НОВI сим­во­ли СОФIЇ

«Су­спіль­ство зріє й бе­ре на се­бе від­по­від­аль­ність за збе­ре­же­н­ня сво­єї спад­щи­ни», — ге­не­раль­ний ди­ре­ктор На­ціо­наль­но­го за­по­від­ни­ка «Со­фія Ки­їв­ська» Не­ля Ку­ко­валь­ська

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, фото Руслана КАНЮКИ, «День»

«В ІСТОРИЧНІЙ ЧА­СТИ­НІ МІ­СТА БУ­ДУ­ВА­ТИ МО­ЖНА, АЛЕ ТРЕ­БА ДО­ТРИ­МУ­ВА­ТИ­СЯ ЖОРСТКИХ ПАРАМЕТРІВ»

— У ли­пні на 40-й се­сії ЮНЕСКО «Со­фію Ки­їв­ську» мо­гли вне­сти до спи­ску об’єктів Все­сві­тньої спад­щи­ни, що пе­ре­бу­ва­ють під за­гро­зою зни­ще­н­ня, че­рез за­бу­до­ву в бу­фер­ній зо­ні за­по­від­ни­ка — на ву­ли­ці Оле­ся Гон­ча­ра, 17—23. В остан­ній мо­мент вла­да мі­ста по­обі­ця­ла ро­зі­бра­ти­ся із за­бу­дов­ни­ком, щоб той зни­зив по­вер­хо­вість об’єкту. Але те са­ме ме­рія обі­ця­ла і то­рік, але ні­чо­го не змі­ни­ло­ся. Чо­го очі­ку­є­те те­пер у цій си­ту­а­ції?

— Тре­ба до­че­ка­ти­ся офі­цій­но­го рі­ше­н­ня 40-ї се­сії ЮНЕСКО. Ми­ну­лої п’ятни­ці (5 сер­пня. — Авт.) йо­го ще не бу­ло, спо­ді­ва­ю­ся, цьо­го ти­жня во­но з’яви­ться, і то­ді ми йо­го про­ана­лі­зу­є­мо. Що­до бу­дин­ку на Гон­ча­ра, 17—23 — я зро­зумі­ла, що ки­їв­ська вла­да оста­то­чно ви­рі­ши­ла зайня­ти­ся уре­гу­лю­ва­н­ням пи­та­н­ня що­до ці­єї за­бу­до­ви. Оче­ви­дно, що у до­звіль­ній і прое­кт­ній до­ку­мен­та­ці­ях бу­ло ба­га­то не­за­кон­но­го. У ли­пні за­бу­дов­ни­ки про­ве­ли прес-кон­фе­рен­цію, і 50 від­со­тків то­го, що во­ни там го­во­ри­ли, бу­ло не­прав­дою — во­ни вво­ди­ли су­спіль­ство в ома­ну.

У ме­не є ба­га­то до­ку­мен­тів, які до­во­дять, що ЮНЕСКО ви­сту­пав ка­те­го­ри­чно про­ти ці­єї за­бу­до­ви. Але в пев­ний час чи­нов­ни­ки попу­сти­ли це пи­та­н­ня. До­сить гли­бо­ким роз­слі­ду­ва­н­ням за­йма­ла­ся гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція «Ан­дрі­їв­сько-Пей­за­жна іні­ці­а­ти­ва», де­пу­тат Ки­їв­ра­ди Оль­га Ба­ли­цька. Я бу­ла на двох за­сі­да­н­нях по­стій­ної ко­мі­сії Ки­їв­ра­ди з пи­тань мі­сто­бу­ду­ва­н­ня, ар­хі­те­кту­ри та зем­ле­ко­ри­сту­ва­н­ня, яка ні­би­то ви­не­сла по­зи­тив­не для Со­фії рі­ше­н­ня, але по­ки ні­яких дій що­до вре­гу­лю­ва­н­ня си­ту­а­ції на бу­ді­вель­но­му май­дан­чи­ку не від­бу­ва­є­ться.

Зне­сти бу­ди­нок на Гон­ча­ра вже не­мо­жли­во. Че­рез ньо­го по­ру­ше­ний куль­тур­ний шар пам’ятки ар­хе­о­ло­гії на­ціо­наль­но­го зна­че­н­ня «Град Яро­сла­ва», який ми не від­но­ви­мо ні­ко­ли. Ме­не ду­же ди­ву­ва­ло,

що у зві­ті за­бу­дов­ни­ків та Ін­сти­ту­ту ар­хе­о­ло­гії за­зна­ча­ло­ся, що жо­дної цін­ної ар­хе­о­ло­гі­чної зна­хід­ки там не ви­яви­ли — та­ко­го не мо­же бу­ти! Обов’яз­ко­ве ар­хе­о­ло­гі­чне до­слі­дже­н­ня зро­би­ли, ймо­вір­но, за­днім чи­слом. Десь по­тім сплив­ло, що все­та­ки зна­йшли 256 ар­те­фа­ктів, але сьо­го­дні не­ві­до­мо, як ви­рі­ши­ли пи­та­н­ня з ни­ми.

Спо­ча­тку про­су­вав­ся ін­ший про­ект бу­дин­ку на Гон­ча­ра, 17—23. Я йо­го ба­чи­ла, він був більш прийня­тний з то­чку зо­ри ар­хі­те­кту­ри по­рів­ня­но з тим, що є за­раз, але бу­ли за­ува­же­н­ня по ви­со­тно­сті. В істо­ри­ко-мі­сто­бу­дів­но­му об­ґрун­ту­ван­ні — не знаю, з яко­го ди­ва, — бу­ло ви­зна­че­но, що допу­сти­ма ви­со­та ці­єї спо­ру­ди — 41 метр. У до­ку­мен­та­ції для на­шої охо­рон­ної зо­ни ма­кси­маль­на ви­со­тність для Гон­ча­ра, 17—23 ви­зна­че­на 18—21 метр. До екс­пер­ти­зи, яку ро­би­ли для про­е­кту бу­дин­ку, ба­га­то пре­тен­зій, во­на зро­бле­на з фаль­си­фі­ка­ці­єю до­ку­мен­тів.

Від по­ча­тку, ко­ли ця си­ту­а­ція тіль­ки ви­ни­кла, бу­ло за­ува­же­но, що тре­ба по­ни­зи­ти ви­со­тність до допу­сти­мої, про це за­зна­чи­ли і в рі­шен­ні ми­ну­ло­рі­чної, 39-ї, се­сії ЮНЕСКО. Та­кож тре­ба бу­ло б при­ве­сти сти­лі­сти­ку фа­са­ду до сти­лі­сти­ки істо­ри­чної за­бу­до­ви мі­ста, і оскіль­ки бу­ди­нок має під­зем­ні при­мі­ще­н­ня, не­об­хі­дно бу­ло зро­би­ти до­да­тко­ві гі­дро­гео­ло­гі­чні свер­дло­ви­ни, з огля­ду на скла­дну гі­дро­гео­ло­гі­чну си­ту­а­цію в історичній ча­сти­ні Ки­є­ва. На жаль, ін­ве­стор не йде на це. Ще у 2008 чи у 2009 ро­ці ска­зав ме­ні, що все одно по­бу­дує те, що за­пла­ну­ва­ли.

Як мі­сто­бу­дів­ник, ар­хі­те­ктор, бу­ді­вель­ник за пер­шим фа­хом та істо­рик за ін­шим, одно­зна­чно го­во­рю, що в історичній ча­сти­ні мі­ста бу­ду­ва­ти мо­жна, це — сві­то­ва пра­кти­ка. Якщо бу­дів­ля зро­би­ла­ся не­при­да­тною, не­пре­зен­та­бель­ною, не має цін­но­сті, її кра­ще за­мі­ни­ти на щось нор­маль­не. Але тре­ба бу­ду­ва­ти у жорстких па­ра­ме­трах, які в на­шо­му ви­пад­ку ви­пи­са­ні у на­у­ко­во-прое­кт­ній до­ку­мен­та­ції по бу­фер­ній зо­ні «Со­фії Ки­їв­ської». Ця до­ку­мен­та­ція про­йшла всі ста­дії узго­дже­н­ня в Укра­ї­ні й прийня­та ЮНЕСКО — це між­на­ро­дний до­ку­мент, яким до сьо­го­дні не­хту­ва­ли всі мо­жли­ві ін­стан­ції.

По­ді­бна си­ту­а­ція бу­ла із бу­дин­ком у Де­ся­тин­но­му про­вул­ку, 3—5. Але зре­штою там вда­ло­ся по­ни­зи­ти ви­со­тність, за­твер­ди­ти но­вий про­ект бу­дин­ку і за­вер­ши­ти бу­дів­ни­цтво. І ні­хто те­пер ні­чо­го не ка­же за­бу­дов­ни­кам, все нор­маль­но. Тре­ба до­три­му­ва­ти­ся ре­гла­мен­тів, і, будь ла­ска, ро­біть мі­сто кра­си­вим.

«У ЮНЕСКО НЕ ЗОВ­СІМ РО­ЗУ­МІ­ЮТЬ, ЩО У НАС ВІД­БУ­ВА­Є­ТЬСЯ»

— Ви зга­ду­ва­ли про «Ан­дрі­їв­сько-Пей­за­жну іні­ці­а­ти­ву». Ве­ли­ку роль у від­сто­ю­ван­ні бу­фер­ної зо­ни Со­фії ві­ді­гра­є­гро­ма­да. Якою ви ба­чи­те роль та­ких акти­ві­стів?

— Ду­же до­бре, що ви­ни­кла «Ан­дрі­їв­сько-Пей­за­жна іні­ці­а­ти­ва». Її уча­сни­ки за­хи­ща­ють свій жит­тє­вий про­стір, адже біль­шість лю­дей із ці­єї гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції — мешканці цьо­го ра­йо­ну, які ро­зу­мі­ють цін­ність Со­фії для Укра­ї­ни і сві­ту. Та­кож во­ни ро­зу­мі­ють си­ту­а­цію із не­за­кон­ни­ми за­бу­до­ва­ми нав­ко­ло Со­фії і бо­рю­ться з цим. До­бре, що су­спіль­ство зріє, ін­те­ле­кту­аль­но під­ні­ма­є­ться і бе­ре на се­бе від­по­від­аль­ність за збе­ре­же­н­ня ці­єї спад­щи­ни. Це те, про що я мрі­я­ла. А са­ме — що ми ко­лись пе­ре­не­се­мо з ци­ві­лі­зо­ва­них кра­їн мо­дель, ко­ли гро­ма­да та її дум­ка — на пер­шо­му мі­сці.

Втім, по­ки у на­шо­му су­спіль­стві ще є й та­кі гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції, ко­трі ро­блять бі­знес на кон­флі­ктних си­ту­а­ці­ях. Во­ни не вни­ка­ють у про­бле­ми гли­бо­ко і зді­йма­ють га­лас, яким тіль­ки від­во­лі­ка­ють нор­маль­них лю­дей від ро­бо­ти. Яскра­вий при­клад — тра­су­ва­н­ня фун­да­мен­тів Де­ся­тин­ної цер­кви. Якісь гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції за­пу­сти­ли ін­фор­ма­цію, що це не­за­кон­но, що там зруй­ну­ва­ли якесь кла­до­ви­ще. Це не­прав­да. Я ба­чи­ла прое­кт­ну до­ку­мен­та­цію — там все зро­бле­но пра­виль­но. Але ко­мусь зна­до­бив­ся пі­ар, і це не­при­єм­но. Ма­ло то­го, га­лас здійня­ли лю­ди, що сво­го ча­су ро­би­ли прое­кт­ну до­ку­мен­та­цію для ба­га­тьох скан­даль­них за­бу­дов у се­ре­дмі­сті Ки­є­ва, от що най­стра­шні­ше.

Ми по­чи­на­ли во­ю­ва­ти за на­шу бу­фер­ну зо­ну ра­зом з «Ан­дрі­їв­сько-Пей­за­жною іні­ці­а­ти­вою». Ми вчи­ли­ся одне в одно­го, і та­ка кон­со­лі­до­ва­на пра­ця при­но­сить пло­ди. Я до­бре зна­йо­ма з Ма­ри­ною Со­лов­йо­вою, го­ло­вою ці­єї ор­га­ні­за­ції: во­на до­по­ма­га­ла нам у де­яких пи­та­н­нях як юрист, ми як спе­ці­а­лі­сти в охо­ро­ні пам’яток ба­га­то кон­суль­ту­ва­ли «Ан­дрі­їв­сько-Пей­за­жну іні­ці­а­ти­ву». Сьо­го­дні во­ни під­ня­ли­ся на до­сить ви­со­кий рі­вень, уже, пев­но, ро­ків шість, їздять на се­сії ЮНЕСКО і там на­ма­га­ю­ться по­ка­за­ти на­ші про­бле­ми у пра­виль­но­му ру­слі. Адже під час прав­лі­н­ня Яну­ко­ви­ча ін­фор­ма­ція від Укра­ї­ни про стан на­ших пам’яток бу­ла де­що не­пра­виль­ною. Роз­по­від­а­ли, що все гар­но, а по­тім екс­пер­ти при­їжджа­ли до нас і ба­чи­ли зов­сім ін­шу кар­ти­ну. Від­чу­ла це, ко­ли у трав­ні по­бу­ва­ла у штаб-квар­ти­рі ЮНЕСКО в Па­ри­жі — во­ни не зов­сім ро­зу­мі­ють, що у нас від­бу­ва­є­ться. То­му цьо­го ро­ку, у ве­ре­сні, до нас при­їде мі­сія ЮНЕСКО, яка по­ди­ви­ться на стан Со­фії Ки­їв­ської та Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри. Та­ке рі­ше­н­ня вже прийня­то Ко­мі­те­том Все­сві­тньої спад­щи­ни, про ньо­го офі­цій­но по­ві­до­ми­ли Укра­ї­ні.

«ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ ІСТО­РІЇ МАЄ БУ­ТИ ДИ­НА­МІ­ЧНОЮ»

— Цьо­го ро­ку вдру­ге на те­ри­то­рії за­по­від­ни­ка від­був­ся Anna de Kiev Fest, а на­при­кін­ці ли­пня тут від­кри­ла­ся по­стій­на екс­по­зи­ція, при­свя­че­на Ан­ні Ки­їв­ській, донь­ці Яро­сла­ва Му­дро­го і ко­ро­ле­ві Фран­ції. Що нам ще на­ле­жить від­кри­ти у цьо­му пи­тан­ні?

— Ма­ло чо­го від­кри­то, бо не­до­ста­тньо до­сто­вір­них дже­рел, а істо­рія пи­ше­ться са­ме на них. Ви­став­ля­ти до­ку­мен­ти, яких май­же не­має, і роз­по­від­а­ти про них в екс­по­зи­ції — це, ма­буть, шлях му­зей­ни­ків по­пе­ре­дньо­го сто­лі­т­тя. Ми по­ча­ли роз­по­від­а­ти про Ан­ну Яро­слав­ну че­рез фе­сти­валь, бо це ма­со­во і ві­зу­аль­но. Ко­ли лю­ди­на ба­чить дій­ство, до неї швид­ше до­хо­дить ро­зу­мі­н­ня си­ту­а­ції, і во­на са­ма по­чи­нає шу­ка­ти дже­ре­ла. То­му я по­кла­даю ве­ли­кі на­дії на цей фе­сти­валь. Ми ста­ви­мо за ме­ту, щоб ро­ків че­рез п’ять він по­ши­рив­ся на Єв­ро­пу, і то­ді про на­шу спіль­ну істо­рію ді­зна­є­ться ба­га­то лю­дей.

Але це не ви­клю­чає то­го, що ми ро­би­ти­ме­мо ста­ти­чні ви­став­ки і на­у­ко­ві до­слі­дже­н­ня, дру­ку­ва­ти­ме­мо книж­ки. Про­сто до­не­се­н­ня ін­фор­ма­ції бу­де са- ме та­ки­ми ін­те­р­актив­ни­ми ме­то­да­ми — це по­пу­ляр­но і ці­ка­во, осо­бли­во для мо­ло­ді.

— Іно­ді скла­да­є­ться вра­же­н­ня, що іно­зем­ці за­ці­кав­ле­ні в до­слі­джен­ні спіль­ної з укра­їн­ця­ми спад­щи­ни біль­ше за нас...

— Ко­лись дав­но бу­ла у Па­ри­жі, й там ме­не вра­зи­ла роз­по­відь про Ан­ну Ки­їв­ську. По­тім при­йшла пра­цю­ва­ти у Со­фію і пер­ші п’ять-шість ро­ків за­йма­ла­ся ре­став­ра­ці­єю. Скон­цен­тру­ва­ла зу­си­л­ля на то­му, щоб збе­рег­ти пам’ятки, які бу­ли у жа­хли­во­му ста­ні. Один со­бор був більш-менш нор­маль­ний, ін­ше — ру­ї­на. На­при­клад, там, де за­раз Ми­тро­по­ли­чий сад, був смі­тник. Але ко­ли по­тро­ху ви­йшли зі ста­ну ру­ї­ни, за­ми­сли­лись, як по­пу­ля­ри­зу­ва­ти на­шу кра­ї­ну, істо­рію. Ще то­ді ка­за­ла, що та­ка популяризація має бу­ти ди­на­мі­чною, че­рез те­атр, фе­сти­ва­лі, рі­зні ін­те­р­актив­ні за­со­би.

Якось ме­не за­про­си­ли на Дні Ан­ни Яро­слав­ни у фран­цузь­ке мі­сто Сан­ліс (там ко­ро­ле­ва за­сну­ва­ла абат­ство свя­то­го Вен­са­на. — Авт.). Там зро­зумі­ла: гро­ма­да не­се в со­бі пам’ять про Ан­ну Ки­їв­ську — ма­тір фран­цузь­ких ко­ро­лів. Ці­ка­во, що дру­жи­на то­ді­шньо­го ме­ра Сан­лі­са, Ан­на Кан­тер, ма­ла да­ле­ку ба­бу­сю укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня. Ан­на Кан­тер є аб­со­лю­тно аси­мі­льо­ва­ною фран­цу­жен­кою, але вже у до­ро­сло­му ві­ці ви­вчи­ла укра­їн­ську, во­на та її че­тве­ро ді­тей зна­ють цю мо­ву. Те­пе­рі­шнє ке­рів­ни­цтво мі­ста не ду­же за­ці­кав­ле­не у свя­ті на честь Ан­ни Яро­слав­ни, але все одно що­ро­ку йо­го свя­тку­ють, це вже ро­бить гро­ма­да фран­цу­зів та укра­їн­ців, які об’єд­на­ли­ся нав­ко­ло на­шої істо­рії. Ру­шій­ною си­лою цьо­го про­це­су бу­ла го­ло­ва Ре­пре­зен­та­тив­но­го ко­мі­те­ту укра­їн­ської гро­ма­ди Фран­ції На­та­ля Па­стер­нак, яка, на жаль, цьо­го ро­ку по­мер­ла. Сьо­го­дні в Сан­лі­сі зав­дя­ки укра­їн­ській гро­ма­ді існує Куль­тур­ний центр Ан­ни Яро­слав­ни. Ми по­стій­но у кон­та­кті з йо­го ди­ре­кто­ром Ві­кто­рі­єю Де­лін­жер і з Ан­ною Кан- тер, йо­го спів­за­снов­ни­цею. Це ду­же цін­но для них і для нас. Спо­ді­ва­ю­ся, що у май­бу­тньо­му на­ла­го­ди­мо зв’яз­ки зі Шве­ці­єю, Да­ні­єю, Нор­ве­гі­єю, Угор­щи­ною, де ко­ро­ле­ва­ми бу­ли донь­ки ки­їв­сько­го кня­зя Яро­сла­ва Му­дро­го, який сам був одру­же­ний зі швед­ською прин­це­сою.

«ДО НАС ПРИХОДИТЬ НЕОЧІКУВАНО БА­ГА­ТО МО­ЛО­ДІ»

— Не­що­дав­но уряд до­ру­чив кіль­ком мі­ні­стер­ствам та Ки­їв­ській обл­держ­адмі­ні­стра­ції впро­довж 2016 — 2020 ро­ків про­ве­сти ро­бо­ти з лі­кві­да­ції ава­рій­но­го ста­ну, ре­став­ра­ції та ре­а­бі­лі­та­ції спо­руд «Со­фії Ки­їв­ської». Що тре­ба ря­ту­ва­ти у пер­шу чер­гу? Мо­жли­во, вже бу­ла якась ре­а­кція на це роз­по­ря­дже­н­ня?

— Не че­ка­ю­чи цьо­го рі­ше­н­ня Ка­бмі­ну, ми з ко­ле­кти­вом роз­ро­би­ли дві про­гра­ми. Одна — ком­пле­ксна, по Софійському со­бо­ру, до­сить де­таль­на, де ми про­пи­су­є­мо всі аспе­кти до­слі­джень, по­пу­ля­ри­за­ції, му­зе­є­фі­ка­ції пам’ятки (по­ка­зує до­ку­мент у кіль­ка­сот сто­рі­нок. — Авт.). Цю про­гра­му вже за­твер­ди­ло Мі­ні­стер­ство куль­ту­ри. По­ді­бний до­ку­мент, але ду­же ущіль­не­ний, є по за­по­від­ни­ку в ці­ло­му. У ньо­му ми ви­зна­чи­ли, які сьо­го­дні є про­бле­ми з утри­ма­н­ням та по­пу­ля­ри­за­ці­єю пам’яток на те­ри­то­рії за­по­від­ни­ка, і які існу­ють шля­хи їх ви­рі­ше­н­ня. Про­гра­му що­до за­по­від­ни­ка цьо­го ти­жня пред­ста­ви­мо на­у­ко­во-ме­то­ди­чній ра­ді з пи­тань охо­ро­ни куль­тур­ної спад­щи­ни Мі­ні­стер­ства куль­ту­ри. Спо­ді­ва­ю­ся, най­ближ­чим ча­сом мі­ні­стер­ство за­твер­дить і цю про­гра­му, яка бу­де осно­вою ви­ко­на­н­ня рі­ше­н­ня Ка­бі­не­ту Мі­ні­стрів. Про­гра­ма ко­шту­ва­ти­ме для дер­жа­ви не­ба­га­то, 203 міль­йо­на гри­вень на п’ять ро­ків — це не­ве­ли­кі ко­шти, але во­ни ма­ють над­хо­ди­ти ста­біль­но. Ле­во­ва час­тка — ре­став­ра­цій­ні ро­бо­ти. Чи­ма­ло ре­чей бе­ре­мо­ся ви­ко­ну­ва­ти вла­сним ко­штом.

Сьо­го­дні на на­шій те­ри­то­рії є об’єкт в ава­рій­но­му ста­ні. Це — Бур­са, де кіль­ка де­ся­тків ро­ків роз­та­шо­ву­є­ться Цен­траль­ний дер­жав­ний ар­хів-му­зей лі­те­ра­ту­ри і ми­сте­цтва. Жо­дно­го ра­зу за цей час там не про­во­ди­ли ка­пі­таль­них ре­став­ра­цій­них ро­біт. Ми ви­кли­ка­ли лі­цен­зо­ва­ні ком­па­нії, які за­йма­ю­ться спе­ці­а­лі­зо­ва­ни­ми об­сте­же­н­ня­ми бу­ді­вель. Сьо­го­дні (8 сер­пня. — Авт.) чи­та­ла їх ви­сно­вок, і він ду­же нев­ті­шний: спо­ру­да по­тре­бує тер­мі­но­вої ка­пі­таль­ної ре­став­ра­ції, подаль­ша екс­плу­а­та­ція при­зве­де до пов­ної її руй­на­ції. А ця Бур­са є пам’яткою XVIII сто­лі­т­тя, як ча­сти­на за­по­від­ни­ка вне­се­на до спи­ску об’єктів Все­сві­тньої спад­щи­ни ЮНЕСКО. Тож ми не ма­є­мо пра­ва допу­сти­ти її руй­на­ції. Але сьо­го­дні го­лов­не пи­та­н­ня на­віть не у про­ве­ден­ні ре­став­ра­ції, а в то­му, ку­ди від­се­ли­ти ар­хів. Фонд дер­жмай­на «умив ру­ки», ска­зав, що при­мі­ще­н­ня не­має, хай йо­го шу­кає Мі­ні­стер­ство куль­ту­ри. А чо­му Мін­культ має цим за­йма­ти­ся? Є Дер­жав­на ар­хів­на слу­жба, Мі­ні­стер­ство юсти­ції — це їхня спра­ва.

Окрім цьо­го, при­мі­ще­н­ня пам’ятки не при­сто­со­ва­не для ар­хі­ву: там не пра­цю­ють кон­ди­ціо­не­ри та ін­ші при­ла­ди для ре­гу­лю­ва­н­ня тем­пе­ра­ту­ри та во­ло­го­сті. Там си­рі під­ва­ли, від­ва­лю­є­ться шту­ка­тур­ка.

Нас ні­хто не зму­шу­вав ро­би­ти обидві про­гра­ми дій, але ми зна­є­мо, що це тре­ба. Тут те, що ви­зна­чає жи­т­тя Со­фії на п’ять ро­ків на­пе­ред. Зокре­ма, ми пла­ну­є­мо роз­ви­ва­ти на­прям, пов’яза­ний з ін­фор­ма­цій­ни­ми те­хно­ло­гі­я­ми. Тре­ба біль­ше спіл­ку­ва­ти­ся зі сві­том — тіль­ки це дасть ре­зуль­тат у куль­тур­ній по­лі­ти­ці. Адже зна­н­ня про на­ші пам’ятки та істо­рію у сві­ті за­ли­ши­ли­ся на рів­ні ра­дян­сько­го ча­су. Про но­ві до­слі­дже­н­ня, про но­ві­тню істо­рію Укра­ї­ни за кор­до­ном май­же не зна­ють.

— За ва­ши­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми, чи змі­ню­є­ться став­ле­н­ня до Со­фії укра­їн­ців? Що це для них: про­сто пам’ятка чи свя­ти­ня?

— Рік чи пів­то­ра то­му ми про­ве­ли та­ке со­бі со­ціо­ло­гі­чне до­слі­дже­н­ня — лю­ди за­пов­ню­ва­ли па­пір­ці з пи­та­н­ня­ми. То­ді ми з’ясу­ва­ли, що до нас приходить неочікувано ба­га­то мо­ло­ді. Ви­па­да­ють лю­ди 30— 40 ро­ків, та­ких від­ві­ду­ва­чів най­мен­ше, а пі­сля 40-ка ін­те­рес з’яв­ля­є­ться зно­ву. Та­кож до нас приходить чи­ма­ло лю­дей пен­сій­но­го ві­ку. Ще ми за­пи­ту­ва­ли: що для лю­дей озна­чає Со­фія? І осо­бли­во у мо­ло­ді на­прям ми­сле­н­ня пра­виль­ний — во­ни спри­йма­ють її ці­лі­сно, як центр ду­хов­но­сті, дер­жав­но­сті, на­у­ки, куль­ту­ри та осві­ти. Со­фію не мо­жна спри­йма­ти одно­бо­ко, адже це — свя­ти­ня, сим­вол ви­со­кої куль­ту­ри та на­шої хри­сти­ян­ської пер­шо­дер­жа­ви.

Стар­шим лю­дям, осо­бли­во пен­сій­но­го ві­ку, ду­же ім­по­нує те, що цьо­го ро­ку в нас по­ча­ли­ся бо­го­слу­жі­н­ня Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту. Во­ни спри­йма­ють це так, на­че бо­го­слу­жі­н­ня від­бу­ва­ю­ться у са­мо­му Софійському соборі, хо­ча це — у «Те­плій Со­фії», на те­ри­то­рії за­по­від­ни­ка. Але все одно з’явив­ся но­вий сим­вол, у лю­дях про­я­ви­ла­ся ду­хов­ність, яку за ра­дян­ських ча­сів ду­же при­тлум­лю­ва­ли. Всі то­ді бу­ли ате­їста­ми, і са­ма Со­фія бу­ла му­зе­єм ате­ї­зму. Те­пер те за­та­мо­ва­не ви­йшло на­зов­ні, й лю­ди при­хо­дять до свя­ти­ні. Це теж ра­дує. Лю­ди­на, яка при­йшла до цер­кви, до Бо­га, не зро­бить поганого —я в це ві­рю. Бу­ває рі­зне, але зде­біль­шо­го — са­ме так.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

У СОФІЙСЬКОМУ СОБОРІ, ЗДА­Є­ТЬСЯ, ЗМІ­НЮ­Є­ТЬСЯ ПЛИН ЧА­СУ, ВІН РОЗРІДЖУЄТЬСЯ І СТАЄ НЕПОМІТНИМ. ЦЕЙ ХРАМ Є НЕ ПРО­СТО ПРОСЛАВЛЯННЯМ МУДРОСТІ, ВІН САМ УОСО­БЛЮЄ СОФІЙНІСТЬ

БУР­СА СЬО­ГО­ДНІ ПЕ­РЕ­БУ­ВАЄ В АВА­РІЙ­НО­МУ СТА­НІ. НЕ­ЩО­ДАВ­НІЙ ВИ­СНО­ВОК ЕКС­ПЕР­ТІВ СВІД­ЧИТЬ, ЩО БУ­ДІВ­ЛЯ ПО­ТРЕ­БУЄ ТЕР­МІ­НО­ВОЇ КА­ПІ­ТАЛЬ­НОЇ РЕ­СТАВ­РА­ЦІЇ. ПРО­БЛЕ­МА В ТО­МУ, КУ­ДИ ПЕРЕСЕЛИТИ ЦЕН­ТРАЛЬ­НИЙ ДЕР­ЖАВ­НИЙ АР­ХІВ-МУ­ЗЕЙ ЛІ­ТЕ­РА­ТУ­РИ І МИ­СТЕ­ЦТВА, ЯКИЙ У НІЙ РОЗТАШОВАНО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.