Мав­ру­ша – Мар­фу­ша

Зне­до­ле­ні ба­тьки «ді­тей вій­ни»

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Во­на по­ба­чи­ла світ на­при­кін­ці кві­тня 1912 ро­ку, бу­ла тре­тьою і най­мо­лод­шою ди­ти­ною в сім’ ї одно­о­сі­бни­ка Стра­щен­ка Не­сто­ра Фе­до­ро­ви­ча. Ро­ди­на ме­шка­ла в се­лі Гри­го­рів­ка (ко­ли­шнє Миль­ни­ки) на пра­во­му бе­ре­зі рі­чки Остер і за п’ять кі­ло­ме­трів від Ні­жи­на, що на Чер­ні­гів­щи­ні. Во­лею ба­тька най­мо­лод­шу донь­ку на­зва­ли рід­кі­сним іме­нем — Мав­ру­ша ( Мав­ра), і во­на бу­ла улю­бле­ни­цею всі­єї сім’ ї, осо­бли­во ба­тька.

■ Сво­го ча­су Не­стор Фе­до­ро­вич на­вчив­ся го­спо­да­рю­ва­ти на зем­лі в ні­ме­цьких ко­ло­ні­стів на пів­дні Укра­ї­ни, то­му до­во­лі успі­шно вів своє го­спо­дар­ство. У се­бе в го­спо­ді він мав усе, що по­трі­бно: про­сто­рий бу­ди­нок, до­ма­шніх тва­рин, зем­лю, па­сі­ку, сі­но­кіс і на­віть ді­лян­ку лі­су. Пра­цю­ва­ла вся сім’ я, а ча­сти­ну про­ду­кції своїм транс­пор­том ви­во­зи­ли до ні­жин­сько­го ба­за­ру. Тоб­то, за те­пе­рі­шні­ми мір­ка­ми, сім’ я за­йма­ла­ся ма­лим бі­зне­сом.

От­же, Мав­ру­ша мо­гла спо­ді­ва­ти­ся на ща­сли­ве ди­тин­ство й без­хмар­не май­бу­тнє. Але 1914-го по­ча­ла­ся Пер­ша сві­то­ва вій­на, про­дов­же­н­ням якої на те­ре­нах Укра­ї­ни ста­ли кіль­ка де­ся­ти­літь зброй­них кон­флі­ктів, чер­во­но­го те­ро­ру, го­ло­до­мо­рів... Однак ді­ти Не­сто­ра Фе­до­ро­ви­ча здо­бу­ли початкову осві­ту (рі­дна мо­ва, ари­фме­ти­ка, при­ро­до­знав­ство, куль­ту­ро­знав­ство).

■ На­при­кін­ці 1920-х ро­ків Мав­ру­ші ми­ну­ло 17 ро­ків, і во­на бу­ла ду­же при­ва­бли­вою дів­чи­ною. Мо­же, у ба­тька бу­ли пла­ни на подаль­шу осві­ту для Мав­ру­ші, по­за­як, за спо­га­да­ми се­стри Мо­трі, во­на бу­ла «ду­же до­пи­тли­вою і з ха­ра­кте­ром». Але неп як тим­ча­со­ву по­лі­ти­ку вна­слі­док про­валь­но­го ха­зяй­ну­ва­н­ня біль­шо­ви­ків уже на той час ска­су­ва­ли, а на­то­мість на­бра­ли си­лу но­ві за­гро­зи. Це при­му­со­ва ко­ле­кти­ві­за­ція та мо­бі­лі­за­ція мо­ло­ді на ін­ду­стрі­а­лі­за­цію Дон­ба­су. То­му Мав­ру­шу Не­стор Фе­до­ро­вич тер­мі­но­во ви­віз по­да­лі від Ні­жи­на, до сво­їх зна­йо­мих у глу­хе се­ло Ку­кшин, схо­ва­не се­ред бо­літ та лі­сів десь за 20 кі­ло­ме­трів від Гри­го­рів­ки.

По­я­ва у від­да­ле­но­му се­лі вро­дли­вої дів­чи­ни не за­ли­ши­лась не­по­мі­тною. Мо­ло­дий ди­ре­ктор мі­сце­вої шко­ли пе­ре­ко­нав Не­сто­ра Фе­до­ро­ви­ча від­да­ти Мав­ру­шу за­між за ньо­го. Ви­хо­ду у ба­тька не бу­ло, з огля­ду на ту си­ту­а­цію, в якій він опи­нив­ся як « під­кур­куль­ник » . Мав­ру­ша вже то­ді ма­ла вла­сні по­гля­ди на май­бу­тнє, які від­рі­зня­ли­ся від ба­тько­вих, але ви­му­ше­на бу­ла під­ко­ри­ти­ся до­лі. По­дру­жнє жи­т­тя так і не скла­ло­ся, тож Мав­ру­ша не­вдов­зі, на­віть не роз­лу­чив­шись із чо­ло­ві­ком офіційно, пе­ре­їха­ла до стар­шої се­стри Мо­трі в се­ло Пло­ске.

■ Отри­мав­ши «сво­бо­ду» і ма­ю­чи схиль­ність до те­хні­ки, Мав­ру­ша 1938 ро­ку за­кін­чи­ла «Шко­лу тра­ктор­них бри­га­ди­рів» (ни­ні ПТУ № 331) у су­сі­дньо­му се­лі Мрин і там же ста­ла до ро­бо­ти тра­кто­ри­стом.

Ще сту­ден­ткою тра­ктор­ної шко­ли Мав­ру­ша по­зна­йо­ми­ла­ся з по­ва­жним бри­га­ди­ром із бла­го­устрою до­ріг і май­стром на всі ру­ки Іва­ном Яко­ви­чем Бо­ри­сов­цем ( 1903 ро­ку на­ро­дже­н­ня), котрий що­ве­чо­ра сво­єю під­во­дою при­їжджав до неї в се­ло Пло­ске. Іван Яко­вич мав своє го­спо­дар­ство на око­ли­ці Мри­на: ве­ли­ку ді­лян­ку зем­лі, ви­шне­вий ( і не тіль­ки) са­док, ха­ту з ори­гі­наль­ним опа­ле­н­ням (сам ство­рив, то­му що во­ло­дів та­кож пі­чним ре­ме­слом). І йо­го від­ві­ди­ни за­вер­ши­ли­ся тим, що Мав­ру­ша у черв­ні 1938-го вже з вла­сної во­лі ви­йшла за­між за Іва­на Яко­ви­ча, змі­нив­ши не­при­ва­бли­ве для неї ім’я Мав­ра на ім’я сво­єї ма­те­рі — Мар­фа, і ста­ла для сво­го чо­ло­ві­ка ко­ха­ною Мар­фу­шею.

■ Вій­на для Мар­фу­ши­ної сім’ ї по­ча­ла­ся 1939 ро­ку, ко­ли Іва­на Яко­ви­ча від­пра­ви­ли на фін­ську аван­тю­ру, з якої йо­му вда­ло­ся по­вер­ну­ти­ся не­у­шко­дже­ним. А ро­бо­та на тра­кто­рі ско­ро за­кін­чи­лась, бо Мар­фу­ша, трав­му­вав­ши ру­ку (за­во­ди­ли цю те­хні­ку вру­чну), від­чу­ва­ла біль ще ба­га­то ро­ків. Жи­т­тя по­друж­жя скла­да­ло­ся ща­сли­во. 1939- го на світ з’ яви­ла­ся донь­ка Ка­тру­ся, а за мі­сяць до Ве­ли­кої вій­ни — син, ко­тро­го ба­тько на­звав своїм іме­нем (за спо­га­да­ми Мар­фу­ші), від­чу­ва­ю­чи щось три­во­жне. Най­мо­лод­ша до­чка Ма­рія по­ба­чи­ла світ на­при­кін­ці жов­тня 1942-го.

Ні­ме­цька на­ва­ла 1941 ро­ку бу­ла на­стіль­ки стрім­кою, що Іва­на Яко­ви­ча не всти­гли мо­бі­лі­зу­ва­ти до ар­мії, і йо­му до­ве­ло­ся пар­ти­за­ни­ти в лі­сах Чер­ні­гів­щи­ни. Пе­рі­од оку­па­ції для Чер­ні­гів­щи­ни був тра­гі­чним, адже за дії пар­ти­зан та під­трим­ку їх мі­сце­ви­ми ме­шкан­ця­ми оку­пан­ти вщент спа­лю­ва­ли се­ла й мі­сте­чка ра­зом з лю­дьми.

■ У се­лі Мрин на­ве­сні 1943 ро­ку на око­ли­ці в бо­ло­ти­стій і за­ро­слій ку­ща­ми за­пла­ві рі­чки Мрин­ка пар­ти­за­ни при­ціль­ним во­гнем зни­щи­ли во­ро­жий до­зор із трьох осіб ( ні­мець і два по­лі­цаї). На­слід­ком цих дій ста­ла обло­га се­ла нім­ця­ми, хоч тро­хи лю­дей всти­гло вте­кти до бли­жньо­го се­ла Ли­ха­чів та в лі­си. Будь-яких слі­дів при по­шу­ку вби­тих не зна­йшли, оскіль­ки мі­сце­ві чо­ло­ві­ки Іван Ро­ма­ню­та та Пе­тро Ком­па­нець всти­гли за­ко­па­ти їх у за­ро­слій бо­ло­ти­стій ка­на­ві. Це й по­ря­ту­ва­ло Мрин. Оку­пан­ти по­ка­ра­ли ли­ше ста­ро­сту се­ла і зго­дом від­сту­пи­ли.

Пі­сля ви­гна­н­ня оку­пан­тів Іва­на Яко­ви­ча в жов­тні 1943-го мо­бі­лі­зу­ва­ли до ар­мії. Але це бу­ла див­на мо­бі­лі­за­ція. Як роз­по­від­а­ли, всіх при­зва­них по­са­ди­ли в ма­ши­ну й тер­мі­но­во від­ве­зли в ра­йон — Но­сів­ку, а звід­ти не­гай­но — в на­прям­ку Ки­є­ва. Жо­дних ли­стів від сво­го чо­ло­ві­ка Мар­фу­ша не отри­ма­ла (а че­ка­ла що­ден­но). І ли­ше че­рез два з по­ло­ви­ною ро­ки пі­сля за­кін­че­н­ня вій­ни від рай­військ­ко­ма­ту при­йшло по­ві­дом­ле­н­ня № 2/2411 від 24.11.1947 р. про те, що «Іван Яко­вич про­пав без­ві­сти 06.02.1944 р.». Є пев­ні сум­ні­ви що­до да­ти йо­го за­ги­бе­лі. Во­че­видь, пе­ре­ва­жна біль­шість (близь­ко 80%) із цих мо­бі­лі­зо­ва­них і не взя­тих на облік у жов­тні 1943-го тра­гі­чно за­ги­ну­ли під час фор­су­ва­н­ня Дні­пра, ко­ли ви­зво­ля­ли Ки­їв...

■ Так що Мар­фу­ша біль­ше не че­ка­ла на по­вер­не­н­ня сво­го чо­ло­ві­ка, на­по­ло­ви­ну по­си­ві­ла, і тіль­ки троє си­ріт — ді­тей вій­ни за­пов- ни­ли все її подаль­ше жи­т­тя. Во­на ста­ла вдо­вою у 32 ро­ки. Тож на­сту­пні ро­ки бу­ли пе­рі­о­дом ви­жи­ва­н­ня, осо­бли­во в 1946—1947, та ка­тор­жної ро­бо­ти в кол­го­спі, де за­ро­бля­ли «тру­до­дні».

Мар­фу­ша са­ма змо­гла да­ти лад при­са­ди­бній ді­лян­ці (десь зо 50 со­ток) і сад­ку, які бу­ли для оси­ро­ті­лої сім’ ї основ­ним дже­ре­лом ви­жи­ва­н­ня. Ви­ро­щу­ва­ли все, в то­му чи­слі куль­ту­ри по­двій­но­го при­зна­че­н­ня — жи­то й ко­но­плю. Зав­дя­ки їм ма­ли со­ло­му на по­крів­лю та олію і по­ло­тно на одяг. Сво­го ча­су Не­стор Фе­до­ро­вич подарував Мар­фу­ші швей­ну ма­шин­ку «Зін­гер» ви­пу­ску 1905 ро­ку. І во­на теж ста­ла одним із основ­них за­со­бів за­ро­бі­тку «жи­вих» гро­шей, по­за­як Мар­фу­ша бу­ла як «ди­зай­не­ром», так і май­стром із ши­т­тя бі­ли­зни та лег­ко­го одя­гу для ба­га­тьох жі­нок сво­го «ку­тку» на се­лі, і лю­ди її по­ва­жа­ли. Ця ма­шин­ка і до­те­пер у ро­бо­чо­му ста­ні.

■ Мар­фа Не­сто­рів­на не втра­ти­ла сво­єї при­ро­дної при­ва­бли­во­сті, але ні­ко­ли не при­пу­ска­ла на­віть дум­ки про якусь дру­гу сім’ю. Ді­ти ні­ко­ли не ба­чи­ли сліз в її си­ніх очах, за ви­ня­тком ви­пад­ку, ко­ли по­да­ткі­вець на прі­зви­ще Не­лін (у яко­го бу­ла кли­чка — Ле­нін) зняв зі стан­ка і кон­фі­ску­вав швей­ну ма­шин­ку за не­ви­пла­ту яки­хось податків: то­ді ще бу­ли по­да­тки на фру­кто­ві де­ре­ва. За­брав­ши вдру­ге ма­шин­ку із сіль­ра­ди, Мар­фа Не­сто­рів­на всер­йоз при­гро­зи­ла, що на­сту­пно­го ра­зу поб’є по­да­тків­ця.

Во­на ні­ко­ли й ні­ко­му не скар­жи­лась на зли­го­дні сво­го тяж­ко­го жи­т­тя ма­те­рі-оди­на­чки. Жи­ву­чи ра­ні­ше в сім’ї ха­зяй­но­ви­то­го і за­мо­жно­го сіль­го­спви­ро­бни­ка, во­на ба­га­то чо­го на­вчи­ла­ся, так що й у кол­го­спі ча­сто пра­цю­ва­ла на «чо­ло­ві­чих» ро­бо­тах, а від ке­ру­ва­н­ня лан­кою від­мов­ля­ла­ся. На по­лі­ти­чні те­ми не го­во­ри­ла ні­ко­ли, то був під­сві­до­мий страх із ми­ну­ло­го. Але в день смер­ті «во­ждя всіх на­ро­дів » у неї вир­ва­ло­ся: « Ще один со­ба­ка здох! » — пі­сля чо­го во­на ду­же про­си­ла си­на Іван­ка ні­ко­му про це не роз­ка­зу­ва­ти. А стар­шій до­чці да­ла по­ти­ли­чни­ка за те, що при­йшла із шко­ли з мо­кри­ми очи­ма че­рез цю «втра­ту».

■ Сво­їх ді­тей ви­хо­ву­ва­ла без но­та­цій та фі­зи­чних по­ка­рань, во­че­видь, зга­ду­ю­чи своє до пев­ної мі­ри без­тур­бо­тне ди­тин­ство улю­бле­ни­ці сім’ї, а про на­ле­жне на­вча­н­ня у шко­лі на­га­ду­ва­ла ча­сто, бо «тре­ба і вчи­ти­ся, і пра­цю­ва­ти...»

Ось так і про­жи­ла Мар­фу­ша 88 ро­ків (ві­ді­йшла в ін­ший світ у гру­дні 2000- го) зав­жди по­ряд з близь­ки­ми й рі­дни­ми — з ба­тька­ми, се­строю, ді­тьми, ону­ка­ми і з до­брим став­ле­н­ням до обран­ців сво­їх ді­тей.

■ І та­ка ре­аль­ність та істо­ри­чна прав­да, що в усі ча­си й за рі­зних скрут на­ша дер­жа­ва ви­жи­ва­ла й ви­жи­ває тіль­ки за ра­ху­нок на­дзу­силь про­стих лю­дей, а по­тім про них же за­бу­ває. А те­пер в Укра­ї­ні ми зно­ву ма­є­мо ді­тей вій­ни і зне­до­ле­ні сім’ї та вко­тре спо­ді­ва­є­мо­ся по­ба­чи­ти сві­тло в кін­ці на­шо­го ту­не­лю... Але, ма­буть, це ста­не­ться не ско­ро, бо ро­ка­ми не ще­пле­не від грі­хів на­ше су­спіль­ство від без­ви­хо­ді схиль­не до но­вих ре­во­лю­цій, на­слід­ка­ми яких є ли­ше змі­на ляль­ко­во­дів. При­га­ду­є­ться сим­во­лі­чна ре­плі­ка шко­ля­ра, котрий не ви­вчив до­ма­шньо­го зав­да­н­ня з істо­рії, з ві­до­мо­го кі­но­філь­му «До­жи­ве­мо до по­не­діл­ка»: « А во­об­ще в Рос­сии на ца­рей не ве­зло » . В Укра­ї­ні — теж, але то вже ін­ша те­ма.

З по­ва­гою Іван БОРИСОВЕЦЬ, Львів

ФОТО З СІМЕЙНОГО АРХІВУ

МАВ­РУ­ША, 18 РО­КІВ

ФОТО З СІМЕЙНОГО АРХІВУ

МАВ­РУ­ША (БІ­ЛЯ БА­ТЬКА, НА ПЕРЕДНЬОМУ ПЛА­НІ ), НЕ­СТОР ФЕ­ДО­РО­ВИЧ ТА ЙО­ГО ДРУЖИНА МАР­ФА. У ДРУ­ГО­МУ РЯДУ — ДОНЬ­КА МОТРЯ, СИН МИ­ХАЙ­ЛО І СТАРША СЕСТРА МАРФИ. 1914 РІК

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.