Ду­най­сько-бол­гар­ський про­ект Свя­то­сла­ва Слав­но­го

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

Від­прав­на то­чка на­шої опо­віді — 967 рік. Схі­дний ве­ктор по­лі­ти­ки кня­зя Свя­то­сла­ва, спря­мо­ва­ний на за­во­ю­ва­н­ня хо­зар­ської дер­жав­но-по­лі­ти­чної спад­щи­ни, був ра­пто­во згор­ну­тий. Цар­го­род зу­мів ви­бу­ду­ва­ти пе­ред ки­їв­ським кня­зем більш за­ман­ли­ву пер­спе­кти­ву — взя­ти під свою ору­жну ру­ку Бал­ка­ни. Ві­зан­тія то­ді по­тер­па­ла від сво­го силь­но­го су­сі­да — мо­ло­дої й во­йов­ни­чої Бол­гар­ської дер­жа­ви, то­му і шу­ка­ла со­бі силь­но­го со­ю­зни­ка в бо­роть­бі з екс­пан­сіо­ніст­ськи­ми устрем­лі­н­ня­ми остан­ньої. Ві­зан­тій­ський ім­пе­ра­тор Ни­ки­фор Фо­ка (963—969) 967 ро­ку звер­нув­ся по до­по­мо­гу до вкри­то­го сла­вою пе­ре­мож­ця Хо­за­рії ки­їв­сько­го кня­зя. Однак Свя­то­слав не був, як це іно­ді ствер­джу­ють, та­ким со­бі вій­сько­вим аван­тюр­ни­ком, який би не­о­бду­ма­но спо­ку­сив­ся втру­ти­ти­ся у бол­гар­ську кам­па­нію. Він пле­кав сер­йо­зні на­мі­ри, мов­ля­чи, сло­ва­ми Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го, «за­гор­ну­ти під се­бе по­лу­дне­ве слов’ян­ство й ста­ти силь­ним су­пер­ни­ком Ві­зан­тії».

■ Зов­ні­шня по­лі­ти­ка Свя­то­сла­ва Іго­ре­ви­ча — ося­ге­н­ня ста­ро­ки­їв­ськи­ми кни­жни­ка­ми- хри­сти­я­на­ми при­ро­ди йо­го до­ма­гань на Бал­ка­нах за­зви­чай по­ці­но­ву­є­ться істо­ри­ка­ми рад­ше як во­єн­не аван­тюр­ни­цтво, опо­ви­те ге­ро­ї­кою дру­жин­но­го епо­су. Вва­жа­ють, що гран­діо­зні во­йов­ни­чі аван­тю­ри Свя­то­сла­ва та йо­го до­ра­дни­ків пе­ре­шко­джа­ли ство­рен­ню мі­цно­го фун­да­мен­ту дав­ньо­ру­ської дер­жав­но­сті, а бу­ли, в кра­що­му ви­пад­ку, по­кли­ка­ні ро­зі­рва­ти бло­ка­ду су­сі­дні­ми кра­ї­на­ми тор­го­вель­них шля­хів Ки­їв­ської Ру­сі.

■ Між тим, ви­тво­рю­ю­чи образ від­ва­жно­го, не­ви­ба­гли­во­го у дру­жин­но-по­льо­во­му по­бу­ті язи­чни­цько­го во­ї­те­ля, дав­ньо­ру­ські кни­жни­ки, в при­та­ман­них для хри­сти­ян­ської куль­тур­ної тра­ди­ції ка­те­го­рі­ях сим­во­лі­чно­го спосо­бу ми­сле­н­ня, уба­ча­ли у йо­го ді­яль­но­сті дер­жа­во­твор­чий, ска­за­ти б, пер­вень. Умі­ще­не в « По­ві­сті вре­мен­них літ » під 967 р. ла­пі­дар­не по­ві­дом­ле­н­ня про пер­ший бол­гар­ський по­хід Свя­то­сла­ва є ще тіль­ки пре­ам­бу­лою до ам­бі­цій­них пре­тен­зій ки­їв­сько­го кня­зя: «В лі­то 6475. Ру­шив Свя­то­слав на Ду­най на Бол­гар».

■ Ві­зан­тія пра­гну­ла ви­гі­дно ско­ри­ста­тись осла­бле­н­ням Бол­гар­сько­го цар­ства, що бу­ло на­слід­ком вну­трі­шьо­по­лі­ти­чних про­ти­річ. Цар­го­ро­ду вда­ло­ся спо­ку­си­ти Свя­то­сла­ва за­ман­ли­вою пер­спе­кти­вою взя­ти під свою ору­жну ру­ку Бал­ка­ни. Від­по­від­но до уго­ди, укла­де­ної з ві­зан­тій­ським ім­пе­ра­то­ром Ни­ки­фо­ром Фо­кою, ру­ські вій­ська і ви­сту­пи­ли про­ти бол­гар. Ви­став­ле­не су­про­ти ки­їв­сько­го во­їн­ства трид­ця­ти­ти­ся­чне бол­гар­ське вій­сько не ви­три­ма­ло пер­шо­го ж на­ти­ску ру­сів і ві­ді­йшло до ду­най­ської фор­те­ці До­ро­стол (те­пер Сі­лі­стрія). Ді­знав­шись про по­раз­ку, бол­гар­ський цар Пе­тро від на­дмір­них пе­ре­жи­вань тяж­ко за­хво­рів і не­вдов­зі по­мер. Тим ча­сом май­же вся схі­дна Бол­га­рія бу­ла упо­ко­ре­на Свя­то­сла­вом. Як спо­ві­ща­ють дав­ні лі­то­пи­си, «одо­лів Свя­то­слав бол­гар. І взяв він ві­сім­де­сят го­ро­дів по Ду­наю, і сів, кня­зю­ю­чи тут, у го­ро­ді Пе­ре­я­слав­ці (те­пер мі­сто Ма­ла Пре­сла­ва, при впа­дін­ні Ду­наю у Чор­не мо­ре. — В.Р.), бе­ру­чи да­ни­ну з Гре­ків». Не ви­клю­че­но, що під час цьо­го по­хо­ду Свя­то­слав по­ши­рив свою вла­ду не тіль­ки на зем­лі Ни­жньо­го Ду­наю, а й і на за­хід та пів­день від ньо­го з Ве­ли­кою Пре­сла­вою — сто­ли­цею Бол­гар­сько­го цар­ства вклю­чно.

■ Влі­тку 968 р. Свя­то­слав зму­ше­ний був за­ли­ши­ти Пе­ре­я­сла­вець і по­спі­ши­ти з ча­сти­ною сво­їх во­їв на до­по­мо­гу Ки­є­ву, який взя­ли в ті­сне кіль­це обло­ги пе­че­ні­ги. Ки­їв­ські бо­я­ри до­ко­ря­ли Свя­то­сла­ву: «Ти, кня­же, чу­жої зем­лі шу­ка­єш і дба­єш про неї, а свою по­ли­шив » . Про­гнав­ши в Поле пе­че­ні­гів, Свя­то­слав по­тур­бу­вав­ся про змі­цне­н­ня управ­лі­н­ня Ки­їв­ською дер­жа­вою. Сво­го стар­шо­го си­на Яро­пол­ка він по­са­до­вив кня­зем у Ки­є­ві, Оле­га — у Древ­лян­ській зем­лі, а най­мо­ло­шо­го Во­ло­ди­ми­ра від­ря­див по­са­дни­ком до да­ле­ко­го Нов­го­ро­да. Сам же він, по­хо­вав­ши ма­тір, ого­ло­сив про свої на­мі­ри укла­сти ан­ти­ві­зан­тій­ський со­юз із ні­ме­цьким ім­пе­ра­то­ром От­то­ном І і ство­ри­ти мо­гу­тню дер­жа­ву схі­дних і пів­ден­них слов’ ян на ши­ро­ких про­сто­рах між Ду­на­єм і Чор­ним мо­рем.

■ Під час сво­єї дру­гої, бол­гар­ської, екс­пе­ди­ції 969 р. Свя­то­слав, як до­сте­мен­но вста-

КНЯЗЬ СВЯ­ТО­СЛАВ ПРАГНУВ РОЗШИРЮВАТИ МЕ­ЖІ СВО­ЄЇ ІМ­ПЕ­РІЇ, ВСТУПАЮЧИ ПРИ ЦЬО­МУ В КОН­ФЛІКТ ІЗ ВІЗАНТІЄЮ. І МИ, УКРА­ЇН­ЦІ, НЕ ПО­ВИН­НІ СОРОМИТИСЯ ІМПЕРСЬКОЇ СПАД­ЩИ­НИ

нов­ле­но, за­хо­пив Ве­ли­ку Пре­сла­ву, по­ло­нив­ши при цьо­му ца­ря Бо­ри­са ІІ з сім`єю. Бо­рис Бол­гар­ський був по­збав­ле­ний тро­на і зна­ків цар­сько­го до­сто­їн­ства.. У лі­то­пи­сній стат­ті, вмі­ще­ній в По­ві­сті вре­мен­них літ під 969 р., мі­стя­ться вель­ми про­мо­ви­сті сло­ва, вкла­де­ні лі­то­пи­сцем в уста ки­їв­сько­го кня­зя:

«Не лю­бо ме­ні в Ки­є­ві жи­ти. Хо­чу жи­ти я в Пе­ре­я­слав­ці на Ду­наї, бо то є се­ре­ди­на зем­лі мо­єї, де всі до­бра схо­дя­ться: з Гре­ків — па­во­ло­ки, зо­ло­то, ви­но й ово­чі рі­зні, а з Че­хів і Угрів — се­ре­бро й ко­ні, і з Ру­сі ж — ху­тро і віск, і мед, і че­лядь».

■ Ском­по­но­ва­на ста­ро­ки­їв­ським кни­жни­ком на осно­ві на­слі­ду­ва­н­ня ве­тхо­за­ві­тної тра­ди­ції, зокре­ма хі­лі­а­сти­чно­го про­ро­цтва Єзе­ки­ї­ла та бі­блій­ної кни­ги Ездри оця, ска­за­ти б « про­мо­ва » ки­їв­сько­го кня­зя упо­ді­бнює йо­го до пер­сько­го ца­ря Кі­ра з йо­го жа­да­н­ня­ми во­ло­да­рю­ва­н­ня сві­том, « се­ре­ди­ною » , яко­го у дав­ньо­ру­ській лі­те­ра­ту­рі до­мон­голь­сько­го ча­су прийня­то бу­ло озна­ча­ти Єру­са­лим. Згі­дно з про­ро­цтвом Єре­мії, са­ме язи­чни­ку Кі­ру на­ле­жа­ло від­ро­ди­ти Єру­са­лим і храм Го­спо­день:

« Так го­во­рить Кір, цар Пер­ський: Усі зем­ні цар­ства дав ме­ні Го­сподь, Бог Не­бе­сний, і Він на­ка­зав ме­ні збу­ду­ва­ти йо­му хра­ма в Єру­са­ли­мі, що в Юдеї. Хто між ва­ми з усьо­го Йо­го на­ро­ду, — не­хай бу­де Бог йо­го з ним, і не­хай він іде до Єру­са­ли­му, що в Юдеї, і не­хай збу­дує дім Го­спо­да, Бо­га Ізра­ї­ле­во­го. Це той Бог, що в Єру­са­ли­мі. А ко­жно­му по­зо­ста­ло­му по всіх тих мі­стах, хто ме­шкає там, не­хай до­по­мо­жуть йо­му лю­ди йо­го мі­сця срі­блом, і зо­ло­том, і ма­є­тком, і ху­до­бою, з до­бро­віль­ною жер­твою для до­му Бо­жо­го, що в Єру­са­ли­мі» (Ездра. 1: 2 — 4).

■ Ви­пи­са­на у лі­то­пи­сі істо­рія Свя­то­сла­ва за­кла­дає в язи­чни­цьке ми­ну­ле Ру­сі ідею її одві­чної бо­го­обра­но­сті й пре­тен­зію на спад­ко­єм­ність хри­сти­ян­ських са­краль­них цен­трів пра­во­вір­но­го сві­ту, яки­ми бу­ли Єру­са­лим, Цар­го­род/ Кон­стан­ти­но­поль і сто­ли­ця Си­ме­о­на Бол­гар­сько­го (893—927) — Пре­слав Ве­ли­кий, або Пре­сла­вен град. Ці ре­фле­ксії, вва­жаю, і ви­зна­чи­ли ви­бір на­зви тре­тьо­го за зна­че­н­ням пі­сля Ки­є­ва і Чер­ні­го­ва мі­ста Дні­пров­ської Ру­сі («Ру­ської зем­лі») — Пе­ре­я­сла­ва. Ли­бонь не­ви­пад­ко­во спо­ру­дже­ні то­ді у ньо­му цер­ков­ні спо­ру­ди й ін­ші ар­хі­те­ктур­ні пам’ятки по­зна­че­ні, як за­свід­чу­ють фа­хів­ці, впли­вом бол­гар­ської шко­ли. Та­ке упо­ді­бне­н­ня Пе­ре­я­сла­ва Ру­сько­го бол­гар­сько­му пер­шо­обра­зу і спіль­но­му для них про­то­ти­пу Бо­жо­го Гра­да бу­ло за­ко­но­мір­ним на­слід­ком ха­ра­ктер­но­го для дав­ньо­ру­ської цер­ков­но­по­лі­ти­чної елі­ти стрем­лі­н­ня до імі­та­ції «ро­мей­скої » па­ра­ди­гми обла­шту­ва­н­ня на Ру­сі бо­го­хра­ни­мо­го хри­сти­ян­сько­го цар­ства.

■ Між тим Ни­ко­фор Фо­ка ско­ро зро­зу­мів, що має спра­ву з не­без­пе­чним су­пер­ни­ком і став шу­ка­ти по­ро­зу­мі­н­ня з Бол­га­рі­єю. Однак йо­го прав­лін­ню по­клав край за­мах, вчи­не­ний вій­сько­ви­ми 11 гру­дня 969 ро­ку. Ім­пе­ра­тор­ський пре­стол по­сів при­звід­ця за­ко­ло­тни­ків Іо­анн Ци­мі­схій. Він рі­шу­че взяв­ся по­кла­сти край устрем­лі­н­ням Свя­то­сла­ва на Бал­ка­ни. Уле­щу­ю­чи ки­їв­сько­го кня­зя по­да­рун­ка­ми і обі­цян­ка­ми, ро­меї про­бу­ва­ли зму­си­ти Свя­то­сла­ва від­мо­ви­ти­ся від Бол­га­рії. «Ві­зьми з нас да­ни­ну со­бі і на дру­жи­ну свою, — го­во­ри­ли во­ни. — Але ска­жіть нам, скіль­ки вас, щоб да­ли ми по чи­слу во­ї­нів». Свя­то­слав роз­га­дав хи­трість гре­ків і на­звав удві­чі біль­ше чи­сло во­ї­нів, ніж бу­ло їх на­справ­ді, а са­ме — 20 ти­сяч. Ві­зан­тій­ський хро­ніст Лев Ді­а­кон пе­ре­дає сло­ва Свя­то­сла­ва, ска­за­ні ним гре­цьким по­слам: «Я пі­ду з ці­єї ба­га­тої кра­ї­ни не ра­ні­ше, ніж отри­маю ве­ли­ку гро­шо­ву да­ни­ну і ви­куп за всі за­хо­пле­ні мною у хо­ді вій­ни мі­ста і за всіх по­ло­не­них. Якщо ж ро­меї не за­хо­чуть за­пла­ти­ти те, що я ви­ма­гаю, не­хай во­ни по­ки­нуть Єв­ро­пу, на яку не ма­ють пра­ва, і за­би­ра­ю­ться в Азію». Ім­пе­ра­тор ве­лів го­ту­ва­ти­ся до бо­йо­вих дій, ого­ло­сив­ши по всій Ві­зан­тії мо­бі­лі­за­цію до вій­ська.

■ На­ста­ла зи­ма 969/ 70 ро­ків. Вій­сько Свя­то­сла­ва по­сту­по­во про­су­ва­ло­ся вглиб Ві­зан­тій­ської ім­пе­рії. На­ве­сні 970 р. за­го­ни Свя­то­сла­ва, за­во­ло­дів­ши Ма­ке­до­ні­єю й стрім­ко по­до­лав­ши Бал­ка­ни, спу­сти­ли­ся на рів­ни­ну. Здо­бу­ва­ю­чи мі­сто за мі­стом, Свя­то­слав нев­пин­но на­бли­жав­ся до Кон­стан­ти­но­по­ля. Ім­пе­ра­тор Іо­анн Ци­мі­схій спі­шно ви­сту­пив зі сто­ли­ці з ба­га­то­ти­ся­чним, до­бре озбро­є­ним вій­ськом. Йо­му вда­ло­ся за­во­ло­ді­ти кіль­ко­ма стра­те­гі­чно ва­жли­ви­ми на­се­ле­ни­ми пун­кта­ми на те­ри­то­рії са­мої Ві­зан­тії і в Бол­га­рії. Однак жор­сто­кі су­ти­чки, що зав’ яза­ли­ся на по­лях Фра­кії, не ви­зна­чи­ли пе­ре­мож­ця. А тим ча­сом у Ма­ло­а­зій­ських во­ло­ді­н­нях Ві­зан­тій­ської ім­пе­рії спа­ла­хну­ло пов­ста­н­ня ро­ди­чів і при­хиль­ни­ків уби­то­го ім­пе­ра­то­ра під про­во­дом Вар­ди Фо­ки. На при­ду­ше­н­ня цьо­го за­ко­ло­ту Ци­мі­схій му­сив від­кли­ка­ти свої вій­ська. Ско­ри­став­шись по­сла­бле­н­ням бо­йо­вої на­пру­ги, Свя­то­слав по­вів сво­їх во­їв на пе­ре­по­чи­нок, обрав­ши для цьо­го мі­сто До­ро­стол на Ду­наї.

■ Ци­мі­схій же не га­яв мар­но ча­су. На­ве­сні 971 р., пе­ред тим упо­рав­шись із за­ко­ло­тни­ка­ми, він зі­брав п’ ятнад­ця­ти­ти­ся­чну пі­хо­ту і трид­цять ти­сяч кін­но­тни­ків, які пе­ре­йшли не­за­бло­ко­ва­ни­ми Свя­то­сла­вом гір­ськи­ми стеж­ка­ми Бал­ка­ни і з си­лою обру­ши­ли­ся на за­хо­пле­ну ру­са­ми бол­гар­ську сто­ли­цю — мі­сто Пре­сла­ву. 14 кві­тня 971 р. Ци­мі­схій за­во­ло­дів мі­стом й ви­знав по­ло­не­но­го ца­ря Бо­ри­са во­ло­да­рем Бол­га­рії. Ця по­дія спри­я­ла під­не­сен­ню бо­йо­во­го ду­ху бол­гар­ських во­ї­нів, які ра­зом із гре­ка­ми ру­ши­ли про­ти Свя­то­сла­ва на До­ро­стол, за­бло­ку­вав­ши йо­го з су­ші й рі­чки.

■ Обло­га До­ро­сто­лу три­ва­ла три мі­ся­ці. За цей час ру­си здій­сни­ли не одну хо­ро­бру ви­лаз­ку, до­бу­ва­ю­чи у та­кий спо­сіб хар­чу­ва­н­ня та зне­шко­джу­ю­чи во­ро­га. Зі сло­ва­ми «не осо­ро­ми­мо зем­лі Ру­ської, а ля­же­мо кі­стьми тут, бо ж мер­твий со­ро­му не знає» по­вів Свя­то­слав сво­їх во­їв на ви­рі­шаль­ну би­тву, яка від­бу­ла­ся 24 ли­пня 971 р. Тіль­ки зав­дя­ки чу­ду і за­сту­пни­цтву свя­то­го Фе­до­ра, як пі­зні­ше по­ясню­ва­ли гре­ки, вда­ло­ся їм отри­ма­ти пе­ре­мо­гу над Рус­сю. Пі­сля цьо­го Свя­то­слав всту­пив у пе­ре­го­во­ри з Ци­мі­схі­єм. Укла­де­на між ни­ми уго­да ска­со­ву­ва­ла пре­тен­зії Ру­сі на крим­ські во­ло­ді­н­ня Ві­зан­тії й Бол­га­рію. В той же час вій­сько Свя­то­сла­ва за­без­пе­чу­ва­ло­ся не­об­хі­дни­ми при­па­са­ми на до­ро­гу і без­пе­ре­шко­дним йо­го про­пу­ском до кор­до­нів Ру­сі.

■ Текст ці­єї ру­сько- ві­зан­тій­ських уго­ди, що за­хо­ва­ла­ся в ім­пе­ра­тор­ській кан­це­ля­рії, був до­бре ві­до­мий укла­да­чам « По­ві­сті вре­мен­них літ»:

«Я, Свя­то­слав, ве­ли­кий князь ру­ський, як кляв­ся, так і утвер­джую цим до­го­во­ром при­ся­гу свою, що хо­чу ра­зом із ру­са­ми, які пі­до мною, бо­я­ра­ми та ін­ши­ми лю­дьми, ма­ти мир і справ­жню дру­жбу, з ко­жним — і з ве­ли­ким ці­са­рем гре­цьким, і з Ва­си­лі­єм, і з Ко­стян­ти­ном, і з ін­ши­ми бо­го­на­тхнен­ни­ми це­са­ря­ми, і з усі­ма лю­дьми ва­ши­ми до кін­ця ві­ку. Ні­ко­ли ж не бу­ду я за­ми­шля­ти на зем­лю ва­шу, ні зби­ра­ти лю­дей про­ти неї, ні при­во­ди­ти ін­ший на­род на зем­лю ва­шу і скіль­ки є кра­їв під вла­дою гре­цькою, ні на во­лость Кор­сунь­ську і на го­ро­ди її (йде­ться про крим­ські во­ло­ді­н­ня Ві­зан­тії. — В.Р.), скіль­ки їх є, ні на зем­лю Бол­гар­ську. А якщо ін­ший хто- не­будь за­ми­слить на зем­лю ва­шу, то я бу­ду про­тив­ни­ком йо­му і бу­ду би­ти­ся з ним. Як і кляв­ся я це­са­рям гре­цьким, а зі мною бо­я­ри і русь уся, бу­де­мо ми до­дер­жу­ва­ти по­пе­ре­дньо­го до­го­во­ру. Якщо ж ми не до­дер­жи­мо чо­го із сьо­го і зі ска­за­но­го ра­ніш, то я і всі, хто зі мною і пі­до мною, хай бу­де­мо про­кля­ті бо­гом, у яко­го ві­ру­є­мо, — в Пе­ру­на, в Во­ло­са, бо­га ско­ту, — хай бу­де­мо ми зо­ло­ті, як ото зо­ло­то се ( тоб­то жов­то- зо­ло­та­ва до­ще­чка для пи­сьма, що за своїм ко­льо­ром сим­во­лі­зує тут смерть. — В.Р.), і своїм оруж­жям хай ми по­сі­че­ні бу­де­мо, і хай ми вмре­мо. Ви ж май­те се за прав­ду, що ни­ні вчи­нив я вам і на­пи­сав на хар­тії сій, а ми сво­ї­ми пе­ча­тя­ми за­пе­ча­та­ли».

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

ФОТО З САЙ­ТА VIKIMEDIA .COM

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.