­да­гу­ва­н­ням книж­ки і на­дав сту­ден­тів для до­по­мо­ги. Але і цьо­го ма­ло для ве­ли­че­зно­го об­ся­гу ро­бо­ти. Ду­же б хо­ті­ло­ся, щоб ні­ко­го не за­бу­ли. І на сто­рін­ках книж­ки за­ли­ши­ла­ся пам’ ять про тих, хто ви­жив, і тих, хто від­дав своє жи­т­тя за не­за­ле­жність Укра­ї­ни.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.