«Не мо­жу по­стій­но си­ді­ти в ти­лу»

За­сту­пник го­лов­но­го лі­ка­ря з хі­рур­гі­чної до­по­мо­ги Дні­про­пе­тров­ської лікарні іме­ні Ме­чни­ко­ва Юрій СКРЕБЕЦЬ — про два ро­ки по­ря­тун­ку по­ра­не­них і до­свід військового па­ра­ме­ди­ка

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ва­дим РИЖКОВ, «День», Дні­про

Юрія Скреб­ця вва­жа­ють «пра­вою ру­кою» го­лов­но­го лі­ка­ря Дні­про­пе­тров­ської лікарні іме­ні Ме­чни­ко­ва Сер­гія Ри­жен­ка. За по­са­дою так во­но і є— він за­сту­пник з хі­рур­гі­чної до­по­мо­ги. Але сам Юрій Юрі­йо­вич ка­те­го­ри­чно за­пе­ре­чує: я ли­ше один, і не пер­ший, з ве­ли­кої ко­ман­ди, яка під про­во­дом го­лов­но­го лі­ка­ря ря­ту­є­лю­дей. Зокре­ма й по­ра­не­них бій­ців із зо­ни АТО. Бо за час бо­йо­вих дій на Дон­ба­сі «ме­чни­ков­ці» на­вчи­ли­ся ро­би­ти не­мо­жли­ве — во­ни по­вер­та­ють по­шма­то­ва­них ви­бу­ха­ми і про­стрі­ле­них ку­ля­ми бій­ців май­же з то­го сві­ту.

Втім, до­свід­че­ний ней­ро­хі­рург Ю. Скребець, який пра­цю­єв Ме­чни­ко­ва чверть сто­лі­т­тя, не був би са­мим со­бою, як­би обме­жив­ся ро­бо­тою у лікарні. Він бе­ре актив­ну участь у ді­яль­но­сті во­лон­тер­сько­го ме­ди­чно­го ба­таль­йо­ну «Го­спі­та­льє­рів», що пра­цює у зо­ні бо­йо­вих дій. Під час сво­їх від­пу­сток і на ви­хі­дних Юрій Юрі­йо­вич пра­цює вій­сько­вим па­ра­ме­ди­ком — ря­ту­єі ви­во­зить з по­ля бою по­ра­не­них. Сам він вже дві­чі отримав по­ра­не­н­ня і дві дер­жав­ні на­го­ро­ди: зва­н­ня «За­слу­же­ний лі­кар Укра­ї­ни» та ор­ден «За му­жність». Дня­ми Юрій Скребець знов пе­ре­бу­вав в Ав­ді­їв­ці — там, де не сти­ха­ють бої, ги­нуть бій­ці і звід­ки до Дні­пра ве­зуть по­ра­не­них.

«МИ РЯТУЄМО 98,5 ВІДСОТКА ТЯЖКИХ ПО­РА­НЕ­НИХ»

— Що від­бу­ва­є­ться на фрон­ті — но­ве «за­го­стре­н­ня»?

— Це пи­та­н­ня до на­ших по­лі­ти­ків. Але, на жаль, остан­нім ча­сом кіль­кість бій­ців, що отри­ма­ли по­ра­не­н­ня, дій­сно, зро­сла. За ми­ну­лий ти­ждень до нас в Ме­чни­ко­ва при­ве­зли 17 тяж­ко­по­ра­не­них. І ще пев­на кіль­кість бій­ців по­тра­пи­ла у вій­сько­вий го­спі­таль. То­му за­галь­на кіль­кість, ду­маю, біль­ша. До нас хло­пці над­хо­дять у над­тяж­ко­му ста­ні. Май­же всі во­ни про­о­пе­ро­ва­ні, де­хто вже три­чі. У них ку­льо­ві та оскол­ко­ві по­ра­не­н­ня у че­рев­ну по­ро­жни­ну, гру­дну клі­тку та ін­ше. Зви­чай­но, пер­вин­ну до­по­мо­гу по­ра­не­ним бу­ло на­да­но у мо­біль­них го­спі­та­лях. Але най­тяж­ча ро­бо­та ще по­пе­ре­ду, бо ку­ля, на­при­клад, має ви­со­ку енер­ге­ти­ку, ви­ще, ніж у оскол­ків, і окрім ку­льо­во­го отво­ру по­шко­дже­н­ня отри­му­ють при­ле­глі тка­ни­ни. Ча­сто-гу­сто по­трі­бно ро­би­ти три, п’ять, а то й дев’ять опе­ра­тив­них втру­чань.

— У яко­му ста­ні за­раз пе­ре­бу­ває на­ша вій­ська ме­ди­ци­на?

— По­ра­не­них ве­зуть з «пе­ре­д­ка» до мо­біль­них го­спі­та­лів — у Кра­сно­ар­мійськ (те­пер — По­кровськ) або Ку­ра­хо­ве. За­раз вже існує роз­га­лу­же­на і уком­пле­кто­ва­на си­сте­ма — не те, що бу­ло на са­мо­му по­ча­тку вій­ни. Ро­зу­мі­є­те, вій­сько­ва ме­ди­ци­на по­сту­по­во де­гра­дує, якщо нею не ко­ри­сту­ва­тись. Укра­ї­на, дя­ку­ва­ти Бо­го­ві, не во­ю­ва­ла ду­же ба­га­то ро­ків. Спо­ча­тку в скла­ді Ра­дян­сько­го Со­ю­зу, а по­тім — і пі­сля на­бу­т­тя не­за­ле­жно­сті май­же 25 ро­ків бу­ло мир­не жи­т­тя. Вій­сько­ва ме­ди­ци­на бу­ла по­пе­ре­дньою вла­дою до­ве­де­на до за­не­па­ду.

Що сто­су­є­ться лі­ку­ва­н­ня по­ра­не­них, то за­без­пе­че­н­ня за­раз не­по­га­не. Хо­ча за та­ко­го на­ван­та­же­н­ня ре­сур­си швид­ко за­кін­чу­ю­ться. На­ша лі­кар­ня не на­ле­жить до си­сте­ми вій­сько­вої ме­ди­ци­ни, але до на­ших по­треб ду­же ува­жно ста­ви­ться мі­сце­ва вла­да. Ми отри­ма­ли ме­ди­чне обла­дна­н­ня — но­вий ан­гі­о­граф і то­мо­граф. Але це не «за­ко­но­мір­ність» — про­сто обла­сна вла­да ро­зу­міє си­ту­а­цію і на­ші по­тре­би, це — во­льо­ві рі­ше­н­ня вла­сне гу­бер­на­то­ра. Всі ро­зу­мі - ють, що у нас все ж та­ки біль­ше шансів вря­ту­ва­ти по­ра­не­них. Ми рятуємо 98,5 відсотка тяжких по­ра­не­них — це ве­ли­кий по­ка­зник, яким мо­жна пи­ша­ти­ся.

Уя­віть со­бі, що в Ізра­ї­лі, який по­стій­но во­ює, ще в 1958 ро­ці був за­чи­не­ний остан­ній вій­сько­вий шпи­таль. Бо во­ни зро­зумі­ли, що кра­ще якнай­швид­ше до­ста­ви­ти по­ра­не­них ту­ди, де ква­лі­фі­ко­ва­на ме­ди­ци­на і де бу­де на­да­но все­бі­чну до­по­мо­гу рі­зних спе­ці­а­лі­стів. То­му по­ра­не­них гру­зять на вій­сько­вий ambulance — «швид­ку до­по­мо­гу», і за­би­ра­ють із «пе­ре­д­ка». Всі лікарні пра­цю­ють як вій­сько­ві шпи­та­лі. Зви­чай­но, там зов­сім ма­лень­ка дер­жа­ва — і це до­зво­ляє швид­ко до­ста­ви­ти по­ра­не­них у лі­кар­ню. Однак, і у нас, на при­кла­ді Дні­пра, має бу­ти єди­на клі­ні­чна ба­за, щоб без жо­дних узго­джень, без бю­ро­кра­ти­чних пе­ре­пон лі­ку­ва­ти по­ра­не­них. Ін­ко­ли для цьо­го не­має нор­ма­тив­ної ба­зи, але ж ми рятуємо лю­дей. І ви­рі­шу­є­мо всі пи­та­н­ня, в то­му чи­слі за до­по­мо­гою єди­но­го ко­ор­ди­на­то­ра — ра­дни­ка гу­бер­на­то­ра Те­тя­ни Гу­би. Про­сто є та­кі лю­ди і все — ми пра­цю­є­мо.

— Ви­хо­дить, що ви опи­ни­ли­ся на пе­ре­дньо­му краї ре­фор­му­ва­н­ня ме­ди­ци­ни?

— Дні­про так роз­та­шо­ва­ний «гео­по­лі­ти­чно» — це при­фрон­то­ве мі­сто. А вза­га­лі-то, нор­маль­но, ко­ли лі­ка­рі ко­ри­сту­ю­ться вла­сним до­сві­дом для то­го, щоб ство­ри ти хо ча б кон цеп ту аль но мо - дель. Сер­гій Ри­жен­ко й уся на­ша ве­ли­ка ко­ман­да по­стій­но ви­сту­па­є­мо на рі­зних за­хо­дах, адже вій­сько­ва і ци­віль­на ме­ди­ци­на ма­ють бу ти ра зом, од ним ці лим. Так скла­ло­ся, що в Ме­чни­ко­ва зі­бра­ли­ся фа­хів­ці-па­трі­о­ти. У нас не бу­ло ін­шо­го ви­хо­ду. То­му що в Дні­прі на по­ча­тку вій­ни був вій­сько­вий шпи­таль ли­ше на 100 лі­жок. Ко­лись він був на 600, але по­пе­ре­дня вла да про да ла зем лю і бу дів лі, які опи­ни­ли­ся у російського бан­ку. Два ро­ки від­су­джу­ва­ли, від­су­ди­ли, про­ки­ну­лись, а російський банк пе­ре­ки­нув йо­го у вла­сність ка зах стансь ко го фі лі а лу. Гос пі - таль де гра ду вав то му, що йо го зму­шу­ва­ли де­гра­ду­ва­ти. А лі­кар­ня ім. Ме­чни­ко­ва — най­біль­ша в Укра­ї­ні і одна з най­ста­рі­ших. Ра­ні­ше бу­ли ве­ли­кі лікарні й у До­не­цьку і Лу­ган­ську. Це на­ші ста­рі дру­зі, і біль­шість з лі­ка­рів ви­їха­ли з оку­по­ва­ної те­ри­то­рії. Се­па­ра­ти­сти на­ма­га­лись роз­стрі­ля­ти на­чме­да Лу­ган­ської лікарні, я на­віть вва­жав йо­го мер­твим. А не­що­дав­но ді­знав­ся, що йо­му вда­ло­ся ви­їха­ти, жи­ве і пра­цює в ін­шій об- ла­сті. Це стра­шно — втра­ти­ти та­кі лікарні! Во­ни май­же зруй­но­ва­ні як ме­ди­чні за­кла­ди.

«НАМ ДО­ВЕ­ДЕ­ТЬСЯ ДОВ­ГО ЧЕ­КА­ТИ ПЕ­РЕ­МО­ГИ, ЯКЩО ПРО­СТО ЧЕ­КА­ТИ»

— Чо­му ви їзди­те в зо­ну АТО, адже ро­бо­ти й у лікарні ви­ста­чає?

— Маю на це пра­во. Я бу­ваю там на ви­хі­дні чи ко­ли пе­ре­бу- ваю у від­пус­тці. Не ба­чу в то­му кри мі на лу, бо є ба га то лі ка рів, які по­ки­ну­ли свою ци­віль­ну ро­бо­ту і там за­ги­ну­ли. Або пра­цю ють в зо­ні АТО вже тре­тій рік. А я з’їздив на два ти­жні — ще й ор­ден да­ли «За му­жність» тре­тьо­го сту - пе­ню (по­смі­ха­є­ться). Та­ка до­ля. Я — лі­кар-ін­стру­ктор ба­таль­йо­ну « Гос пі та льє рів » . І пра цюю ви - клю­чно на «пе­ре­д­ку». Зви­чай­но, міг би по­їха­ти, на­при­клад у мо­біль ний шпи таль, який зна хо - ди­ться в По­кров­ську, ко­ли­шньо­му Кра­сно­ар­мій­ську. Але від зо­ни зі­ткне­н­ня він ду­же да­ле­ко — з тим же успі­хом я тут пра­цюю. У шпи­та­лі я не по­трі­бен, там є свій на­чмед, а щоб від­по­чи­ти і змі­ни­ти рід ді­яль­но­сті, мож на по­їха­ти на «пе­ре­док» і ви­тя­га­ти по­ра­не­них з по­ля бою. Пра­цю­є­мо без зброї — нам її за­бо­ро­ни­ли. Ли­ше бро­не­жи­лет, шо­лом, оку­ля­ри, ніж — те, що за за­ко­ном не є збро­єю. Так, у ме- не є дір­ка на бро­не­жи­ле­ті. Ме­ні спо­ча­тку зда­лось, що бо­єць по­ра­не­ний вда­рив но­гою, а то­ді див­люсь — дір­ка. А по­тім з мі­но­ме­та ді­ста­ли.

— Пи­са­ли, що у вас оскол­ко­ве по­ра­н­ня бу­ло бі­ля сон­ної ар­те­рії?

— У сон­ну ар­те­рію ні­хто не влу­чав. У ме­не ось тут (по­ка­зує шрам під під­бо­рі­д­дям. — Авт.) оско­лок уві­йшов в шию і тут си­дить — два сан­ти­ме­три до ар­те­рії. І по­ви­би­ва­ло тро­хи зу­бів. Оскол­ко­ве по­ра­не­н­ня — то бу­ло в 2015 ро­ці в Ста­ро­гна­тів­ці. А ін­шо­го ра­зу 80-й мі­но­мет влу­чив пря­мо в ма­ши­ну. Во­дій отримав кон­ту­зію і я теж. Лі­ве ву­хо ні­чо­го, а пра­ве... зов­сім ні­чо­го. Одним сло­вом — пе­ре­мкну­ло на мо­ноз вук. Але ву­хо — це ж не но­га чи ру­ка.

— І ви так спо кій но роз по - ві­да­є­те — ще тро­хи і ста­не­те ін­ва­лі­дом?

— Ін­ва­лід гре­цькою мо­вою — це «без­си­лий», «зне­си­ле­ний», той, хто сто­мив­ся, а я ще не сто­мив­ся (смі­є­ться. — Авт.). Ме­не пал­ка­ми не доб’єш!

— Чо му ви ви рі ши ли ста ти го­спі­та­льє­ром?

— Ста­ти лі­ка­рем — мрія ди­тин­ства. А го­спі­та­льє­ром... З Яною Зін­ке­вич я по­зна­йо­мив­ся не в зо­ні АТО, а в лікарні Ме­чни­ко­ва. Її пред­ста­вив ме­ні ще до сво­го по­ра­не­н­ня Дми­тро Ярош, ска­зав, що во­на нач мед « Пра во го сек то ру » і про­сив до­по­ма­га­ти. До­по­ма­гаю, як мо­жу. З нею був у Ста­ро­гна­тів­ці в ми­ну­ло­му ро­ці. Ко­ли трав­му отри­ма­ла. Лі­тав до неї, ко­ли Яна бу­ла в Ізра­ї­лі на ре­а­бі­лі­та­ції. От до­ля... Стіль­ки бій­ців вря­ту­ва­ла на пе­ре­д­ку — і без жо­дної по­дря­пи­ни. А тут, че­рез ава­рію — та­ке тяж­ке ви­про­бу­ва­н­ня. Але во­на ду­же хо­ро­бра і силь­на. За­раз во­на ще в ко­ля­сці, але ме­ди­чні те­хно­ло­гії не сто­ять на мі­сці.

— Хто у вас був най ві до мі - шим па­ці­єн­том?

— Ві­до­мих бу­ло ба­га­то. Се­мен Се­мен­чен­ко, Ан­дрій Та­ра­сен­ко, Дми­тро Ярош, Во­ло­дя Па­ра­сюк, ба­га­то ко­ман­ди­рів. Де­хто став ві­до­мим зав­дя­ки по­ра­нен­ню. Але та­ку осо­би­стість, як Ярош, я би за­пам’ятав, на­віть як­би він не був Яро­шем. Про­сто йо­го по­ве­дін­ка, йо­го мо­ти­ва­ція, щоб по­вер­ну­ти­ся до нор­маль­но­го жи­т­тя і на фронт, йо­го му­жність і ма­не­ра спіл­ку­ва­тись — все це ви­кли­кає сим­па­тію і до­ві­ру до лю­ди­ни. Не по­мі­ти­ти йо го не мож ли во. По діб ні лю ди за­пам’ято­ву­ю­ться не то­му що во­ни ві­до­мі, а за сво­їм пси­хо­ти­пом справ­жньо­го бійця. Ми зби­ра­ли йо­му лі­ктьо­вий су­глоб по шма­тках. На жаль, від­нов­ле­н­ня, як ми хо­ті­ли, не від­бу­лось. Але він мо­же стрі­ля­ти ці­єю ру­кою, ро­би­ти впра­ви фі­зи­чні — яки­мось ди­вом віджи­ма­є­ться. Та най­го­лов­ні­ше, ру­ку збе­ре­же­но, бо там був ду­же по­ні­ве­че­ний су­глоб.

— Як став­ля­ться ро­ди­чі до ва­ших по­їздок в АТО?

— Во ни про все ді зна ють ся «за­днім чи­слом», з Ін­тер­не­ту. Дру­жи­ні, зви­чай­но, не по­до­ба­є­ться, ко­ли я при­їжджаю з ро­зір­ва­ним облич­чям, але ж во­на ба­чи­ла, ко­го оби­ра­ла. Ду­маю, нам до­ве­де­ться дов­го че­ка­ти пе­ре­мо­гу, якщо про­сто че­ка­ти. Я для се­бе вва­жаю не­мо­жли­вим по­стій­но си­ді­ти в ти­лу, по­ки вій­на три­ва­ти­ме. Але на жаль, є тен­ден­ція до «хро­ні­за­ції» кон ф лік ту. На мо ві ме ди ків це озна­чає «роз­тя­гне­ний у ча­сі» — та­кий ді­а­гноз.

ФОТО З ОСОБИСТОГО АР­ХІ­ВУ ЮРІЯ СКРЕБ­ЦЯ

ПІД ЧАС СВО­ЇХ ВІД­ПУ­СТОК І ВИ­ХІ­ДНИХ ЮРІЙ СКРЕБЕЦЬ ПРА­ЦЮЄ ВІЙ­СЬКО­ВИМ ПА­РА­МЕ­ДИ­КОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.