Не­по­мі­че­на тра­ге­дія...

У 1945 ро­ці за­кар­пат­ське село Ма­лі Сел­мен­ці за кіль­ка го­дин роз­ді­ли­ли ко­лю­чим дро­том. Як сьо­го­дні ме­шкан­ці від­нов­лю­ють сто­сун­ки

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Окса­на ДУДАШ, Ужго­род

Ме­шкан­ці се­ла Ма­лі Сел­мен­ці Ужго­род­сько­го ра­йо­ну За­кар­па­т­тя про­йшли че­рез важ­ке ви­про­бу­ва­н­ня: наприкінці черв­ня да­ле­ко­го 1945 ро­ку ра­зом зі змі­ною кар­ти то­ді­шньої Єв­ро­пи під ні­жве­ли­кої гео­по­лі­ти­ки по­тра­пи­ло і це не­ве­ли­чке за­кар­пат­ське село, яке то­ді вхо­ди­ло до скла­ду В ель ко­ка п у шанс ь ко­го окру­гу Сло­вач­чи­ни. Лі­нію кор­до­ну, за сло­ва­ми мі­сце­вих ме­шкан­ців, вста­но­ви­ли за кіль­ка го­дин, не по­пе­ре­див­ши за­зда­ле­гідь ні­ко­го. В одну мить по рі­зні бо­ки ко­лю­чо­го дро­ту опи­ни­ли­ся ці­лі ро­ди­ни: ба­тьків роз­лу­чи­ли з ді­тьми, се­стер із бра­та­ми, не по­шко­ду­ва­ла до­ля і за­ко­ха­них та на­ре­че­них.

ЖИВИХ І МЕР­ТВИХ РОЗ­ДІ­ЛИ­ЛИ КО­ЛЮ­ЧИМ ДРО­ТОМ

Про тра­ге­дію, яка за­че­пи­ла чи не ко­жну ро­ди­ну в Ма­лих Сел­мен­цях, ни­ні зна­ють ли­ше з пе­ре­по­від­ок ста­ро­жи­лів. Кіль­ка ро­ків то­му най­стар­ший ме­шка­нець се ла Зол­тан Єв­чак роз­по­вів ме­ні істо­рію сво­єї ро­ди­ни. Він, то ді мо ло дий хло пець, від бу вав вій­сько­ву по­вин­ність на го­спо­дар­ських ро­бо­тах у Ні­меч­чи­ні. По­вер­та­ю­чись до­до­му із чу­жи­ни, ді­знав­ся від за­лі­зни­чни­ків про те, що ста ло ся. Зу стріч із рід ним се лом йо го вра­зи­ла: по­ло­ви­на ро­ди­чів, зна­йо­мих, цер­ква, шко­ла, та на­віть кла­до­ви­ще, де був по­хо ва ний і йо го бать ко і де за ли ши ла ся пам’ять біль­шо­сті їхніх ро­дин, опи­ни­ли­ся за ко­лю­чим дро­том...

Міс це ві жи те лі роз по ві да ють, що все від­бу­ло­ся на­стіль­ки бли­ска­ви­чно швид­ко, що на­віть якщо хтось із ни­жньо­го кін­ця се­ла був у ро ди чів у виш ньо му — враз опи - нив­ся в ін­шій дер­жа­ві. При­чо­му без пра­ва по­вер­не­н­ня до­до­му. Пе­ре­по­від­а­ють й істо­рію про дів­чи­ну Ре­буш, яка пі­шла до ро­ди­ни на край се­ла са­ме у ті про­кля­ті го­ди­ни. До­до­му во­на вже не по вер­ну­ла­ся. При­кор­дон­ни­ки не пу­сти­ли. Так і за­ли­ши­ли­ся: во­на у Че хос ло вач чи ні, а бать ки та на ре че - ний — в Укра­ї­ні.

Вчо­ра­шні ро­ди­ни, до­брі зна­йо­мі чи су­сі ди не ма ли на віть мож ли вос ті спіл ку ва - ти ся. На кор до ні про тяг ну ли ко лю чий дріт, роз­ора­ли при­кор­дон­ну сму­гу і вста­но­ви ли де рев’ яну ого ро жу, че рез яку ні чо го не бу­ло ви­дно на про­ти­ле­жну сто­ро­ну. Про­те се ля ни швид ко знай ш ли мож ли вість кон­та­кту­ва­ти: во­ни пе­ре­гу­ку­ва­ли­ся, обро­бля ю чи свою зем лю, іно ді спі вом да ва ли зна­ти, що у селі щось ста­ло­ся: хтось по­мер, на ро див ся, за хво рів або ж одру жу єть ся. По­за­як аб­со­лю­тна біль­шість жи­те­лів се­ла бу­ли угор­ця­ми, пе­ре­мо­ви­ни ве­ли­ся угор­ською мо­вою, і при­кор­дон­ни­ки не ро­зумі­ли, що це во­ни спіл­ку­ю­ться.

По­діл се­ла по­ла­мав до­лі ба­га­тьох ме­шкан ців. Істо рія по кій ної су сід ки Зол та на па­ні Ма­рії ти­по­ва для жи­те­лів се­ла: по той бік дро­ту опи­ни­ли­ся її два бра­ти, се­стра та донь ка. Ко ли хо ва ли бра тів, во на бла га ла при­кор­дон­ни­ків, аби да­ли по­про­ща­ти­ся з ни­ми. Не вбла­га­ла. Че­рез за­кри­тість СРСР не до­ве­ло­ся їй зу­стрі­ти­ся і з ін­ши­ми сво­ї­ми ро­ди­ча­ми. Так і до­жи­ла ві­ку, вдив­ля­ю­чись у той бік, де за­ли­ши­ла­ся час­тка її са­мої...

Зол­тан Єв­чак роз­по­від­ав, що пер­ші ро­ки пі­сля по­ді­лу се­ла, ко­ли хтось по­ми­рав на« тій» сто­ро­ні, тру­ну при­но­си­ли до кор­до­ну. Та­кі про­ща­ли­ся ма­ло се л м е н чан сь к і ро­ди­чі з по­мер­ли­ми ве­ли ко­се лм е н чан с ь ким и: че­рез ко­лю­чий дріт.

В ін­шій дер­жа­ві опи­ни­ли­ся і бра ти­па­на Зол та на. Сам він зміг від­ві­да­ти сво­їх близь­ких ли­ше у 1956 ро­ці, ко­ли в страш - ну ава рію по тра пив йо го брат. А вже у 1989 ро­ці зня­ли біль­шу ча­сти­ну ого­рож на кор до ні, тож мож на бу ло ба чи ти сво їх рід - них та спіл ку ва ти ся з ни ми че рез кор дон, хо ча на той час чи ма ло ро дин них зв’ яз ків уже за гу би ло ся.

ЗНО­ВУ РА­ЗОМ?

Шанс на возз’єд­на­н­ня ро­дин та від­най­де­н­ня втра­че­них ро­ди­чів ве­ли­ко- та ма­ло­сел­мен­ча­ни отри­ма­ли аж у 2007 ро­ці, ко­ли тут від­кри­ли пі­шо­хі­дний пункт про­пу­ску че­рез кор­дон. На­ре­шті зня­ли й ко­лю­чий дріт між Ма­ли­ми та Ве­ли­ки­ми Сел­мен­ця­ми. Зда­ва­ло­ся б, ни­ні ні­що не по­вин­но за­ва­ди­ти возз’єд­нан­ню роз­ді­ле­них ро­дин. Та все ж ме­шкан­цям Ма­лих Сел­мен­ців не про­сто по­тра­пи­ти до сво­їх рі­дних у Сло­вач­чи­ні, для цьо­го їм до­во­ди­ться отри­ма­ти шен­ген­ську ві­зу або ж до­звіл на ма­лий при­кор­дон­ний рух. Чо­го не ска­жеш про сло­ва­цьких сел­мен­чан, які со­тня­ми при­хо­дять сю­ди що­дня без­пе­ре­шко­дно — їм не по­трі­бно жо­дних віз.

Та ни­ні ме­шкан­ці Ве­ли­ких Сел­мен­ців що­дня про­сту­ють до Ма­лих не за­ра­ди по­шу­ку сво­їх за­гу­бле­них ро­ди­чів та від­нов­ле­н­ня пам’яті ро­ду, а за­ра­ди... мер­кан­тиль­но­го ін­те­ре­су. Во­ни йдуть в Укра­ї­ну за де­ше­ви­ми хар­ча­ми, го­ріл­кою, ци­гар­ка­ми, одя­гом. При­кор­дон­ни­ки ка­жуть, що осо­бли­вий на­плив сло­ва­ків зран­ку: що­дня о 9-й го­ди­ні во­ни со­тня­ми зби­ра­ю­ться на пун­кті про­пу­ску. А вже пі­сля­обі­дньої по­ри по­вер­та­ю­ться до­до­му, тя­гну­чи чи­ма­лі клун­ки із де­ше­вим укра­їн­ським то­ва­ром. Ма­ло­сел­мен­ча­ни ж від цьо­го тіль­ки ви­гра­ють. Зав­дя­ки сло­ва­цьким су­сі­дам у ще до­не­дав­на де­пре­сив­но­му селі роз­кві­тає при­ва­тний бі­знес: тут, як жар­ту­ють, мі­сце­ві, що не ха­та, то ма­га­зин. Зве­де­но і но­ву, до­бро­тну до­ро­гу. Все це по­зи­тив­но впли­ває на роз­ви­ток се­ла, зокре­ма і на йо­го бю­джет. Та най­го­лов­ні­ше — мо­лодь пе­ре­ста­ла ви­їжджа­ти, бо ба­чить свою пер­спе­кти­ву са­ме тут. Мі­сце­ві жи­те­лі мрі­ють про те, щоб тут від­кри­ли обі­ця­ний ав­то­мо­біль­ний пункт про­пу­ску, бо то­ді село та лю­ди ма­ти­муть ще біль­ші мо­жли­во­сті для роз­ви­тку бі­зне­су та за­ро­бля­н­ня гро­шей.

Сло­ва­цькі Сел­мен­ці, на від­мі­ну від укра­їн­ських, можуть по­хва­ли­ти­ся гар­ни­ми до­ро­га­ми, пі­шо­хі­дни­ми та ве­ло­до­ріж­ка­ми, до­бро­тни­ми ав­то­бу­сни­ми зу­пин­ка­ми, ско­ше­ни­ми узбіч­чя­ми та охай­ни­ми за­кві­тча­ни­ми по­двір’ями. Не можуть во­ни по­хва­ли­ти­ся хі­ба що кіль­кі­стю ма­га­зи­нів, яких тут на все село ли­ше три, та й то не­ве­ли­чкі. Та й на­ві­що їм крам­ни­ці, ко­ли все не­об­хі­дне во­ни можуть ку­пи­ти на­ба­га­то де­шев­ше у су­сі­дньо­му, хо­ча й за­кор­дон­но­му селі?

ЛІНІЯ КОР­ДО­НУ РОЗДІЛИЛА І ПРИВАТНІ ЗЕМ­ЛІ

Про тра­ге­дію 1945 ро­ку у Ве­ли­ких Сел­мен­цях пам’ята­ють ли­ше з пе­ре­ка­зів. Ста­ро­ста Ла­йош Товт, який уже 14 ро­ків по­спіль ке­рує се­лом, ка­же, що він до­бре знає про цю сто­рін­ку історії се­ла зі спо­га­дів сво­го ді­да, який та­кож був сіль­ським ста­ро­стою у во­єн­ні ро­ки. Ді­дусь роз­по­від­ав, як йо­го зму­шу­ва­ли під­пи­су­ва­ти пе­ти­цію про при­єд­на­н­ня се­ла до СРСР, і як він кіль­ка днів пе­ре­хо­ву­вав­ся, щоб не ро­би­ти цьо­го. Не ді­ждав­шись ста­ро­сти з пе­ча­ткою, мар­ку­валь­ни­ки но­во­го кор­до­ну про­кла­ли йо­го че­рез село. Ла­йош жал­кує, що й до­ни­ні ро­ди­ни з двох сіл пов­ні­стю не від­но­ви­ли втра­че­ні за кіль­ка де­ся­ти­літь зв’яз­ки. А два ро­ки то­му йо­му по­ща­сти­ло зу­стрі­ти­ся зі сво­їм дво­ю­рі­дним бра­том, який жи­ве в укра­їн­ських Сел­мен­цях. Ла­йош про­дов­жує: «Лінія кор­до­ну розділила не тіль­ки ро­ди­ни, але й зем­лі: чи­ма­ло при­ва­тних зе­мель за­ли­ши­ло­ся по ін­шу сто­ро­ну кор­до­ну. До ре­чі, ни­ні за за­ко­ном Сло­ва­цької Ре­спу­блі­ки, ме­шкан­ці укра­їн­ських Ма­лих Сел­мен­ців, зем­ля яких за­ли­ши­ла­ся на тій сто­ро­ні, ма­ють пра­во на її по­вер­не­н­ня. То­ді як сло­ва­цькі сел­мен­ча­ни та­ким пра­вом в Укра­ї­ні не можуть ско­ри­ста­ти­ся».

Ни ні у Ве ли ких Сел мен цях про жи ває 630 лю­дей, се­ред яких ли­ше три сло­ва­цькі ро­ди­ни, ре­шта — угор­ці. Чи­ма­ло хат у селі по рож ні: ста рі лю ди вми ра ють, а їх ні на - щад ки по ки да ють ма лу бать ків щи ну. До ре­чі, вже три за­кар­пат­ські ро­ди­ни при­дба­ли тут со­бі до­мів­ки. У Ве­ли­ких Сел­мен­цях є угор­сько­мов­на шко­ла, в якій на­вча­є­ться 150 учнів, та ди­тса­док із 50 ви­хо­ван­ця­ми, для ді­тей спо­ру­дже­ні су­ча­сні спор­тив­ні та іг ро ві май дан чи ки та ство ре но най кра щі умо ви для на вчан ня. Ві ру ю чі ве ли ко сел - мен­ці ма­ють мо­жли­вість мо­ли­ти­ся у трьох цер к вах. « Про те, — бід ка єть ся пан Лай - ош, — мо лодь ви їж д жає до ве ли ких міст: Бра тис ла ви, Ко шиць, а та кож до Че хії, Угор щи ни, Ве ли ко бри та нії, Ні меч чи ни у по­шу­ку ро­бо­ти та подаль­шої пер­спе­кти­ви. У Ве­ли­ких Сел­мен­цях її важ­ко ре­а­лі­зу­ва­ти: рі­вень без­ро­бі­т­тя у селі сягає 40%». Та ра­зом із тим ста­ро­ста не втра­чає опти­мі­зму і щи­ро ві­рить, що не­вдов­зі все змі­ни­ться на кра­ще. І ще — по­над усе хо­че, аби біль­ше ні­ко­ли й ні­де в сві­ті не по­вто­ри­ла­ся тра­гі­чна іс то рія йо го се ла, а мир ну су ве рен ну Укра­ї­ну мріє якнайш вид­ше ба­чи­ти в скла­ді Єв­ро­со­ю­зу, щоб не тіль­ки шту­чно роз’єд­на­не рі­дне село, а й на­ші бра­тні су­сі­дні на­ро­ди спіл­ку­ва­ли­ся без бар’єрів, які про­ля­га­ють че­рез зем­лі й ду­ші лю­дей.

ФОТО АВТОРА

КОР­ДОН СТАВ «ПРОЗОРИМ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.