«Хрест на свя­тій Со­фії»

Ро­сій­сько-ту­ре­цька вій­на 1877—1878: яв­не і при­хо­ва­не

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Бо­рис СОКОЛОВ, пу­блі­цист, Мо­сква, спе­ці­аль­но для «Дня»

Ро­сій­сько-ту­ре­цька вій­на 1877—1878 ро­ків у ро­сій­сько­му су­спіль­стві спри­йма­ла­ся на­сам­пе­ред як звіль­не­н­ня бол­гар і всіх бал­кан­ських хри­сти­ян від осман­сько­го яр­ма. Хо­ча при цьо­му ба­га­то пред­став­ни­ків ро­сій­ської гро­мад­сько­сті, на­при­клад, Фе­дір До­сто­єв­ський, не за­бу­ва­ли і про сто­лі­тню ме­ту Ро­сій­ської ім­пе­рії — за­во­ло­ді­н­ня Кон­стан­ти­но­по­лем і Про­то­ка­ми, що да­ва­ло віль­ний ви­хід ро­сій­ським ко­ра­блям з Чор­но­го до Се­ред­зем­но­го мо­ря. Ще 1871 ро­ку ро­сій­ський істо­рик-слов’яно­філ Ми­ко­ла Да­ни­лев­ський пи­сав: «Яким за­хо­пле­н­ням на­пов­ни­ло би на­ші сер­ця ся­я­н­ня на­ми спо­ру­дже­но­го хре­ста на ку­по­лі свя­тої Со­фії!»

■ Га­сло «Хрест на свя­ту Со­фію», гаряче під­три­ма­не До­сто­єв­ським, озна­ча­ло не ли­ше звіль­не­н­ня всіх хри­сти­ян від ту­ре­цько­го во­ло­да­рю­ва­н­ня, але й ге­ге­мо­нію Ро­сії на Бал­ка­нах, до чо­го пра­гнув ро­сій­ський уряд. В той же час де­ся­тки ти­сяч ро­сій­ських лю­дей, що пред­став­ля­ли всі вер­стви су­спіль­ства, без­ко­ри­сли­во до­по­ма­га­ли слов’янам, під­ба­дьо­ре­ні до цьо­го роз­по­від­я­ми в га­зе­тах про ту­ре­цькі звір­ства і не ду­ма­ю­чи про Кон­стан­ти­но­поль.

■ По­ча­тку вій­ни пе­ре­ду­ва­ло Бо­сній­ське пов­ста­н­ня 1875 ро­ку і Бол­гар­ське пов­ста­н­ня 20 кві­тня 1876 ро­ку, жор­сто­ко при­гні­че­ні тур­ка­ми. Пов­стан­ці ді­я­ли го­лов­ним чи­ном у Пів­ден­ній Бол­га­рії, в ра­йо­ні міст Па­на­гю­рі­ште і Ко­прів­шті­ца та сіл Ба­так і Пе­ру­шті­ца. До 23 трав­ня ре­гу­ляр­ні ча­сти­ни ту­ре­цької ар­мії («ни­зам»), ре­зерв­ні вій­ська («ре­диф»), опол­че­н­ня з му­суль­ман («му­ста­хфиз») і за­го­ни ір­ре­гу­ляр­них військ («ба­ши­бу­зу­кі») при­пи­ни­ли пов­ста­н­ня. Са­ме опол­чен­ці, на­бра­ні з мі­сце­вих му­суль­ман, і ба­ши­бу­зу­кі від­рі­зня­ли­ся осо­бли­вою жор­сто­кі­стю, ін­ко­ли ви­рі­зу­ю­чи ці­лі се­ла. За по­ві­дом­ле­н­ням єв­ро­пей­ської пре­си, бу­ло вби­то по­над 30 ти­сяч чо­ло­вік, у то­му числі лю­дей по­хи­ло­го ві­ку, жі­нок і ді­тей. Бол­гар­ський по­ет Іван Ва­зов пи­сав у ли­сто­па­ді 1876 р.:

■ Влі­тку 1876 ро­ку Сер­бія і Чор­но­го­рія ого­ло­си­ли тур­кам вій­ну, але ду­же ско­ро їх ар­мії бу­ло роз­би­то. В Ро­сії ство­рю­ва­ли­ся ко­мі­те­ти для збо­ру ко­штів на до­по­мо­гу бра­там-слов’янам на Бал­ка­нах. 19 (31) жов­тня 1876 ро­ку Ро­сія за­жа­да­ла від Ту­реч­чи­ни при­пи­ни­ти ви­ни­щу­ва­н­ня слов’ян­ських на­ро­дів і укла­сти пе­ре­мир’я з Сер­бі­єю. Ту­реч­чи­на уль­ти­ма­тум прийня­ла, але не ква­пи­ла­ся укла­сти мир з Сер­бі­єю і Чор­но­го­рі­єю та про­ве­сти ре­фор­ми в бал­кан­ських про­він­ці­ях, яких ви­ма­га­ли єв­ро­пей­ські дер­жа­ви. У сі­чні 1877 ро­ку Пе­тер­бург до­міг­ся до­бро­зи­чли­во­го до се­бе ней­тра­лі­те­ту Ав­стро-Угор­щи­ни в май­бу­тній вій­ні з Ту­реч­чи­ною. За це Ві­дню до­зво­ля­ло­ся оку­пу­ва­ти Бо­снію і Гер­це­го­ви­ну. 12 (24) кві­тня Ро­сія ого­ло­си­ла вій­ну Ту­реч­чи­ні. Її со­ю­зни­ком ви­сту­пи­ла Ру­му­нія. Крім то­го, від­но­ви­ли бо­йо­ві дії про­ти ту­рок Сер­бія і Чор­но­го­рія.

■ По боє­зда­тно­сті ро­сій­ська і ту­ре­цька ар­мії на той мо­мент бу­ли при­бли­зно рів­ні між­со­бою, якщо бра­ти з ту­ре­цько­го бо­ку ли­ше ре­гу­ляр­ні ча­сти­ни. Але ро­сій­ські вій­ська ма­ли зна­чну чи­сель­ну пе­ре­ва­гу. Адже хри­сти­ян­ське на­се­ле­н­ня, що пе­ре­ва­жа­ло в Бал­кан­ській ча­сти­ні ім­пе­рії, не під­ля­га­ло при­зо­ву. То­му ко­ли в трав­ні 1877 р. 275-ти­ся­чна ро­сій­ська ар­мія з 1250- ма оди­ни­ця­ми зброї уві­йшла до Ру­му­нії, тур­ки змо­гли ви­ста­ви­ти про­ти неї ли­ше 135-ти­ся­чну ар­мію за 450- ти оди­ниць зброї. Крім то­го, з ро­сій­сько­го бо­ку бу­ло до 40 ти­сяч ко­за­ків, а з ту­ре­цько­го — до 50 ти­сяч ба­ши­бу­зу­ків і бій­ців ін­ших ір­ре­гу­ляр- них фор­му­вань, які силь­но по­сту­па­ли­ся в боє­зда­тно­сті ко­за­кам та мо­гли би­ти­ся ли­ше з пов­стан­ця­ми. Ча­сти­ну ту­ре­цьких сил від­вер­ну­ли на се­бе ро­сій­ські со­ю­зни­ки і пов­стан­ці Бол­га­рії та Бо­снії і Гер­це­го­ви­ни. В той же час розба­лан­со­ва­ні фі­нан­си Ро­сій­ської ім­пе­рії, а та­кож­по­бо­ю­ва­н­ня, що на бо­ці Ту­реч­чи­ни мо­же ви­сту­пи­ти Ан­глія, аби не допу­сти­ти за­хо­пле­н­ня ро­сій­ською ар­мі­єю Кон­стан­ти­но­по­ля, зму­си­ли ро­сій­ське ко­ман­ду­ва­н­ня спро­бу­ва­ти укла­сти­ся в одну вій­сько­ву кам­па­нію і здій­сни­ти бли­ска­ви­чний ки­док до Кон­стан­ти­но­по­ля.

■ На мо­рі па­ну­вав ту­ре­цький флот, оскіль­ки Ро­сія ли­ше в 1871 ро­ці отри­ма­ла пра­во від­но­ви­ти свій флот на Чор­но­му мо­рі, зни­ще­ний під час Крим­ської вій­ни. Про­те ско­ри­ста­ти­ся сво­єю пе­ре­ва­гою на мо­рі тур­ки не мо­гли, оскіль­ки не ма­ли сил для кру­пних де­сан­тів до Кри­му або на Кав­казь­ке узбе­реж­жя.

У черв­ні 1877 ро­ку ро­сій­ська ар­мія, про­йшов­ши че­рез Ру­му­нію, пе­ре­пра­ви­ла­ся че­рез Ду­най і всту­пи­ла на те­ри­то­рію Бол­га­рії. Во­сьмим ар­мій­ським кор­пу­сом ко­ман­ду­вав ге­не­рал-лей­те­нант Фе­дір Фе­до­ро­вич Ра­де­цький. Він по­хо­див зі зна­ме­ни­то­го сі­лезь­ко­го ро­ду Ра­де­цьких, що на­ле­жав до дво­рян­ства Пол­тав­ської гу­бер- нії. Йо­го пред­ки пе­ре­се­ли­ли­ся ту­ди з Кур­лян­дії. Во­ни спо­від­а­ли каль­ві­нізм і то­му вва­жа­ли за кра­ще емі­гру­ва­ти з ка­то­ли­цької Ре­чі По­спо­ли­тої. У черв­ні 1877 ро­ку Ра­де­цький отримав ор­ден св. Ге­ор­гія 3-го сту­пе­ня «як на­го­ро­ду за му­жність і хо­ро­брість, ви­яв­ле­ні під час пе­ре­хо­ду військ че­рез Ду­най бі­ля Си­сто­во­го». Ко­ман­ди­ром 14-ї ди­ві­зії, яка і взя­ла Си­сто­во, був ін­ший ви­хо­дець з Укра­ї­ни, кру­пний вій­сько­вий те­о­ре­тик, ге­не­рал-ма­йор Ми­хай­ло Іва­но­вич Дра­го­ми­ров, та­ко­жу­до­сто­є­ний за цей по­двиг Ге­ор­гія 3-го сту­пе­ня. Дво­рян­ський рід Дра­го­ми­ро­вих по­хо­див з Га­лі­ції, а сам Ми­хай­ло Іва­но­вич на­ро­див­ся в Ко­но­то­пі.

■ Кор­пу­су Ра­де­цько­го бу­ло на­ка­за­но утри­му­ва­ти лі­нію Сель­ва — Ши­пка — Еле­на про­ти ар­мії Су­ле­йма­на-па­ші, яка 9 сер­пня по­ча­ла штурм Ши­пки, яку обо­ро­няв за­гін ге­не­рал-ма­йо­ра Йо­си­фа Гур­ка. 12 сер­пня ге­не­рал Дра­го­ми­ров був важ­ко по­ра­не­ний на Ши­пці і ви­му­ше­ний за­ли­ши­ти ар­мію. Ра­де­цький сам при­вів до Ши­пки че­твер­ту стрі­ле­цьку бри­га­ду. Для при­ско­ре­н­ня мар­шу, ко­ли солдати від спе­ки і вто­ми ва­ли­ли­ся з ніг, ге­не­рал здо­га­дав­ся по­са­ди­ти стріль­ців по дві-три лю­ди­ни на ко­за­чих ко­ней, і під­крі­пле­н­ня всти­гло вча­сно, аби від­би­ти штурм. Ра­де­цький очо­лив обо­ро­ну Ши­пки і осо­би­сто во­див сол­да­тів у шти­ко­ву ата­ку. Він про­сла­вив­ся зна­ме­ни­тою те­ле­гра­мою «На Ши­пці все спо­кій­но», від­прав­ле­ною в той мо­мент, ко­ли за­хи­сни­ки пе­ре­ва­лу від­би­ва­ли ту­ре­цькі атаки.

■ Блі­цкри­гу в ро­сій­ської ар­мії не ви­йшло. На по­ча­тку кам­па­нії ве­ли­ка ту­ре­цька ар­мія під ко­ман­ду­ва­н­ням Осма­на-па­ші, про­йшов­ши фор­со­ва­ним мар­шем за шість діб близь­ко 200 кі­ло­ме­трів, 7/19 ли­пня уві­йшла до Плев­ни, за­гро­жу­ю­чи пра­во­му флан­гу і ко­му­ні­ка­ці­ям ро­сій­ської ар­мії. Са­ме дов­ко­ла ці­єї фор­те­ці роз­ви­ва­ли­ся го­лов­ні по­дії вій­ни. Обло­га Плев- ни, якою ке­ру­вав ге­рой Се­ва­сто­по­ля ге­не­рал Еду­ард То­тле­бен, три­ва­ла до 10 гру­дня н. ст., ко­ли тур­ки, що від­би­ли де­кіль­ка кро­во­про­ли­тних штур­мів, зро­би­ли не­вда­лу спро­бу про­рва­ти­ся і по­тра­пи­ли у по­лон. Ро­сій­ські солдати, яким до­по­ма­га­ли бол­гар­ські опол­чен­ці, утри­ма­ли Ши­пку і не до­зво­ли­ли Су­ле­йман-па­ші при­йти на до­по­мо­гу обло­же­ній Плев­ні.

■ Наприкінці гру­дня (н. ст.) кор­пус Ра­де­цько­го взяв у по­лон ар­мію Вес­сель-па­ші, яка пе­ре­бу­ва­ла під Ши­пкою, за­хо­пив­ши до 30 ти­сяч по­ло­не­них і 103 оди­ни­ці зброї. Пі­сля цьо­го бу­ло від­кри­то шлях до Кон­стан­ти­но­по­ля. За цю пе­ре­мо­гу Ра­де­цький отримав чин ге­не­ра­ла від ін­фан­те­рії. На­да­лі він ко­ман­ду­вав Хар­ків­ським і Ки­їв­ським вій­сько­ви­ми окру­га­ми, став ге­не­рал-ад’ютан­том та чле­ном Дер­жав­ної Ра­ди, по­мер в Оде­сі в сі­чні 1890 ро­ку. В Бол­га­рії і в Ро­сії Ра­де­цький став на­ціо­наль­ним ге­ро­єм. Йо­го обра­ли по­че­сним гро­ма­дя­ни­ном Пол­та­ви і Пе­тер­бур­гу. На­га­даю, що йо­го пря­мий на­ща­док Ві­та­лій Гри­го­ро­вич Ра­де­цький був мі­ні­стром обо­ро­ни Укра­ї­ни в 1993—1994 ро­ках.

■ Ро­сій­ські втра­ти у вій­ні 1877—1878 ро­ків скла­ли до 36,5 ти­ся­чі уби­тих і по­мер­лих від ран та 81 ти­ся­чу по­мер­лих від хво­роб. Чи­сло по­ра­не­них у ро­сій­ській ар­мії до­ся­га­ло 57 ти­сяч чо­ло­вік, з яких 35 ти­сяч ста­ли ін­ва­лі­да­ми. Тур­ки втра­ти­ли уби­ти­ми, за де­яки­ми оцін­ка­ми близь­ко 17 ти­сяч чо­ло­вік, по­мер­ли­ми від ран — близь­ко 13 ти­сяч чо­ло­вік, а від хво­роб по­мер­ло близь­ко 90 ти­сяч осіб. Ту­ре­цькі втра­ти по­ло­не­них, за ро­сій­ськи­ми да­ни­ми, пе­ре­ви­щу­ва­ли 100 ти­сяч чо­ло­вік, а чи­сло по­ло­не­них ро­сі­ян бу­ло не­зна­чним і нав­ряд чи пе­ре­ви­щу­ва­ло 3,5 ти­ся­чі чо­ло­вік, що вва­жа­ли зни­кли­ми без ве­сти. Але, най­імо­вір­ні­ше, за­галь­не чи­сло ту­ре­цьких по­ло­не­них за­ви­ще­не, при­найм­ні, удві­чі. Так, при взят­ті Плев­ни ні­як не мо­жна бу­ло за­хо­пи­ти 43,4 ти­сяч по­ло­не­них, оскіль­ки гар­ні­зон на­лі­чу­вав не біль­ше 30 ти­сяч. Але на­віть з ура­ху­ва­н­ням ці­єї по­прав­ки, боє­зда­тни­ми у скла­ді ту­ре­цької ар­мії до кін­ця вій­ни за­ли­ши­ло­ся не біль­ше 100 ти­сяч чо­ло­вік, що ви­клю­ча­ло ефективний опір. Ру­му­нія втра­ти­ла 4302 уби­ти­ми, по­мер­ли­ми і зни­кли­ми без­ві­сти, 3306 по­ра­не­них і 19904 хво­рих. Се­ред бол­гар­ських опол­чен­ців бу­ло до 15 ти­сяч уби­тих і по­ра­не­них. Ар­мії Сер­бії і Чор­но­го­рії, за де­яки­ми оцін­ка­ми, втра­ти­ли по п’ять ти­сяч уби­тих і по­ра­не­них.

Ро­сій­ські вій­ська ді­йшли до мі­сте­чка Сан-Сте­фа­но під Кон­стан­ти­но­по­лем, де 3 бе­ре­зня 1878 ро­ку бу­ло під­пи­са­но мир. Ро­сія отри­ма­ла Пів­ден­ну Бес­са­ра­бію і Карс, Ар­да­ган, Ба­тум і Ба­я­зет. Ро­сій­ські вій­ська на два ро­ки за­ли­ша­ли­ся в Бол­га­рії, пі­сля чо­го во­на отри­му­ва­ла пов­ну не­за­ле­жність, а Ту­реч­чи­ні пла­ти­ла ли­ше но­мі­наль­ний по­да­ток. Бол­га­рія про­стя­гла­ся на біль­шій ча­сти­ні Бал­кан­сько­го пів­остро­ва, вклю­ча­ю­чи Ма­ке­до­нію, Фра­кію, Мі­зію і Пів­ден­ну До­бру­джу. Про­те Ав­стро-Угор­щи­на, що не отри­ма­ла обі­ця­ну Бо­снію, і Ан­глія, не­вдо­во­ле­на ду­же ве­ли­ким по­си­ле­н­ням Ро­сії, при­гро­зи­ли їй вій­ною. Ве­сти но­ву вій­ну Ро­сія не могла. Фі­нан­си бу­ли ви­сна­же­ні, та й ар­мія по­рід­ша­ла.

■ Згі­дно з Бер­лін­ським тра­кта­том, під­пи­са­ним ве­ли­ки­ми дер­жа­ва­ми 14 ли­пня 1878 ро­ку, Бол­га­рія бу­ла роз­ді­ле­на на три ча­сти­ни: ва­саль­не кня­зів­ство від Ду­наю до Бал­кан з цен­тром у Со­фії; бол­гар­ські зем­лі на пів­день від Бал­кан утво­ри­ли ав­то­ном­ну про­він­цію Ту­ре­цької ім­пе­рії — Схі­дна Ру­ме­лія з цен­тром у Фі­ліп­по­по­лі; Ма­ке­до­нія — зем­лі до Адрі­а­ти­ки і Егей­сько­го мо­ря по­вер­та­ли­ся Ту­реч­чи­ні. Бо­снія і Гер­це­го­ви­на оку­по­ву­ва­ла­ся Ав­стро-Угор­щи­ною, а Ро­сія по­збав­ля­ла­ся Ба­я­зе­та. Пі­сля пов­ста­н­ня в Схі­дній Ру­ме­лії в 1885 ро­ці Бол­га­рія об’єд­на­ла­ся з нею в одне кня­зів­ство.

■ Ро­сій­сько-ту­ре­цька вій­на 1877—1878 ро­ків бу­ла остан­ньою успі­шною вій­ною, яку ве­ла Ро­сій­ська ім­пе­рія. Але той факт, що з та­ким по­рів­ня­но слаб­ким про­тив­ни­ком, як ту­ре­цька ар­мія, ро­сій­ські вій­ська во­зи­ли­ся май­же рік, і пе­ре­мо­га да­ла­ся до­ро­гою ці­ною, і ли­ше зав­дя­ки пов­ній на­пру­зі всіх сил, свід­чив про кри­зу ро­сій­ської вій­сько­вої по­ту­жно­сті. Ро­сія пе­ре­мо­гла то­му, що ді­я­ла в со­ю­зі з Ру­му­ні­єю, Сер­бі­єю і Чор­но­го­рі­єю, то­ді як у Ту­реч­чи­ни со­ю­зни­ків не бу­ло, і ту­ре­цька ар­мія за чи­сель­ні­стю по­сту­па­ла­ся одній ли­ше ки­ну­тій про­ти неї ро­сій­ській ар­мії, без ура­ху­ва­н­ня ро­сій­ських со­ю­зни­ків, в 2,5 ра­зу, а з со­ю­зни­ка­ми — більш ні­жу 3,5 ра­зу. Ро­сія за­вда­ла смер­тель­но­го уда­ру От­то­ман­ській ім­пе­рії, пі­сля яко­го ту­ре­цький вплив на Бал­кан­сько­му пів­остро­ві вже ні­ко­ли не міг бути від­нов­ле­ний, а її пов­ний від­хід з Бал­кан став пи­та­н­ням най­ближ­чо­го ча­су. Про­те ба­жа­на ме­та ге­ге­мо­нії на Бал­ка­нах і кон­тро­лю над Кон­стан­ти­но­по­лем та чор­но­мор­ськи­ми про­то­ка­ми Ро­сі­єю так і не бу­ла до­ся­гну­та.

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

ФОТО З САЙТА RU.WIKIPEDIA.ORG

ОБО­РО­НА ШИ­ПКИ — ОДИН ІЗ НАЙДРАМАТИЧНІШИХ ЕПІ­ЗО­ДІВ РО­СІЙ­СЬКО-ТУ­РЕ­ЦЬКОЇ ВІЙ­НИ 1877 — 1878 рр.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.