Про­стір де­рев, про­стір куль­ту­ри

Як лю­бов до при­ро­ди мо­же змі­ню­ва­ти лю­дей

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Сер­гій ЛАЩЕНКО

При­га­дую, як у ди­тин­стві ми від­кри­ли для се­бе над­зви­чай­но ма­льов­ни­чу ста­ре­зну вер­бу в лі­сі по­бли­зу Та­ра­щі. Чо­мусь во­на на­стіль­ки спо­до­ба­ла­ся нам, хло­пча­кам, що ми по­ча­ли на­зи­ва­ти її Ве­ли­кою Свя­щен­ною Вер­бою. І в ли­сту­ван­ні са­ме так на­зи­ва­ли де­ре­во — укра­їн­ською мо­вою і всі три сло­ва з ве­ли­кої лі­те­ри. Те­пер ін­ко­ли за­да­ю­ся пи­та­н­ням: що ж це так «пе­ре­мкну­ло» нас, два­над­ця­ти­лі­тніх під­лі­тків, що ми з май­бу­тніх бу­дів­ни­ків ко­му­ні­зму ра­птом пе­ре­тво­ри­ли­ся на рев­них язи­чни­ків? Очевидно, вер­ба бу­ла пев­ною «від­ду­ши­ною» для нас, адже шко­ла з її на­до­ку­чли­вою ра­дян­ською іде­о­ло­гі­єю за ти­ждень всти­га­ла на­бри­дну­ти. А тут ще по­пу­ляр­ні ін­ді­ан­ські філь­ми кі­но­сту­дії ДЕФА під­ли­ва­ли ма­сла у во­гонь. За­по­єм чи­та­ли тво­ри Лі­зе­лот­ти Вель­скопф-Ген­ріх, Ерн­ста Се­то­на-Том­со­на. От і утво­рив­ся нав­ко­ло нас та­кий со­бі укра­їн­сько-ін­ді­ан­ський світ, який ря­ту­вав від офі­ці­о­зу. Лю­бов до при­ро­ди від­то­ді ли­ше по­си­лю­ва­ла­ся.

■ Ще при­га­дую вра­же­н­ня від дар­ни­цьких со­сен, ко­ли що­ро­ку їздив до бабусі че­рез Ки­їв. Во­ни при­вер­та­ли мою ува­гу і хви­лю­ва­ли зна­чно біль­ше, ніж квар­та­ли но­во­бу­дов. Ма­буть, то­му, що бу­ли ду­же ста­ри­ми. От­же, ще не­дав­но тут ро­сли со­сно­ві бо­ри? І, очевидно, са­ме та­кий ланд­шафт був у ча­си Ки­їв­ської Ру­сі? Ма­буть, не­ма ні­чо­го див­но­го в то­му, що ко­ли за­кін­чив шко­лу, то ви­рі­шив обра­ти со­бі фах лі­сів­ни­ка. На­вча­н­ня бу­ло ці­ка­вим, але, тра­пля­ло­ся, ду­ша про­те­сту­ва­ла, ко­ли ви­вчав «ази» лі­со­вої на­у­ки. Ска­жі­мо, не по­до­ба­ла­ся кон­це­пція — ста­рі оди­ни­чні де­ре­ва тре­ба не­о­дмін­но зру­бу­ва­ти, да­ю­чи до­ро­гу мо­ло­дим. Ну во­но-то, зві­сно — до­шки кра­щі з молодих, струн­ких де­рев. Але ж хто ком­пен­сує кра­су ві­ко­вої со­сни чи трьо­хсо­тлі­тньо­го ду­ба? На­віть якщо він з ду­плом чи з шкі­дни­ка­ми. У кра­ї­нах Бал­тії до ста­рих де­рев зав­жди ста­ви­ли­ся з пі­є­те­том: обго­ро­дять, пе­ре­се­лять ту­ди му­ра­шник... Адже ста­ре­зне де­ре­во — це та­кож істо­рія ли­тов­сько­го на­ро­ду чи, ска­жі­мо, естон­сько­го. А в укра­їн­ців? Ліс — це ли­ше план­та­ція для про­ду­ку­ва­н­ня до­щок? Не­прав­да. Ліс — це, перш за все, храм. При­га­дую, як у то­му ж та­ра­щан­сько­му лі­сі я про­біг свою пер­шу в жит­ті ма­ра­фон­ську ди­стан­цію. Не на зма­га­н­нях про­біг, а так, для се­бе. Зна­є­те, як на трид­ця­то­му кі­ло­ме­трі за­го­стрю­є­ться слух? А за­па­хи як по­чи­на­єш від­чу­ва­ти! Ро­здав­ле­ну су­ни­цю за дві­сті ме­трів пе­лен­гу­єш... На трид­цять п’ято­му кі­ло­ме­трі про­біг бі­ля ста­ре­зно­го, ма­буть, 500-лі­тньо­го ду­ба. Яким же він здав­ся гар­ним, як до­дав сил! Це бу­ло щось не­ймо­вір­не. А те­пер ось про­хо­див по­ряд — а він уже су­хий. Але й у та­ко­му ви­гля­ді, без зе­ле­них гі­лок, він зда­є­ться ду­же гар­ним, каз­ко­вим. Не­від’єм­на скла­до­ва ча­сти­на укра­їн­сько­го ланд­ша­фту.

■ На жаль, ми бу­ли більш зруй­но­ва­ні ра­дян­ською си­сте­мою, аніж при­бал­ти, а зруй­но­ва­ні лю­ди руй­ну­ють нав­ко­ло се­бе все, так го­во­рить і Ла­ри­са Ів­ши­на. За при­кла­дом да­ле­ко хо­ди­ти не тре­ба — зга­дай­те ли­шень ни­ні­шню «бур­шти- но­ву ли­хо­ман­ку» на Рів­нен­щи­ні. Що­прав­да, зав­жди бу­ли укра­їн­ці, які про­те­сту­ва­ли. Пам’ятаю, як трид­цять ро­ків то­му в Та­ра­щі ко­ли­шній лі­сни­чий (на той час уже пен­сіо­нер) про­те­сту­вав, ко­ли ру­ба­ли ста­рі ду­би в ме­жах мі­ста. А ще йо­го обу­рю­ва­ло те, що в 1985 ро­ці якийсь мі­сце­вий чи­нов­ник роз­по­ря­див­ся за­мі­ни­ти та­бли­чки назв ву­лиць на ро­сій­сько­мов­ні. Тут пе­ре­бу­до­ва при­йшла, Гор­ба­чов з те­ле­ві­зо­ра по­стій­но го­во­рить про сво­бо­ду, а хтось отак за­пі­зні­ло по­чав про­су­ва­ти «рус­ский мир» у мі­сте­чко, де всі спо­кон­ві­ків роз­мов­ля­ли укра­їн­ською. І на­зви ву­лиць, і ста­ре­зні ду­би бу­ли для цьо­го пен­сіо­не­ра чи­мось над­зви­чай­но ва­жли­вим, пра­кти­чно не­ро­зрив­ним.

***

■ У «Дні» зав­жди із за­до­во­ле­н­ням чи­таю до­да­ток «Мар­шрут №1». Ба­га­то ідей під­ка­зу­є­ться чи­та­че­ві, ба­га­то на­ро­джу­є­ться пі­сля йо­го про­чи­та­н­ня. Не міг не звер­ну­ти ува­гу на та­кі ряд­ки Ла­ри­си Ів­ши­ної: «У Бу­ди­щі є ве­ли­че­зний дуб, у яко­му ма­лий Та­рас хо­вав свої ма­люн­ки. Що мо­же бу­ти кра­ще, якщо ви лю­би­те і ро­зу­мі­є­те свою кра­ї­ну, як по­їха­ти в цей ве­ли­че­зний парк, сі­сти на ря­дні з дру­зя­ми бі­ля цьо­го ста­ре­зно­го де­ре­ва. Цей дуб — про­сто ге­ні­аль­ний спів­ро­змов­ник!»

■ Бра­во, Ла­ри­со Оле­ксі­їв­но! Ось хто ро­зу­міє кра­су при­ро­ди та ду­шу лі­су! А як­би всю цю іде­о­ло­гію та ра­ні­ше. У го­ло­ви май­бу­тніх еко­ло­гів, в «під­кор­ку» сту­ден­тів лі­сфа­ку... Це ж скіль­ки укра­їн­ської кра­си ми мо­гли б збе­рег­ти!

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«У «Дні» ЗАВ­ЖДИ ІЗ ЗА­ДО­ВО­ЛЕ­Н­НЯМ ЧИ­ТАЮ ДО­ДА­ТОК «МАР­ШРУТ №1». БА­ГА­ТО ІДЕЙ ПІД­КА­ЗУ­Є­ТЬСЯ ЧИ­ТА­ЧЕ­ВІ, БА­ГА­ТО НА­РО­ДЖУ­Є­ТЬСЯ ПІ­СЛЯ ЙО­ГО ПРО­ЧИ­ТА­Н­НЯ. ОСЬ ДЕ РО­ЗУ­МІ­ЮТЬ КРА­СУ ПРИ­РО­ДИ ТА ДУ­ШУ ЛІ­СУ!»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.