«Ви не уяв­ля­є­те, в яко­му стра­шно­му «ко­тлі» ми жи­ве­мо»

Ро­змо­ва з ві­до­мою ро­сій­ською до­ку­мен­та­ліс­ткою та кі­но­пе­да­го­гом Ма­ри­ною РАЗБЕЖКІНОЮ про кі­не­ма­то­граф, ре­аль­ність і мов­ча­н­ня

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День», Оде­са — Ки­їв

Ма­ри­на Ра­збеж­кі­на на­ро­ди­ла­ся 17 ли­пня 1948 ро­ку в Ка­за­ні. У 1971 ро­ці за­кін­чи­ла фі­ло­ло­гі­чний фа­куль­тет мі­сце­во­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту. Пра­цю­ва­ла вчи­тель­кою в сіль­ській шко­лі, жур­на­лі­стом кіль­кох ЗМІ.

З 1986 ро­ку — сце­на­рист до­ку­мен­таль­них філь­мів на Ка­зан­ській сту­дії кі­но­хро­ні­ки, з 1989 — ре­жи­сер-до­ку­мен­та­ліст. У 2003 зня­ла пер­ший ігро­вий фільм «Час жнив». Є ав­то­ром близь­ко 30 не­і­гро­вих кар­тин. Уча­сник і при­зер чи­слен­них кі­но­фе­сти­ва­лів.

З 2008 ра­зом з ху­до­жнім ке­рів­ни­ком Те­атр.doc Ми­хай­лом Уга­ро­вим ви­кла­дає в твор­чій май­стер­ні «Ре­жи­су­ра до­ку­мен­таль­но­го кі­на і до­ку­мен­таль­но­го те­а­тру» при Ви­щій шко­лі еко­но­мі­ки. З 2009-го що­рі­чно про­во­дить кон­курс до­ку­мен­таль­них ро­біт «По­лю­ва­н­ня за ре­аль­ні­стю». Пе­ре­мож­ці отри­му­ють пра­во на без­ко­штов­не на­вча­н­ня в її май­стер­ні.

У бе­ре­зні 2014 р. під­пи­са­ла ко­ле­ктив­ний лист «Ми з Ва­ми!» на під­трим­ку Укра­ї­ни.

Ми зу­стрі­ли­ся в Оде­сі під час фе­сти­ва­лю, де Ма­ри­на Оле­ксан­дрів­на очо­лю­ва­ла жу­рі кон­кур­су єв­ро­пей­ських до­ку­мен­таль­них філь­мів.

«ЯКЩО ТИ ДО­КУ­МЕН­ТА­ЛІСТ, ТО ПРОПОНУЄШ ЖИТТЮ РОЗКРИТИСЯ ПЕ­РЕД ТОБОЮ»

— Роз­по­чну про­во­ка­цій­но: чи існує до­ку­мен­таль­не кі­но?

— Від­по­віді на це за­пи­та­н­ня не­має. Хтось мо­же вва­жа­ти, ні­би гра­ють усі. Але, як на ме­не, до­ку­мен­таль­не кі­но існує. Я зні­ма­ла як ігро­ві стрічки, так і до­ку­мен­та­лі­сти­ку. Чі­тко ро­зу­мію рі­зни­цю між ни­ми. Ко­ли за­йма­є­шся ігро­вим філь­мом, ти — Го­сподь Бог, то­бі на­ле­жить жи­т­тя пер­со­на­жа, ти ви­рі­шу­єш йо­го до­лю. А якщо ти до­ку­мен­та­ліст, то ли­ше пропонуєш життю розкритися пе­ред тобою. Ти є про­сто над­зви­чай­но ува­жним спо­сте­рі­га­чем. Тож роз­ви­ва­ти зді­бно­сті до сприйня­т­тя рі­зних вер­баль­них і не­вер­баль­них мов — це для до­ку­мен­та­лі­ста. А бу­ти Бо­гом — для ігро­ви­ка. Ме­ні не до впо­до­би позиція Бо­га, то­му на­даю пе­ре­ва­гу до­ку­мен­таль­но­му кі­ну.

— А змі­шу­ва­н­ня ігро­во­го та не­і­гро­во­го жан­рів? Ни­ні по­ді­бних спроб з’яв­ля­є­ться чи­ма­ло.

— Я не ду­же по­зи­тив­но спри­ймаю та­кі екс­пе­ри­мен­ти. — Чо­му? — Ху­до­жни­ки не до­ся­га­ють тих тон­ко­щів, яких мо­гли би до­ся­гну­ти, пра­цю­ю­чи або над ігро­вим, або над до­ку­мен­таль­ним кі­но. Хо­ча одна стрі­чка мої пе­ре­ко­на­н­ня по­хи­тну­ла — «Істо­рії, що ми роз­по­від­а­є­мо» ка­над­ської актор­ки й ре­жи­сер­ки Са­ри Пол­лі. Ця кар­ти­на до­зво­ляє до­ку­мен­та­лі­стам по­мір­ку­ва­ти не ли­ше над тим, як слід зні­ма­ти кі­но, а й над тим, що є на­справ­ді ре­аль­ність. Пол­лі ду­же жорс­тко по­ру­шує це пи­та­н­ня. Її осо­би­ста істо­рія та­ка. Ма­ти бу­ла ві­до­мою актор­кою. Са­ра — най­мо­лод­ша в ро­ди­ні. Ко­ли їй бу­ло де­сять, ма­ми не ста­ло. Пі­зні­ше стар­ші бра­ти і се­стри роз­по­ві­ли їй, що, на­пев­но, во­на не є донь­кою чо­ло­ві­ка, яко­го вва­жає та­том. У філь­мі з’яв­ля­є­ться ба­га­то сим­па­ти­чної во­сьми­мі­лі­ме­тро­вої хро­ні­ки, яку ре­жи­сер­ка по­стій­но про­кру­чує, роз­див­ля­ю­чись чо­ло­ві­ків по­руч з її ма­тір’ю — ко­трийсь із них мо­же бу­ти її ба­тьком. Во­на оби­рає трьох, на яких ні­би­то чи­мось по­ді­бна. Ви­ру­шає до ко­жно­го з них на зу­стріч. А то­ді ра­птом лю­ди з ті­єї хро­ні­ки з’яв­ля­ю­ться за одним сто­лом — і по­кій­на ма­ма, і її ймо­вір­ні ко­хан­ці. Ми ро­зу­мі­є­мо, що ди­ви­ли­ся не хро­ні­ку, а ре­кон­стру­кцію. Са­ра Пол­лі зро­би­ла це на­стіль­ки бли­ску­че, що жо­ден до­ку­мен­та­ліст не здо­га­дав­ся, що це гра — а ми пиль­ну­є­мо, аби під ви­гля­дом ре­аль­них лю­дей нам не під­су­ну­ли акто­рів. Та­ким чи­ном, во­на по­ста­ви­ла ду­же пра­виль­не за­пи­та­н­ня: а чим є на­справ­ді ре­аль­ність? Мо­жли­во, це те, у що ми ві­ри­мо? І в та­ко­му ра­зі все, що пе­ре­да­ють ЗМІ, що ми ба­чи­мо по те­ле­ві­зо­ру, тоб­то, умов­но ка­жу­чи, «ро­зіп’ятий хло­пчик»— та­кож є ре­аль­ні­стю, адже ве­ли­че­зна ав­ди­то­рія в це ві­рить? Це пи­та­н­ня об’єктив­но­сті чи необ’єктив­но­сті — ду­же ґрун­тов­не, то­му що сьо­го­дні всі ми за­йма­є­мо­ся від­обра­же­н­ням жи­т­тя. Ми вже спів­чу­ва­є­мо не ре­аль­но­му життю, а рад­ше йо­го ко­пі­ям — це во­ни ви­кли­ка­ють у нас емо­ції, а не на­ша дій­сність.

«МИ ЗМІНЮЄМО ОПТИКУ ПО­ГЛЯ­ДУ СТУДЕНТА»

— Яку роль у до­ку­мен­таль­но­му кі­ні ві­ді­грає сце­на­рій?

— Цим чо­мусь пе­ре­йма­ю­ться всі, крім до­ку­мен­та­лі­стів. Не ро­зу­мію, чим тут пе­ре­йма­ти­ся. Для до­ку­мен­та­лі­сти­ки сце­на­рій не є обов’яз­ко­вим. Я про­по­ную сту­ден­там пі­сля зна­йом­ства з ге­ро­єм на­пи­са­ти сце­на­рій філь­му, що є вже ні­би відзня­тим. Ти мо­жеш ма­ти на дум­ці пев­них ге­ро­їв, за яки­ми планував п’ять ро­ків спо­сте­рі­га­ти. На­при­клад, ма­єш від­чу­т­тя, що дя­дя Ва­ся зре­штою за­ги­не. Ось на­пи­ши цей сце­на­рій. А да­лі за­хо­вай йо­го і ви­ру­шай на зйом­ки. Бо там він то­бі за­ва­жа­ти­ме. Ти по­стій­но на­ма­га­ти­ме­шся ки­ну­ти дя­дю Ва­сю під трам­вай — тоб­то ке­ру­ва­ти йо­го жи­т­тям. А ось ко­ли по­вер­не­шся зі зйо- мок, на­пи­ши ін­ший сце­на­рій — вже про ре­аль­но­го Ва­сю, яким ти йо­го по­ба­чив. І по­рів­няй оби­два ва­рі­ан­ти — чи спів­па­ли во­ни бо­дай на тре­ти­ну? На­скіль­ки ти до­бре зро­зу­мів ге­роя на по­ча­тку?

— Для чо­го ж то­ді по­трі­бен оцей пер­ший гі­по­те­ти­чний сце­на­рій?

— Щоб від­чу­ва­ти бо­дай якусь опо­ру. Ти то­чно зна­єш, що зні­ма­ти­меш ті чи ін­ші мо­мен­ти — бо вже ма­єш ба­че­н­ня філь­му. Але при­пу­сти­мо, щось із цьо­го не ста­ло­ся. То­ді ти як лю­ди­на тон­ка по­чи­на­єш свою істо­рію змі­ню­ва­ти. Ця гну­чкість ре­жи­се­ро­ві не­о­дмін­но по­трі­бна — не­має ні­ко­го гір­шо­го від до­ку­мен­та­лі­ста, котрий щось ви­га­дав і по­чи­нає жорс­тко ке­ру­ва­ти ге­ро­єм. Адже ге­рой — ство­рі­н­ня пла­сти­чне, і ти мо­жеш тво­ри­ти з ним, що зав­го­дно.

— Ще один на­прям, де є чи­ма­ло ці­ка­вих ро­біт, мон­та­жна до­ку­мен­та­лі­сти­ка, ство­ре­на з ар­хі­вів. Во­че­видь, вам та­кий під­хід не є близь­ким.

— Ми зні­ма­є­мо ли­ше те, що від­бу­ва­є­ться про­сто пе­ред на­ми. Якщо з ва­шим ге­ро­єм від­бу­ло­ся щось до­ле­но­сне ро­ків двад­цять то­му — спро­буй­те роз­по­ві­сти про це не че­рез ар­хі­ви, а че­рез те, що є тут і за­раз. По­ка­жіть, як ці ро­ки від­лу­ню­ю­ться сьо­го­дні.

— А сьо­го­дні час не­спо­кій­ний, на­си­че­ний яскра­ви­ми ге­ро­я­ми та вра­жа­ю­чи­ми кон­флі­кта­ми. Фа­кти­чно, го­то­вих істо­рій — си­ла-си­лен­на. Та як у та­кій си­ту­а­ції до­ку­мен­та­лі­сто­ві вбе­рег­ти­ся від спо­кус пу­блі­ци­сти­ки? Адже сьо­го­дні за пов­но­прав­не кі­но ви­да­ють на­віть жур­на­ліст­ські роз­слі­ду­ва­н­ня.

— Най­пер­ше зав­да­н­ня у на­шій шко­лі зву­чить так: ми змінюємо оптику по­гля­ду студента. Якщо сту­дент не змі­ню­є­ться, за­ли­ша­є­ться в по­ло­ні пу­блі­ци­сти­ки чи яки­хось по­лі­ти­чних ідей — ми зму­ше­ні з ним по­про­ща­ти­ся. Ми ма­є­мо на­вчи­ти ре­жи­се­ра роз­гля­да­ти ре­аль­не жи­т­тя. На­ве­ду при­клад: двоє лю­дей зні­ма­ють на ка­ме­ру ста­рень­ку же­бра­чку. Повз неї про­хо­дить юнак, ді­стає ко­пі­є­чку й ки­дає жін­ці. Пер­ший опе­ра­тор одра­зу бі­жить на сту­дію і про­дає ві­део на дві про­гра­ми — одна про те, як жа­хли­во дер­жа­ва пі­клу­є­ться про лі­тніх гро­ма­дян, а ін­ша про чу­до­ву мо­лодь, яка у нас ви­ро­сла, по­при всі тру­дно­щі.

А дру­го­го — то­го, що наш — чи­мось за­че­пив цей хло­пчи­на. Чим са­ме, так пря­мо не ска­жеш. Він бе­ре ка­ме­ру і йде за ним до крам­ни­ці. Хло­пець ку­пує со­ки­ру, хо­ває до на­плі­чни­ка, під­ні­ма­є­ться схо­да­ми на го­ри­ще, де жи­ве стара же­бра­чка, і там її вби­ває. І ми зна­є­мо, що це — «Зло­чин і ка­ра». От у цьо­му сен­сі на­ше кі­но є ближ­чим до до­бро­го ігро­во­го — ко­ли ми за пло­щи­ною, за пер­ши­ми ре­а­кці­я­ми ба­чи­мо гли­би­ну люд­сько­го існу­ва­н­ня. І жінка на­справ­ді не вбо­га, і хло­пець не бла­го­дій­ник. Але і це — ли­ше верх­ній пласт, а я про­шу сту­ден­тів до­хо­ди­ти до кін­ця, до всіх ске­ле­тів у ша­фі. То­ді ти вже не ки­да­ти­ме­шся на всі­ля­кі со­ці­аль­ні при­мо­чки, які ду­же ча­сто ро­блять жи­т­тя пла­ским і без­дар­ним.

«КО­ЛИ ЕНЕРГІЇ НЕ­МАЄ В ЖИТ­ТІ — ТО ЇЇ НЕ­МАЄ І В МИ­СТЕ­ЦТВІ»

— Ми го­во­ри­мо про со­ці­аль­ний, су­спіль­ний аспект. Та ось, до при­кла­ду, укра­їн­ська до­ку­мен­та­лі­сти­ка як та­ка на­бу­ла дру­го­го ди­ха­н­ня, отри­мав­ши са­ме су­спіль­ні ім­пуль­си: Май­дан, вій­на...

— Жи­т­тя вза­га­лі по­тре­бує енергії. А енер­гія мо­же бу­ти й та­кою стра­шною. Во­на зов­сім не має на­ві­ю­ва­ти со­ня­чних, сві­тлих ілю­зій. Енер­гію дає вій­на, дає ли­хо, енер­гію да­ють руй­нів­ні сти­хії, і ця енер­гія по­ро­джує ціл­ко­ви­то но­ве ми­сте­цтво. Май­дан до­зво­лив роз­ди­ви­ти­ся ре­аль­ність по-ін­шо­му — а го­лов­не, іна­кше по­ба­чи­ти се­бе і су­сі­да. Адже до Май­да­ну ти про­сто не знав, що ти про це ду­ма­єш. Хто би міг уяви­ти, що та­ке ста­не­ться з Укра­ї­ною? Ти се­бе не міг уяви­ти в цій стра­шній ро­лі. І ра­птом жи­т­тя то­бі її по­да­ру­ва­ло. Чи це є до­брий подарунок чи ні — не так ва­жли­во. Він до­зво­лив то­бі усві­до­ми­ти се­бе ча­сти­ною істо­рії, ча­сти­ною ці­єї не­ймо­вір­ної гри. Я ба­чи­ла пра­кти­чно всі філь­ми про Май­дан, пред­став­ле­ні на фе­сти­ва­лях, на «Арт­до­кфе­сті» бу­ла окре­ма про­гра­ма, і це за­зви­чай ду­же які­сне кі­но. Це не озна­чає, що ав­то­рам вда­лось осми­сли­ти по­дії — умов­но ка­жу­чи, той, хто па­лає у тан­ку, не зда­тен до осми­сле­н­ня по­дій — але ти фі­ксу­єш, і це ду­же ва­жли­вий ма­те­рі­ал, у ньо­му про­яв­ля­є­ться ще одна фун­кція до­ку­мен­та­лі­сти­ки — ти да­єш на­щад­кам змо­гу за­зир­ну­ти в ми­ну­ле і зро­зу­мі­ти щось про нас.

— Де, в та­ко­му ра­зі, чер­па­ють енер­гію ро­сій­ські до­ку­мен­та­лі­сти? Адже ва­шу те­пе­рі­шню си­ту­а­цію по­рів­ню­ють на­віть з ра­дян­ським за­сто­єм.

— Ми ма­є­мо вла­сний ім­пульс, бо су­спіль­ство ду­же роз­ді­ли­лось — у став­лен­ні й до Укра­ї­ни, й до ро­сій­ської вла­ди. Це ду­же по­ту­жні про­це­си. Га­даю, те­ле­ба­че­н­ня і у нас, і у вас транс­лює все на­стіль­ки косо­бо­ко, що ви не уяв­ля­є­те, в яко­му ко­тлі ми в Ро­сії жи­ве­мо, скіль­ки в’язнів си­дять не за те, що на­кра­ли міль­йо­ни, а за участь у мир­них де­мон­стра­ці­ях. Ні-ні, у нас ко­тел — до­во­лі стра­шний.

«МОЄ ХО­БІ — МОВЧАНКА»

— На­о­ста­нок хо­ті­лось би дізнатися — чи ма­є­те ви за­хо­пле­н­ня, окрім кі­но?

— Ме­ні ін­ко­ли по­до­ба­є­ться мов­ча­ти по кіль­ка ти­жнів ( смі­є­ться). Роз­мо­ви ме­не не­ймо­вір­но ви­сна­жу­ють.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.