Iз по­смі­шкою та сльо­зою

Най­ста­рі­ший у Єв­ро­пі Авінь­йон­ський те­а­траль­ний фе­сти­валь від­свя­тку­вав 70-річний юві­лей

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Як ка­зав ві­до­мий по­лі­тик «рід­ко ко­ли ча­сто» ви­па­дає бу­ва­ти на Авінь­йон­сько­му те­а­траль­но­му фе­сти­ва­лі, але ре­пор­та­жі з фе­сти­ва­лів де­ся­ти­рі­чної та три­рі­чної дав­ни­ни на­ша га­зе­та по­да­ва­ла в ста­т­тях «Авінь­йон — Па­риж: від фе­сти­ва­лю до ан­ти­фе­сти­ва­лю» (2006), «По­че­сний суд Авінь­йон­сько­го фе­сти­ва­лю » ( 2013), «Куль­баб­ка сві­тан­ку» (2013).

70-річ­чя фо­ру­му сце­ні­чно­го ми­сте­цтва вко­тре за­свід­чи­ло нев­щу­ха­ю­чу мо­ло­дість те­а­тру як та­ко­го. Во­дно­час са­ме не­по­втор­ність сьо­го­де­н­ня ста­ла пре­дме­том до­слі­дже­н­ня, зде­біль­шо­го кла­си­чною дра­ма- тур­гі­єю та про­зою. Доби­ра­ти­ся че­рез Мар­сель бу­ло швид­ше, хоч ви­літ із Бо­ри­спо­ля був за­ра­но, плюс нер­во­ва сти­ков­ка. Ко­ро­тка до­ро­га від зу­пин­ки ав­то­бу­са в цен­трі мі­ста до го­те­лю геть ме­не спан­те­ли­чи­ла.

Кіль­кість жі­нок у хі­джа­бах, чо­ло­ві­ків араб­ської зов­ні­шно­сті, які п’ють чай, їдять ша­ур­му, ке­ба­би і гра­ють у нар­ди, бо­йо­ві про­дав­ці та про­ха­чі, які щось про­мов­ля­ють яко­юсь див­ною фран­цузь­кою, зму­си­ли ме­не пе­ре­пи­та­ти по­до­ро­жньо­го єв­ро­пей­ської зов­ні­шно­сті, чи на­справ­ді я у Фран­ції. Чу­до­вою ан­глій­ською цей німець ско­ор­ди­ну­вав ме­не.

Уве­че­рі в те­а­трі мої сум­ні­ви роз­ві­я­ли­ся без­слі­дно. До ре­чі, твер­дже­н­ня про те, що жін­ки у Фран­ції вдя­га­ю­ться де­мон­стра­тив­но, — це про­сто не­прав­да, міф. Ві­до­мий тест — якщо на жін­ку, вдя­гну­ту від ку­тюр’є, огля­да­ю­ться на ву­ли­ці, то йо­му то­чно в чо­мусь за­бра­кло сма­ку — ве­чір­ні су­кні це ціл­ком під­твер­джу­ють. У трен­ді — ком­бі­на­ція фа­ктур, які аб­со­лю­тно збі­га­ю­ться в ко­льо­рі. На­при­клад, щось ста­ле­во­го ко­льо­ру із шов­ку, атла­су, три­ко­та­жу. В су­княх для сце­ни пе­ре­ва­жає тем­ний гі­пюр без чо­хлів, про­сто вдя­гне­ний на бі­ли­зну то­го ж ко­льо­ру.

Па­рад відкриття фе­сти­ва­лю цен­траль­ною ву­ли­цею Авінь­йо­на, нав­па­ки, ви­рі­зняв­ся стро­ка­ті­стю, і за іде­я­ми теж.

Во­ді­єм білого лі­му­зи­ну з Жа­клін і Джо­ном Кен­не­ді бу­ла Ме­рі­лін Мон­ро. Юлій Це­зар по­си­пав лав­ро­вим ли­стям гля­да­чів із ков­ша ав­то­грей­де­ра, ве­ли­че­зне де­ре­во без­ліч­чю рук-гі­лок роз­ки­да­ло у на­товп яскра­ві кві­ти... Ме­ні не­зру­чно бу­ло від­мов­ля­ти­ся від про­гра­мок ви­став, що їх до­сить на­по­ле­гли­во да­ру­ва­ли їхні уча­сни­ки. До за­вер­ше­н­ня хо­ди у ме­не зі­бра­ло­ся не мен­ше кі­ло­гра­му фла­є­рів.

Цьо­го­річ в off-про­гра­мі взя­ла участь ре­кор­дна кіль­кість ви­став — 129. Не­за­ле­жний фе­сти­валь пов­ні­стю пе­ре­йшов на ко­мер­цій­ну основу, і про­во­дять йо­го з де­ся­ток вправ­них агентств. На без­лі­чі те­а­траль­них май­дан­чи­ків з 10-ї ран­ку до 10-ї ве- чо­ра гра­ють п’ять-сім ви­став, вар­тість кви­тка — від де­ся­ти до со­ро­ка єв­ро, за по­го­дин­ну орен­ду гля­да­цької за­ли на 100 місць по­трі­бно спла­ти­ти не мен­ше 200 єв­ро. Від­так вкла­да­ю­ться у дві го­ди­ни вста­нов­ле­н­ня й де­мон­таж де­ко­ра­цій і са­ма ви­ста­ва.

Ка­ба­ре «Брен­до­ві по­мо­ли­мо­ся!» яв­ляє со­бою сар­ка­сти­чну слу­жбу у хра­мі су­ча­сних брен­дів. На про­по­від­ни­ко­ві за­мість хре­ста на гру­бо­му лан­цю­гу — ве­ли­ке єв­ро, на паль­ці — ма­сив­ний пер­стень із символом до­ла­ра. Ка­ди­лом слу­гу­ють три при­ку­ре­ні ци­гар­ки, обла­ткою — чи­пси, на єди­но­му еле­мен­ті вбра­н­ня — плав­ках — над­ку­са­не яблу­ко, яке за­над­то схо­же на ем­бле­му ві­до­мо­го ви­ро­бни­ка комп’ютер­ної те­хні­ки. У про­грам­ках — па­не­гі­ри­ки на честь но­ві­тніх благ ци­ві­лі­за­ції, що їх із са­мо­і­ро­ні­єю мо­ли­тов­но спів­а­ють гля­да­чі — спо­жи­ва­чі.

У про­гра­мі ко­ро­тких п’ єс Corvidae роз­по­від­а­є­ться про чо­ло­ві­ка та жін­ку — вам­пі­рів, яким пі­ді­гра­ють дві чор­ні во­ро­ни. Їхнє кар­ка­н­ня що­ра­зу обі­гру­є­ться акто­ра­ми так при­ро­дно, що стає зро­зумі­ло, що лю­ди й во­ро­ни — це про­сто рі­зні вті­ле­н­ня одних і тих са­мих істот. Про­сто у ко­гось ма­ска лю­ди­ни, а ін­ші — стерв’ятни­ки, яким і кри­ти­ся ні­чо­го. У п’єсі Takusutra чо­ло­вік з во­че­видь за­над­то мо­ло­дою пар­тнер­кою де­мон­стру­ють по­спіль два­над­цять поз ста­те­во­го акту. Пер­ший раз — лег­ко і ра­ді­сно, дру­гий — зав­зя­то, тре­тій — із за­ди­шкою. Че­твер­тий ком­плекс ста­вить під за­гро­зу жи­т­тя лі­тньо­го ка­ва­ле­ра, що ви­кли­кає не­вдо­во­ле­н­ня мо­ло­дої нім­фи. Фран­цу­зи ка­жуть: «Якщо жін­ка тебе обра­зи­ла, ви­ба­чся пе­ред нею!». Ко­ха­н­ня не ви­ба­чає єди­ної по­зи — его­ї­зму. Ви­зна­н­ня не­по­втор­но­сті об’єкта ко­ха­н­ня — єди­ний та аб­со­лю­тний при­ві­лей за­ко­ха­ної лю­ди­ни.

Цьо­го­річ го­лов­ним ре­жи­се­ром фе­сти­ва­лю бу­ло обра­но бель­гій­ця Іво ван Хо­ве. За­зви­чай го­лов­ні фе­сти­валь­ні ви­ста­ви пред­став­ля­ють у дво­рі Пап­сько­го па­ла­цу, де зби­ра­ю­ться дві ти­ся­чі гля­да­чів. П’ять ро­ків то­му ви­ста­ву бу­ло ство­ре­но зі свід­чень гля­да­чів про ви­дат- ні ми­сте­цькі по­дії, про не­за­бу­тніх зі­рок те­а­тру — Жан Ві­лар, Пі­на Ба­уш, Арі­а­на Мну­шкі­на та ін.; з ви­ко­ри­ста­н­ням те­ма­ти­чних ві­део­ма­те­рі­а­лів, ви­ко­на­н­ням урив­ки із ви­став. Це бу­ло ду­же зво­ру­шли­во та уро­чи­сто. По­став­ле­на спе­ці­аль­но для фе­сти­ва­лю ви­ста­ва «Про­кля­тий» за ада­пто­ва­ним для неї сце­на­рі­єм філь­му Л. Ві­скон­ті «За­ги­бель бо­гів», роз­по­від­ає про за­ро­дже­н­ня на­ци­зму. Асо­ці­а­ції з пре­зи­дент­ською кам­па­ні­єю Д. Трам­па, те­ро­ри­змом на іде­о­ло­гі­чно­му під­ґрун­ті, ксе­но­фо­бі­єю ни­ні­шньо­го бри­тан­сько­го по­лі­ти­чно­го істе­блі­шмен­ту до­да­ють го­стро­ти й на­пру­же­но­сті, на­віть стра­ху пе­ред то­чною по­до­бою пе­ре­жи­тих люд­ством тра­ге­дій з ти­ми про­це­са­ми, які бе­руть гору сьо­го­дні...

У фі­на­лі ви­ста­ви го­лов­ний ге­рой, вкрив­ши своє го­ле ті­ло зі­бра­ним по­пе­лом сво­їх жертв, стрі­ляє з ку­ле­ме­та по пу­блі­ці. Звук по­стрі­лів при­му­шує здри­гну­ти­ся ме­та­ле­ві кон­стру­кції ам­фі­те­а­тру і про­ни­зує від­чу­т­тям ре­аль­ної за­гро­зи ко­жно­го гля­да­ча.

І це не одна ви­ста­ва основ­ної про­гра­ми фе­сти­ва­лю, з якої лю­ди роз­хо­дя­ться з гір­кою сльо­зою ду­шев­но­го пла­чу й жа­лю за грі­хов­ні­стю тво­рі­н­ня Бо­жо­го.

Втім, мі­сто про­дов­жує фе­сти­валь­ні уро­чи­сто­сті, не припиняє спів­а­ти, тан­цю­ва­ти, го­мо­ні­ти — ні­би ствер­джу­ю­чи пе­ре­мо­гу лю­дя­но­сті у ві­чно­му те­а­трі жи­т­тя.

ФОТО З САЙТА FESTIVAL-AVIGNON.COM

ПО­СТАВ­ЛЕ­НА СПЕ­ЦІ­АЛЬ­НО ДЛЯ ФЕ­СТИ­ВА­ЛЮ ВИ­СТА­ВА «ПРО­КЛЯ­ТИЙ» ЗА АДА­ПТО­ВА­НИМ ДЛЯ НЕЇ СЦЕ­НА­РІ­ЄМ ФІЛЬ­МУ Л. ВІ­СКОН­ТІ «ЗА­ГИ­БЕЛЬ БО­ГІВ», РОЗ­ПО­ВІД­АЄ ПРО ЗА­РО­ДЖЕ­Н­НЯ НА­ЦИ­ЗМУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.