Ста­ре крі­сло

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Пи­та­н­ня «на­ві­що?», мо­жли­во, ви­ни­ка­ло, але дов­го не ду­ма­ю­чи, від­по­відь при­хо­ди­ла ли­ше одна — « тре­ба » . Дум­ка звіль­ни­ти йо­го з ба­га­то­лі­тньо­го да­чно­го за­сла­н­ня, ку­ди бу­ло ви­ве­зе­но ко­лись як ста­рий не­по­тріб (дум­ка — не моя), що вже від­слу­жив своє, зно­ву до мі­ської квар­ти­ри, зрі­ла і зрі­ла, від­да­ля­ла­ся і на­бли­жа­ла­ся, сти­ра­ла­ся, бля­кла під обе­рем­ком сво­го впер­то­го на­ти­ску і зре­штою змі­цні­ла — не вда­сться за­хо­ва­ти, за­ту­шу­ва­ти цю но­сталь­гі­чну обо­піль­ну від­да­ність. Хо­чу, мрію, ба­жаю, аби ста­ре крі­сло зно­ву обійня­ло ме­не так, як уміє ли­ше во­но, аби вмо­сти­ти­ся з но­га­ми, вгні­зди­ти­ся в ньо­му, при­тер­ти­ся і за­бу­ти всі­ля­ку по­бу­то­ву ме­ту­шню. В ста­ро­му крі­слі так до­бре ду­ма­є­ться, а на да­чі во­но пра­цю­ва­ло на пів­си­ли, та ні, во­но ледь жи­во­ті­ло, адже бу­ваю там пе­ре­ва­жно на­ве­сні та влі­тку, а в цей ба­га­тий час і без крі­сла, як ка­же онук, з на­го­ло­сом на остан­ній склад — ве­се­ло. Взим­ку, як­би вмі­ло скар­жи­ти­ся, зі­зна­ло­ся б — са­мо­тньо і хо­ло­дно, адже пам’ятає во­но час чу­до­вий, пу­сто­тли­вий, при­їхав­ши ко­лись зі сво­ї­ми гар­ні­тур­ни­ми по­бра­ти­ма­ми до на­шої но­вої квар­ти­ри і став­ши пер­ши­ми справ­жні­ми мо­ї­ми ме­бля­ми. У квар­ти­рі дов­го три­вав ре­монт, обно­ва сто­я­ла в пе­ред­по­кої за­па­ко­ва­ною, і ми з си­ном на­віть не зна­ли ані ко­льо­ру, ані обри­сів при­дба­н­ня. Чо­ло­вік зав­жди лю­бив ро­би­ти сюр­при­зи — і ме­блі ви­брав сам, чі­тко пам’ята­ю­чи мій улю­бле­ний ко­лір. І ось одно­го дня ми не ви­три­ма­ли та зро­би­ли ма­лень­ку ді­ро­чку в упа­ков­ці і зди­ву­ва­ли­ся — ко­лір пін­ки від ви­шне­во­го ва­ре­н­ня, а вель­вет та­кий то­нень­кий, дрі­бний, як шовк. За­па­ко­ва­ні об’єми при­хо­ву­ва­ли, це вже по­тім ди­ву­ва­ли­ся, не ли­ше вель­ве­то­ву пи­шність, але й ви­шу­ка­ні фор­ми, які да­ру­ва­ли не­ймо­вір­но го­стин­ні обійми. За­раз мо­жу зі­зна­ти­ся — кра­що­го крі­сла у ме­не не бу­ло, а то­ді, ко­ли, на­ре­шті за­кін­чив­ся ре­монт і при­бра­ли ка­му­фляж, на­ша ра­ді­сна ре­а­кція бу­ла ви­на­го­ро­дою чо­ло­ві­ко­ві — за­ра­ди цьо­го він і ста­рав­ся. Ось звід­ки та­кий оре­ол у цьо­го нев’яну­чо­го для ме­не ба­жа­но­го крі­сла, яке, впев­не­на, во­ло­діє пев­ним від­чу­т­тям ща­стя та вмі­є­йо­го да­ти і отри­ма­ти. Та­ке і на дум­ку б не спа­ло ска­за­ти, мов­ляв, як во­но не­гар­но по­до­ро­слі­ша­ло, хоч і, зро­зумі­ло, вель­вет уто­мив­ся та ще те і се, однак якщо лю­биш — це вже не ма­є­зна­че­н­ня.

■ Дня­ми, ко­ли їха­ло во­но в при­че­пі ці­лих 150 кі­ло­ме­трів з да­чі, і ми за­стря­гли в ра­йо­ні По­што­вої пло­щі в за­то­рі, ба­га­то хто, ки­да­ю­чи бай­ду­жий по­гляд на « ді­ду­ся » , мо­жли­во й ду­мав лі­ни­во — та­кий не­по­тріб тя­гну­ти в дім, тут яв­на за­ле­жність від уся­ко­го ла­хмі­т­тя, до то­го ж усе­ре­ди­ні, ймо­вір­но, і пру­жи­ни дав­но вир­ва­ли­ся на сво­бо­ду крізь об­шив­ку, але ко­лір, ко­лір...

■ «Щось у ньо­му є, — ра­птом по­чу­ла від па­ри, яка в су­сі­дньо­му ря­ду так са­мо му­чи­ла­ся в ро­зі­грі­тій спе­кою ма­ши­ні вже хви­лин 25 і, ра­птом по­смі­хнув­шись, по­ті­ши­ли ме­не не­спо­ді­ва­ною в та­кій си­ту­а­ції дру­же­лю­бні­стю, та зі­зна­ли­ся, — ми теж та­кі, і для нас це на­дій­ний спо­сіб на­ди­хну­ти­ся. Ось не­що­дав­но по­вер­ну­ли­ся з Лон­до­на, го­сти­ли у дру­зів, і від­мі­ти­ли, що зви­чай­ний ан­глі­єць аб­со­лю­тно не зда­тний по­зба­ви­ти­ся від ста­рої ре­чі, якщо во­на улю­бле­на і в ро­бо­чо­му ста­ні, до­пу­ска­ю­чи мо­жли­ві плю­си і мі­ну­си. То­му за­пе­кле пе­ре ли­цьо­ву­ва­н­ня ста­рих ме­блів, ро­бо­та зі зво­ро­тною сто­ро­ною, а про те, аби ви­ки­ну­ти ди­ван п’ят де­ся­ти­рі­чно­го ві­ку—вжо­дно­му­ви­пад­ку,щей­при­дба­ю­тьде­сьна­не­роз­кру­че­но­му­а­у­кціо­ні­ста­ру­пі­дло­гу,від­дав­ши­чи­ма­лі­гро­ші,тай­до­кла­дуть­біль­ше ци­клю­ва­н­ня, ла­ку­ва­н­ня, по­лі­ру­ва­н­ня і зов­сім не для бли­ску — це ви­клю­че­но, а для атмо­сфе­ри». Че­сно ска­жу — зав­жди і са­ма це ро­зумі­ла, але зу­стрі­ча­ла опір, у до­мі не лю­би­ли ста­рих ре­чей, вва­жа­ю­чи, що їх на­ко­пи­че­н­ня і при­ни­жує, і ста­рить, і фор­му­є­не­ви­со­кий рі­вень по­треб. На жаль, не ро­зумі­ла най­ближ­ча лю­ди­на, хоч і бу­ла лю­ди­ною ви­тон­че­ною, а я все до­во­ди­ла — не ста­рі ж це чо­бо­ти, всі мої сто­ли­ки, при­дба­ні в ан­ти­квар­них, і мо­є­ви­шу­ка­не дзер­ка­ло... Як тіль­ки лю­ди­на по­чи­на­є­зби­ра­ти не­по­тріб, чу­ла — во­на по­чи­на­є­ста­рі­ти са­ма. Про все це при­га­да­ла в проб­ці, але впев­не­ність у то­му, що ро­блю пра­виль­но, сплі­та­ю­чи і кра­су, і за­пу­сті­н­ня, при­чо­му з ре­чей по­ро­ди­стих і та­ких, що ті­шать те­бе пів­жи­т­тя, — ли­ше змі­цни­ла­ся. Та й який ж це не­по­тріб — ща­сли­ві, яскра­ві ро­ки пам’ята­ють це крі­сло, і хоч Фрейд ка­зав: «Ін­ко­ли ка­пе­люх — це про­сто ка­пе­люх», це не про ньо­го, мо­го ко­ха­но­го ні­жно­го і вір­но­го. Знаю, ще не за­бу­ла, як во­но ско­ро за­про­сить ме­не до за­ти­шно­го ні­чо­гон еро­бле­н­ня в нім, або ж до по­ча­тку сві­жої твор­чо­сті в усьо­му. Про­ста роз­кіш ста­рої обнов­ки, по­тра­пив­ши, на­ре­шті, в ін­тер’єр ве­ли­кої кім­на­ти, ти­хо і м’яко осві­тле­ної ре­тро-аба­жу­ром, до­да­ла всьо­му но­во­го сен­су.

■ Аба­жур, схо­же, змір­ку­вав, що силь­не осві­тле­н­ня пі­кан­тно­му при­буль­це­ві тре­тьо­го ві­ку зов­сім ні до чо­го, і за­ува­жи­ла мит­тє­во — все зі­гра­ло, при­па­су­ва­ло­ся, скла­ло­ся. Ні­би зни­кла не­ви­ди­ма лі­нія роз­ло­му, і те, що сво­го ча­су крі­сло пу­сти­ло ко­рі­н­ня у нас на ро­ки, да­ле­ко від всі­ля­кої не­без­пе­ки, бу­ло не дріб’яз­ко­вим при­дба­н­ням. За­раз, ко­ли ба­га­то чо­го най­го­стрі­шо­го вже пе­ре­бо­лі­ло, від­ш­умі­ло, від­ля­гло, во­но ви­гля­да­єв ста­ро­му для ньо­го (та все ж но­во­му) бу­дин­ку так са­мо до­ре­чно.

■ Ду­маю, що две­рі в ні­ку­ди від­кри­ва­ю­ться для ко­жно­го з нас на­ба­га­то ча­сті­ше, ніж ми усві­дом­лю­є­мо, і са­ме сму­ток, зів’ яла енер­ге­ти­ка во­ло­ді­ють клю­чем від та­ких две­рей. У мо­є­му крі­слі, що не зна­є­зра­ди, що зви­кло до ко­ха­н­ня — все нав­за­єм. Знаю по со­бі — сприн­тер в ру­ти­ні ви­цві­тає, але крі­сло — друг по­руч, зав­жди че­ка­ти­ме. У ко­хан­ні ва­жли­вий, зви­чай­но, оре­ол, але більш ва­го­мі, все ж, вчин­ки.

■ І мій «ді­дусь», який зов­сім не ко­ле­кцій­на рід­кість, не за­па­мо­ро­чли­вий ан­ти­ква­рі­ат — мій скарб, а це най­твер­ді­ша ва­лю­та.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.