5

Сер­гій ІВАНОВ: «Пев­на жур­на­ліст­ська ту­сов­ка «за­стов­пи­ла» за со­бою пре­ро­га­ти­ву на сво­бо­ду сло­ва. Але ми не да­мо її вкра­сти»

Den (Ukrainian) - - Фотопанорама - Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

4 СЕР­ПНЯ 2016 РО­КУ. ЛОНДОН. ОЗБРОЄНИЙ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ОХОРОНЯЄ МІ­СЦЕ НА ПЛО­ЩІ РАССЕЛА, ДЕ НА­ПЕ­РЕ­ДО­ДНІ ВНА­СЛІ­ДОК НАПАДУ ПОМЕРЛА ОДНА ЖІНКА І ЩО­НАЙ­МЕН­ШЕ П’ЯТЕРО ЛЮ­ДЕЙ БУ­ЛО ПОРАНЕНО. ПОЛІЦЕЙСЬКИМ ВДА­ЛО­СЯ ЗАТРИМАТИ НАПАДНИКА, ОЗБРОЄНОГО НОЖЕМ, ЧЕ­РЕЗ ШІСТЬ ХВИ­ЛИН ПІ­СЛЯ НАДХОДЖЕННЯ ПЕРШИХ ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО НАПАД. ЩОБ ЗАТРИМАТИ ПІДОЗРЮВАНОГО, ПОЛІЦЕЙСЬКИМ ДО­ВЕ­ЛО­СЯ ЗАСТОСУВАТИ ЕЛЕКТРОШОКЕРИ

2 СЕР­ПНЯ 2016 РО­КУ. ТОКІО. ПЕР­ША ЖІНКА-МЕР СТО­ЛИ­ЦІ ЯПОНІЇ, 64-РІ­ЧНА ЮРІКО КОЇКЕ, ПРИБУЛА У БУ­ДІВ­ЛЮ ТОКІЙСЬКОЇ МЕРІЇ НА ЦЕ­РЕ­МО­НІЮ ІНАВГУРАЦІЇ. КОЇКЕ ПО­ОБІ­ЦЯ­ЛА УВАЖНО ВИВЧИТИ ТЕ, ЯК ПРО­ХО­ДИТЬ ПІДГОТОВКА МЕГАПОЛІСА ДО ОЛІМПІАДИ 2020 РО­КУ НА ТЛІ ПОВІДОМЛЕНЬ, ЩО ЗАТРАТИ НА ЦЕ МО­ЖУТЬ У ДВА, А ТО Й У ТРИ РАЗИ ПЕРЕВИЩИТИ ПОЧАТКОВУ СУ­МУ — $7,14 МЛРД. ВО­НА ТА­КОЖ ЗАЯВИЛА ПРО НА­МІР СТВО­РИ­ТИ СПЕЦІАЛЬНИЙ ОР­ГАН ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ, ЧИ ПРАВИЛЬНО ВИ­КО­РИ­СТО­ВУ­ЮТЬ КО­ШТИ ПЛАТНИКІВ ПОДАТКІВ У ТОКІО

Бло­гер і жур­на­ліст Сер­гій Іванов, як і ба­га­то ін­ших лу­ган­ців, по­ли­шив рі­дний Дон­бас 2014 ро­ку. До­ля Сер­гія при­мі­тна тим, що він три­ва­лий час пра­цю­вав у «си­сте­мі» — в лу­ган­ській про­ку­ра­ту­рі. 2008 ро­ку лу­ган­ців ін­три­гу­ва­ли йо­го по­сти в бло­гах, які він під­пи­су­вав псев­до­ні­мом Applecrysis. Зго­дом йо­го бло­ги бу­ли зла­ма­ні ро­сі­я­на­ми, а яв­ні про­ти­річ­чя з «си­сте­мою» ви­рі­ши­ли­ся під час кри­ва­во­го Май­да­ну — Іванов узяв без­по­се­ре­дню в ньо­му участь і втра­тив ро­бо­ту. Не­що­дав­но ви­йшла дру­ком йо­го чер­го­ва книж­ка «Про­ти­во­ре­чия» з ху­до­жні­ми роз­по­від­я­ми, бу­кваль­но ви­тка­на з ре­фле­ксій. За йо­го сло­ва­ми, він не при­пи­няє «ро­бо­ту над со­бою» і вва­жає най­ва­жли­ві­шим мо­ти­вом для твор­чо­сті — ство­ре­н­ня сми­слів.

«У НАС РЕ­ВО­ЛЮ­ЦІЇ У СПРАВЖНЬОМУ ЇЇ РОЗУМІННІ НЕ БУ­ЛО»

— Сер­гію, сво­го ча­су ще один наш зем­ляк з Дон­ба­су — Де­нис Ка­зан­ський — зі­знав­ся, що до агре­сії РФ про­ти Укра­ї­ни він вва­жав, що Го­ло­до­мор як ге­но­цид укра­їн­сько­го на­ро­ду був біль­ше ви­гад­кою Ющен­ка. Пі­сля то­го як він по­ба­чив, що Ро­сія си­стем­но зни­щує укра­їн­ців, Де­нис пе­ре­ко­нав­ся в то­му, що ця кра­ї­на дій­сно ці­ле­спря­мо­ва­но пра­гне зни­щи­ти наш на­род. У те­бе бу­ли пе­ре­оцін­ки по­гля­дів пі­сля не­дав­ніх тра­гі­чних по­дій?

— До вій­ни у ме­не що­до Го­ло­до­мо­ру бу­ла теж не­о­дно­зна­чна оцін­ка. І дій­сно, вій­на ба­га­то чо­го роз­ста­ви­ла в го­ло­вах на свої мі­сця. Уза­га­лі, лю­ди­ні ін­ко­ли по­трі­бен струс для то­го, щоб по­ча­ла­ся пе­ре­оцін­ка тих чи ін­ших по­дій, ін­фор­ма­ції. Го­ло­до­мор пе­ре­жи­ли мої ба­бу­ся й ді­дусь. Ді­дусь зав­жди ка­зав, що єди­не, від чо­го бо­ї­ться по­мер­ти, — це від го­ло­ду. Але 70 ро­ків ра­дян­ської про­па­ган­ди й си­сте­ма­ти­чної під­мі­ни істо­рії, бе­зу­мов­но, ма­ли свій не­га­тив­ний ефект. Ра­дян­ська істо­рія з ці­єї тра­ге­дії ви­лу­чи­ла ва­жли­вий еле­мент — етні­чний. Факт го­ло­ду за­мов­ча­ти во­ни не мо­гли, й то­му зро­би­ли все, щоб по­да­ти йо­го як зви­чай­ну тра­ге­дію, а не як зни­ще­н­ня Крем­лем са­ме укра­їн­ців — во­ле­лю­бно­го на­ро­ду, який не по­вів­ся на ко­ле­кти­ві­за­цію. Я мо­жу ска­за­ти, що пе­ре­оцін­ка у ме­не від­бу­ва­є­ться й за­раз.

До 2004 ро­ку я пра­кти­чно не ди­вив­ся но­вин. Ці­ка­ви­ти­ся по­справ­жньо­му по­лі­ти­кою я по­чав пі­сля пер­шо­го Май­да­ну. То­ді ме­ні ста­ло зро­зумі­ло, що укра­їн­цям аб­со­лю­тно не бай­ду­жа до­ля кра­ї­ни, і, на від­мі­ну від апа­ти­чно­го Лу­ган­ська, в Ки­є­ві або на за­хі­дній Укра­ї­ні лю­ди дій­сно пра­гнуть мі­ня­ти жи­т­тя, бу­ду­ва­ти кра­ї­ну. Ко­ли я пе­ре­чи­тую свої за­пи­си, ска­жі­мо, 2008 ро­ку, то за­раз з де­яки­ми сво­ї­ми ви­слов­лю­ва­н­ня­ми мо­жу бу­ти не зго­ден. Лю­ди­на зо­бов’яза­на про­во­ди­ти над со­бою ро­бо­ту. Я мо­жу бу­ти ін­ко­ли не­спра­ве­дли­вим до ко­гось або ро­блю щось не так і по­тім ду­же че­рез це му­чу­ся. Мої близь­кі ме­ні не да­дуть збре­ха­ти, що не­має жор­сто­кі­шо­го лін­чу­ва­те­ля для Сер­гія Іва­но­ва, ніж сам Сер­гій Іванов. За своє жи­т­тя я при­пу­стив­ся ба­га­тьох по­ми­лок і ни­ні­шній свій шлях спри­ймаю як устрем­лі­н­ня до пев­но­го ка­тар­си­су й гар­мо­нії з со­бою.

— Ти зга­дав про Май­да­ни. Ти дій­сно вва­жа­єш, що во­ни змі­ни­ли Укра­ї­ну?

— На­справ­ді, у нас ре­во­лю­ції у справжньому її розумінні не бу­ло. Ре­во­лю­ція — це гли­бин­ні змі­ни, й, на жаль, во­ни не бу­ва­ють без кро­ві. Але го­лов­не, що я то­ді по­ба­чив, це пра­гне­н­ня су­спіль­ства про­яв­ля­ти се­бе. У се­ре­до­ви­щі, де всі йдуть у но­гу, ні­чо­го хо­ро­шо­го бу­ти не мо­же. Я переконаний, що всі кра­ї­ни при ре­во­лю­ці­ях чо­гось по­збав­ля­ли­ся. За­раз Укра­ї­на так са­мо за­знає по­збав­ле­н­ня. Це і втра­та те­ри­то­рій, і за­ги­бель лю­дей. Украй ва­жли­во, щоб ми не допу­сти­ли, щоб ці жер­тви ста­ли мар­ни­ми. Для цьо­го по­трі­бне твор­че на­ча­ло.

— Тоб­то Май­дан, фа­кти­чно, змі­нив твоє уяв­ле­н­ня про кра­ї­ну?

— Не мо­жу ска­за­ти, що я «про­зрів» 30 ли­сто­па­да 2013 ро­ку, бо до ці­єї да­ти я три­ва­лий час вів у Лу­ган­ську свій блог, який аб­со­лю­тно не від­по­від­ав до­мі­ну­ю­чим на Дон­ба­сі уяв­ле­н­ням. Для ме­не, на­при­клад, пси­хо­тип Яну­ко­ви­ча був аб­со­лю­тно зро­зумі­лим із са­мо­го по­ча­тку, бо я три­ва­лий час пра­цю­вав у пра­во­охо­рон­них ор­га­нах. Яну­ко­вич — це ти­по­вий зу­хва­лий ра­дян­ський роз­кра­дач, який зі­йшов­ся з кри­мі­на­лі­те­том.

«ПИ­ШУ Я З 12 РО­КІВ, ПРОЧИТАВ ВЕЛИЧЕЗНУ КІЛЬ­КІСТЬ КНИЖОК»

— При цьо­му на Дон­ба­сі Яну­ко­ви­ча на­зи­ва­ли три­ва­лий час «на­шим», і яв­но не ли­ше то­му, що він на­ро­див­ся в Єна­кі­є­во­му.

— Не втом­лю­ю­ся на­во­ди­ти при­клад то­го, що я на­ро­див­ся в се­лі Зи­мо­гір’я Лу­ган­ської обла­сті, за­сно­ва­не ра­ні­ше Лу­ган­ська. Зи­мо­гор — це де­фі­ні­ція, тер­мін, який озна­чає «збі­глий ка­тор­жник». Зро­зумі­ло, що у Яну­ко­ви­ча був від­по­від­ний еле­кто­рат. Ко­ли по­би­ли сту­ден­тів, я був у Хар­ко­ві й зро­зу­мів, що дер­жа­ви у нас не­має. То­му що в дер­жа­ві та­ко­го від­бу­ва­ти­ся про­сто не мо­же, ко­ли сту­ден­тів по-зві­ря­чо­му б’ють ви­клю­чно за те, що во­ни зі­бра­ли­ся в одно­му мі­сці й ви­сло­ви­ли свій про­тест. Я не міг не взя­ти без­по­се­ре­дню участь у Май­да­ні, унаслідок чо­го й попла­тив­ся сво­єю ро­бо­тою.

— Ви­хо­дить, ти став якщо не роз­хи­ту­ва­чем за­сад у за­ко­сте­ні­лій си­сте­мі, то сво­го ро­ду де­ста­бі­лі­зу­ю­чим еле­мен­том. З чо­го ра­птом?

— Тут від­по­відь ви­клю­чно в мо­є­му єстві. Пи­шу я з 12 ро­ків, прочитав величезну кіль­кість книжок.

— Ка­жуть, що ми­тець — це пе­ред­усім про­тест.

— Мо­жли­во. Я ні­ко­ли не слу­хав по­пу­ляр­ної му­зи­ки й не чи­тав по­пу­ляр­ної лі­те­ра­ту­ри, окрім фун­да­мен­таль­них кла­си­ків. Усі мої му­зи­чні ге­рої уві­йшли до ко­ман­ди тих, хто по­мер до 27 ро­ків. «Со­вок» я по­чав не­на­ви­ді­ти ще за СРСР. При цьо­му, ко­ли я жив у Сва­то­во­му, то там «со­вок» над­то не від­чу­вав­ся. Це бу­ло якесь аб­со­лю­тно ін­ше се­ре­до­ви­ще, де лю­ди роз­мов­ля­ли укра­їн­ською мо­вою й бу­ли близь­кі до зем­лі. А от Во­ро­ши­лов­град — це був уже ін­ший етап, де якраз і від­бив­ся у ме­не в пам’яті «со­вок». На жаль, при­йшло ро­зу­мі­н­ня то­го, що дер­жа­ва — це яви­ще аб­со­лю­тно не іде­аль­не, але ні­чо­го кра­що­го по­ки люд­ство не ви­га­да­ло для ор­га­ні­за­ції су­спіль­них від­но­син. От зі­ткне­н­ня мо­єї сві­до­мо­сті з ці­єю істи­ною ста­ло ду­же ва­жли­вим мо­мен­том фор­му­ва­н­ня сві­то­гля­ду. Фа­кти­чно, я то­ді за­пе­ча­тав се­бе в та­ку со­бі ка­псу­лу, з якої ви­хо­див за по­тре­би. Лю­ди, які ро­сли на яки­хось одно­зна­чних цін­но­стях і не­по­ру­шних пра­ви­лах, ви­яви­ли­ся зна­чно мен­ше го­то­ви­ми до пе­ре­оцін­ки сво­їх пе­ре­ко­нань на осно­ві вже но­вої ін­фор­ма­ції. Пі­сля по­би­т­тя сту­ден­тів на Май­да­ні у ме­не про­сто «впа­ла план­ка». При­чо­му якщо у ба­га­тьох у мить, ко­ли «па­дає план­ка», втра­ча­є­ться кон­троль над со­бою, то я, нав­па­ки, цей кон­троль над со­бою при­дбав. На­че все ста­ло на свої мі­сця.

Ду­же до­бре пам’ятаю, як 30 ли­сто­па­да 2013 ро­ку по­би­ли сту­ден­тів, а вже 2 гру­дня ви­йшло ін­терв’ю зі мною в «Дні», де бу­ло на­пи­са­но, що лу­ган­ський держ­слу­жбо­вець під­три­мує Єв­ро­май­дан. По­вер­та­ю­ся до Лу­ган­ська, й ме­не ви­кли­кає мій на­чаль­ник Оле­ксандр Ан­ти­пов. Як за­раз пам’ятаю, у ньо­го на сто­лі ле­жа­ли роз­дру­ків­ки з мо­ї­ми текс­та­ми, в яких бу­ли під­кре­сле­ні пев­ні фра­зи, й го­во­рить, що ме­ні вже бу­ли «пер­ші ки­тай­ські» й «дру­гі ки­тай­ські» по­пе­ре­дже­н­ня. Ме­ні так й ка­за­ли: ти ча­сти­на си­сте­ми. Ні, я не ча­сти­на си­сте­ми. Я лю­ди­на, яка при­хо­ди­ла й про­фе­сій­но ро­би­ла кон­кре­тні спра­ви, ви­ко­ну­ю­чи свої по­са­до­ві обов’яз­ки. Під­ко­па­ти­ся під ме­не бу­ло не­мо­жли­во, у ре­зуль­та­ті все за­кін­чи­ло­ся в сі­чні 2014 ро­ку, ко­ли я про­сто ви­клав те­ле­фон­ну роз­мо­ву з то­ді­шнім гла­вою Лу­ган­ської обла­сної ра­ди Ва­ле­рі­єм Го­лен­ком. Го­лен­ко брав участь у се­па­ра­тист­сько­му ша­ба­ші про­ти Май­да­ну, а то­ді вже в Ки­є­ві по­ча­ли­ся пер­ші вбив­ства. Я пе­ред цим про- сив у Адмі­ні­стра­ції не ро­би­ти цьо­го, не роз­ко­лю­ва­ти кра­ї­ну сво­ї­ми «з’їзда­ми» і за­ява­ми про «бан­де­рів­ців». Во­ни ж, нав­па­ки, за­яв­ля­ли, що про­те­сту­валь­ни­ків тре­ба по­ли­ва­ти в мо­роз во­дою. На­сту­пно­го дня ме­ні ска­за­ли пи­са­ти ра­порт.

«ГО­ЛОВ­НА ПРОБЛЕМА НА­ШОЇ ЖУР­НА­ЛІ­СТИ­КИ — ЦЕ НЕВІГЛАСТВО»

— Ко­ли ти пе­ре­їхав до Ки­є­ва й по­тра­пив у но­ве ме­дій­не се­ре­до­ви­ще, що те­бе роз­ча­ру­ва­ло?

— Є жур­на­лі­сти й ці­лі ви­да­н­ня, які го­ду­ю­ться з кон­кре­тних рук і об­слу­го­ву­ють кон­кре­тних олі­гар­хів. Про­сто одни­ми ви­да­н­ня­ми олі­гар­хи во­ло­ді­ють від­кри­то, а ін­ши­ми, як, на­при­клад, «Укра­їн­ською прав­дою» Гри­го­ри­шин, во­ло­ді­ють опо­се­ред­ко­ва­но. Фір­таш і Льо­во­чкін во­ло­ді­ють «Ін­те­ром» від­кри­то. Так са­мо Ко­ло­мой­ський від­кри­то во­ло­діє «1+1». При цьо­му ска­жу че­сно, що до остан­ньо­го у ме­не на­ба­га­то кра­ще став­ле­н­ня, ніж до перших, і на те є при­чи­ни. Усе­та­ки Ко­ло­мой­ський (хоч я й ви­грав три су­ди в При­ват­бан­ку) в клю­чо­вий мо­мент про­я­вив се­бе аде­ква­тно си­ту­а­ції й зро­бив усе, щоб за­хи­сти­ти кра­ї­ну.

У столичному жур­на­ліст­сько­му се­ре­до­ви­щі я зі­ткнув­ся з пов­ним не­ро­зу­мі­н­ням то­го, що від­бу­ва­є­ться на схо­ді Укра­ї­ни. Ча­сто на Дон­бас від­прав­ля­ли лю­дей, які аб­со­лю­тно не ма­ли уяв­ле­н­ня ні про істо­рію краю, ні про те, що пе­ре­ду­ва­ло вій­ні, ні про ха­ра­ктер мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня. І я то­бі ска­жу, що ба­га­то мі­сце­вих сай­тів пра­цю­ва­ли про­фе­сій­ні­ше, ніж сто­ли­чні ЗМІ, які на­ма­га­ли­ся пи­са­ти про по­дії на схо­ді. Ці ЗМІ бу­ли в яко­мусь олі­го­фре­ні­чно­му під­не­се­но­му на­строї з при­во­ду то­го, що десь є «ки­пиш» і мо­жна ту­ди по­їха­ти по­зні­ма­ти щось сен­са­цій­не. Бу­ло та­ке, що ме­не з «Гро­мад­сько­го» про­си­ли про­ін­стру­кту­ва­ти їхніх жур­на­лі­стів з по­гля­ду без­пе­ки. Я ін­стру­кту­вав і ба­чив, що во­ни по­тім усе ро­би­ли з то­чні­стю до нав­па­ки. Тоб­то во­ни про­сто пі­а­ри­ли­ся. При цьо­му при­пу­ска­ли­ся гру­бих по­ми­лок, ко­ли фо­то­гра­фу­ва­ли на­ші ко­ло­ни, ко­ли за­про­шу­ва­ли на Дон­бас ро­сій­ських жур­на­лі­стів і по­тім іще за­сту­па­ли­ся за них.

Що­до ро­сій­ських жур­на­лі­стів, які при­їжджа­ли сю­ди з ви­гля­дом лі­бе­ра­лів, мов­ляв, «во­ни за нас», то ті, хто їх за­хи­щає, про­сто не чи­та­ли ро­ман До­сто­єв­сько­го «Бі­си». Го­лов­на проблема на­шої жур­на­лі­сти­ки — це невігластво. Тоб­то у них є пев­ний на­бір знань, але це ще не осві­та. Осві­та — це не ме­ха­ні­чно на­ко­пи­че­ні зна­н­ня. Це ши­ро­та сві­то­гля­ду. Це, якщо хо­че­те, зда­тність ство­рю­ва­ти сми­сли, що не­мо­жли­во без роз­ви­не­ної си­сте­ми цін­но­стей й по­стій­но­го на­вча­н­ня. Без куль­тур­но­го ба­зи­су ав­то­ра йо­го стат­ті бу­дуть по­збав­ле­ні нер­ва. Це вже ре­мі­сни­цтво, при­ре­че­не на за­бу­т­тя. У ре­зуль­та­ті на­віть їхні книж­ки — це, як пра­ви­ло, ну­дні за­мов­ле­ні ро­бо­ти, для на­пов­не­н­ня вмі­стом яких ви­ко­ри­сто­ву­є­ться зли­та за­мов­ни­ком ін­фа.

У ці­ло­му все це ме­ні на­га­дує кар­ти­ну, де йде вій­на, а десь під зем­лею є під­валь­чик, у яко­му ви­бра­на ту­сов­ка п’є, гу­ляє й жи­ве в якійсь аб­со­лю­тно ві­дір­ва­ній від ре­а­лій дій­сно­сті. Во­ни бай­ду­жі до бо­лю на­ро­ду. Але ця за­кри­та ту­сов­ка при цьо­му ду­же агре­сив­на й спря­мо­ва­на на обо­ро­ну ко­жно­го з її «дро­ї­дів», та­ких со­бі ме­ха­ні­чних ро­бо­тів із за­да­ни­ми про­гра­ма­ми.

— Тоб­то во­ни схиль­ні «по­зна­ча­ти», хто з їхньо­го се­ре­до­ви­ща, а ко­го вар­то всі­ля­ко зро­би­ти ізго­єм?

— Так. При­чо­му во­ни за­стов­пи­ли за со­бою пре­ро­га­ти­ву на сво­бо­ду сло­ва. По су­ті, во­ни та­ким чи­ном на­ма­га­ю­ться її у нас вкра­сти. Але ми цьо­го не да­мо зро­би­ти. За­раз ви­тра­ча­ю­ться міль­йо­ни гран­то­вих до­ла­рів на ка­на­ли, які ні­хто не ди­ви­ться, але де жур­на­лі­сти під­го­до­ву­ю­ться у кон­кре­тних олі­гар­хів. Біль­шість ЗМІ, дій­сно, за­ря­дже­ні на ма­ні­пу­ля­цію гро­мад­ською дум­кою. І ось ці ту­сов­ки ме­дій­ни­ків ро­блять усе, щоб ні­хто не по­ру­шив їхній ма­лень­кий світ. З се­бе во­ни на­ма­га­ю­ться вда­ва­ти мо­дних «хіп­сте­рів» з від­по­від­ним аплом­бом. Усе це су­про­во­джу­є­ться від­по­від­ною по­ве­дін­кою й спосо­бом жи­т­тя. Яко­юсь мі­рою це ще й на­слі­ду­ва­н­ня ро­сій­ських ЗМІ. На жаль, ця бо­ля­чка — слі­пе мав­пу­ва­н­ня — у ба­га­тьох є. Цю ри­су — рів­ня­н­ня на Мо­скву й Пе­тер­бург — ще Го­голь ви­смі­ю­вав. До неї на­ле­жить, зокре­ма, й на­но­сний ко­смо­по­лі­тизм з ве­ли­че­зною кіль­кі­стю за­по­зи­че­них слів і роз­ми­ті­стю сво­єї іден­ти­чно­сті. Та­кі жур­на­лі­сти ще вчо­ра по­ка­зо­во ри­да­ли че­рез за­ги­бель бій­ців, а за­раз го­то­ві про­те­сту­ва­ти про­ти «мо­ви не­на­ви­сті», кон­та­кту­ють з ко­ла­бо­ран­та­ми, а де­які на­віть їздять на оку­по­ва­ну те­ри­то­рію. Біль­ше то­го, бу­ли ви­пад­ки, ко­ли я в пря­мо­му ефі­рі спе­ре­чав­ся з ро­сій­ським жур­на­лі­стом, який пу­блі­ку­вав по­зи­ції на­ших військ, а на­ша ж жур­на­ліс­тка ме­не осі­кла, мов­ляв, я спе­ре­ча­ю­ся з «ав­то­ри­те­том». Який же це ав­то­ри­тет, якщо він фа­кти­чно пра­цює на во­ро­га? Та йо­го пі­сля цьо­го про­сто тре­ба по­са­ди­ти до в’язни­ці, а не за­про­шу­ва­ти на ефі­ри. Зві­сно, в Укра­ї­ні є ду­же гі­дні ви­да­н­ня, але їх украй ма­ло.

— Ти сам ви­кла­дав фото деяких жур­на­лі­стів, які те­пер ще й по­лі­ти­ки й які про­во­дять час у ре­сто­ра­нах з кон­кре­тни­ми олі­гар­ха­ми. Во­ни це, як пра­ви­ло, по­ясню­ють осо­бли­во­стя­ми сво­єї жур­на­ліст­ської ді­яль­но­сті, мов­ляв, ні­хто не мо­же жур­на­лі­сто­ві за­бо­ро­ни­ти спіл­ку­ва­ти­ся з ти­ми чи ін­ши­ми лю­дьми. Де тут та ме­жа, яка від­ді­ляє дій­сно жур­на­ліст­ську ро­бо­ту від па­ні­брат­ства з ти­ми, з ким цей жур­на­ліст-по­лі­тик ні­би­то бо­ре­ться?

— Я тут під­кре­слю на­сам­пе­ред те, що цей жур­на­ліст уже по­лі­тик. Кон­та­кти по­лі­ти­ка з олі­гар­хом має роз­гля­да­ти НАБУ. Те, що Ле­щен­ко дру­жить 12 ро­ків з Гри­го­ри­ши­ним, — це йо­го спра­ва. Але він йшов до пар­ла­мен­ту, скла­дав при­ся­гу, озна­йо­мив­ся з пра­ва­ми й обов’яз­ка­ми де­пу­та­та. І якщо він пи­ше всім укра­їн­цям, що спіл­ку­вав­ся 12 ро­ків з Гри­го­ри­ши­ним і спіл­ку­ва­ти­ме­ться, а на дум­ку всіх ін­ших йо­му на­плю­ва­ти, то то­ді на­ро­до­ві, який йо­го при­вів до пар­ла­мен­ту, по­вин­но бу­ти на­плю­ва­ти на цьо­го де­пу­та­та.

— До ре­чі, Ле­щен­ко йшов до пар­ла­мен­ту від про­пре­зи­дент­ської си­ли, а по­тім різ­ко роз­вер­нув кри­ти­ку на адре­су По­ро­шен­ка. З чим це пов’яза­но?

— Я ду­маю, що Ле­щен­ка ви­ко­ри­сто­ву­ють як бо­йо­ву оди­ни­цю в ін­фор­ма­цій­ній бо­роть­бі між олі­гар­ха­ми, одним з яких є По­ро­шен­ко. Адже між олі­гар­ха­ми ду­же скла­дна си­сте­ма вза­є­мин. Це не зав­жди вій­на. Во­ни мо­жуть ці­лу­ва­ти­ся один з одним, спіл­ку­ва­ти­ся, але між ни­ми при цьо­му мо­же йти гри­зня. Вва­жаю, що фе­но­мен укра­їн­сько­го олі­гар­ха­ту не су­мі­сний з жи­т­тям на­шої кра­ї­ни. Олігархат не націлений на розвиток ці­єї дер­жа­ви. Він сто­їть на шля­ху то­го ж се­ре­дньо­го бі­зне­су. Ра­но чи пі­зно олі­гар­хи до­ко­на­ють Укра­ї­ну. Олі­гарх — це ве­ли­че­зні гро­ші, свої ме­діа, свої по­лі­ти­ки. Про який розвиток кра­ї­ни в та­ко­му ра­зі мо­же йти­ся? Во­ни жи­вуть за ра­ху­нок ре­сур­сів дер­жа­ви і тим са­мим ро­блять бі­дні­ше на­род. На­при­клад, ми ба­чи­мо, що ці­на на на­фту впа­ла, але на за­прав­ках ми не від­чу­ва­є­мо зде­шев­ле­н­ня бен­зи­ну. То­му що за­прав­ки — це ча­сти­на олі­гар­хі­чно­го бі­зне­су. Або ось Ахме­тов під­ви­щує ці­ну на еле­ктро­енер­гію. Чо­му? То­му що він за­знає збитків на Дон­ба­сі й ком­пен­сує їх за наш з ва­ми ра­ху­нок. За­уваж­те — це все стра­те­гі­чні сфе­ри, без­по­се­ре­дньо пов’язані з без­пе­кою дер­жа­ви. І всі во­ни кон­тро­лю­ю­ться обме­же­ним ко­лом лю­дей.

— То­бі не зда­є­ться, що на­справ­ді у нас є один справ­жній до­мі­ну­ю­чий олі­гар­хі­чний клан?

— Ку­чми? Так, зві­сно. Та він уза­га­лі пра­ро­ди­тель на­шо­го олі­гар­ха­ту. Він, як гри­бок, ба­га­то спор ки­нув у по­лі­ти­ку. Якщо ро­зі­бра­ти­ся, то ба­га­то на­віть молодих по­лі­ти­ків і жур­на­лі­стів так чи іна­кше з ним зв’язані. Крім то­го, йо­го зять найняв ба­га­то ло­бі­стів не ли­ше в Укра­ї­ні, а й на За­хо­ді. Усі ці фо­ру­ми, ви­став­ки, зу­стрі­чі, де си­дять сві­то­ві зна­ме­ни­то­сті, по­лі­ти­ки й Ку­чма. Для чо­го це? Для то­го, щоб обі­ли­ти йо­го пе­ред сві­том, ви­ста­ви­ти в кра­що­му сві­тлі. Мо­жна ли­ше уяви­ти со­бі який-не­будь день на­ро­дже­н­ня, де при­су­тні Пін­чук, Ел­тон Джон, Со­фія Ро­та­ру, Херст, Кір­ко­ров і Ку­чма з гі­та­рою. Адже ця кар­ти­на не та­ка вже й да­ле­ка від ре­аль­но­сті. Ку­чма — «оси­на ма­тка» олі­гар­ха­ту. Ось зна­є­те, якщо вас про­сто вку­сить оса, то отру­та швид­ко ви­йде з ор­га­ні­зму. Але ме­не не­що­дав­но уку­си­ла оси­на ма­тка, й ра­на не за­го­ю­є­ться три­ва­лий час. Так і укус Ку­чми не схо­дить з ті­ла на­шої кра­ї­ни й про­дов­жує отру­ю­ва­ти. Він же й у 90-х зни­щив аб­со­лю­тно не всіх бан­ди­тів, а ли­ше тих, хто йо­му за­ва­жав і за­гро­жу­вав осо­би­сто йо­му в пер­спе­кти­ві. На­при­клад, до­не­цьку ма­фію він за­ли­шив, по­зба­вив­шись ли­ше тих, хто міг бу­ти для ньо­го в май­бу­тньо­му кон­ку­рен­том. Під ку­лі по­тра­пи­ли як бан­ди­ти, так і до­сить пер­спе­ктив­ні, при­стой­ні лю­ди. Йо­го, ви­хо­дить, під­ви­щи­ли з «Пів­ден­ма­шу» на рі­вень ди­ре­кто­ра під­при­єм­ства «Укра­ї­на». От тіль­ки прин­ци­пи управ­лі­н­ня під­при­єм­ством і дер­жа­вою не одні й ті са­мі. Для укра­їн­ців вкрай ва­жли­вим є це зро­зу­мі­ти, для то­го щоб зро­би­ти все, щоб пе­ре­йти на но­ву план­ку ди­скур­су в су­спіль­стві за­ра­ди по­бу­до­ви дер­жа­ви, а не подаль­шо­го по­ту­ра­н­ня олі­гар­ха­ту.

«ОЛІГАРХАТ НЕ НАЦІЛЕНИЙ НА РОЗВИТОК НА­ШОЇ ДЕР­ЖА­ВИ» «БАТАТО НА­ВІТЬ МОЛОДИХ ПО­ЛІ­ТИ­КІВ І ЖУР­НА­ЛІ­СТІВ ТАК ЧИ ІНА­КШЕ ПОВ'ЯЗАНІ З КУЧМОЮ»

30 ЛИ­ПНЯ 2016 РО­КУ. БЖЕГІ. ПОЛЬЩА. ПАПА РИМСЬКИЙ ФРАНЦИСК ПРО­ХО­ДИТЬ ЧЕ­РЕЗ СВЯЩЕННІ ДВЕ­РІ У ТАБОРІ «ПОЛЕ МИЛОСЕРДЯ» ПІД ЧАС ДНІВ КАТОЛИЦЬКОЇ МО­ЛО­ДІ, ЩО ПРО­ХО­ДИ­ЛИ У ПОЛЬЩІ. У ЦЬО­МУ П’ЯТИДЕННОМУ ЗА­ХО­ДІ ВЗЯЛО УЧАСТЬ ПО­НАД 1,5 МЛН ПАЛОМНИКІВ ЗІ ВСЬО­ГО СВІ­ТУ, В ТО­МУ ЧИ­СЛІ ПО­НАД 50 ТИС. — З УКРА­Ї­НИ

1 СЕР­ПНЯ 2016 РО­КУ. САНА. ЄМЕН. УНАСЛІДОК НАД­ЗВИ­ЧАЙ­НО СИЛЬНИХ ДОЩІВ І ПОВЕНІ В ОКОЛИЦЯХ САНИ ТА ДЕЯКИХ ІН­ШИХ РАЙОНАХ ЄМЕНА ЗАГИНУЛО ЩО­НАЙ­МЕН­ШЕ ВІ­СІМ ОСІБ. ОКРІМ ТО­ГО, ПОВІНЬ ЗАВДАЛА СЕРЙОЗНИХ ЗБИТКІВ, ЗМИВАЮЧИ ВРОЖАЙ, МАШИНИ ТА ЗАТОПЛЮЮЧИ ДОРОГИ. НА ФОТО: ДІ­ТИ ПЕРЕСУВАЮТЬСЯ У КУЗОВІ АВТОМОБІЛЯ ЗАТОПЛЕНИМИ ВУЛИЦЯМИ САНИ

31 ЛИ­ПНЯ 2016 РО­КУ. КЕЛЬН. ПО­НАД 30 ТИС. ТУРКІВ ВИ­ЙШЛИ НА ДЕМОНСТРАЦІЮ, ЩОБ ПІД­ТРИ­МА­ТИ ТУРЕЦЬКОГО ПРЕ­ЗИ­ДЕН­ТА РЕДЖЕПА ТАЇПА ЕР­ДО­ГА­НА. МІ­ТИНГ, ЯКИЙ МАВ НА МЕТІ ЗАСУДИТИ НЕЩОДАВНЮ СПРО­БУ ПЕ­РЕ­ВО­РО­ТУ В ТУ­РЕЧ­ЧИ­НІ, ПРИЗВІВ ДО ДИ­ПЛО­МА­ТИ­ЧНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ЕРДОГАН ПЛАНУВАВ ВИСТУПИТИ ПЕ­РЕД ДЕМОНСТРАНТАМИ В КЕЛЬНІ ЧЕ­РЕЗ ВІДЕОЗВ’ЯЗОК, ОДНАК У СУ­БО­ТУ КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД НІ­МЕЧ­ЧИ­НИ ЗАБОРОНИВ ТРАНСЛЯЦІЮ ВИ­СТУ­ПУ

ФОТО З САЙ­ТА WWW.HROMADSKERADIO.ORG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.