«Апо­сто­ли слов’ян»

На укра­їн­ських зем­лях

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Пе­тро КРАЛЮК

Не­зва­жа­ю­чи на так зва­не ве­ли­ке пе­ре­се­ле­н­ня на­ро­дів, що при­па­ло на се­ре­ди­ну І тис. н.е. і яке су­про­во­джу­ва­ло­ся на­ва­лою ко­чо­вих пле­мен зі Схо­ду та руй­ну­ва­н­ням існу­ю­чих куль­тур­них осе­ред­ків у Єв­ро­пі, на укра­їн­ських зем­лях все ж збе­ре­гли­ся де­які мі­ста-дер­жа­ви, за­сно­ва­ні ста­ро­дав­ні­ми гре­ка­ми. Зокре­ма це сто­су­є­ться Хер­со­не­са, а та­кож міст Бо­спор­сько­го цар­ства. Всі во­ни і в пла­ні еко­но­мі­чно­му, і в пла­ні куль­тур­но­му бу­ли пов’язані зі Схі­дною Рим­ською ім­пе­рі­єю (Візантією), яка ста­ла дер­жа­вою, де до­мі­ну­вав гре­цький етнос. То­му змі­ни, що від­бу­ва­ли­ся у Ві­зан­тії, так чи іна­кше зна­хо­ди­ли ві­дгук у Пів­ні­чно­му При­чор­но­мор’ї.

■ Уже в пер­ші ві­ки на­шої ери тут по­ши­рю­є­ться хри­сти­ян­ство. Го­лов­ним хри­сти­ян­ським осе­ред­ком став Хер­со­нес, що був цен­тром одні­єї з дав­ніх хри­сти­ян­ських єпар­хій. Ві­до­мо, що єпис­ко­пи хер­со­не­ські бра­ли участь у ро­бо­ті перших все­лен­ських со­бо­рів. Хер­со­нес на­ле­жав до міст, де зу­стрі­ча­ли­ся рі­зні куль­ту­ри. Ко­ли все­ре­ди­ні І тис. н.е. на укра­їн­ських зем­лях по­чи­на­ють до­мі­ну­ва­ти слов’ян­ські, про­то­укра­їн­ські пле­ме­на, в Хер­со­не­сі зу­стрі­ли­ся ві­зан­тій­ська куль­ту­ра, що спи­ра­ла­ся на ан­ти­чну спад­щи­ну, і мо­ло­да куль­ту­ра слов’ян­ська. Не ви­пад­ко­во мі­сто зга­ду­є­ться в рі­зно­ма­ні­тних роз­по­від­ях про хре­ще­н­ня схі­дних слов’ян. Най­більш ві­до­ма з них «кор­сун­ська ле­ген­да», в якій роз­по­від­а­є­ться, що са­ме в Кор­су­ні (Хер­со­не­сі) князь Во­ло­ди­мир прийняв хри­сти­ян­ство.

■ Хер­со­нес фі­гу­рує й у роз­по­від­ях про Ко­стян­ти­на-Ки­ри­ла — твор­ця слов’ян­ської азбу­ки. Із жи­тій­ної лі­те­ра­ту­ри ві­до­мо, що по­хо­див цей ді­яч з мі­ста Со­лунь (су­ча­сні Те­са­ло­ні­ки), яке бу­ло на ме­жі між гре­цьким та слов’ян­ським сві­та­ми; тут жи­ли слов’яни, що ста­ли етні­чним суб­стра­том для май­бу­тньо­го Бол­гар­сько­го цар­ства, й гре­ки. У мі­сті ча­сто тра­пля­ли­ся змі­ша­ні сім’ї. Са­ме в та­кій сім’ї на­ро­ди­ли­ся бра­ти Ко­стян­тин-Ки­ри­ло та Ме­фо­дій, яким су­ди­ло­ся ста­ти хри­сти­ян­ськи­ми про­сві­ти­те­ля­ми на слов’ян­ських зем­лях і яких ча­сто іме­ну­ють «апо­сто­ла­ми слов’ян». Осо­бли­во «со­лун­ських бра­тів» ша­ну­ють на Бал­ка­нах, зокре­ма в Бол­га­рії, де їх вва­жа­ють сво­ї­ми.

■ У мо­ло­ді ро­ки Ко­стян­тин опи­нив­ся в сто­ли­ці Ві­зан­тії, Кон­стан­ти­но­по­лі, де здо­був чу­до­ву осві­ту. У йо­го жи­тії так роз­по­від­а­є­ться про це: «Ко­ли при­йшов до Цар­го­ро­да, від­да­ли йо­го вчи­те­лям, що­би вчив­ся. І за три мі­ся­ці опа­ну­вав усю гра­ма­ти­ку і до ін­ших учень при­сту­пив. На­вчав­ся ж і Го­ме­ра, і гео­ме­трії, і у Ле­ва і Фо­тія ді­а­ле­кти­ки, і всіх фі­ло­соф­ських вчень, до то­го ж і ри­то­ри­ки, й ари­фме­ти­ки, й астро­но­мії, і му­зи­ки, і всіх ін­ших ел­лін­ських вчень. Та так опа­ну­вав їх усі, що жо­ден з них так не опа­ну­вав». Ці сло­ва вар­то про­ко­мен­ту­ва­ти. Очевидно, Ко­стян­тин за­сво­їв «ел­лін­ські вче­н­ня», тоб­то на­дба­н­ня куль­ту­ри Ан­ти­чно­сті. Ту­ди вхо­ди­ли тво­ри Го­ме­ра, які спе­ці­аль­но ви­вча­ли­ся в дав­ньо­гре­цьких шко­лах й бу­ли гра­ма­ти­чни­ми взір­ця­ми, фі­ло­соф­ські вче­н­ня, ма­те­ма­ти­чні ди­сци­плі­ни, зокре­ма гео­ме­трія, ді­а­ле­кти­ка (як ми­сте­цтво дис­ку­сії) і ри­то­ри­ка, а та­кож му­зи­ка й астро­но­мія, ко­трі, на дум­ку пі­фа­го­рій­ців та пла­то­ні­ків, від­обра­жа­ли сві­то­ву гар­мо­нію.

■ На­став­ни­ка­ми Ко­стян­ти­на­фі­ло­со­фа бу­ли ви­да­тні ві­зан­тій­ські ми­сли­те­лі Лев Ма­те­ма­тик та Фо­тій. Остан­ній з ча­сом обійняв сан Кон­стан­ти­но­поль­сько­го па­трі­ар­ха. Лев при­хиль­но ста­вив­ся до ан­ти­чної фі­ло­со­фії й то­чних на­ук. Що­до Фо­тія, то це був ін­те­ле­кту­ал ви­со­ко­го рів­ня. У йо­го пра­ці «Ми­рі­о­бі­бліон» («Бі­бліо­те­ка») є по­си­ла­н­ня на май­же 280 ан­ти­чних ав­то­рів. Фо­тію був ближ­чий ра­ціо­на­лізм Ари­сто­те­ля, ніж мі­сти­чний не­опла­то­нізм. Го­лов­ну ува­гу він звер­тав на про­бле­ми мо­ви, на те, як най­кра­ще опи­су­ва­ти ре­аль­ність і ви­ра­жа­ти ста­ни ми­сле­н­ня. То­му йо­го пра­во­мір­но вва­жа­ти пред­став­ни­ком ві­зан­тій­ської схо­ла­сти­ки. Нав­ча­ю­чись у Ле­ва Ма­те­ма­ти­ка й Фо­тія, Ко­стян­тин мав змо­гу озна­йо­ми­ти­ся з на­бу­тка­ми дав­ньо­гре­цької куль­ту­ри, ан­ти­чною й ві­зан­тій­ською фі­ло­соф­ською дум­ка­ми. Жи­тій­на лі­те­ра­ту­ра го­во­рить, що на Ко­стян­ти­на звер­нув ува­гу ло­го­фет — ви­со­ко­по­став­ле­ний ві­зан­тій­ський чи­нов­ник, який ві­дав фі­нан­са­ми, по­штою, зов­ні­шньою по­лі­ти­кою, кон­тро­лем над про­він­ці­я­ми й був хра­ни­те­лем па­трі­ар­шої пе­ча­тки. Цю по­са­ду обі­ймав Фе­о­ктист — то­ді­шній ре­гент при ма­ло­лі­тньо­му ім­пе­ра­то­ро­ві Ми­хай­ло­ві ІІІ. Фе­о­ктист на­дав Ко­стян­ти­ну ши­ро­кі пов­но­ва­же­н­ня. Ви­ко­ну­ю­чи ди­пло­ма­ти­чні зав­да­н­ня, Ко­стян­тин по­бу­вав у Си­рії та Ха­за­рії, брав участь у ре­лі­гій­них дис­пу­тах, що ма­ли на меті на­вер­не­н­ня «язи­чни­ків» у хри­сти­ян­ство.

■ Близь­ко 860 р. Ко­стян­тин від­ві­дав Хер­со­нес. Від­по­від­но з т.зв. Пан­нон­ською ле­ген­дою, він у Хер­со­не­сі «зна­йшов Єван­ге­ліє і Псал­тир, ру­ськи­ми пи­сьме­на­ми пи­са­не, і лю­ди­ну, що роз­мов­ля­ла ті­єю мо­вою, і вів роз­мо­ву з нею...».

■ Це свід­че­н­ня отри­ма­ло не­о­дно­зна­чне тра­кту­ва­н­ня. Та все ж чи­ма­ло до­слі­дни­ків схо­дя­ться на то­му, що зга­да­на книж­ка бу­ла на­пи­са­на про­то­ки­ри­ли­цею, яка по­сту­по­во фор­му­ва­ла­ся в слов’ян під впли­вом гре­цької пи­сем­но­сті. Мо­жли­во, са­ме «хер­со­не­ський епі­зод» на­штов­хнув Ко­стян­ти­на на дум­ку про ство­ре­н­ня унор­мо­ва­ної пи­сем­но­сті для слов’ян­сько­го на­се­ле­н­ня. То­му в жи­тій­ній лі­те­ра­ту­рі спе­ці­аль­но звер­та­є­ться ува­га на цей мо­мент.

■ Про­те з Хер­со­не­сом Ко­стян­ти­на пов’язу­вав не ли­ше зга­да­ний епі­зод. Тут він від­на­йшов мо­щі че­твер­то­го рим­сько­го Па­пи — Кли­мен­та, одно­го з перших хри­сти­ян­ських му­че­ни­ків. Ча­сти­ну мо­щів Ко­стян­тин пі­зні­ше за­брав із со­бою до Мо­ра­вії, по­тім пе­ре­ніс до Ри­ма, де їх по­кла­ли в цер­кві св. Кли­мен­та, в якій по­хо­ва­ли Ко­стян­ти­на.

■ Та­кож, пе­ре­бу­ва­ю­чи на укра­їн­ських зем­лях, Ко­стян­тин на­ма­гав­ся по­ши­ри­ти хри­сти­ян­ство се­ред хо­зар, прав­ля­ча вер­хів­ка яких спо­від­у­ва­ла юда­їзм. Схо­же, від­го­ло­ски цих дис­ку­сій отри­ма­ли пі­зні­ше від­обра­же­н­ня в дав­ньо­укра­їн­сько­му лі­то­пи­сан­ні, зокре­ма «По­ві­сті ми­ну­лих літ». Так, у цьо­му лі­то­пи­сно­му текс­ті є роз­ло­га «Про­мо­ва фі­ло­со­фа», що при­пи­су­є­ться Ко­стян­ти­ну. Ця «Про­мо­ва...» є мі­сіо­нер­ською про­по­від­дю-звер­не­н­ням до пра­ви­те­ля із за­кли­ком прийня­ти хри­сти­ян­ство. Ця про­по­відь, згі­дно з лі­то­пи­сною вер­сі­єю, бу­ла ви­го­ло­ше­на пе­ред кня­зем Во­ло­ди­ми­ром Свя­то­сла­во­ви­чем. Але не ви­клю­че­но, що це мо­гла бу­ти своє­рі­дна пе­ре­роб­ка про­по­від­ей, які Ко­стян­тин міг ви­го­ло­шу­ва­ти пе­ред хо­зар­ськи­ми пра­ви­те­ля­ми.

■ Пе­ре­бу­ва­н­ня Ко­стян­ти­на в Пів­ні­чно­му При­чор­но­мор’ї, зокре­ма в Хер­со­не­сі, ста­ло пре­лю­ді­єю йо­го мо­рав­ської мі­сії. На­пра­цю­ва­н­ня Ко­стян­ти­на на укра­їн­ських зем­лях отри­ма­ли свій розвиток і про­дов­же­н­ня в Мо­ра­вії.

■ Мо­рав­ська мі­сія «со­лун­ських бра­тів» по­ча­ла­ся 862 ро­ку. На той час князь Ве­ли­ко­мо­рав­ської дер­жа­ви Ро­сти­слав, ба­жа­ю­чи за­хи­сти­ти се­бе від ні­ме­цької екс­пан­сії з За­хо­ду, ви­рі­шив пі­ти на со­юз із Візантією. По­про­сив ві­зан­тій­сько­го ім­пе­ра­то­ра Ми­хай­ла ІІІ й Па­трі­ар­ха Фо­тія від­ря­ди­ти в Мо­ра­вію хри­сти­ян­ських мі­сіо­не­рів, які б впро­ва­ди­ли тут лі­тур­гію на­ро­дною мо­вою.

■ Ко­стян­тин при­був у Мо­ра­вію ра­зом зі своїм стар­шим бра­том Ме­фо­ді­єм. Остан­ній де­який час слу­жив воє­во­дою в Ма­ке­до­нії, а пі­зні­ше став чен­цем мо­на­сти­ря По­лі­хрон на бе­ре­зі Мар­му­ро­во­го мо­ря. Не ви­клю­че­но, що «со­лун­ські бра­ти» доби­ра­ли­ся у Ве­ли­ко­мо­рав­ську дер­жа­ву че­рез укра­їн­ські зем­лі, зокре­ма че­рез Кар­па­ти й За­кар­па­т­тя. При­найм­ні на цих зем­лях по­ши­ре­ні ле­ген­ди про пе­ре­бу­ва­н­ня тут «со­лун­ських бра­тів».

■ 863 ро­ку Ко­стян­тин, за свід­че­н­ням жи­тій­ної лі­те­ра­ту­ри, уклав для мо­рав­ців слов’ян­ську абе­тку. Мо­жли­во, це бу­ла гла­го­ли­ця, оскіль­ки ки­ри­ли­чне пи­сьмо сфор­му­ва­ло­ся тро­хи пі­зні­ше — в Бол­га­рії.

■ Пі­сля цьо­го Ки­рил ра­зом із бра­том Ме­фо­ді­єм пе­ре­клав Єван­ге­ліє з Апо­сто­лом (Ді­я­н­ня та По­сла­н­ня апо­столь­ські), Псал­тир та низ­ку бо­го­слу­жбо­вих книжок ста­ро­слов’ян­ською мо­вою, що за­без­пе­чу­ва­ло про­ве­де­н­ня на цій мо­ві лі­тур­гії.

«По­вість ми­ну­лих літ» так роз­по­від­ає про їхню про­сві­тни­цьку ді­яль­ність:

■ «Бо ко­ли слов’яни [вже] жи­ли охре­ще­ни­ми, то кня­зі їхні — Ро­сти­слав, і Свя­то­полк, і Ко­цел — по­сла­ли [по­слів] до це­са­ря Ми­хай­ла, ка­жу­чи: «Зем­ля на­ша охре­ще­на, а не­ма в нас учи­те­ля, який би учив, і по­вчав, і ви­тол­ко­ву­вав свя­ті кни­ги. Не ро­зу­мі­єм бо ми ні гре­цької мо­ви, ні ла­тин­ської. Ті ж нас учать так, а ін­ші інак, то­му-то не ро­зу­мі­є­мо ми на­пи­са­н­ня букв, ані зна­че­н­ня їх. При­шліть-но нам учи­те­лів, які мо­жуть нам роз­ка­за­ти [про] кни­жні сло­ва і їх суть.

■ Це по­чув­ши, Ми­хай­ло-це­сар скли­кав фі­ло­со­фів усіх і пе­ре­ка­зав їм усі ре­чі слов’ян­ських кня­зів. І мо­ви­ли фі­ло­со­фи: «Єсть муж у Со­лу­ні, на ім’я Лев, і є в ньо­го си­ни, що ро­зу­мі­ють мо­ву слов’ян­ську, — і вче­ні два си­ни в ньо­го, і фі­ло­со­фи». Це по­чув­ши, це­сар по­слав [по­слан­ця] по них у Со­лунь до Льва, ка­жу­чи: «По­шли до нас не­гай­но обох си­нів сво­їх, Ме­фо­дія і Ко­стян­ти­на».

■ Це по­чув­ши, Лев не­гай­но по­слав їх. І при­йшли во­ни оба до це­са­ря, і ска­зав їм це­сар: «Осе при­сла­ла до ме­не Слов’ян­ська зем­ля, про­ся­чи учи­те­ля со­бі, який би міг ви­тол­ку­ва­ти їм свя­ті кни­ги. Бо сьо­го во­ни хо­чуть». І умов­ле­ні во­ни бу­ли це­са­рем, і по­сла­ли їх у Слов’ян­ську зем­лю... Ко­ли ж ці оба при­йшли, [то] по­ча­ли во­ни ство­рю­ва­ти пи­сьме­на азбу­ков­ні слов’ян­ські і пе­ре­кла­ли Апо­стол і Єван­ге­ліє. І ра­ді бу­ли слов’яни, що по­чу­ли [сло­ва] про ве­лич бо­жу сво­єю мо­вою. А пі­сля цьо­го пе­ре­кла­ли во­ни Псал­тир, і Окто­їх, та ін­ші кни­ги».

■ Ве­ли­ка Мо­ра­вія, че­рез рі­зні об­ста­ви­ни, зокре­ма тиск ні­ме­цьких ка­то­ли­ків, не змо­гла ста­ти основ­ним куль­тур­ним осе­ред­ком пра­во­слав­но-слов’ян­сько­го сві­ту. Пі­сля смер­ті Ко­стян­ти­на та Ме­фо­дія йо­го учні, за­знав­ши пе­ре­слі­ду­вань, зму­ше­ні бу­ли 886 р. по­ки­ну­ти цей край і пе­ре­се­ли­ти­ся до Бол­га­рії. Оста­н­ня, пе­ре­йняв­ши еста­фе­ту у Ве­ли­кої Мо­ра­вії, стає на пев­ний пе­рі­од го­лов­ним куль­тур­ним осе­ред­ком пра­во­слав­них слов’ян. Тоб­то спра­ва «со­лун­ських бра­тів» пі­сля їхньої смер­ті ні­би по­вер­ну­ла­ся на їхню ба­тьків­щи­ну.

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13.

Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

ФОТО З САЙ­ТА WIKIMEDIA.ORG

ПАМ’ЯТНИК ПЕРШОВЧИТЕЛЯМ СЛОВ’ЯН КИРИЛУ І МЕФОДІЮ БІ­ЛЯ БУДІВЛІ БІ­БЛІ­О­ТЕ­КИ СОФІЙСЬКОГО УНІ­ВЕР­СИ­ТЕ­ТУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.