Етюд у шов­ко­ви­чних то­нах

Den (Ukrainian) - - Культурa - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

«Бу­ла мить, ко­ли час, ди­кий і збо­же­во­лі­лий, ви­ла­му­є­ться з одно­ма­ні­т­тя по­дій і, ні­би вте­клий во­ло­цю­га, же­не з кри­ком че­рез по­ля нав­про­стець. То­ді лі­то, ви­рвав­ши­ся з-під кон­тро­лю, ро­сте без ра­хун­ку й мі­ри на всьо­му про­сто­рі, по­всю­дно, з ди­ким роз­ма­хом, по­дво­їв­шись, по­тро­їв­шись, пе­ре­ро­стає в якийсь ін­ший хи­мер­ний час, у не­зна­ний ви­мір, у без­ум» (пе­ре­клад Юрія Ан­дру­хо­ви­ча).

Бру­но Шульц на­пи­сав ці ряд­ки про ди­тин­ство.

Зда­є­ться, до­ро­сле лі­то геть іна­кше. Во­но зу­пи­ня­є­ться.

Шов­ко­ви­ці вже не за­сі­ва­ють асфальт чор­ниль­ни­ми ця­тка­ми, стри­жі за­вер­ши­ли пе­ре­го­ни під ві­кна­ми, але по­ві­тря ще до­во­ди­ться охо­ло­джу­ва­ти кон­ди­ціо­не­ра­ми. Уве­че­рі на ву­ли­ці дме ледь зво­ло­же­ний, як на мо­рі, ві­тер, і хо­че­ться тро­хи за­три­ма­тись. Зо­рі на не­бі роз­став­ле­ні по­сер­пне­во­му, так, аби ди­ви­тись на них мо­жна бу­ло на хо­ду, за­ки­нув­ши облич­чя, пе­ре­став­ля­ю­чи но­ги в ри­тмі цвір­ку­нів, які ко­жний кущ пе­ре­тво­ри­ли на фі­лар­мо­нію. Десь тро­хи пра­ві­ше Ве­ли­кої Ве­дме­ди­ці кла­поть не­ба при­кри­ває на­пів­про­зора хма­ра, схо­жа на ши­ро­че­зний ма­зок бі­ли­ла­ми по по­ло­тну, тож я ду­маю, що до­бре бу­ло б ма­ти ота­ко­го пен­зля.

Не­ймо­вір­но ти­ха, по­віль­на по­ра.

А як ми­на­ло моє лі­то в ди­тин­стві, як во­но ди­ха­ло й ру­ха­ло­ся, чи га­няв я, на­че ге­рой Шуль­ца, за ме­те­ли­ка­ми, чи чу­ло­ся ме­ні з гу­сто­го ло­пу­ши­н­ня ре­го­та­н­ня бо­га Па­на, що за­гу­бив свою ча­рів­ну флей­ту, — вже й не при­га­дую. Мо­же, щось і бу­ло.

Бо ко­ли наприкінці сер­пня ду­ма­єш, що ось, зно­ву лі­то ми­ну­ло, а ти чо­гось ва­жли­во­го не встиг, не по­ба­чив — то Пан у ло­пу­хах ви­бу­хає ре­го­том, щи­рим і на­смі­шку­ва­тим во­дно­час.

Адже оця дов­же­ле­зна па­у­за зав­довж­ки у три мі­ся­ці, по­ли­та ря­сни­ми до­ща­ми на по­ча­тку, по­се­ре­ди­ні ви­су­ше­на до­бі­ла і про­па­хла пер­си­ка­ми й ди­ня­ми наприкінці, і є го­лов­ною по­ді­єю. Ні­чо­го ва­жли­ві­шо­го не­має — лиш ці шов­ко­ви­чні су­зір’я на асфаль­ті, маз­ки хмар і ан­сам­блі цвір­ку­нів.

Ді­тла­шня мчить нав­про­стець до осе­ні.

Я чим­чи­кую по­віль­но, на­стіль­ки, що, зда­є­ться, стою на мі­сці. Але на­справ­ді теж бі­жу що­ду­ху.

Ні­хто не про­грає.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.