Рим­ма ЗЮБIНА: «Я прив’яза­на до сво­єї зем­лі, мо­ви, мен­таль­но­сті»

Ві­двер­та роз­мо­ва з по­пу­ляр­ною актри­сою те­а­тру і кі­но, та­лант якої не ви­чер­пу­є­ться ли­ше іпо­стас­сю про­фе­сії

Den (Ukrainian) - - Культурa - Ель­ві­ра ЗГУРСЬКА, те­а­тро­зна­вець

Во­на — зір­ка Ки­їв­сько­го мо­ло­до­го те­а­тру, зня­ла­ся у більш ніж60 кі­но­про­е­ктах (не ли­ше укра­їн­ських), актив­на уча­сни­ця май­да­нів під час обох ре­во­лю­цій. У твор­чо­му акти­ві актри­си — по­над 20 ро­ків сце­ні­чної ді­яль­но­сті, близь­ко 50 зі­гра­них ро­лей у те­а­трі. Во­на — ла­у­ре­ат ше­сти пре­сти­жних пре­мій. Во­лон­тер...

Дра­ма «Гні­здо гор­ли­ці» Та­ра­са Тка­чен­ка, де Рим­ма Зю­бі­на зня­ла­ся в го­лов­ній ро­лі, не­що­дав­но з успі­хом бу­ла пред­став­ле­на на Оде­сько­му між­на­ро­дно­му кі­но­фе­сти­ва­лі (кар­ти­на отри­ма­ла приз як кра­щий український пов­но­ме­тра­жний фільм). Є акто­ри, яких при­єм­но слу­ха­ти й яких не хо­че­ться пе­ре­би­ва­ти...

«АКТОРСЬКА ПРОФЕСІЯ МО­ЖЕ ТЕБЕ ПІДНЯТИ ВГОРУ, А МОЖУТЬ НАСТАТИ ЧАСИ, КО­ЛИ РЕЖИСЕРИ ТЕБЕ НЕ БАЧАТЬ»

— Пі­сля ко­жної ре­во­лю­ції в тебе ви­ро­ста­ють ве­ли­че­зні кри­ла, і зда­є­ться, що від тебе щось за­ле­жить... Я ко­лись го­во­ри­ла, що по­ва­жа­ти­му вла­ду, яка зро­бить до­ро­ги в Укра­ї­ні, со­цпа­кет і те­а­траль­ну ре­фор­му. Ско­ро те­а­траль­на ре­фор­ма має «вклю­чи­ти­ся», і во­на бу­де бо­лі­сною...

Я зна­ла, що акторська професія мо­же тебе підняти вгору, а можуть настати часи, ко­ли режисери тебе не бачать, ти не мо­дний, не ти­па­жний. То­му «про­стої» є ви­про­бу­ва­н­ням: чи ти за цей час втра­тиш свою фор­му — і мо­раль­ну, і фі­зи­чну — і впа­деш в де­пре­сію, чи збе­рі­га­ти­меш цю фор­му і зна­ти­меш, що будь-яко­го дня про­лу­нає те­ле­фон­ний дзві­нок, який змі­нить твоє жи­т­тя, — ка­же Р. ЗЮ­БІ­НА. — Я ра­дію те­а­траль­ній ре­фор­мі, але з жа­хом спо­сте­рі­га­ла, як де­які те­а­три зби­ра­ли за­сі­да­н­ня, пи­са­ли ли­сти Пре­зи­ден­ту і т.ін.

Іде­аль­но при­ду­ма­но з цим у Ні­меч­чи­ні. Ме­рія ого­ло­шує кон­курс на по­са­ду ди­ре­кто­ра-ху­до­жньо­го ке­рів­ни­ка — у них це одна по­са­да, ін­тен­дант. Пре­тен­дент при­хо­дить зі сво­єю про­гра­мою, яка по­ля­гає в то­му, що, ска­жі­мо, впро­довж цих п’яти ро­ків він бу­де ста­ви­ти ли­ше кла­си­ку. Ін­ша лю­ди­на пла­нує ста­ви­ти та­кий со­бі мікс із кла­си­ки та су­ча­сно­сті.

І в Ні­меч­чи­ні, й, до ре­чі, в Поль­щі не­має та­ко­го, що пра­цю­ють тіль- ки те­а­три Бер­лі­на та Вар­ша­ви, а якщо по­їдеш до Ха­ца­пє­тов­ки, то втра­тиш сві­до­мість від то­го рів­ня. Я на­зи­ваю це «український те­атр ка­бу­кі».

Так, за­кон про те­атр, мо­жли­во, не­до­ско­на­лий, але йо­го прийня­ли. Це, ма­буть, єди­на пе­ре­мо­га за цей час. І ще де­ко­му­ні­за­ція, яка ма­ла від­бу­ти­ся ще 25 ро­ків то­му.

У ме­не та­ке вра­же­н­ня, що змі­ни від­чу­ва­ють у ве­ли­ких мі­стах. А на мі­сцях ку­ми-сва­ти-бра­ти змі­ни­ли пар­тії, й усе там ру­ха­є­ться ду­же по­віль­но. Як бра­ли ха­ба­рі за будь-яке ви­рі­ше­н­ня про­блем, так і бе­руть...

Чо­ти­ри ро­ки то­му в ме­не бу­ла си­ту­а­ція, ко­ли на весь рік бу­ли усьо­го три зні­маль­ні дні! За­раз у ко­мер­цій­но­му кі­но я теж ду­же ма­ло зні­ма­ю­ся. В сту­дент­ських — ро­бо­та одна за одною, але це без­ко­штов­но. Пі­сля «Гні­зда гор­ли­ці» ні­чо­го не бу­ло. З сі­чня зня­ла­ся в «Аген­тах спра­ве­дли­во­сті» за сим­во­лі­чну су­му, тіль­ки то­му, що ре­жи­се­ром є моя при­я­тель­ка і во­на за­про­по­ну­ва­ла ме­ні ці­ка­ву ро­бо­ту.

— За­раз по­ча­ли зні­ма­ти укра­їн­ські се­рі­а­ли — са­ме укра­їн­ські, а не ро­сій­сько-укра­їн­ські, в яких го­лов­ні ро­лі гра­ють ви­ня­тко­во ро­сій­ські акто­ри...

— Рік то­му я да­ва­ла інтерв’ю на те­ле­ба­чен­ні й ска­за­ла, що ро­сій­ські акто­ри пе­ре­че­ка­ють якийсь час і зно­ву при­їдуть. І це вже від­бу­ло­ся.

У нас за 25 ро­ків бу­ло без­ліч про­е­ктів, у яких за­зна­че­но — «Укра­ї­на». І на­ші ком­па­нії за­зна­че­но. Але во­ни за ду­хом не укра­їн­ські! У ме­не ко­лись бу­ла істо­рія, ко­ли я в Мо­скві про­йшла ка­стинг, але зні­ма­ла укра­їн­ська гру­па, і ме­ні ска­за­ли: «До­бре, що в тебе прі­зви­ще ро­сій­ське, а ось ін­шій актри­сі тре­ба бу­де змі­ни­ти прі­зви­ще». Бо не мо­жна го­во­ри­ти, що ти укра­їн­ська актри­са — не за­твер­дять на роль.

Ми ви­рі­ши­ли, що мо­же­мо ство­ри­ти — я не хо­чу на­зи­ва­ти це кі­но­фо­ру­мом, ні­яких чер­во­них до­рі­жок — фе­сти­валь ди­тя­чо­го кі­но в «Ар­те­ку» «Кі­но­фeстБук». Я є йо­го пре­зи­ден­том. Кон­це­пція фе­сти­ва­лю — кі­но, що змі­ни­ло моє жи­т­тя, спе­ці­аль­но за­про­ше­ний гість — Ада Ро­гов­це­ва. Він має прой­ти з 1 по 5 сер­пня. Я хо­чу, щоб на фе­сти­валь при­їзди­ли юні акто­ри. Ді­тям бу­де ці­ка­во по­ди­ви­ти­ся кі­но, а по­тім зу­стрі­ти­ся з ге­ро­я­ми цьо­го філь­му, і я хо­ті­ла би, щоб са­ме так і бу­ло. Вeли­чeзну до­по­мо­гу ме­ні на- дав Де­нис Іва­нов із ком­па­нії «Ар­тха­ус Тра­фік».

Цей та­бір ор­га­ні­зу­вав Бу­ко­вель, але ту­ди пе­ре­їха­ло ба­га­то пра­ців­ни­ків крим­сько­го «Ар­те­ку». Там про­дов­жу­ю­ться пе­да­го­гі­чні тра­ди­ції «Ар­те­ку», з ці­ка­ви­ми про­гра­ма­ми роз­ви­тку ди­ти­ни. Я по­ве­зу фільм «Тру­бач», за­про­шу ді­тей, які там зні­ма­ли­ся. На­ра­зі в про­гра­мі вже 12 філь­мів.

Бу­ла та­ка традиція ще в крим­сько­му та­бо­рі. Я, ко­ли по­тра­пи­ла ту­ди впер­ше, в 2007 чи 2008 ро­ці, там бу­ло сім укра­їн­ських акто­рів і 57 — ро­сій­ських. Ми їде­мо по­тя­гом, во­ни ле­тять лі­та­ка­ми, ми про­во­ди­мо май­стер-кла­си, во­ни со­бі до­зво­ля­ють ле­жа­ти на пля­жі й го­во­ри­ти: «Я не для цьо­го сю­ди при­їхав». Відкриття та за­кри­т­тя — ро­сій­ською мо­вою, ро­сій­ські пі­сні й тан­ці в ко­ко­шни­ках. Усі філь­ми — нор­везь­кі, фран­цузь­кі, ні­ме­цькі — до­пу­ска­ли­ся че­рез мо­сков­ських дистриб’юто­рів, то­му бу­ли озву­че­ні ро­сій­ською...

У бе­ре­зні 2014 ро­ку, ко­ли від­бу­лась ане­ксія Кри­му, я їзди­ла до Гдан­ська з чи­ткою п’єси «Що­ден­ни­ки Май­да­ну», нас по­ля­ки обні­ма­ли і ці­лу­ва­ли, роз­по­від­а­ли про Со­лі­дар­ність. Не­що­дав­но до Ні­меч­чи­ни з «Що­ден­ни­ка­ми...» по­їха­ли фран­ків­ці, й нім­ці, в ву­хах яких — мо­сков­ська про­па­ган­да, за­пи­ту­ва­ли, чо­му не по­ка­за­но по­зи­цію «Бер­ку­ту»? Во­ни зна­ють з одно­го бо­ку цю си­ту­а­цію. Ре­жи­се­ру Ан­то­ну Ро­ма­но­ву в Сім­фе­ро­по­лі по­обі­ця­ли при­мі­ще­н­ня та фі­нан­су­ва­н­ня, якщо він по­ста­вить ви­ста­ву про «Бер­кут». Він від­мо­вив­ся. Жи­т­тя йо­му не да­ли, то­му він зі­брав­ся й по­їхав звід­ти...

У на­шій ви­ста­ві «Че­твер­та се­стра» є фра­за, яка йде на опле­сках вже 10 ро­ків: «В на­шій кра­ї­ні в по­ша­ні тіль­ки кур­ви та бан­ди­ти»...

— Стрі­чка «Гні­здо гор­ли­ці» ре­жи­се­ра Та­ра­са Тка­чен­ка пі­сля трі­ум­фу на ОМКФ по­ча­ла своє фе­сти­валь­не жи­т­тя...

— Так, і пла­ну­є­ться по­каз філь­му на фе­сти­ва­лях у То­рон­то та Ве­не­ції. Ме­ні тро­хи ля­чно, бо я по­тра­пи­ла на зйом­ки кар­ти­ни без ка­стин­гу, і скіль­ки всьо­го бу­ло нав­ко­ло філь­му!.. По­мер у роз­кві­ті та­лан­ту Ві­та­лій Лі­не­цький, який грав роль мо­го чо­ло­ві­ка... Ко­лись ме­ні зда­ва­ло­ся, що кри­зи бу­ва­ють для то­го, щоб очи­сти­ти все. Що­би не­справ­жні бан­ки «ло­пну­ли», зі­йшла пі­на, за­ли­ши­ли­ся не

ама­то­ри, а про­фе­сіо­на­ли, які одну фра­зу го­во­ри­ти­муть не пів­то­ри го­ди­ни, а — два ду­блі, і «зня­то». Чо­ти­ри ро­ки (че­рез брак ко­штів) фільм не міг зня­ти ре­жи­сер. Т. Тка­чен­ко. До­ве­ло­ся й сце­на­рій пе­ре­пи­су­ва­ти, ко­ли по­мер Лі­не­цький... У стрі­чці під­ня­то те­му за­ро­бі­тчан­ства. За ста­ти­сти­кою, ни­ні 5 міль­йо­нів українців пра­цю­ють за кор­до­ном! Це ко­жний 10-й укра­ї­нець, або ко­жний тре­тій — пра­це­зда­тно­го ві­ку... В Оде­сі чле­ни жу­рі, кри­ти­ки і гля­да­чі те­пло зу­стрі­ли «Гні­здо гор­ли­ці», й це ра­дує. У ли­сто­па­ді кар­ти­на має ви­йти в український про­кат.

«МИ ХЕПІ-ЕНДОМ УЖЕ ВИХОВАЛИ МІЛЬ­ЙО­НИ ВАТНИКІВ»

— Ваш син не всту­па­ти­ме до те­а­траль­но­го ви­шу?

— Він не хо­че. Хо­ча цьо­го ро­ку курс на­би­рає йо­го ба­тько (Ста­ні­слав Мой­се­єв. — Ред.) Я ка­жу: «Це ж кла­сно — син всту­пає до ба­тька. Ми то­ді вже «зро­би­мо» всі те­а­траль­ні ди­на­стії». Ме­не мій чо­ло­вік — ху­до­жній ке­рів­ник На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. І. Фран­ка — все жи­т­тя вчив скром­но­сті. Він бо­яв­ся, щоб я зір­кою чи при­ма­дон­ною не ста­ла. Я ду­же пе­ре­жи­ва­ла ста­тус дру­жи­ни ху­до­жньо­го ке­рів­ни­ка. Три ро­ки я се­бе «зби­раю». А в кі­но, де не зна­ють, чия я дру­жи­на, ме­ні на­ба­га­то лег­ше. У те­а­трі — хоч що б ти зі­грав, обов’яз­ко­во зна­йде­ться лю­ди­на, яка ска­же: «Во­на роль отри­ма­ла, то­му що чо­ло­вік ре­жи­сер», «Зі­гра­ла, бо на ку­хні ре­пе­ти­ру­ва­ли». А я до ті­єї ку­хні не всти­гаю до­біг­ти! Наш Да­ня, якщо йо­му ска­за­ти в спи­ну, що він чийсь си­нок, то він від­по­вість...

— Одна з остан­ніх ре­зо­нан­сних ви­став Мо­ло­до­го те­а­тру — «Це все во­на», де ви гра­є­те роль ма­те­рі під­лі­тка, яко­го май­же по­гли­нув Ін­тер­нет.

— На сьо­го­дні­шній день це най­акту­аль­ні­ша ви­ста­ва те­а­тру. Зда­є­ться, у Фін­лян­дії є про­гра­ма при Мі­ні­стер­стві осві­ти, в яку вклю­че­но спіл­ку­ва­н­ня в Ін­тер­не­ті. Ді­тей на­вча­ють, як роз­пі­зна­ва­ти, чи це не ма­ні­як, які ста­ви­ти пи­та­н­ня в пе­ре­пи­сці, що­би зро­зу­мі­ти, чи дій­сно то­бі пи­ше ця лю­ди­на. Ме­ні ду­же по­до­ба­є­ться, ко­ли я чи­таю, що по­вин­на вмі­ти ди­ти­на у 18 ро­ків. Пер­ший пункт — вмі­ти роз­мов­ля­ти з не­зна­йом­ця­ми. У ме­не син ще з по­ча­тко­вих кла­сів сам їздив тро­лей­бу­са­ми. Ди­ти­на дій­сно по­вин­на вмі­ти роз­пі­зна­ва­ти, ко­ли кри­чать: «До­по­мо­жіть, там лю­ди­на по­ми­рає!», чи во­на дій­сно по­ми­рає, чи ди­ти­ну за­раз за­пха­ють у фур­гон і ку­дись від­ве­зуть... На­ші ді­ти са­мо­тні, ще зма­ле­чку їм впи­ху­ють те­ле­фон, при­став­ку і ду­ма­ють, що ди­ти­на роз­ви­ва­є­ться. Ко­ли ми ви­пу­ска­ли прем’єру, зву­ко­ре­жи­сер ска­за­ла: «Це акту­аль­но для ко­жно­го, в ко­го є ба­тьки». А я го­во­рю: «Для ко­жно­го, в ко­го є Ін­тер­нет», то­му що май­же в ко­жно­го з нас був ін­тер­нет-ро­ман. Лю­ди­на з то­го бо­ку є май­же іде­аль­ною.

Те­ма ви­ста­ви ду­же акту­аль­на. Ко­ли я за­пи­тую си­на: «Да­ня, мо­гло би бути при­ми­ре­н­ня у фі­на­лі?», він від­по­від­ає: «Ні, ма­мо, ні­ко­ли». На мій по­гляд, в сьо­го­дні­шніх істо­рі­ях, які ми по­ка­зу­є­мо зі сце­ни, не мо­же бути хепі-ен­ду. Ми хепі-ендом вже виховали міль­йо­ни ватників. Тіль­ки то­ді, ко­ли у ви­ста­ві тра­гі­чний фі­нал, гля­дач ви­хо­дить і зму­шує се­бе ми­сли­ти. Те­атр — це не ви­хов­на ко­ло­нія й не шко­ла, що­би там чо­гось учи­ли. В те­атр хо­дить «одна гру­па то­ва­ри­шів»; ви­пад­ко­ва лю­ди­на зай­де — і так са­мо ви­йде. На жаль. В кі­но та­ких лю­дей біль­ше...

Я ду­ма­ла про свій пер­со­наж — чо­му ма­ма не мо­же зу­пи­ни­ти­ся. В тебе бу­ла ме­та: ді­зна­ти­ся, чи твій син — гей. Ти ді­зна­ла­ся: ні. Зу­пи­ни­ся, ти ж до­ро­сла, а це ди­ти­на... Ко­ли якась ма­ма ска­же, що в неї без­хмар­но про­йшов пе­ре­хі­дний вік ди­ти­ни, то я в це не по­ві­рю. Або ти «ви­бра­на», або ти цей час про­жи­ла в ро­же­вих оку­ля­рах. Що по­трі­бно в жін­ці ви­хо­ву­ва­ти — са­мо­стій­ність чи жі­но­чість? А в чо­ло­ві­ко­ві — су­во­рість чи ні­жність в сво­їх про­я­вах?

— Під за­ві­су се­зо­ну в Мо­ло­до­му те­а­трі відбулася прем’єра ви­ста­ви «Second love», де ви з пар­тне­ра­ми гра­є­те по кіль­ка ро­лей. Роз­ка­жіть про цю по­ста­нов­ку.

— Ви­ста­ву по­ста­ви­ла Оле­на Щур­ська за п’єсою Оле­ни Іса­є­вої «Я бо­юсь лю­бо­ві». Зай­ня­то п’яте­ро акто­рів, ра­зом із за­про­ше­ною На­та­лі­єю До­лею з Ро­сій­ської дра­ми. Ми уп’ятьох ро­зі­гру­є­мо близь­ко 40 пер­со­на­жів! Го­лов­ній ге­ро­ї­ні за один день по­трі­бно ви­рі­ши­ти, чи ки­да­ти все й їха­ти з чо­ло­ві­ком, який зі­знав­ся їй в ко­хан­ні і з яким во­на зу­стрі­ча­є­ться ли­ше два мі­ся­ці, до ін­шої кра­ї­ни. Зви­чай­но, в 20 ро­ків це мо­жна зро­би­ти, а що ро­би­ти жін­ці в 40 ро­ків, ко­ли в неї є ди­ти­на, ро­бо­та... Про­тя­гом до­би жін­ка пе­ре­бу­ває в атмо­сфе­рі то­го, що їй під­ка­зує ін­ту­ї­ція: їде в та­ксі — та­ксист го­во­рить про лю­бов, при­хо­дить на ро­бо­ту — чує ті са­мі роз­мо­ви. І во­на при­ймає рі­ше­н­ня... Чо­му «Я бо­юсь лю­бо­ві»? Там є чу­до­ва фра­за: «І ні­як ти йо­го не ко­ха­єш, це зов­сім не ко­ха­н­ня бу­ло. Ти вза­га­лі не вмі­єш ко­ха­ти, ти бо­ї­шся ко­ха­ти, лю­ди зав­жди бо­я­ться то­го, чо­го не вмі­ють».

«З ЧО­ГО ПОЧИНАЄТЬСЯ «УКРАЇНСЬКІСТЬ?»

— Рим­мо, на ва­шу дум­ку, з чо­го починається Єв­ро­па, а з чо­го — Укра­ї­на?

— Єв­ро­па для ме­не — це ста­рість, якої ти не бо­ї­шся. Це від­кри­ті кор­до­ни, ко­ли я, якщо хо­чу по­їха­ти, ска­жі­мо, до Ві­ден­ської опе­ри, не маю при­ни­жу­ва­ти­ся для отри­ма­н­ня ві­зи. Влі­тку ми­ну­ло­го ро­ку я по­вин­на бу­ла по­їха­ти на зйом­ки філь­му до Іта­лії, і в по­соль­стві роз­по­від­а­ла, що їде зні­маль­на гру­па, аби на­ре­шті до­зня­ти кі­но «Гні­здо гор­ли­ці», бо з’яви­ли­ся гро­ші. Чо­му маю бути в Іта­лії са­ме восени. І ме­ні все одно да­ли ві­зу ли­ше на мі­сяць, бо во­ни ви­рі­ши­ли, що тіль­ки в ли­пні ми ма­є­мо зня­ти і лі­то в Іта­лії, й осінь...

Сво­єю про­фе­сі­єю я прив’яза­на до сво­єї зем­лі, мо­ви, мен­таль­но­сті. В Іта­лії на зйом­ках чу­ла схваль­ні сло­ва на свою адре­су від Лі­ни Бер­нар­ді — актри­си, яка зні­ма­лась у Фел­лі­ні. Ми з нею пре­кра­сно спіл­ку­ва­ли­ся: во­на — іта­лій­ською, я — укра­їн­ською. Якось во­на взя­ла один епі­зод із філь­му і го­во­рить: «За­раз я по­ка­жу, як це бу­ло би на рі­зних іта­лій­ських ді­а­ле­ктах». Ми, не ро­зу­мі­ю­чи слів, усе ро­зумі­ли са­ме мен­таль­но.

Єв­ро­па для ме­не — це сво­бо­да ви­бо­ру сво­го про­жи­ва­н­ня. Що для ме­не Укра­ї­на? Чо­му по­ля­ки ви­сто­я­ли при то­та­лі­тар­но­му ре­жи­мі, чо­му Со­лі­дар­ність пе­ре­мо­гла? У них був ду­же ва­жли­вий фа­ктор, яко­го в нас не­має: це мо­ва. Ми ма­є­мо бо­роть­бу за ці­лі­сність сво­єї кра­ї­ни, у нас є не­по­хи­тне ба­жа­н­ня, щоб не бу­ло вій­ни, і во­но є в Оде­сі, Ма­рі­у­по­лі, Тер­но­по­лі — скрізь. Але нас, на жаль, куль­ту­ро­ло­гі­чно не об’єд­нує мо­ва. Про­те ска­за­ти, що лю­ди­на, яка роз­мов­ляє ро­сій­ською в Оде­сі, не так лю­бить цю кра­ї­ну, не так ба­жає ми­ру, як, при­мі­ром, мій зем­ляк із За­кар­па­т­тя... Зви­ну­ва­чу­ва­ти лю­ди­ну, яка не вміє го­во­ри­ти і не ми­слить укра­їн­ською, я не маю пра­ва, то­му що знаю ба­га­то лю­дей на фрон­ті, во­лон­те­рів, які роз­мов­ля­ють тіль­ки ро­сій­ською, але це па­трі­о­ти Укра­ї­ни. Для ме­не ду­же важ­ко зро­зу­мі­ти, з чо­го починається «українськість», то­му що в будь-якій ін­шій си­ту­а­ції мо­жна бу­ло би ска­за­ти: із мо­ви, з пер­шо­го сло­ва, яке на­ле­жить тіль­ки цій кра­ї­ні. Я пе­ре­ко­на­на, що це дій­сно над­зви­чай­но ва­жли­во, але це не є єди­ним і основ­ним фа­кто­ром.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.