КА­РИ­КА­ТУ­РА як ви­клик про­па­ган­ді

Ві­ктор БОГОРАД: «Май­бу­тнє жан­ру за­ле­жить від став­ле­н­ня су­спіль­ства до гу­мо­ру»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» -

Ві­зу­аль­на скла­до­ва ві­ді­грає ва­жли­ву роль в оформ­лен­ні дру­ко­ва­них ви­дань. Осо­бли­во уви­ра­зни­ти текст мо­же вда­ло пі­ді­бра­на ка­ри­ка­ту­ра, яка роз­ши­рює ме­жі стат­ті й до­пов­нює її або ро­бить пев­ний акцент. «День» актив­но звер­та­є­ться до цьо­го жан­ру з са­мо­го по­ча­тку сво­го існу­ва­н­ня, зокре­ма, у ви­дан­ні пра­цю­вав зна­ний май­стер Ана­то­лій Ка­зан­ський. Ни­ні га­зе­та спів­пра­цює з та­ла­но­ви­тим ро­сій­ським ка­ри­ка­ту­ри­стом Ві­кто­ром БОГОРАДОМ, з ро­бо­та­ми яко­го чи­та­чі ви­да­н­ня ча­сто ма­ють на­го­ду по­зна­йо­ми­ти­ся. Під час скайп- роз­мо­ви з лі­тньо­шко­ля­ра­ми ху­до­жник по­ді­лив­ся до­сві­дом ро­бо­ти в цій сфе­рі. Він роз­по­вів про своє твор­че ста­нов­ле­н­ня, пе­рі­од роз­ви­тку і за­не­па­ду ка­ри­ка­ту­ри в Ро­сії, від­но­си­ни все­ре­ди­ні Мі­жна­ро­дної спіл­ки ка­ри­ка­ту­ри­стів, ро­бо­ту над про­е­ктом Je suis dog, je suis cat («Я — со­ба­ка, я — кіт»).

«ЯКЩО КАРИКАТУРИСТ НЕ ПІД­НІ­МА­Є­ТЬСЯ НАД СИТУАЦІЄЮ, ТО ВІН СТАЄ ПРОПАГАНДИСТОМ»

Ма­рія ЧАДЮК,

На­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет «Ки­є­во-Мо­ги­лян­ська ака­де­мія»:

— За­раз ви — ві­до­мий карикатурист. Що ста­ло ім­пуль­сом, аби ви за­йма­ли­ся ці­єю спра­вою? Хто був ва­шим вчи­те­лем?

Ві­ктор БОГОРАД:

— Я за­кін­чив Санкт- Пе­тер­бурзь­кий дер­жав­ний еле­ктро­те­хні­чний уні­вер­си­тет «ЛЕТІ» іме­ні В. І. Улья­но­ва (Ле­ні­на). На ле­кці­ях я ма­лю­вав. А то­ва­риш узяв мої зо­бра­же­н­ня з кон­спе­кту й від­ніс до ре­да­кції, де їх на­дру­ку­ва­ли. Для ме­не це був сюр­приз, і з ті­єї пер­шої пу­блі­ка­ції 1973 ро­ку все й по­ча­ло­ся. Ду­же ва­жли­вим пи­та­н­ням для ка­ри­ка­ту­ри­ста є ін­фор­ма­ція. Біль­шість ка­ри­ка­ту­ри­стів за ра­дян­ських ча­сів бра­ли участь у між­на­ро­дних кон­кур­сах і отри­му­ва­ли ка­та­ло­ги, з яких ді­зна­ва­ли­ся, як мо­жна ма­лю­ва­ти, яке роз­ма­ї­т­тя є у сві­ті ка­ри­ка­ту­ри. Зро­зумі­ло, що біль­шість, зокре­ма з Ле­нін­град­сько­го клу­бу, орі­єн­ту­ва­ла­ся не на жур­нал « Кро­ко­дил » , а на жур­нал Szpilki. На той час тіль­ки та­ким чи­ном мо­жна бу­ло дізнатися про но­ве у сві­ті, то­му що в Ра­дян­сько­му Со­ю­зі із за­кор­дон­них ав­то­рів пу­блі­ку­ва­ли ли­ше двох: Жа­на Ефе­ля (Фран­ція) та Гер­лу­фа Бід­стру­па із Да­нії, котрий пра­цю­вав у ма­лень­кій ко­му­ні­сти­чній газеті. Він ма­лю­вав ду­же ба­га­то тво­рів без слів, щоб все і всім бу­ло зро­зумі­ло. Більш то­го, 1984 ро­ку Ле­нін­град­ський кон­курс ка­ри­ка­ту­ри­стів про­во­див Все­со­ю­зну ви­став­ку. Бу­ло за­яв­ле­но 417 ро­біт. Ви­став­ка офіційно вва­жа­ла­ся віль­ною, але адмі­ні­стра­ція зро­би­ла все, щоб на неї ні­хто не по­тра­пив. Там бу­ли над­зви­чай­ні ро­бо­ти із усіх ре­спу­блік СРСР. Так- от, най­ку­ме­дні­шим ви­я­ви­лось те, що якраз то­ді цю по­дію від­ві­дав Бід­струп і схваль­но від­гу­кнув­ся про неї, а нам про це ні­хто не ска­зав.

М. Ч.: — Ви ка­же­те, що карикатурист по­ви­нен бу­ти фі­ло­со­фом і під­но­си­ти­ся над ситуацією. Ця якість по­вин­на бу­ти й в жур­на­лі­стів. Чи мо­жна її якось ви­хо­ва­ти, і якщо мо­жна, то як?

— Якщо карикатурист не під­ні­ма­є­ться над ситуацією, то він стає пропагандистом. Він ви­слов­лює ту дум­ку, яку йо­му за­мов­ляє, ска­жі­мо, ре­да­кція га­зе­ти. Як тіль­ки у ка­ри­ка­ту­ри­ста є своя дум­ка, він під­но­си­ться над ситуацією. Я не знаю, чи мо­жна на­вчи­ти цьо­го. Лю­ди­на має про­сто са­мо­стій­но ми­сли­ти.

Хри­сти­на СОЛТИС,

Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. I. Фран­ка:

— Ви пра­цю­ва­ли в рі­зних ви­да­н­нях. Як ча­сто ви сти­ка­ли­ся з цен­зу­рою? Чи стає це пе­ре­шко­дою для творчого шля­ху ка­ри­ка­ту­ри­ста?

— Із цен­зу­рою карикатурист сти­ка­є­ться зав­жди. Це мо­же бу­ти цен­зу­ра в то­та­лі­тар­ній дер­жа­ві. Ху­до­жник то­ді знає: те, що він на­ма­лю­вав, не бу­де на­дру­ко­ва­но. Лю­ди­на усві­дом­лює, що це — не­ймо­вір­на кар­тин­ка, але во­на не по- ба­чить сві­ту. Так са­мо і в не­то­та­лі­тар­ній дер­жа­ві. Ко­ле­ктив має своє ба­че­н­ня, то­му все одно ви­су­ває пев­ні обме­же­н­ня. Крім то­го, у нас є ще одне жорс­тке пра­ви­ло: якщо в ка­ри­ка­ту­рі мі­сти­ться який-не­будь ре­клам­ний на­пис, на­при­клад CocaCola, McDonald’s то­що, то юри­ди­чний від­діл га­зе­ти мар­кує це як ре­кла­му і не до­зво­ляє дру­ку­ва­ти. Це мо­жна на­зи­ва­ти цен­зу­рою, мо­жна не на­зи­ва­ти. Все за­ле­жить від то­го, в якій кра­ї­ні це від­бу­ва­є­ться.

— Чи спо­сте­рі­га­ли ви в Ро­сії ін­те­рес су­спіль­ства до ва­шої ді­яль­но­сті?

— Ма­буть. Ми­ну­ло­го ро­ку у Фран­ції був фе­сти­валь ре­да­кцій­них ка­ри­ка­ту­ри­стів. Там бу­ли пред­став­ле­ні ро­бо­ти 35 ка­ри­ка­ту­ри­стів із 17 кра­їн. Це ка­ри­ка­ту­ри­сти з усіх кон­ти­нен­тів, які пра­цю­ють що­ден­но у ве­ли­ких га­зе­тах. Зна­є­те, що ці­ка­во? Май­же всі пі­сля по­дій з Charlie Hebdo ста­ли вва­жа­ти, що ді­яль­ність ка­ри­ка­ту­ри­ста зі­ткну­ла­ся з пев­ни­ми тру­дно­ща­ми. Ре­да­кції ро­зу­мі­ють, що на­слід­ка­ми ка­ри­ка­ту­ри мо­жуть бу­ти не про­сто кри­ти­ка чи не­при­єм­но­сті від вла­ди, а й кров. Ре­да­кції ста­ли по­бо­ю­ва­ти­ся ка­ри­ка­тур.

Окса­на ВОЙТКО,

Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. I. Фран­ка:

— Ви є ан­ти­про­па­ган­дист­ським ка­ри­ка­ту­ри­стом у Ро­сії. Хто з ва­ших ко­лег у ме­жах СНД, на ва­шу дум­ку, має та­кий са­мий рі­вень про­фе­сіо­на­лі­зму і стій­ку гро­ма­дян­ську по­зи­цію? З ким під­три­му­є­те дру­жні та про­фе­сій­ні сто­сун­ки?

— У ме­не на « Фейс­бу­ці » по­над чо­ти­ри ти­ся­чі при­хиль­ни- ків. Біль­шість із них — це ка­ри­ка­ту­ри­сти з рі­зних кра­їн. Зві­сно, ми під­три­му­є­мо сто­сун­ки. Біль­ше то­го, ми­ну­ло­го ро­ку на фе­сти­ва­лі у Фран­ції, ко­ли ми всі про­ща­ли­ся, бу­ло за­сно­ва­но та­ке то­ва­ри­ство United Sketches. Це со­юз ске­тчи­стів, між­на­ро­дна ор­га­ні­за­ція, що по­кли­ка­на за­хи­ща­ти ка­ри­ка­ту­ри­стів у всьо­му сві­ті, які за­зна­ють пе­ре­слі­ду­вань у сво­їх кра­ї­нах аж до ув’язне­н­ня або ж ви­му­ше­ні емі­гру­ва­ти. З укра­їн­сько­го бо­ку пред­став­ни­ком є Во­ло­ди­мир Ка­за­нев­ський, а в Ро­сії — я. За­сну­вав цю ор­га­ні­за­цію іран­ський карикатурист Rianouch Ramezani, котрий був ви­му­ше­ний емі­гру­ва­ти з Іра­ну.

«СЬО­ГО­ДНІ МІ­СЦЯ ДЛЯ ПО­ЛІ­ТИ­ЧНОЇ КА­РИ­КА­ТУ­РИ В РО­СІЇ ПРА­КТИ­ЧНО НЕ­МАЄ»

О. В.: — Як ви ба­чи­те май­бу­тнє ка­ри­ка­ту­ри­стів? Чи ста­не це но­вим трен­дом в ін­тер­нет- про­сто­рі?

— Роз­квіт ка­ри­ка­ту­ри в Ро­сії був 1991 ро­ку — до при­хо­ду Пу- ті­на. Га­зе­ти ма­ли сво­їх ка­ри­ка­ту­ри­стів: на­при­клад, « Ком­мер­сант » мав Біль­жо, « Мо­сков­ский ком­со­мо­лец» — Ме­ри­но­ва, який, на ща­стя, про­дов­жує пра­цю­ва­ти що­дня. Я пра­цю­вав у газеті «Сме­на » і теж, мо­жна ска­за­ти, був брен­дом, мої кар­тин­ки зав­жди бу­ли на пер­шій сто­рін­ці. Та­кож у Санкт- Пе­тер­бур­зі бу­ла га­зе­та « Час пик » , у якій ка­ри­ка­ту­ри теж дру­ку­ва­ли на пер­шій сто­рін­ці. Там пра­цю­вав Оле­ксандр Сер­гє­єв і Ми­ко­ла Во­рон­цов. На сьо­го­дні мо­жна ска­за­ти, що мі­сця для по­лі­ти­чної ка­ри­ка­ту­ри в Ро­сії пра­кти­чно не­має. А так ка­ри­ка­ту­ра існує, зви­чай­но.

Яке май­бу­тнє? Не знаю. Я, на­при­клад, був у Швей­ца­рії (мен­шою мі­рою це сто­су­є­ться Ні­меч­чи­ни). Це кра­ї­на, де ка­ри­ка­ту­рою за­хо­плю­ю­ться й ці­ну­ють її. Ко­ли був у Швей­ца­рії, якось пі­ді­йшов до ві­три­ни одні­єї га­ле­реї. Там ви­сі­ли дві ро­бо­ти: одна — Ша­га­ла, дру­га — Ра­ух. Але Ша­гал ко­шту­вав дві ти­ся­чі до­ла­рів, а Ра­ух, ду­же ві­до­мий ні­ме­цький карикатурист, ко­шту­вав три ти­ся­чі до­ла­рів. При цьо­му Ша­гал уже по­мер, а Ра­ух, сла­ва Бо­гу, був то­ді ще жи­вий. Ось та­кий є по­гляд на ка­ри­ка­ту­ру. А за­га­лом, май­бу­тнє ка­ри­ка­ту­ри за­ле­жить від став­ле­н­ня су­спіль­ства до гу­мо­ру.

Ан­на ГОЛIШЕВСЬКА,

Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. I. Фран­ка:

— За­раз мо­дно пи­са­ти кар­ти­ни в сти­лі аб­стра­ктно­го екс­пре­сіо­ні­зму, аб­стра­кціо­ні­зму, ба­у­ха­у­зу. Ми спо­сте­рі­га­є­мо кри­зу ва­шо­го жан­ру по­рів­ня­но з 1990-ми ро­ка­ми, ко­ли ри­нок ка­ри­ка­тур у Ро­сії пе­ре­жи­вав справ­жній бум. Чо­му так тра­пля­є­ться?

— У ро­сій­сько­му су­спіль­стві став­ля­ться до ка­ри­ка­ту­ри як до чо­гось дру­го­ря­дно­го. Тоб­то це не ви­твір ми­сте­цтва, а так, ли­ше кар­тин­ка. Хоч ка­ри­ка­ту­ра уві­бра­ла в се­бе ба­га­то на­прям­ків ми­сте­цтва, по­чи­на­ю­чи від ран­ньо­го Бо­сха чи сюр­ре­а­лі­зму (але не Да­лі, а са­ме Ма­гріт­та). А да­лі во­на уві­бра­ла ду­же жорс­ткий ні­ме­цький екс­пре­сіо­нізм. Тоб­то ка­ри­ка­ту­ра зав­жди ози­ва­ла­ся на ви­ни­кне­н­ня но­вих те­чій і бра­ла в них са­ме те, що мо­гло зна­до­би­ти­ся для пе­ре­да­чі ві­зу-

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.