Бро­не­жи­лет зня­ла за мі­сяць до по­ло­гів

Вій­сько­вий лі­кар Те­тя­на Но­ві­ко­ва отримала п’ять бо­йо­вих на­го­род за те, що ви­тя­гну­ла з лап смер­ті со­тні по­ра­не­них

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Пі­сля за­кін­че­н­ня Він­ни­цько­го на­ціо­наль­но­го ме­ди­чно­го уні­вер­си­те­ту Те­тя­на Но­ві­ко­ва не пра­цю­ва­ла за про­фе­сі­єю. Зна­йти по­са­ду лі­кар-пе­ді­атр у мі­ських лі­кар­нях не вда­ло­ся, то­му пра­цю­ва­ла в офі­сі одні­єї з ко­мер­цій­них фірм.

Ко­ли на схо­ді Укра­ї­ни роз­го­рів­ся зброй­них кон­флікт і дру­зі з уні­вер­си­те­ту по­їха­ли ря­ту­ва­ти жи­т­тя бій­ців на пе­ре­до­вій, Те­тя­на зайня­ла­ся во­лон­тер­ством. Що­дня хло­пці те­ле­фо­ну­ва­ли їй з про­ха­н­ням ді­ста­ти ті чи ін­ші ме­ди­чні пре­па­ра­ти. Дів­чи­на скла­да­ла спи­сок не­об­хі­дних ме­ди­ка­мен­тів і об­хо­ди­ла апте­ки у по­шу­ках лі­ків. Та ко­ли Та­ні по­дзво­ни­ли і сказали, що лі­кар­ських рук не ви­ста­чає, во­на не зво­лі­ка­ю­чи зі­бра­ла­ся і по­їха­ла до дру­зів на під­мо­гу.

«То­ді, во­се­ни 2014 ро­ку, я й не ду­ма­ла, що ме­ні до­ве­де­ться під­пи­са­ти кон­тракт і ста­ти вій­сько­вим лі­ка­рем. Га­да­ла, що при­їду, по­бу­ду мі­сяць-дру­гий, ма­кси­мум пів­ро­ку і по­вер­ну­ся до Він­ни­ці, бо і тут во­лон­тер­ської ро­бо­ти ви­ста­ча­ло, — роз­по­від­ає Те­тя­на. — Та ко­ман­ду­ва­н­ня до­зво­ли­ло ви­ру­ши­ти в зо­ну АТО тіль­ки пі­сля під­пи­са­н­ня кон­тра­кту і про­хо­дже­н­ня вій­сько­вої під­го­тов­ки. Пі­дго­тов­ка у на­вчаль­ній ба­зі Чер­ка­ська, що на Дні­про­пе­тров­щи­ні, бу­ла сво­го ро­ду екс­прес-кур­сом з під­го­тов­ки мо­ло­до­го бій­ця».

«ЛІ­КАР КСЮ» І ДЕСЯТКИ ВРЯТОВАНИХ БІЙ­ЦІВ

У Чер­ка­сько­му Те­тя­на отри ма ла і свій по зив ний « Лі - кар Ксю » . Оскіль ки во на не - ви­со­ко­го зро­сту, тен­ді­тної ста­ту ри, їй да ли уко ро че ний ав - то мат Ка лаш ни ко ва АКСУ. Дів­чи­на з ним не роз­лу­ча­ла­ся і ла­гі­дно на­зи­ва­ла «Ксю­шею». За це й от ри ма ла по зив ний « Лі кар Ксю » . Зі сво­єю « Ксю - шею» Те­тя­на ви­ру­ши­ла на пе­ре до ву і од ра зу, з пер шо го дня, по тра пи ла у са мі сінь ке пе­кло До­не­цько­го ае­ро­пор­ту.

«У пер­ший свій день я втра­ти­ла дру­га. Йо­го зва­ли Дми­тро. Ча­су опла­ку­ва­ти чи по­мо­ли­ти­ся за ньо­го не бу­ло... Чи бу­ло важ­ко? Не­ймо­вір­но. Але я не мо­гла до­зво­ли­ти со­бі зу­пи­ни­ти­ся. Тер­мі­нал був всі­я­ний по­ра­не­ни­ми, ми ду­ма­ли ли­ше про одне: щоб тіль­ки не по­мер, щоб всти­гну­ти на­кла­сти джгут, щоб до­тя­гну­ти до ма­ши­ни, щоб до­ста­ви­ти в го­спі­таль жи­вим, — роз­по­від­ає лі­кар. — За ха­ра­кте­ром я ду­же спо­кій­на лю­ди­на, і за тих об­ста­ви­ни це до­по­мо­гло ме­ні ми­сли­ти тве­ре­зо».

Та ня не ра ху ва ла, скіль - кох хлоп ців у ті страш ні дні во­на ра­зом зі сво­ї­ми ко­ле­га­ми на­ма­га­ла­ся вря­ту­ва­ти. Та бій­ці ка­жуть, що «на адре­на­лі­ні» во­на ро­би­ла про­сто не­ймо­вір­ні ре чі — за го ди ну всти га ла огля ну ти і на да ти до по мо гу двом де­ся­ткам по­ра­не­них бій­ців. А про на­кла­де­ні нею шви вза­га­лі хо­дять ле­ген­ди. Їх на­зи­ва­ють юве­лір­ни­ми.

ВІЙ­НА, КОХАННЯ І... СЮРПРИЗ

На пе­ре­до­вій «Лі­кар Ксю» зу стрі ла своє ко хан ня. Ра зом про­йшли Пі­ски, Во­дя­не. Ім’я сво­го чо­ло­ві­ка не на­зи­ває, ка­же, що за­раз він при ви­ко­нан­ні бо­йо­вих зав­дань.

« Цу ке рок і бу ке тів не бу - ло, — од ра зу по пе ред жає Те - тя­на. — Ми дов­го зу­стрі­ча ли­ся, ма є мо спіль ні ін те ре си і по­гля­ди на жи­т­тя. Ва­гі­тні­ти в зо­ні бо­йо­вих дій я не зби­ра­ла­ся. Це бу ла при єм на не спо ді - ван­ка. На­дво­рі бу­ло лі­то, спе­ка не­ймо­вір­на, га­ря­че по­ві­тря за­би­ва­ло по­дих і на за­па­мо­ро­чен ня, яке му чи ло кіль ка днів, не звер­ну­ла ува­ги. Та ко­ли до­да­ла­ся ну­до­та, зро­зумі­ла при­чи­ну: я — ва­гіт на».

Те­тя­на до остан­ньо­го при­хо­ву­ва­ла, що че­кає на ди­ти­ну. Ка­же, бо­я­ла­ся, що ко­ман­дир, ді знав шись про її ва гіт ність, від­пра­вить до­до­му, а лі­ка­рів у ро ті бра ку ва ло. За ли ши ти сво їх на пе ре до вій без ме дич - ної до­по­мо­ги не мо­гла.

«Ко­ли жи­во­тик по чав окру­глю­ва­ти­ся, вже бу­ла пі­зня осінь. Одя­га­ла те­плий одяг, бро­не­жи­лет, і ні­хто ні­чо­го не по­мі­чав. Я й не ка­за­ла, бо зна­ла, що хлоп ці од ра зу бу дуть ме не обе рі га ти. На пе ре до вій до жі­нок і так гі­пе­р­ува­га і гі­пе ро пі ка, — роз по ві дає лі - кар. — Я слід ку ва ла за сво їм са­мо­по­чу­т­тям, їзди­ла до Дні­про­пе­тров­ська на УЗД, зда­ва­ла ана­лі­зи. По­чу­ва­ла­ся нор­маль­но, то­му осо­бли­во не хви­лю­ва­ла­ся. Ва­гі­тність і по­ло­ги — це фі­зіо­ло­гі­чний про­цес для жін­ки. Ва­гі­тні жін­ки і на мир­ній те­ри­то­рії хо­дять на ро­бо­ту».

Те тя на зня ла бро не жи лет ли ше за мі сяць до по ло гів. 7 бе­ре­зня 2016 ро­ку їхню бри­га ду ви ве ли із зо ни АТО, а 7 квіт ня во на на ро ди ла дів - чин­ку Дар’ю. За­раз її до­не­чці ли­ше три мі­ся­ці. Дів­чин­ка ще не знає, що її ма­ма справ­жня ге­ро­ї­ня. Во­на отримала п’ять бо­йо­вих на­го­род за те, що ви­тя­гну­ла з лап смер­ті со­тні бій­ців 93- ї бри га ди, « кі бор гів » , до­бро­воль­ців, мі­сце­вих жи­те­лів, які жи­вуть під по­стій­ни - ми об­стрі­ла­ми.

Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.