Кіль­ка при­во­дів для но­сталь­гії

Хри­сти­на На­зар­ке­вич та ви­дав­ни­цтво «Кни­ги-ХХІ» пред­ста­ви­ли укра­їн­ський пе­ре­клад «Про­кля­т­тя до­му» Джен­ні Ер­пен­бек

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Лі­лія ШУТЯК

Дім — це мі­сце, ку­ди зав­жди хо­че­ться по­вер­та­ти­ся. На­віть то­ді, ко­ли са­мої будівлі дав­но вже не­має, лю­ди­ну ча­сто ва­бить ота не­зри­ма ма­гія мі­сця, з якою пов’яза­но чи­ма­ло спо­га­дів — при­єм­них і не ду­же. Якщо ти вдо­ма, то на­віть смерть зда­є­ться рад­ше ло­гі­чним за­вер­ше­н­ням при­ро­дно­го ци­клу жи­т­тя, аніж бо­лі­сною втра­тою. Що­прав­да, якраз то­ді лю­ди­на най­го­стрі­ше від­чу­ває все те, що бу­ває лег­ше при­хо­ва­ти в на­тов­пі: свою са­мо­тність, біль і сму­ток.

Чи­ма­ло при­во­дів для но­сталь­гії зна­хо­ди­мо в ро­ма­ні ні­ме­цької пи­сьмен­ни­ці Джен­ні Ер­пен­бек « Про­кля­т­тя до­му » . З огля­ду на мас­штаб опи­су­ва­них по­дій — від ча­сів Пер­шої сві­то­вої до об’ єд­на­н­ня Ні­меч­чи­ни — ро­ман має до­во­лі не­ве­ли­кий роз­мір. Всьо­го на 160 сто­рін­ках чи­тач зна­йде май­стер­но по­єд­на­ні між со­бою опо­віді « про мир та вій­ну, вте­чу й ви­гна­н­ня, уто­пію ба­тьків­щи­ни і по­шу­ки рі­дно­го до­му » .

Твір Джен­ні Ер­пен­бек роз­по­від­ає про Ні­меч­чи­ну ХХ сто­лі­т­тя у два­над­ця­ти істо­рі­ях рі­зних ро­дин. Остан­ні­ми ро­ка­ми книж­ку актив­но пе­ре­кла­да­ють рі­зни­ми мо­ва­ми. Так, за сім ро­ків її бу­ло ви­да­но вже три­над­ця­тьма, а укра­їн­ською во­на ви­йшла у світ зав­дя­ки Хри­сти­ні На­зар­ке­вич та чер­ні­ве­цько­му ви­дав­ни­цтву « Кни­ги- ХХІ » . До ре­чі, ра­ні­ше з твор­чі­стю ні­ме­цької пи­сьмен­ни­ці мо­жна бу­ло по­зна­йо­ми­ти­ся в жур­на­лі « Все­світ » , де в пе­ре­кла­ді Іго­ря Ан­дру­щен­ка опу­блі­ко­ва­но кіль­ка її опо­відань.

Образ До­му в ро­ма­ні Джен­ні Ер­пен­бек має ви­ня­тко­ве зна­че­н­ня. Він є тим стри­жнем, який спо­лу­чає всі сю­же­тні лі­нії. По­е­ти­чно зма­льо­ва­ний лі­тній бу­ди­нок над Бран­ден­бурзь­ким озе­ром що­раз при­ймає в се­бе но­вих го­спо­да­рів та їхніх го­стей. Спо­ча­тку це за­мо­жний се­ля­нин та чо­ти­ри йо­го до­чки — Гре­та, Ге­дві­ґа, Ем­ма і Кла­ра, жи­т­тя яких скла­да­є­ться не­про­сто. А да­лі, ні­би він і справ­ді про­кля­тий, всі на­сту­пні ме­шкан­ці на­ро­джу­ю­ться, лю­блять і зни­ка­ють одне за одним, на­че в на­пе­ред ви­зна­че­но­му по­ряд­ку. Дім тут ви­ко­нує роль ма­гні­ту, що при­тя­гує до се­бе рі­зні по­ко­лі­н­ня лю­дей і не­змін­но пов’язує їх спіль­ни­ми істо­рі­я­ми.

Лю­бов і смерть, са­мо­тність і тур­бо­та про ро­ди­ну спів­і­сну­ють у текс­ті ціл­ком гар­мо­ній­но. На тлі ча­рів­ної при­ро­ди жи­т­тя лю­ди­ни — ли­ше мить, яку іно­ді так хо­че­ться за­фі­ксу­ва­ти. « На­віть ко­ли ти бу­деш ста­рень­кою ба­бу­сею, — ка­же ді­дусь Ар­тур, — ти й то­ді си­ді­ти­меш на бе­ре­зі, щоб по­ди­ви­ти­ся, як со­не­чко за­ко­чу­є­ться за озеро... Чо­му? — за­пи­тує ди­ти­на. — То­му що ко­жна лю­ди­на хо­че ба­чи­ти сон­це якнай­дов­ше».

У та­ко­му не­ква­пно­му сти­лі ба­тьки й ді­ди в ро­ма­ні «Про­кля­т­тя до­му » по­ясню­ють мо­лод­шо­му по­ко­лін­ню при­ро­дні яви­ща і змі­ни пір ро­ку. Уста­ле­ну іди­лію по­ру­шує вій­на, яка не­спо­ді­ва­но ври­ва­є­ться у твір істо­рі­я­ми про га­зо­ві ва­го­ни, в яких ги­нуть Ар­тур і Гер­мі­на; смерть 12-рі­чної єв­рей­ської дів­чин­ки До­ріс, яку роз­стрі­ля­ли сол­да­ти, чи про дру­жи­ну ні­ме­цько­го ар­хі­те­кто­ра, ко­тра зі стра­ху та роз­пу­ки від­да­є­ться чер­во­но­ар­мій­це­ві... Ці та ін­ші по­дії змі­ню­ють ці­лі по­ко- лі­н­ня нім­ців, які від­те­пер уже ні­ко­ли не бу­дуть со­бою ко­ли­шні­ми. « А от тих, ко­трі вте­кли з Ба­тьків­щи­ни від вла­сно­го пе­ре­тво­ре­н­ня на чу­до­виськ, — мір­кує одна з ге­ро­їнь Джен­ні Ер­пен­бек, — їх все те, про що во­ни ді­зна­ва­ли­ся з до­му, не тіль­ки при­ре­кло на дов­гі ро­ки емі­гра­ції, а й на­зав­жди за­про­то­ри­ло в без­дом­ність, не­за­ле­жно від то­го, по­вер­та­ли­ся во­ни чи ні...»

По­при по­стій­ну змі­ну го­спо­да­рів, Дім має єди­ну кон­стан­ту — образ са­дів­ни­ка. У ро­ма­ні цей без­імен­ний ге­рой ви­ко­нує одно­ча­сно дві фун­кції — лю­ди­ни, ко­тра до­гля­дає за бу­дин­ком і май­же не спіл­ку­є­ться з йо­го го­спо­да­ря­ми, та сто­рон­ньо­го спо­сте­рі­га­ча за пе­ре­бі­гом істо­рії. « Де­ко­го з ме­шкан­ців се­ла са­дів­ник від­штов­хує са­ме мов­ча­зні­стю, во­ни ка­жуть, що він без­ду­шний, ка­жуть, що в ньо­го риб’ ячий по­гляд, пі­до­зрю­ють, що йо­го чо­ло свід­чить про на­па­ди бо­же­ві­л­ля » . Ін­ші вва­жа­ють, що «са­дів­ник роз­мов­ляє з лю­дьми ли­ше про най­не­об­хі­дні­ше», оскіль­ки « йо­му, ма­буть, біль­ше по­до­ба­є­ться роз­мов­ля­ти з

». Бу­ду­чи мов­ча­зним обе­ре­гом До­му, він все жи­т­тя від­дав на за­без­пе­че­н­ня йо­го бла­го­устрою. То­му не див­но, що са­ме цей ге­рой є пер­шим, хто си­гна­лі­зує про за­не­пад бу­дин­ку. З мо­мен­ту, ко­ли в ньо­му з’яв­ля­є­ться

чи­тач здо­га­ду­є­ться, яким бу­де фі­нал. Бу­ди­нок руй­ну­є­ться то­ді, «ко­ли ста­ло зро­зумі­ло, що в цьо­му домі во­на не змо­же зі­ста­ри­ти­ся, ми­ну­ле за її спи­ною по­ча­ло роз­ро­ста­ти­ся з не­ймо­вір­ною си­лою, що її пре­кра­сне ди­тин­ство з та­ким за­пі­зне­н­ням на­ва­ли­ло­ся на неї, що во­на вже дав­но-дав­но ста­ла до­ро­слою...»

І в оцій при­ре­че­но­сті, усві­дом­лен­ні справ­жньої цін­но­сті втра­ти одна з го­лов­них ду­мок ав­тор­ки: лю­ди і ре­чі ма­ють зда­тність ми­на­ти за­ле­две не без­слі­дно. Ли­ше час по­збав­ляє бо­лю й ту­ги за ми­ну­лим. «Пі­сля за­вер­ше­н­ня де­мон­та­жу бу­дин­ку, — пи­ше Джен­ні Ер­пен­бек, — ко­ли про це мі­сце, де він сто­яв, на­га­дує тіль­ки ко­тло­ван, зе­мель­на ді­лян­ка не­спо­ді­ва­но змен­шу­є­ться в роз­мі­рах. І до­ки на цьо­му са­мо­му мі­сці збу­ду­ють на­сту­пний дім, кра­є­вид на якийсь час зно­ву стає са­мим со­бою » . Та­ким, що зда­тен ди­ву­ва­ти й ви­кли­ка­ти у гля­да­чів що­най­мен­ше кіль­ка при­во­дів для но­сталь­гії...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.