Феї та їхні ма­ріо­не­тки

«22.07-04.08.2016»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Яне на­по­ля­га­ти­му на ма­кси­мі, що бу­кваль­но за ко­жною ве­ли­кою жін­кою сто­їть ін­ша ве­ли­ка жінка. Не ли­ше то­му, що ве­лич ни­ні­шніх укра­їн­ських при­кла­дів від­но­сна й не про­йшла ви­про­бу­ва­н­ня ча­сом. Сьо­го­дні­шня ко­лон­ка — це спро­ба обер­ну­ти­ся від сум­ної дій­сно­сті до ми­ну­ло­го, за­мість сьо­го­дні­шніх ідо­лів по­ди­ви­ти­ся на ку­ми­рів ми­ну­лих сто­літь, з яки­ми ми з рі­зним сту­пе­нем до­ціль­но­сті й ком­пе­тен­тно­сті так лю­би­мо про­во­ди­ти па­ра­ле­лі.

■ Адже люд­ська при­ро­да не­змін­на. Узя­ти тих же фран­цу­зів. Як і ми, на від­мі­ну від ан­глій­ців, які про­сто ви­га­да­ли сво­го Ар­ту­ра (то­чні­ше, у ду­сі ві­кто­рі­ан­сько­го ро­ман­ти­зму ожи­ви­ли ге­роя кур­ту­а­зних ро­ма­нів се­ре­дньо­віч­чя), фран­цу­зи зав­жди вва­жа­ли за кра­ще твор­чо осми­слю­ва­ти вла­сну су­ча­сність, з лег­кі­стю пе­ре­тво­рю­ю­чи ча­сом без­глу­зде й пе­ре­сі­чне на сим­во­ли, що пе­ре­жи­ли сто­лі­т­тя. На­сам­пе­ред, зві­сно, це взя­т­тя Ба­сти­лії, сьо­го­дні го­лов­не на­ціо­наль­не свя­то, на­справ­ді ж усьо­го ли­ше акт ван­да­лі­зму на­тов­пу, що в на­па­ді ко­ле­ктив­но­го без­ум­ства зрів­няв з зем­лею істо­ри­чну пам’ятку, в якій кіль­ка ін­ва­лі­дів охо­ро­ня­ли з де­ся­ток афе­ри­стів і фаль­ши­во­мо­не­тни­ків. Чим не вів­тор­ко­вим штурм Обо­лон­сько­го су­ду!

■ Або Жан­на д’Арк. Не її укра­їн­ська ада­пта­ція, а та са­ма, згі­дно з ан­на­ла­ми, про­ста фран­цузь­ка дів­чи­на з бур­гунд­сько­го се­ла Дом­ре­мі, вже шість сто­літь са­ме вті­ле­н­ня Фран­ції. Цю істо­рію ви пам’ята­є­те з ди­тин­ства, зві­сно. Ста­ра­н­ня­ми збо­же­во­лі­ло­го ко­ро­ля, рівно як і ін­три­га­ми йо­го ве­се­лої дру­жи­ни, зна­чна ча­сти­на Фран­ції за­хо­пле­на ан­глій­ця­ми, но­во­на­ро­дже­но­го си­на ан­глій­сько­го мо­нар­ха по­ста­ви­ли на фран­цузь­кий пре­стол, ан­глій­ці взя­ли Ор­ле­ан в обло­гу, пі­сля чо­го їм бу­де від­кри­то шлях в остан­ні ку­то­чки віль­ної Фран­ції.

■ У цей час до Ши­но­на до до­фі­на Кар­ла, який бо­яз­ко від­си­джу­є­ться там, за ве­лі­н­ням го­ло­сів у го­ло­ві при­бу­ває на­їв­на сіль­ська дів­чи­на Жан­на, яка з успі­хом ви­три­мує всі ви­про­бу­ва­н­ня (як у каз­ці, від­по­від­ає на три за­пи­та­н­ня), ви­ру­шає до ар­мії й усу­пе­реч від­су­тно­сті вій­сько­вої під­го­тов­ки кіль­ка ро­ків б’є во­ро­га де і як за­ба­жає. Вре­шті ан­глій­ці чи то че­рез зра­ду, чи то че­рез бо­яз­кість фран­цу­зів бе­руть її в по­лон, су­дять мі­сце­вим, а не ан­глій­ським су­дом і за­мість то­го, щоб від­пра­ви­ти з про­по­зи­ці­єю ви­ба­чи­ти­ся пе­ред жи­те­ля­ми Дон­ба­су до­до­му, спа­лю­ють. Не зна­ли во­ни, дур­ні, що мер­тва Жан­на для них не­без­пе­чні­ша. Утім, на від­мі­ну від про­па­ган­ди ча­сів Дру­гої сві­то­вої, су­ча­сні їй істо­ри­чні дже­ре­ла не до­не­сли до нас, щоб фран­цузь­кі вій­ська, як з ім’ям Ста­лі­на, хо­ди­ли в ата­ку з ім’ям зго­рі­лої Жан­ни. Схо­же, цю ча­сти­ну істо­рії ви­га­да­ли вже по­тім.

■ Ча­рів­на каз­ка, що по­над двох де­ся­тків ра­зів на­ди­хну­ла на зйом­ки кі­но­філь­мів, а при­свя­че­них їй ро­ма­нів і не злі­чи­ти. «Смерть за ца­ря», фран­цузь­кий Су­са­нін, що три­ва­лий час асо­ці­ю­ва­ла­ся з фран­цузь­кою мо­нар­хі­чною іде­єю, чо­му з ча­сів Фран­цузь­кої ре­во­лю­ції Жан­ні ча­сті­ше ста­ли від­да­ва­ти пе­ре­ва­гу Ма­рі­а­ні — фран­цузь­кій ада­пта­ції ан­ти­чної бо­ги­ні Сво­бо­ди (ви, на­пев­но, пам’ята­є­те її за кар­ти­ною Де­ла­круа). Про що вва­жа­ють за кра­ще умов­ча­ти, це що за зльо­том бур­гунд­ської про­ста­чки, як і на­ле­жить ка­но­ном, сто­їть своя до­бра фея. Утім, це ли­ше у бра­тів Грімм во­на до­бра, у ре­аль­но­му ж жит­ті фей за­зви­чай спо­ну­кає до чо­гось який-не­будь свій, від­мін­ний від без­ко­ри­сли­во­го ба­жа­н­ня ща­стя пі­до­пі­чній, ін­те­рес.

■ У на­шої По­пе­лю­шки теж бу­ла та­ка фея. Ро­ма­ні­сти й сце­на­ри­сти її ду­же не лю­блять, зма­льо­ву­ю­чи ко­ри­сли­вою при­двор­ною ін­три­ган­кою. Та­ка со­бі зла ма­чу­ха, а не фея. «Сер­це чо­ло­ві­ка в ті­лі жін­ки», — че­рез пів­сто­лі­т­тя ска­зав про неї, а не про Жан­ну, ко­роль Лю­до­вик XI. Йде­ться про чо­ти­ри­ра­зо­ву ко­ро­ле­ву (всі чо­ти­ри рази ли­ше за на­звою — но­мі­наль­но) Йо­лан­ду Ара­гон­ську. Те­ща до­фі­на Кар­ла, див­ля­чись на пов­ний ро­звал у кра­ї­ні, во­на при­хи­сти­ла й ви­хо­ва­ла мо­лод­шо­го си­на без­ум­но­го ко­ро­ля Кар­ла, а пі­сля смер­ті йо­го бра­тів до­кла­ла всіх зу­силь, щоб зно­ву зі­бра­ти роз­ва­ле­ну на ча­сти­ни, ро­зір­ва­ну вій­на­ми й пов­ста­н­ня­ми кра­ї­ну. Жін­кам під­вла­дна зброя, не­до­сту­пна чо­ло­ві­кам. Ко­ро­ле­ва Йо­лан­да сфор­му­ва­ла ці­лу спец­слу­жбу зі сво­їх фрей­лін, під­кла­да­ю­чи їх у ліж­ка ясно­вель­мо­жних па­нів зі всіх во­ро­гу­ю­чих та­бо­рів. А ко­ли це зна­до­би­ло­ся, під­кла­ла й са­мій Фран­ції в ліж­ко Жан­ну. Са­ме во­на роз­гле­ді­ла в одній із со­тень мі­ських бо­же­віль­них, що ве­шта­ли­ся дов­ко­ла дво­ру до­фі­на, ко­жен зі своїм ре­це­птом, як пе­ре­мог­ти у вій­ні (ін­тер­не­ту то­ді не бу­ло, то­му до­во­ди­ло­ся вста­ва­ти з ди­ва­на і йти ра­ди­ти осо­би­сто), не­об­хі­дний ін­стру­мент. Са­ме зі скар­бни­ці Йо­лан­ди фі­нан­су­ва­ли­ся вій­сько­ві кам­па­нії Жан­ни, і, ціл­ком імо­вір­но, са­ме во­на, вар­то бу­ло ли­ше цьо­му ін­стру­мен­ту ви­йти з-під кон­тро­лю, від­да­ла її за не­по­трі­бні­стю в ла­пи бур­гунд­ців і ан­глій­ців. Ро­зум­ність та­ко­го ци­ні­зму ми змо­гли гі­дно оці­ни­ти ли­ше в остан­ні дні.

■ Істо­рія рід­ко бу­ває спра­ве­дли­вою. Сьо­го­дні ми пам’ята­є­мо, що Фран­цію в Сто­лі­тній вій­ні вря­ту­ва­ла ве­ли­ка жінка, але від­да­є­мо на­ле­жне ма­ріо­не­тці, яка не­хай і кра­си­во, але всьо­го ли­ше зі­гра­ла від­ве­де­ну їй роль, а не тій, хто сми­кав за ни­то­чки й чиї за­со­би бу­ли на­стіль­ки ж амо­раль­ни­ми, на­скіль­ки й ді­є­ви­ми. За­мість істо­ри­чної па­ра­ле­лі у нас, як це най­ча­сті­ше бу­ває, ви­йшов пер­пен­ди­ку­ляр. Адже, не ви­би­ра­ю­чи за­со­бів, що ве­дуть до пе­ре­мо­ги, ко­ро­ле­ва Йо­лан­да все ж не шу­ка­ла фран­цузь­кої ко­ро­ни для сво­го си­на — ан­жуй­сько­го гер­цо­га, або осо­би­сто для се­бе. XV сто­лі­т­тя не зна­ло ще па­трі­о­ти­зму (та й звід­ки взя­ти­ся фран­цузь­ко­му па­трі­о­ти­зму в уро­джен­ки Бар­се­ло­ни), то­му Фран­цію во­на ми­сли­ла не як кра­ї­ну і її на­род, а як во­ло­ді­н­ня ди­на­стії. Са­ме так, во­на вря­ту­ва­ла Ва­луа, вря­ту­ва­ла й кра­ї­ну, без неї при­ре­че­ну на роз­діл ан­глій­ця­ми й бур­гунд­ця­ми. А ко­ли во­на померла, біль­шу ча­сти­ну сво­їх осо­би­стих ста­тків во­на за­ли­ши­ла на від­нов­ле­н­ня зруй­но­ва­них вій­ною мо­на­сти­рів і хра­мів, на пі­клу­ва­н­ня й ви­хо­ва­н­ня за­ли­ше­них вій­ною ін­ва­лі­дів і си­ріт. Без­ко­ри­сли­вість, не­ві­до­ма ни­ні­шнім укра­їн­ським по­лі­ти­кам, які ба­жа­ють збо­ри від те­а­тру ма­ріо­не­ток пов­ні­стю при­вла­сню­ва­ти со­бі.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.