Ду­най­сько-бол­гар­ський про­ект СВЯТОСЛАВА СЛАВНОГО

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Во­ло­ди­мир РИЧКА, про­фе­сор, до­ктор істо­ри­чних на­ук

Пі­сля за­твер­дже­н­ня мир­ної уго­ди з гре­ка­ми Свя­то­слав зу­стрів­ся з ім­пе­ра­то­ром. Убра­ний у ви­зо­ло­че­ний обла­ду­нок, Ці­мі­схій під’їхав на чо­лі озбро­є­них вер­шни­ків на бе­рег Ду­наю, ку­ди на чов­ні при­плив Свя­то­слав. Ві­зан­тій­сько­го хро­ні­ста Ле­ва Ди­я­ко­на, який опи сав цю зу стріч, вра зи ла скром­ність, з якою був одя­гну­тий ру­ський князь, і йо­го зов­ні­шність. А був він»по­мір­но­го зро­сту, не низь­кий і не ви­со­кий, з мо­хна­ти­ми бро­ва­ми і сві­тло-си­ні­ми очи­ма, кир­па­тий, без­бо­ро­дий, з гу­сти­ми дов­ги­ми ву­са­ми. Го­ло­ва у ньо­го бу­ла зов­сім обри­та, тіль­ки з одні­єї сто­ро­ни її спа­да­ло па­смо во­ліс — озна­ка зна­тно­сті ро­ду. Мі­цна по­ти­ли­ця, ши­ро­кі гру­ди і всі ін­ші ча­сти­ни ті­ла ціл­ком про­пор­цій­ні. Ви­гля­дав він до­сить су­во­рим і ди­ким. В одне ву­хо в ньо­го бу­ло про­тя­гну­то зо­ло­ту се­реж­ку; во­на бу­ла при­кра­ше­на зо­ло­тим кар­бун­ку­лом, обрам­ле­ним дво­ма пер­ли­на­ми. Одяг на ньо­му був бі­лий і від­рі­зняв­ся від одя­гу ін­ших хі­ба що біль­шою охай­ні­стю. Си­дя­чи на осло­ні для ве­сля­рів, він по­го­во­рив тро­хи з ім­пе­ра­то­ром про умо­ви ми­ру і від­ча­лив від бе­ре­га».

■ Однак при­ча­ли­ти, про­дов­жу­ю­чи цей обра­зний ряд, до бе­ре­гів Дні­пра й під­ня­ти­ся на ки­їв­ські кру­чі йо­му не су­ди­ло­ся. По­вер­та­ю­чись до Ки­є­ва, Свя­то­слав по­тра­пив у за­сід­ку, яку йо­му вла­шту­ва­ли пе­че­ні­ги на Дні­пров­ських по­ро­гах. Як по­ві­дом­ляє «По­вість вре­мен­них літ» під 972 р., «При­йшов Свя­то­слав у по­ро­ги. І на­пав на ньо­го Ку­ря, князь пе­че­ніж­ський. І вби­ли во­ни Святослава, і з че­ре­па йо­го зро­би­ли ча­шу, — оку­вав­ши че­реп йо­го зо­ло­том, і пи­ли з ньо­го».

■ Під­твер­дже­н­ня до­сто­вір­но­сті лі­то­пи­сно­го сю­же­ту з від­ру­ба­ною го­ло­вою Святослава біль­шість істо­ри­ків від­на­хо­дять в куль­тур­ній тра­ди­ції тюрксь ких на ро дів. На прик лад, вождь гу­нів Лао шан-ша­ньюй (174 — 161 рр.) ви­го­ту­вав ча­шу з че­ре­па во­ждя юеч­жей і пив із неї змі­ша­ну з ви­ном кров бі­лої ко­би­ли. Мо­тив під­ві­шу­ва­н­ня го­ло­ви по­ва­ле­но­го во­ро­га у ви­гля­ді тро­фею на ко­ня ге­роя вельми по­ши­ре­ний у мон­голь­сько­му епо­сі. Цей во­йов­ни­чий зви­чай зна­хо­дить, як до­во­дить Дж. Фре­зер, ба­га­то па­ра­ле­лей в істо­рії та куль­ту­рі ін­ших на­ро­дів, які вба­ча­ли у цьо­му ри­ту­а­лі сим­во­лі­чну пе­ре­да­чу пе­ре­мож­цю си­ли і до­бле­сті сво­го су­про­тив­ни­ка.

■ Ця об­ста­ви­на все ж не до­зво­ляє йня­ти ві­ру про­по­но­ва­ній лі­то­пи­сцем істо­рії з від­ру­ба­ною го­ло­вою Святослава з огля­ду на на­яв­ність ба­га­тьох сю­же­тно-текс­то­ло­гі­чних спів­па­дінь «По­ві­сті вре­мен­них літ» з ін­ши­ми пи­сем­ни­ми дже­ре­ла­ми, що скла­да­ли ко­ло ле­кту­ри ста­ро­ки­їв­сько­го кни­жни­ка. Та­ки­ми є, зокре­ма, опо­віді Ге­ро­до­та про во­йов­ни­чі зви­чаї скі­фів та по­ві­дом­ле­н­ня Хро­ні­ки Ге­ор­гія Амар­то­ла про за­ги­бель ві­зан­тій­сько­го ім­пе­ра­то­ра Ни­ки­фо­ра. Пі­сля пе­ре­мо­жної би­тви з остан­нім бол­гар­ський хан Крум, «Ни­ки­фо­ру гла­ву уси­кну­въ, на дре­ви по­ви­си­вь за ко­ли­ко днии, по­том же обна­жи­вь лъба и око­ва­въ сре­бро­мъ изв­ноу, и по­ве­ли пи­ти из неа кня­зе­мъ Блъгар­скым, хва­ля­ся не­на­сытов­ство­вав­ше­го и ми­ра и не хо­тев­ше­му».

■ Якщо ж продовжувати роз­ви­ва­ти лан­цюг ана­ло­гій Святослава з Кі­ром, то мо­жна за­при­мі­ти­ти схо­жість обра­зів пер­сько­го ца­ря і дав­ньо­ру­сько­го кня­зя в істо­рії за­ги­бе­лі обох пра­ви­те­лів. За свід­че­н­ням Ге­ро­до­та, Кір за­ги­нув під час би­тви з ма­са­ге­та­ми. За на­ка­зом ца­ри­ці То­мі­ріс, труп Кі­ра бу­ло зна­йде­но се­ред загиблих, а по­тім обе­зго­лов­ле­но. Йо­го від­ру­ба­ну го­ло­ву ки­ну­ли у чан, на­пов­не­ний кров’ю, аби пер­ський во­ло­дар зміг до­схо­чу на­пи­ти­ся нею, — якої він так пал­ко жа­дав. У та­ких са­мих лі­те­ра­тур­них то­по­сах бу­ла, га­даю, осми­сле­на дав­ньо­ру­ським лі­то­пи­сцем смерть ки­їв­сько­го кня­зя на Дні­пров­ських по­ро­гах.

■ Пре­тен­зії Святослава на «ду­най­сько-бол­гар­ську спад­щи­ну» бу­ли об­ґрун­то­ва­ні, во­че­видь, не в остан­ню чер­гу бол­гар­ським по­хо­дже­н­ням йо­го ма­те­рі — кня­ги­ні Оль­ги. Не­ви­пад­ко­во в її ото­чен­ні був свя­ще­ник на ім’я Гри­го­рій, що по­хо­див із Бол­га­рії. Са­ме він су­про­во­джу­вав ки­їв­ську кня­ги­ню у її по­до­ро­жі до Кон­стан­ти­но­по­ля, де у 946 чи 954 ро­ці во­на прийня­ла хри­сти­ян­ство. Став­ши, за свід­че­н­ням лі­то­пи­су, хре­ще­ни­цею ві­зан­тій­сько­го ім­пе­ра­то­ра, во­на при­лу­чи­ла­ся до сім’ї хри­сти­ян­ських на­ро­дів то­го­ча­сно­го сві­ту. Не­зва­жа­ю­чи на те, що Свя­то­слав за­ли­шав­ся язи­чни­ком, ка­жу­чи ма­те­рі: «Як я ін­ший за­кон при­йму? Адже дру­жи­на моя з сьо­го смі­я­ти­ся по­чне!», Оль­га, як за­свід­чу­ють лі­то­пи­сні дже­ре­ла, лю­би­ла сво­го си­на і мо­ли­ла­ся за ньо­го і за усіх лю­дей у всі дні й но­чі.

■ До­бре був зо­рі­єн­то­ва­ний у бол­гар­ських спра­вах і її онук — князь Во­ло­ди­мир Свя­то­сла­вич. Одна із йо­го дру­жин бу­ла бол­гар­кою. Хре­сти­тель Ру­сі на­дав сут­тє­ву до­по­мо­гу сво­є­му шу­ри­но­ві — ві­зан­тій­сько­му ім­пе­ра­то­ру Ва­си­лію ІІ (976—1025) під час ор­га­ні­зо­ва­но­го ним ши­ро­ко­мас­шта­бно­го на­сту­пу на Бол­га­рію. Цей Ва­си­лій, про­зва­ний «Бол­га­ро­кто­нос» (Бол­га ро бій ця) за до по мо гою русь ких військ вщент роз­гро­мив Пер­ше Бол­гар­ське цар­ство. До­ки май­бу­тній ста­тус остан­ньо­го ще не бу­ло ви­зна­че­но, Во­ло­ди­мир і йо­го гре­цька дру­жи­на — се­стра Ва­си­лія ІІ, прин­це­са Ан­на — пле­ка­ли на­мі­ри по­са­до­ви­ти сво­го си­на на Пре­слав­ський пре­стол. Ли­бонь то­му, вмо­ти­во­вує про­фе­сор Ан­джей Поп­пе, «на­ро­дже­ний близь­ко 990 р. син Во­ло­ди­ми­ра і Ан­ни, охре­ще­ний іме­нем сво­го ді­да по ма­те­рин­ської лі­нії, ім­пе­ра­то­ра Ро­ма­на ІІ, отримав кня­зів­ське ім’я Бо­рис, яке апе­лю­ва­ло до іме­ні ца­ря Бо­ри­са ІІ, який втра­тив трон 971 ро­ку одно­ча­сно із по­раз­кою Святослава. І хі­ба ім’я Пе­тро, да­не кіль­ка­рі­чно­му Свя­то­пол­ко­ві під час хре­ще­н­ня 988 ро­ку, до­зво­ле­но бу­ло пов’язу­ва­ти з іме­нем бол­гар­сько­го ца­ря Пе­тра, який по­мер 969 ро­ку?» Однак цим ди­на­сти­чним пла­нам ки- їв­сько­го цар­ствен­но­го по­друж­жя не су­ди­ло­ся збу­ти­ся. Від по­ча­тку ХІ сто­лі­т­тя Бол­га­рія пе­ре­тво­ри­ла­ся на ві­зан­тій­ську про­він­цію й від­так не ста­ла ки­їв­ським уді­лом — «бал­кан­ською па­ра­со­лею» Ки­їв­ської Ру­сі.

■ Про­те Ни­жній Ду­най упро­довж ба­га­тьох сто­літь за­ли­шав­ся в ор­бі­ті по­лі­ти­чних та еко­но­мі­чних ін­те­ре­сів Ки­їв­ської дер­жа­ви. Бол­гар­ське мі­сто До­ро­стол, де бу­ло укла­де­но Свя­то­сла­вом мир­ну уго­ду з гре­ка­ми, ва­би­ло Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха, який будь що хо­тів по­вер­ну­ти Ру­сі «ду­най­сько-бол­гар­ську спад­щи­ну» Святослава Славного. Під 1116 ро­ком у «По­ві­сті вре­мен­них літ» мі­сти­ться та­ке по­ві­дом­ле­н­ня: «У сей же рік пі­шов це­са­ре­вич гре­цький Ле­он Ді­о­ге­но­вич, зять Во­ло­ди­ми­рів, на Оле­ксія Ком­ни­на, це­са­ря гре­цько­го. І зда­ло­ся йо­му де­кіль­ка го­ро­дів ду­най­ських, а в Дре­стрі-го­ро­ді під­сту­пно вби­ли йо­го два са­ра­ци­ни, по­сла­ні це­са­рем, мі­ся­ця сер­пня в п’ятнад­ця­тий день». По­при те, що зять Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха, який на­зи­вав се­бе си­ном Ро­ма­на ІV Ді­о­ге­на, був аван­тю­ри­стом, ки­їв­ський князь від­дав за ньо­го свою донь­ку, яка від цьо­го шлю­бу на­ро­ди­ла си­на Ва­силь­ка Ле­о­но­ви­ча (Ва­силь­ка Ма­ри­чи­ни­ча). За­ги­бель Ле­о­на Ді­о­ге­но­ви­ча не зу­пи­ни­ла Мо­но­ма­ха в йо­го пра­гнен­ні за­крі­пи­ти­ся на Ду­наї. У то­му ж 1116 ро­ці він ор­га­ні­зує ще дві во­єн­ні екс­пе­ди­ції на Ду­най: «У сей же рік князь ве­ли­кий Во­ло­ди­мир по­слав воє­во­ду Іва­на Вой­ти­ши­ча і по­са­джав по­са­дни­ків по Ду­наю... У тім же ро­ці хо­див Вя­че­слав Во­ло­ди­ми­ро­вич на Ду­най з по­са­дни­ком Фо­мою Ра­ти­бо­ри­чем. Та при­йшов­ши до го­ро­да Де­ре­стра і не до­ся­гнув­ши ні­чо­го, во­ни вер­ну­ли­ся».

■ Ці пре­тен­зії Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха на «ду­най­сько-бол­гар­ську спад­щи­ну» Святослава ґрун­ту­ва­ли­ся на від­най­де­них на по­ча­тку ХІІ сто­лі­т­тя в кан­це­ля­рії ві­зан­тій­ських ім­пе­ра­то­рів текс­тах ві­зан­тій­сько-ру­ських угод Оле­га (911), Іго­ря (941) та Святослава (971). Їх слов’ян­ські пе­ре­кла­ди опи­ни­ли­ся у Ки­є­ві й скла­ли осно­ву, як пе ре кон ли во про де мон ст ру вав про­фе­сор Оле­ксій То­ло­чко у сво­їй не­дав­ній мо­но­гра­фії, на якій по­став гран­діо­зний лі­то­пи­сний звід — «По­вість вре­мен­них літ», скла­де­ний у Мо­но­ма­шо­му Ви­ду­би­цько­му мо­на­сти­рі йо­го ігу­ме­ном Силь­ве­стром. Че­рез що, ли­бонь, ав­тор цьо­го слав­но­зві­сно­го тво­ру ви­яв­ляє не­аби­який ін­те­рес до істо­рії та куль­ту­ри Бол­га­рії та по­шу­ків слі­дів ми­ну­ло­го Ру­сі, що гу­бля­ться на бе­ре­гах Ду­наю за­дов­го до по­яви там Святослава.

■ У етно­гео­гра­фі­чно­му всту­пі «По­ві­сті вре­мен­них літ» ав­тор об­грун­то­вує кон­це­пцію Ду­най­ської пра­ба­тьків­щи­ни слов’ян. У від­по­від­но­сті до хри­сти­ян­ської ко­смо­гра­фі­чної тра­ди­ції він ви­бу­до­вує свою опо­відь від по­то­пу, ко­ли си­ни Но­є­ві роз­ді­ли­ли зем­лю, по­ві­ствує про подаль­ший її роз­по­діл пі­сля то­го, як змі­шав Бог на­ро­ди і роз­ді­лив їх на сім­де­сят дві мо­ви і роз­сі­яв їх по зем­лі. Від цих на­ро­дів, од пле­ме­ні Яфе­то­во­го, вмо­ти­во вує лі то пи сець, і по став на род слов’ян­ський: «По дов­гих же ча­сах сі­ли слов’яни на Ду­на­є­ві, де єсть ни­ні Угор­ська зем­ля і Бол­гар­ська. Од тих слов’ян ро­зі­йшли­ся во­ни по зем­лі і про­зва­ли­ся іме­на­ми сво­ї­ми, — од то­го, де сі­ли, на ко­тро­му мі­сці». Ті ж слов’яни, при­йшов­ши, сі­ли по Дні­пру і на­зва­ли­ся по­ля­на­ми, що пі­зні­ше « од ва ря гів про зва ли ся рус сю, а спер­шу бу­ли слов’яна­ми.. .По­ля­на­ми ж во­ни про­зва­ли­ся то­му, що в по­лі си­ді­ли, а мо­ва в них бу­ла одна — слов’ян­ська».

■ Лі­то­пи­сець вигідно ви­рі­зняє їх з по­між ін­ших се­ре­дньо­дні­провсь-ких слов’ян­ських пле­мен. Він об­ґрун­то­вує кня­зів­ське до­сто­їн­ство ле­ген­дар­но­го за­снов­ни­ка Ки­є­ва, пов’язу­ю­чи йо­го уза­ми спі­ри­ту­аль­но­го спо­рі­дне­н­ня з ві­зан­тій­ським ім­пе­ра­тор­ським до­мом, ствер­джу­ю­чи, що той «хо­див» до ві­зан­тій­сько­го ім­пе­ра­то­ра і прийняв від ньо­го ве­ли­ку честь. По­зи­ціо­ну­ю­чи по­лян­сько­го кня­зя Кия фе­де­ра­том Ві­зан­тії, лі­то­пи­сець ствер­джує, що той, як пі­зні­ше і Свя­то­слав, хо­тів утвер­ди­ти­ся на Ду­наї. По вер та ю чись із Цар го ро ду, він «при­йшов до Ду­наю і впо­до­бав мі­сце, і по­ста­вив го­ро­док не­ве­ли­кий, і хо­тів тут сі­сти з ро­дом сво­їм. Та не да­ли йо­му ті що жи­ли по­бли­зу. Так що й до­ни­ні на­зи­ва­ють ду­най­ці го­ро­ди­ще те — Ки­є­вець».

■ Чи не то­му, бу­ва, оспі­ва­ний в укра­їн­ських ко­за­цьких пі­снях Ду­най впро­довж ба­га­тьох ві­ків ва­бить уяву спад­ко­єм­ців Святослава Славного і зму­шує ще­мі­ти на­ші сер­ця?

ФОТО З САЙ­ТА WWW.WIKIMEDIA.ORG

КНЯЗЬ СВЯ­ТО­СЛАВ ВЕ­ДЕ ВІЙСЬКО ДО АНДРІАНОПОЛЯ У 970 р. ГРАВЮРА ХІХ ст.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.